S5 MP3 Player - плагин joomla Mp3

Релігія поза церквою

Категорія: Останні новини
Опубліковано: Субота, 04 лютого 2012, 13:18
Перегляди: 1108

Людмила Филипович, доктор філософських наук, професор, заввідділу релігійних процесів в Україні Інституту філософії НАНУ, про константу кількості вірних та українців, які вірять поза релігією

Україна є однією з найбільш релігійних країн Європи. Нерідко, всупереч щоденній практиці, більшість громадян стверджують, що твердо вірять у Бога. За кількістю християн ми шості на континенті і 16-ті у світі. А церква (і це відрізняє Україну від більшості країн Європи) у нас незмінно має найбільший авторитет з-поміж усіх суспільних інституцій.

Поміж тим, як показує дослідження «Рейтингу», проведене для Міжнародного республіканського інституту, станом на кінець року десята частина вірних в Україні не співвідносять себе із жодною релігією. Чимало і тих, які взагалі не відвідують богослужінь (21%), і таких, які відвідують церкву лише кілька разів на рік (57%).

Детальніше про вірних поза церквою та реальну кількість тих, які переконані в існуванні Бога, ми розмовляли із Людмилою Филипович (на фото), завідувачем відділу релігійних процесів в Україні Інституту філософії НАНУ.

– Близько 10% відсотків українців кажуть, що вірять у Бога, але не належать до жодної із релігій. На чому ґрунтується їхня позиція?

– Така категорія людей завжди була. Наприклад, людина ще не знайшла ту інституціолізовану форму, в яку хоче оформити свою віросповідність. Це невоцерковлені люди, які не належать до жодної із релігійних організацій, проте сумніватися, скажімо, в щирості їхньої віри немає жодних підстав. Наскільки я пам’ятаю, в інших країнах теж є великий відсоток тих, хто ніяк себе не означує конфесійно або церковно. Це своєрідне середовище, з якого можуть з’явитися люди, які ідентифікуватимуть себе згодом із конкретною релігією, конфесією або церквою.

– Чи є така кількість людей сталою чи вона змінюється?

– В Україні відбулася дуже цікава ситуація. Коли ми лише почали замірювати такі речі, то був дуже великий відсоток тих людей, які не ідентифікували себе із жодною із конфесій. Зараз, коли українські конфесії чітко проявили себе, стали реально присутніми в нашому середовищі, ми зустрічаємося з тим, що на запитання, чи вірите ви в Бога і чи належите до якоїсь релігії, люди пишуть навіть назву храму, куди вони ходять на сповідь, на причащання. Я думаю, тенденція йде до того, що таких людей залишатиметься все менше. Але багато залежить і від тієї стратегії і тактики, яку впроваджуватимуть церкви. Якщо вони стануть заскорузлою формою, затісною для творчих і вільних людей, то це, навпаки, може призвести до того, що велика кількість людей повиходить із церков.

Ви ніколи не задумувалися над тим, чому багато українців, замість традиційних і нібито логічних належностей до православ’я, раптом обрали протестантизм або католицизм? Я знаходила такі відповіді: „Нам набридла суперечка між різними гілками православ’я”, або „Нас не влаштовують міжправославні конфлікти. Ми хочемо, щоби церква була спокійною, без елемента політизації, щоб ми там знаходили спасіння, а не вияснення стосунків”.

– Тобто ця кількість „вірних поза церквою” є й наслідком нереформованості церкви?

– Частково – так.

– Як можна з’ясувати, наскільки щирими є українці, коли кажуть, що вірять у Бога? Наприклад, одне із останніх опитувань показує, що п’ята частина країни не ходить до церкви взагалі, а більшість (57%) лише кілька разів на рік.

– У соціології релігії самовизнання людини ніколи не приймається як єдиний показник, за яким можемо говорити, чи це людина віруюча чи ні. Самовизнання – важливий фактор, але його завжди слід перевіряти за допомогою інших індикаторів. Такими можуть бути, зокрема, і ті, про які ви кажете – частота відвідування храму, молитовна діяльність, літургійна, благодійна… Усе це можна перевірити лише частково.

Хто ж стоятиме над головою і дивитиметься, чи вранці молишся, чи подякував за вживання їжі чи ні… Великою мірою впливає на це і поточна мода. Але тут можна ставити й інше питання: а серед тих, які навіть перебувають у храмі, серед оцерковлених людей, скільки із них реально вірних. От для мене важливим показником є те, чи людина живе за цінностями, які сповідує, чи ні. Як вони проявляються в її конкретному щоденному житті. Якщо вона, наприклад, не свариться зі своєю сусідкою, бо та перефарбувала крила курці, або не пиляє грушу, яка стоїть на межі дворів… Оце для мене є християнин, вірянин. А якщо людина клопочеться тим, яку нову шубку купити, аби піти до церкви і похизуватися нею…

– Як змінюється релігійність українців за двадцять років незалежності, після атеїстичного радянського минулого?

– Я натрапляла на такі оцінками і сама поділяю цю точку зору, що відсоток людей, які щиро вірять, є сталий. Так само, як і відсоток еліти, як і відсоток мислячих людей, альтруїстів, аскетів, авантюристів… Вважається, що їх не більше 5-6%. От кожної цієї категорії приблизно стільки. Я колись зіткнулася із конкретним прикладом.

Сім чи вісім років тому у мене аспірантка писала дисертацію про релігійність українського суспільства. Якось вона прийшла в сльозах і каже: „У мене пропадає об’єкт дослідження”. Я питаю, як це пропадає? Вона каже, що коли ввела усі ці індекси, які визначають релігійність людини (те, що ми казали, – відвідування храмів, святкування), то виходило, що реально вірян в Україні було не більше як 2,5%. Самі ж церковники часто кажуть, що таких не більше 10-12%. Відтак – тут море роботи для церкви: зробити реально вірними тих, хто приходить до церкви.

Назарій Тузяк, Львівська Пошта