Великий Четвер – День встановлення Святої Тайни Священства

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: Четвер, 12 квітня 2012, 14:29; Перегляди: 6203

В цей день, вітаємо усіх Єпископів, Священиків та Дияконів з Днем установлення Святої Тайни Священства.

Нехай Святий Дух, помазанням якого Ви прийняли цю Святу Тайну, чим раз більше уподібнює Вас до Ісуса Христа, та допомагає продовжувати у Церкві його Місію!

КАТЕХИЗМ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ПРО СВЯТУ ТАЙНУ СВЯЩЕНСТВА

Три ступені таїнства Рукоположення

«Церковне служіння, установлене Богом, виконується у різних станах тими, які вже здавна називаються єпископами, пресвітерами і дияконами» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 28.).

Католицьке вчення, виражене в літургії, в Учительському Служінні і в постійній практиці Церкви, визнає, що існують два ступені службової участі у священстві Христа: єпископат і пресвітерат. Дияконат призначений допомагати і служити їм. Тому термін священик у нинішньому вживанні означає єпископів і пресвітерів, а не дияконів. Проте католицьке вчення вчить, що ступені священичої участі (єпископство і пресвітерство) і ступінь прислуговування (дияконство) вділюються актом таїнства, який називається «свяченням, рукоположенням» (оrdinatio), тобто через таїнство Рукоположення:

«Нехай усі шанують диякона, як Iсуса Христа, а також єпископа, який є образом Отця, і пресвітерів як Божий сенат і як раду апостолів: без них не можна говорити про Церкву» (Св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Траліщів, З, 1.).

Єпископські свячення – повнота таїнства Рукоположення

«Серед розмаїтих служінь, які виконуються у Церкві від найдавніших часів, перше місце, за свідченням Традиції, належить службі тих, що поставлені в єпископство через наступність, яка тягнеться від початків, і які вважаються виноградними лозами, через які передається апостольське насіння» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 20.).

Щоб виконати свою високу місію, «апостоли були збагачені Христом особливим вилиттям Святого Духа, що зійшов на них; вони самі через рукоположення передали своїм помічникам духовий дар, який передається аж до нас через єпископське свячення» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium», 21.).

Другий Ватиканський Собор «вчить, що через єпископське свячення вділяється повнота таїнства Рукоположення, яке літургійна традиція Церкви і висловлювання святих Отців називають найвищим священством (архиєрейством), повнотою священного служіння» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 21).

«Єпископське свячення, разом із завданням освячувати, дає завдання навчати і керувати. (...) Справді, (...) через рукоположення і слова свячення дається благодать Святого Духа і витискається священна печать, так що єпископи, визначним і видимим способом, займають місце Самого Христа, Учителя, Пастиря і Священика, і діють у Його особі» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 21.).

«Тому через Духа Святого, Який дається їм, єпископи є справжніми і правдивими учителями віри, первосвящениками і пастирями» (II Ватиканський Собор, Декр. «Christus Dominus», 2.).

«Членами Єпископської Колегії стають силою таїнства свячення та ієрархічним сопричастям з головою Колегії та її членами» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 22.). Колегіальний характер і природа єпископського стану виявляються, між іншим, у стародавній практиці Церкви, яка вимагає, щоб у свяченні нового єпископа брало участь багато єпископів (Пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 22.). Для законного висвячення на єпископа сьогодні є обов'язковим особливе рішення Римського Єпископа з огляду на його достоїнство найвищого видимого зв'язку сопричастя окремих єпархій у єдиній Церкві і гаранта їхньої свободи.

Кожен єпископ як заступник Христа має пастирське служіння в окремій Церкві, яка була йому довірена, і водночас він, разом зі своїми братами-єпископами, піклується колегіально про всі Церкви: «Якщо кожен єпископ є пастирем лише частини стада, довіреного його опіці, то як законний наступник апостолів, з Божої настанови, він відповідальний разом з іншими за апостольську місію Церкви» (Пій XII, Енц. «Fidei donum»; пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 23; II Ватиканський Собор, Декр. «Christus Dominus», 4; 36; 37; II Ватиканський Собор, Декр. «Ad gentes», 5; 6; 38.

Усе сказане пояснює, чому Євхаристія, відправлена єпископом, має цілком особливе значення як вираження Церкви, об'єднаної навколо вівтаря під головуванням того, хто видимо представляє Христа – Доброго Пастиря і Голову Своєї Церкви (Пор. П Ватиканський Собор, Конст. «Sасrоsаnсtum Соnсіlium», 41; II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 26.).

Свячення пресвітерів – співпрацівників єпископів

«Христос, Якого Отець освятив і послав у світ, через апостолів зробив єпископів, їх наступників, учасниками Своєї посвяти та Своєї місії. Своєю чергою, єпископи законно передали різним членам Церкви, у різних ступенях, обов'язок свого служіння» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 28. ).

«Їхня функція священнослужителів була передана пресвітерам у підпорядкованому ступені, щоб ті, поставлені в пресвітерський чин, стали співпрацівниками єпископського стану у виконуванні апостольської місії, довіреної Христом» (II Ватиканський Собор, Декр. «Presbyterorum ordinis», 2.).

«Завдання пресвітерів, як таке, що з'єднане із єпископським, бере участь у владі, якою Сам Христос будує, освячує й керує Своїм Тілом. Тому священство пресвітерів, що ґрунтується на таїнствах християнського втаємничення, уділяється особливим таїнством через помазання Святим Духом. Це помазання позначає їх особливим знаком (сharacter) і таким чином уподібнює до Христа-Священика, щоб зробити їх здатними діяти в особі Христа-Голови» (II Ватиканський Собор, Декр. «Presbyterorum ordinis», 2.).

«Пресвітери, хоч не мають найвищого ступеня архиєрейства й у виконуванні своєї влади залежні від єпископів, проте з'єднані з ними священичою гідністю; силою таїнства Рукоположення, на подобу Христа, найвищого й вічного Священика (Пор. Євр, 5, 1-10; 7, 24, 9, 11-28.), вони посвячені, щоб проповідувати Євангеліє, бути пастирями вірних і здійснювати культ Божий як правдиві священики Нового Завіту» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 28.

Силою таїнства Священства священики беруть участь в універсальній місії, яку Христом довірив апостолам. Духовний дар, який вони отримали у свяченні, готує їх не до вузької й обмеженої місії, а до місії спасіння універсального обсягу, «аж до краю землі» (II Ватиканський Собор, Декр. «Presbyterorum ordinis», 10.), щоб були «в дусі готовими проповідувати повсюди Євангеліє» (II Ватиканський Собор, Декр. «Optatam totius», 20.).

«Своє священне служіння вони виконують у найвищому ступені в євхаристійному культі, чи зібранні (synaxis), у якому, діючи в заступництві в особі Христа і проповідуючи Його таїнство, поєднують молитви вірних із жертвою Того, Хто є їх Головою, і єдине жертвоприношення Нового Завіту, тобто Христове, що приніс Себе Отцеві єдиний раз назавжди як непорочну жертву, роблять присутнім і роздають його плоди у жертвоприношенні Служби Божої, аж до Приходу Господа» (II Ватиканський Собор, Догм, конст, « Lumen gentium », 28.). З цієї єдиної жертви черпає свою силу все їхнє священиче служіння (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. «Presbyterorum ordinis», 2.).

Пресвітери, «розсудливі співпрацівники єпископського стану, якому вони є допомогою і знаряддям, покликані служити Божому народові, становлять разом зі своїм єпископом один пресвітерат, призначений для різних функцій. У кожній окремій місцевій громаді вірних через них певним чином присутній єпископ, з яким вони з довірою й великодушністю серця спілкуються і від якого беруть на себе частину його обов'язків і турбот, виконуючи їх у своїй щоденній опіці над вірними» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 28.). Пресвітери можуть виконувати своє служіння тільки в залежності від єпископа і в співпричасті з ним. Обітниця послуху, яку вони складають єпископові під час свячення, і поцілунок миру єпископа наприкінці літургії свячення означають, що єпископ сприймає їх як своїх співпрацівників, своїх синів, братів і друзів, і що від них йому належить взаємна любов і послух.

«З огляду на свячення, яке вводить у пресвітерський стан, пресвітери пов'язані між собою тісним братерством таїнства; а особливо вони творять єдиний пресвітерат у єпархії, у якій вони служать під проводом свого єпископа» (II Ватиканський Собор, Декр. «Presbyterorum ordinis», 8). Єдність пресвітерату знаходить своє вираження в літургії через звичай, згідно з яким пресвітери під час обряду свячення, після єпископа, також покладають руки.

Свячення дияконів – «для служіння»

«На нижчому ступені ієрархії перебувають диякони, на яких покладаються руки «не для священства, а для служіння» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 29, пор. II Ватиканський Собор, Декр. «Christus Dominus», 15.). Під час свячення диякона лише сам єпископ покладає руки, виражаючи таким чином, що диякон особливо зв'язаний з єпископом у завданнях свого «дияконства». (Пор. св. Іполит Римський, Апостольська традиція, 8.).

Диякони особливим чином беруть участь у місії і благодаті Христа (Пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 41; II Ватиканський Собор, Декр. «Ad gentes», 16.). Таїнство Рукоположення позначає їх печаттю (характером), яку ніхто не може стерти і яка уподібнює їх до Христа, що став «дияконом», тобто слугою всіх. (Пор. Мр. 10, 45; Лк. 22, 27; св. Полікарп, Послання до Филип'ян, 5, 2). До обов'язків дияконів належить, серед іншого, допомагати єпископам і священикам під час відправи Божественних таїнств, насамперед Євхаристії, роздавати її, (…), звіщати і проповідувати Євангеліє, головувати на похоронах і віддаватися різним послугам милосердя (Пор. II Взтиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 29; II Ватиканський Собор, Конст. «Sасrоsапсtит Сопсіliит», 35, §4; II Ватиканський Собор, Декр. «Ad gentes», 16.).

Від часу Другого Ватиканського Собору Латинська Церква відновила дияконат «як власний і сталий ступінь ієрархії» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 29), тимчасом як Східні Церкви Його завжди зберігали. Цей сталий дияконат, що його можна вділяти одруженим чоловікам, становить важливе збагачення місії Церкви. Справді, гідно і корисно, щоб чоловіки, які в Церкві дійсно виконують дияконське служіння, чи то в літургійному і пастирському житті, чи то в суспільній і харитативній справі, «були скріплені рукоположенням, переданим від апостолів, І таким чином тісніше злучені з вівтарем, щоб успішніше виконувати своє служіння за допомогою сакраментальної благодаті дияконату» (II Ватиканський Собор, Декр. «Ad gentes», 16).

ККЦ, 1554-1571