о. Полікарп В. Лозан ЧСВВ

• 

Деталі

Категорія: Біографії ченців

Опубліковано: П'ятниця, 20 квітня 2012, 11:57

Перегляди: 7969

 

ІЄРОМОНАХ ПОЛІКАРП ВАСИЛЬ ЛОЗАН ЧСВВ

06.08.1908-15.04.1972 рр.

 

Народився майбутній Василіянин в с. Нижній Студений, Міжгірського району, Закарпатської області; при Св. Тайні Хрещення отримав ім’я Василь.

Його батько помер в 1927 році, а мати – в 1908 році.

Василь мав двох сестер: Анастасію та Євдокію.

Навчався у місцевій школі чотири класи, опісля вчився у Берегівській гімназії, де також закінчив чотири класи. Відтак вступив до Василіянського Чину. Чернече випробування почав у Мукачівському монастирі, прийнявши чернече ім’я Полікарп.

14 серпня 1928 року, брат Полікарп склав перші тимчасові обіти убожества, чистоти і послуху.

У 1932 році, бр. Полікарп є слухачем риторики у Лаврівському монастирі (Львівська область).

У 1933-1934 рр., студіює філософію у Добромильському монастирі (Львівська область).

26 листопада 1933 року, складає Богові вічні обіти у Добромильському монастирі.

У 1934-1937 рр., бр. Полікарп вивчає теологію в Ужгородській духовній семінарії, виконуючи при цьому монаше служіння в Ужгородському монастирі.

 

У Мукачівському монастирі, 1929 рік.

 

Після закінчення філософсько-богословських студій, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка, 7 лютого 1937 року, уділив бр. Полікарпу пресвітерські свячення, у монастирській церкві оо. Василіян в м. Ужгороді. Тут же, на наступний день, нововисвячений ієромонах Полікарп відслужив свою першу Святу Літургію.

Приміційну Святу Літургію, у родинному селі Нижній Студений, о. Полікарп служив того року на свято Вознесіння Господнього.

 

Класична Гімназія при Ужгородському монастирі, 1937 рік. о. Полікарп Лозан ЧСВВ − Префект.

 

Після пресвітерських свячень, Протоігумен Полікарп Булик ЧСВВ, призначив о. Полікарпа префектом ліцею при Ужгородському монастирі.

Перед окупацією м. Ужгорода Угорськими військами, був переведений до Малоберезнянського монастиря.

 

********************

 

ВАСИЛІЯНСЬКА КЛАСИЧНА ГІМНАЗІЯ У С. ВЕЛИКИЙ БИЧКІВ

 

Великий Бичків – селище міського типу в Рахівському районі, Закарпатської області. За переписом 1848 року в Бичкові проживало 2320 чоловік. На даний час, проживає 9422 , з них переважна більшість українці.

У 1938 році, Василіяни перенесли сюди із м. Ужгорода класичну гімназію, в якій навчалися близько 200 учнів. Навчання тривало 8 років і випускники отримували свідоцтво про середню освіту. Ще в Ужгороді, о. Полікарп був Префектом Класичної гімназії, і коли гімназію, після окупації Ужгорода мадярськими військами, перевели до Бичкова, він продовжив виконувати роботу Префекта, як також викладав учням Релігію.

 

Будинок церковної школи у Великому Бичкові.

 

Варто додати, що з розпадом Австро-Угорщини в 1918 році українське населення Бичкова написало Меморандум до уряду ЗУНР у Львові про бажання бичківців об’єднатися з Україною, 250 бичківців вступили в ряди Гуцульської армії, 8 односельців брали участь в Хустському з’їзді 21 січня 1919 року, який прийняв історичне рішення про возз’єднання краю з Соборною Україною. Із входженням Закарпаття до складу Чехословаччини (з 1919 по 1939 рік) Бичків був одним з найбільших революційних і культурницьких центрів Закарпаття, за що чеські урядовці називали його „Малим Харковом” − по аналогії з тодішньою столицею Радянської України. Селищні організації були одні з наймасовіших в краї. Культурне життя селища концентрувалося навколо товариства „Просвіта”, яке тут було засновано в 1920 році. В Бичкові було створено хор, хату-читальню, оркестр, драмгурток, організацію „Пласт”, гімнастичне товариство „Сокол”, „Освітнянський союз”, футбольний клуб „Довбуш”, сільськогосподарські курси. В грудні 1933 року в Бичкові засновано театр „Нова сцена” − перший український професійний театр Закарпаття. Окрім василіанської гімназії, освіту в селі, бичківські школярі здобували у горожанській школі, п’яти державних народних (початкових) школах, які діяли в рідному селі у 20-х − 30-х рр. ХХ ст. 12 лютого 1938 року бичківці 2276 голосами „за” і п’ятьма „проти” підтримали Українське національне об’єднання. Саме з цим селищем пов’язані останні години перебування президента Карпатської України Августина Волошина на рідній землі.

 

 

На цьому тлі, виховна та викладацька діяльність о. Полікарпа у Великобичківській гімназії оо. Василіян, стала підставою до обвинувачення його у антирадянській діяльності. У Протоколі допиту від 23.02.1949 р., записано таке зізнання о. Лозана: „Якщо йдеться про політичні переконання, то я є прихильником українського націоналізму, й тому, в часах правління Волошина, коли я був викладачем релігії в с. В. Бичків, виховував там учнів в націоналістичному дусі, поширював ідеї створення „Самостійної України”, виступав за А. Волошина, називаючи його нашим батьком і визволителем”.

 

 

Звичайно що, таке зізнання було сказане не без примусу, й навряд чи, було сказане так, як записано у Протоколі, оскільки основою викладацької діяльності Василіян в Гімназії с. В. Бичків було − защепити в учнях насамперед духовні зародки. Щоправда, відчуття своєї ідентичності та приналежності до рідного краю, також було не менш важливим аспектом виховної діяльності у Василіянській гімназії. Тим не менше, одразу після окупації села угорськими військами, гімназія була закрита, а учнів розпущено, так як вважалося, що тут пропагуються політичні ідеї, несумісні з новим режимом.

 

********************

 

ЖЕРТВА «МАДЯРСЬКОЇ ПОЛІТИКИ»

 

У травні 1939 року, о. Полікарп з Великого Бичкова був направлений до Мукачівського монастиря, де навчав початкуючих монахів грецької та латинської мови.

Внаслідок панування в краї політики „мадяризації”, місцеві Василіяни були змушувані сприяти цій політиці, зокрема у своїх проповідях, які вони виголошували під час публічних богослужінь. Так виникло роздвоєння духовенства, одна частина якого стала під „Короною святого Стефана”, а інша – пішла всупереч цій „Короні”. „Корона святого Стефана” була символом угорської влади. О. Полікарп був одним із тих священиків, хто відмовлявся вихваляти цю корону у своїх проповідях, за що став її жертвою.

 

У Будапешті (Угорщина), перед висилкою у Румунську Трансільванію. 1941 рік.

 

В лютому 1941 року, разом з о. Мелетієм Малиничем ЧСВВ, о. Богданом Мересієм ЧСВВ, о. Діонізієм Дребітко ЧСВВ, о. Йосифом Завадяком ЧСВВ та о. Антонієм Станканинцем ЧСВВ, був арештований мадярською жандармерією та висланий у Трансільванію (історична область Румунії) в с. Нікула. Тут важко захворів і через п’ять місяців був переведений до с. Марія-Повч (Угорщина). Лікувався тут до січня 1943 року.

У січні 1943 року отримав дозвіл повернутися на Закарпаття і був призначений до Імстичівського монастиря (Іршавський район), де виконував своє служіння до 1944 року.

********************

 

ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС МУКАЧІВСЬКОГО МОНАСТИРЯ У С. ДІДОВО

 

З жовтня 1944 року по серпень 1946 року, о. Полікарп проживав у с. Дідово, Берегівського району. У цьому селі був господарський комплекс, що належав Мукачівському монастирю. О. Полікарп був завідуючим розміщеного тут господарства та одночасно виконував священиче служіння в окрузі. На той час, господарський комплекс складався з 150 га землі, були коні й воли, як також господарська техніка. Монастирські землі обробляли тринадцять сімей місцевих жителів, які проживали в домах, що належали монастирю.

 

Панорама села Дідово.

 

Греко-католицької церкви тут не було, однак була каплиця, в якій служив о. Полікарп. У богослужіннях, які проводились у цій каплиці брали участь лише бажаючі, число яких, налічувалось від 30 до 40 осіб.

З 1944 р. по 1946 р., о. Полікарп також був також членом сільської ради с. Дідово. На цю посаду був обраний по тій причині, що місцеве населення на той час, в основному було угорськомовним, а він єдиний знав руську (українську) мову. Основною функцією, яку виконував о. Полікарп у сільраді, була перекладацька.

 

Сучасний вигляд колишнього монастирського будинку у с. Дідово.

На фото: Протоігумен о. Павло Райчинець ЧСВВ, розпитується у працівників історію будинку.

На даний час будинок використовується як кафе-ресторан.

 

У грудні 1945 року, місцеві працівники Міністерства державної безпеки СРСР, намовляли о. Полікарпа до співпраці. Основними його завданнями мали б бути: виявлення каналів нелегального перетину кордону з території СССР до інших країн і навпаки та виявлення злочинної діяльності уніатського духовенства супроти комуністичної партії й радянської влади.

На основі документів кримінальної справи можна зробити висновок, що о. Полікарп був формально завербований до співпраці з органами держбезпеки. Однак, в дійсності о. Полікарп ніколи не співпрацював із згаданими органами.

Відомо, що проживаючи у с. Дідово, він допомагав різними засобами тим особам, які рятувалися від радянського терору. А про духовних осіб, на яких мав доносити, подавав лише позитивні характеристики. Це стало причиною, що о. Полікарп сам став звинувачений у невиконанні належних обов’язків супроти Радянської влади. Як член сільської ради, він мав обов’язок повідомити відповідні установи про наміри нелегальних перетинів кордону, про які знав. А як таємний працівник держбезпеки, мав виявляти незаконні дії духовенства. Не виконуючи згадані поручення, о. Полікарп сам став „злочинцем” супроти держави і в листопаді 1947 року, був вилучений із списку секретних співпрацівників держбезпеки, хоча в дійсності, ніколи не працював у цій сфері.

У цей період, за розпорядженням вищого начальства, частина населення Берегівського району, в тому числі й частина жителів села Дідово, мобілізовувалась в робочі батальйони. Це був призив молоді у ФЗО („Школы Фабрично-заводского обучения”). Траплялося, що молодих людей забирали, нібито, лише на три дні, але затримували на місяці, а декого відпускали додому більше ніж через рік. Це спричинило, що багато хто став ухилятися від мобілізації. В більшості, населення Берегівщини було мадярське й серед жителів с. Дідово, ходили слухи, що молодь призивають не у ФЗО, а відправляють у Сибірські табори, як відплату за знущання мадярів над євреями. До таких припущень схиляв і той факт, що Начальник Військкомату, де реєстрували молодь, був єврей.

Весною 1946 року, на прохання місцевої молоді, о. Полікарп поцікавився у військкоматі, по яким причинам визивають молодих людей. Там він дізнався, що молодь нікуди забирати не збираються, а всього-на-всього, ставлять на облік. Цю інформацію він передав місцевій молоді. Однак, став із-за цього жертвою фальшивих доносів. Саме о. Полікарпа звинувачували в розповсюдженні між жителями с. Дідово фальшивої інформації про те, що молодь призивають не у ФЗО, а забирають у Сибірські табори.

У 1946 році, монастирські землі у с. Дідово, були відібрані органами Радянської влади. Причиною цього було те, що о. Полікарп, нібито не здавав державі належної кількості урожаю та приховував точну кількість землі, що належала Мукачівському монастирю. Під час відсутності о. Полікарпа, представники державної влади опечатали монастирські склади, а майно конфіскували.

 

********************

 

АРЕШТ

 

 

У постанові на арешт від 10 лютого 1949 року говориться, що злочинна діяльність о. Полікарпа проявлялася в наступних діях:

«В період існування Закарпатської України, т.зв. „української влади Волошина”, будучи викладачем у Василіянській гімназії, о. Лозан проводив активну націоналістичну діяльність і виступав за агресивну політику фашистської Німеччини.

Виховував студентів в націоналістичному дусі і закликав їх до боротьби за створення „Самостійної України” під протекторатом Німеччини.

Являється агентом Ватикану і за дорученням, прибув звідти на Закарпатську Україну у 1926 році, для проведення активної місіонерської, антикомуністичної і антирадянської діяльності.

Після возз’єднання Закарпатської області з Радянською Україною, о. Лозан почав висказувати антирадянські погляди і виступати проти мироприємств, що проводила Партія, як також проти Радянської Влади.

На даний час о. Лозан проводить серед населення активну антирадянську діяльність, скеровану на те, щоб зірвати заходи по колективізації, набору в школу ФЗО („фабрично-заводское обучение” – рос.), своєчасного виконання державних поставок і розповсюджує провокаційні слухи про те, що наближається війна між США і Англією з одного боку та Радянським Союзом з іншого боку та поразкою у цій війні Радянського Союзу.»

 

15 лютого 1949 року, о. Полікарпа Лозана ЧСВ було арештовано Берегівським відділом МДБ.

 

 

11 червня 1949 року, на Надзвичайній Нараді при Міністрі Державної Безпеки СССР, було постановлено ув’язнити о. Полікарпа у виправно-трудовому таборі, терміном на десять років, конфіскувавши при цьому усе його майно.

 

********************

 

ОЗЕРЛАГ

 

 

Озерний виправно-трудовий табір (Озерлаг, Спеціальний табір №7) − це найбільший табірний комплекс в СРСР (Іркутська обл.), що входив в систему таборів ГУЛАГу.

Озерлаг був організований в грудні 1948 року. Створення цього табору було заздалегідь спланованою акцією МВС в рамках репресивної політики радянської держави, головним завданням якої було зосередження політичних в’язнів у спеціальних місцях ув’язнення, що відрізнялися особливою суворістю режиму від звичайних таборів.

Озеолаг був розбитий на табірні пункти, що розташовувалися між м. Тайшет і Братськ. Тут одночасно містилися до 40 000 ув’язнених, що працювали на будівництві ділянки БАМу Братськ-Тайшет і далі до Усть-Кута, а також на лісозаготівлях, дерево-переробки, виробництві та постачанні пиломатеріалів, шпал і збірних дерев’яних будинків.

Як зазначено у протоколі закритих зборів первинної парторганізації першого відділу Озерлагу від 18 квітня 1951 року, постановою уряду в системі МВС СРСР організовані спеціальні табори для утримання в них засуджених для позбавлення волі: шпигунів, диверсантів, терористів, троцькістів, правих меншовиків, есерів, анархістів, націоналістів, білоемігрантів, учасників інших антирадянських організацій і груп та осіб, що становлять небезпеку своїми антирадянськими зв’язками і ворожою діяльностю.

Для ув’язнених, що містилися в таборах Озерлагу, був встановлений суворий режим, що забезпечував надійну ізоляцію і сувору дисципліну. Строгий режим передбачав: використання ув’язнених переважно на важких фізичних роботах під посиленою охороною; десятигодинний робочий день і строгі вимоги до ув’язнених з виконанням ними встановлених норм виробництва; посилений нагляд за ув’язненими в зонах і на виробничих об’єктах; суворе покарання: переведення на штрафний режим, утримання в карцері, позбавлення на тривалий час листування та інші покарання за відмову від роботи, за порушення табірного режиму і схильність до втечі.

За свідченням самих ув’язнених, умови тут були вкрай важкими. „Ми безперестанку перебували під спостереженням. На ніч бараки зачинялися, але і вдень ув’язненим не дозволяли вільно ходити навіть усередині зони. Ув’язнені носили особливу табірну форму з номерами на фуфайках і брюках. Строго обмежувалося і контролювалося листування, дозволяли писати додому тільки два рази на рік. Працювали в неймовірно важких умовах, при сильному морозі, без теплого одягу, напівголодні”, − згадував колишній в’язень Озерлагу І. Бергер. Інший озерлаговець К. Штайнер згадував: „Ми наївно вважали, що спецтабори були створені, щоб полегшити умови ув’язнення політв’язнів, відділивши їх від кримінальників. В реальності, вони були організовані, щоб краще їх тероризувати”.

Ув’язнені жили в атмосфері свавілля і зловживань з боку посадових осіб. Як вказував І. Є. Киричевський, „постійний голод, важка непосильна праця, погані умови побуту − ось основні причини гибелі людей, плюс знущання, приниження, нерідкі побої, не кажучи вже про розстріли: бувало, що конвоїр посилав в’язня набрати води або хмизу і коли той ішов, розстрілював його, вказуючи це як спробу втечі.

11 червня 1949 року, було виписане розпорядження відіслати о. Полікарпа в Озерлаг, для ув’язнення терміном на 10 років.

З архівних документів можна довідатися про точне місце його перебування:

Іркутська область, Алзамайский район, п/о Чуна, п/я 215/5-051.

 

Місцевість заслання о. Полікарпа Лозана ЧСВВ в Іркутській області

 

 

У 50-х роках, праця в’язнів в цих районах, була зосереджена на заготівлі і обробці деревини. В Чунському лісному масиві знаходилися основні лісозаготівельні пункти Озерлагу. Тут же розташовувалися його лісопереробні підприємства, в першу чергу Чунський деревообробний комбінат (ДОК), який не тільки забезпечував потреби залізниці Тайшет-Лена, але і постачав продукцію (пиломатеріали, стандартні збірні будинки) на «великі будови соціалізму», в тому числі на будівництво Сталінградської ГЕС і Головного Туркменського каналу.

 

********************

 

ЗВІЛЬНЕННЯ З УВ’ЯЗНЕННЯ

 

Зміни, що відбувалися в країні після смерті І. В. Сталіна, торкнулися і табори ГУЛАГу. Велике пожвавлення серед ув’язнених викликав Указ Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 року «Про амністію».

14 лютого 1955 року, о. Полікарп написав скаргу Генеральному Прокурору СРСР. У цій скарзі, він просив переглянути справу, так як розслідування його вини, було проведено частково і показання свідків були недостовірні.

Скарга була прийнята і 14 листопада 1955 року, Прокурор Відділу по Спецсправам Прокуратури РСФСР, дав розпорядження перевірити справу о. Лозана.

14 травня 1956 року, Президія Закарпатського обласного суду постановила виключити з обвинувачення о. Полікарпа епізоди, щодо належності його до агентури Ватикану та висказування ним про неминучість війни Америки і Англії проти СРСР. Президія скоротила термін ув’язнення до фактично відбутого, скасувала поразку в правах і дала розпорядження негайно звільнити його з-під варти.

На цей час, о. Полікарп перебував у 10-му лагвідділі УИТЛК УМВД Молотовської обл., в ст. Всесвятская, Чусовського району (з 01.09.1955). Звідси й був звільнений влітку 1956 року.

 

********************

 

ПІДПІЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ НА БЕРЕГІВЩИНІ

 

З ув’язнення о. Полікарп повернувся на Закарпаття обезсиленим та з надірваним фізичним здоров’ям. Однак це не завадило Ієромонаху, в умовах підпілля греко-католицької Церкви, надалі свідчити про Христа і продовжувати його місію серед місцевого населення. Повернувшись із заслання, о. Полікарп оселився у м. Берегові, Закарпатської області, і тут здійснював підпільну душпастирську працю.

 

Будинок у м. Берегові, в якому проживав о. Полікарп після повернення з ув’язнення.

 

Християнам, яких у той час було позбавлено можливості участі у Святих Тайнах Церкви, о. Полікарп віддано уділяв Святі Тайни підпільно. Незважаючи на свою фізичну неміч, він до останку присвячував себе на служіння людським духовним потребам.

В часах підпілля, християни в особливий спосіб відчували потребу участи у Святих Тайнах. Саме священики, між якими і о. Полікарп Лозан ЧСВВ, сміливо несли усім потребуючим цю можливість, адже якраз через Святі Таїнства, Христос живе і діє у своїй Церкві. «Передовсім у літургійних службах, Христос є завжди присутній у своїй Церкві» (Пор. ККЦ, 1088). Саме тому, як правдиві священики Христа, такі особи як о. Полікарп, потайки відправляли Святі Літургії, проповідували Слово Боже, уділяли Святі Тайни Покаяння і Євхаристії, Хрещення і Миропомазання та Єлеопомазання, і таким чином, підтримували Церкву Христову живою і діяльною навіть серед переслідувань.

 

*******************

 

ВІДХІД ДО ВІЧНОСТІ І ПОХОРОН

 

 

О. Полікарп Лозан ЧСВВ, відійшов у вічність 15 квітня 1972 р. на 64-му році життя, 44-му монашого життя та 35-му році священнослужіння, у м. Берегово, Закарпатської області. На похороні о. Полікарпа, який відбувся 17 квітня, були присутні Протоігумен Антоній Мондик ЧСВВ, о. Микола Шепа ЧСВВ та о. Борис Краснобродський ЧСВВ, як також інші священики.

 

********************

 

ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ О. ПОЛІКАРПА ЛОЗАНА ЧСВВ, ЧЕНЦЯМИ ВАСИЛІЯНСЬКОЇ ПРОВІНЦІЇ СВ. МИКОЛАЯ

 

• ВІДНАЙДЕННЯ МІСЦЯ ПОХОВАННЯ

17 вересня 2009 року, Протоігумен Провінції Святого Миколая о. Павло Райчинець ЧСВВ, разом з о. Франціском Онисько ЧСВВ, вирушили з Малоберезнянського Монастиря до м. Берегова, на пошуки місця поховання о. Полікарпа. За інформацією, о. Полікарп був похований на міському цвинтарі у м. Берегові, однак про точне місце поховання не було відомо. Пошуки могили о. Полікарпа ускладнювало й те, що поряд із загальним цвинтарем, був розміщений «римо-католицький» цвинтар, а на якому саме з них була могила – не було відомо.

Після кількагодинних пошуків, які виявилися безуспішними, випадково знайшлися особи, які повідомили, що знають, де проживає родина блаженної пам’яті о. Лозана. В такий спосіб, о. Протоігумен спочатку зустрівся з родичами Василіянина, які й показали місце його поховання. Як виявилося, о. Полікарп був похований на римо-католицькому цвинтарі м. Берегова.

 

о. Павло Райчинець ЧСВВ, розмовляє з родичами о. Полікарпа.

 

Родич о. Полікарпа, показує о. Протоігумену місце поховання Василіянина.

 

Місце поховання о. Полікарпа Лозана ЧСВВ − «римо-католицький» цвинтар у м. Берегові.

 

• ПОСВЯЧЕННЯ НОВОВСТАНОВЛЕНОГО ПАМ’ЯТНИКА

27 жовтня 2011 року, Протоігумен о. Павло Райчинець ЧСВВ, освятив у м. Берегові нововстановлений пам’ятник блаженної пам’яті о. Полікарпу Лозану ЧСВВ.

 

 

Нехай буде Вічна пам’ять цьому Василіянину, який цілковито віддав своє життя на служіння Христу і Його Церкві.

 

Матеріали зібрав о. Франціск Онисько ЧСВВ

 

********************

 

Використані матеріали:

1. Архів СБУ у Закарпатській області, Кримінальна справа Лозана Полікарпа Михайловича, № 2210, 1949 рік.
2. Кузнецов С. И., Лагеря ГУЛАГа и ГУПВИ на территории Иркутской области.