4 серпня виповнилося 30 років від оприлюднення Заяви про вихід з підпілля Української Греко-Католицької Церкви в Україні

Деталі: Категорія: ЦЕРКВА; Опубліковано: Середа, 09 серпня 2017, 10:49; Автор: Адміністратор; Перегляди: 5178

У п’ятницю 4 серпня виповнилося 30 років від того дня, коли 4 серпня 1987 року частина єпископів, священиків та мирян Української Греко-Католицької Церкви оприлюднили Заяву про вихід з підпілля УГКЦ, яку адресували Папі Івану-Павлові ІІ й Генеральному секретарю ЦК КПРС Михайлу Горбачову, заявляючи таким чином про існування, незважаючи на насильну ліквідацію та переслідування, цієї Церкви, з ієрархією, духовенством і вірними, та про її право на легалізацію.

Серед священиків, які підписали цю заяву (див. текст нижче), були й ченці-василіяни: о. Матей Михайло Гаврилів, о. Мелетій Михайло Малинич, о. Павло Петро Мадяр, о. Йосип Іван Новак та о. Йосафат Василь Каваців, тоді ще василіянин.

Передруковуємо дві обширних статті, які з’явилися до цієї визначної дати:

Інтерв’ю Преосвященного владики Володимира Війтишина, архиєпископа Івано-Франківського УГКЦ, яке взяв Роман Івасів для інтернет-сайту «Католицький оглядач»
та статтю Володимира Лукашевського, прес-секретаря Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ «30 років тому світ уперше почув голос «Мовчазної Церкви»», опубліковану на сайті цієї Архієпархії.

Владика Володимир Війтишин: Нашій Церкві потрібно голосно заявити усьому світові про своє існування, щоб роздерти комуністичну «залізну завісу», яка відділяла нас від цивілізованого світу

Сьогодні виповнюється 30 років з того часу, як 4 серпня 1987 року була написана Заява про вихід з підпілля УГКЦ, яку адресували Папі Римському Івану-Павлові ІІ й керівникові СРСР Горбачову. Вона стала відома усьому світові й показала, що незважаючи на понад 40-літні репресії і переслідування комуністичною владою, УГКЦ зберегла ієрархію, священство, вірних: Церква – жива!

Серед головних ініціаторів й учасників тієї пам’ятної події – відомі духовні постаті нашого краю: блаженної пам’яті Ісповідник віри владика Павло Василик та його учні: славної пам’яті о. Григорій і о. Микола Сімкайло і(згодом владика Коломийсько-Чернівецької єпархії), о. Володимир Війтишин (тепер Івано-Франківський архієпископ і митрополит), о. Тарас Сеньків (тепер владика Стрийської єпархії), о. Іван Сеньків (тепер ієромонах), славної пам’яті о. Йосип Мороз…

Зазначимо, що владика Павло з вище перечисленими своїми учнями складали четверту частку священиків-підписантів цієї значущої заяви.

Розмовляємо про ті часи з владикою Володимиром Війтишином.

Світла пам'ять зміцнює віру

Івано-Франківський архієпископ і митрополит Володимир Війтишин з цієї нагоди видав відповідного пастирського листа, який пригадує нам:

«Цього року виповнюється 30-літній ювілей події, яка стала початком виходу УГКЦ з підпілля. Ця подія – Заява 4 серпня 1987 р. єпископів, священників, монахів, монахинь і вірних УГКЦ, яка була адресована Святішому Отцеві Іванові-Павлові ІІ і керівнику СРСР Горбачову, сколихнула весь цивілізований світ. Але, в першу чергу, потрясла найбільшою атеїстичною державою у світі – СРСР, й особливо – їхніми комуністичною партією й урядом. В підписному листі частина ієрархії й вірні УГКЦ заявили, що «вважають за недоцільне продовжувати перебувати у підпіллі, а тому просимо Вашої Святости сприяти всіма можливими способами правній легалізації Української Католицької Церкви в СРСР. Однозначно звертаємося почерез Вашу Святість до уряду СССР з нашою заявою про вихід певної частини Української Католицької Церкви з підпілля».

Згодом, святий Іван Павло ІІ, який доклав непомірних зусиль і старань для легалізації нашої Церкви, під час святкування 400 ліття Берестейської унії скаже: «Відзискавши свободу, ми не можемо забувати переслідувань і мучеництва… Невід’ємною частиною цієї нашої релігійної пам’яті є обов’язок пригадувати собі значення мучеництва, вказуючи на пошанування конкретних свідків віри».

А сьогодні, коли перед Українським Народом і УГКЦ постали новітні випробування і виклики, пригадаймо собі слова Глави й Отця нашої Української Греко-Католицької Церкви Патріарха Святослава: «Нам важливо зберегти пам'ять підпільної Церкви як такої. Бо, на жаль, сьогодні нове покоління духовенства і монашества про цей церковний період нічого вже не знають. Тому нам потрібно пригадати собі та іншим, що ми не боїмося переслідувань, бо ми – діти мучеників. УГКЦ вистояла у репресивних лещатах радянської системи. Вона зможе дати і нині сильний імпульс для збереження нашої держави та народу в непростих обставинах сьогодення».

Отож, не забуваймо за важкі часи тоталітарних режимів минулого століття, що були рясно омиті кров’ю ієрархії та вірних УГКЦ. Як добрі християни, маємо пам’ятати про їхні свідчення віри в Господа нашого Ісуса Христа.

Запрошую священство та вірних у містах і селах пригадали й поділилися з молоддю пам’яттю про події виходу з підпілля та легалізації УГКЦ.

Прошу наших семінаристів зібрати й записати спогади очевидців тих часів.

Запрошую науковців, освітян, вчителів історії та народознавства й активних мирян взяти у відзначенні цього ювілею активну участь.

Нехай цей ювілей буде для Прикарпаття доброю нагодою вшанувати всіх Мучеників та Ісповідників віри, єпископів, священиків, монахів і монахинь та вірних катакомбної УГКЦ, які cтали духовним фундаментом свободи нашої Церкви. А для священства й вірних нашої митрополії нехай світла пам'ять про них стане вагомою моральною підтримкою, духовною наснагою й зміцненням у вірі».

Живе свідчення віри

– Сьогодні видається неймовірним, коли у 1987 році УГКЦ виходить з підпілля, а фактично відкрито виступає проти основ комуністично-атеїстичного режиму. Того ж року владика Софрон Дмитерко і владика Павло Василик зі своїми учнями-священиками о. Григорієм і о. Миколою Сімкайло, о. Володимиром Війтишином, о. Тарасом і о. Іваном Сеньків, у єпископських та священичих ризах проводять 22 грудня 1988 року в Заліщиках чин похорону підпільного єпископа УГКЦ владики Якова Тимчука. Похорон стає черговою маніфестацією катакомбної Церкви в Совєтському Союзі, яка виходить з підпілля. 1988-й. – Владика Павло Василик зі своїми учнями в Зарваниці, де служать урочисту Літургію, приурочену 1000-літтю хрещення Руси-України. В святкуваннях, за словами репресивних органів совєтської влади, взяло участь 30 тисяч вірних УГКЦ (Це не беручи до уваги кількох тисяч активістів, представників міліції і КГБ, які ретельно всіх учасників цього релігійного заходу знимкували-фільмували-запам’ятовували, щоби в скорім часі їх піддати переслідуванням). Наступний, 1989-й рік: владики й священики УГКЦ в серці атеїстичної держави виступають перед урядом СРСР з вимогою визнання Церкви. Митрополит Володимир Війтишин, а тоді ще 30-літній молодий священик разом з нашими владиками та отцями на Красній площі в Москві розпочали голодівку за легалізацію УГКЦ… Пригадайте ті часи.

– То була пора комуністичної «перестройки і гласності» Горбачова. Греко-католицькі владики й священство розуміли, що нашій Церкві потрібно голосно заявити усьому світові про своє існування, щоб роздерти комуністичну «залізну завісу», яка відділяла нас від цивілізованого світу. Так появилась заява 4 серпня 1987 року про вихід УГКЦ з підпілля частини єпископів, священства й вірних, щоб на випадок арештів не обезголовити нашу Церкву і щоб друга частина єпископату і священства в Україні могла продовжувати служіння своєму народові й Богові.

А сама поява заяви була породжена співпрацею ієрархів і священства нашої Церкви й українських дисидентів та правозахисників, які вийшли під кінець 90-х минулого століття з радянських тюрем. Я пам’ятаю, що перед самим написанням відбулося декілька зустрічей владики Павла Василика з відомим активістом українського католицького правозахисного руху, автором восьми випусків «Хроніки Української католицької Церкви» в’язнем совісті Йосипом Терелею. Тепер вже мало хто пам’ятає, що він очолював «Ініціативну Групу в справі захисту прав віруючих та Церкви», що ставила собі за мету домогтися легалізації УГКЦ. Згодом подібні зустрічі владика мав з Іваном Гелем, – політв’язнем, українським правозахисником і релігійним діячем, одним із засновників Української гельсінської спілки. Зустрічався владика Павло і з Вячеславом Чорноволом, і братами Горинями, і з Хмарою.

В тому часі було декілька сприятливих умов: «перестройка» комуністичної влади декларувала «гласність» і свободу совісті в Совєтському Союзі. До написання тієї короткої але змістовної заяви найбільше доклались владика Павло Василик і Йосип Тереля. Спершу Заява була підписана владикою Павлом, Й. Терелею і мною у Львові, на квартирі рідної сестри Емілії владики Павла, а згодом до неї долучилися інші підписанти. Були різні погляди на цю заяву: одні побоювались, що вона викличе чергові репресії, переслідування й арешти єпископату й священства, інші – що подібна заява на часі. Тому шукали таких відважних людей, які б могли не тільки її підписати, але й щоб згодом не відмовились від свого підпису під тиском можновладців …. Я би сказав, що це, практично це єдиний документ, який свідчив як на міжнародному, так і союзному рівні про вихід УГКЦ з підпілля, і який отримав такий великий суспільний резонанс у світі. Може розчарую тих, хто захоче приписати цей крок поодиноким священикам чи вірним. Заяву підписувала вся Церква в особі своїх єпископів, священиків, монахів і монахинь, вірних. Звісно, щоб вона була почута, її адресували Святішому Отцеві, а її копію отримав Горбачов. Рівно через місяць, святий Іван Павло ІІ у ноті до совєтського уряду від 5 жовтня 1989 р. вимагав від нього негайної легалізації УГКЦ. А ще через місяць, на зустрічі Папи Римського і президента СРСР, це питання стояло першочерговим.

До речі, після підписання Заяви радянська влада «відзначила» мене першою «партизанкою» – військовими зборами, під час яких проводили зі мною уповноважені в справах релігії профілактичні бесіди, щоби я відмовився від заяви, мовляв, вас примусили її підписати українські націоналісти. На що я відповів «Ні». Коли ж почали погрожувати, що мене потрібно судити, то я відповів їм, що це їх потрібно судити, бо вони порушують права громадянина, які записані в Конституції… І треба ж такому статися: по багатьох роках випало мені відспівувати в катедрі уповноваженого Ради у справах релігій в нашій області Дерев'янка, який курував всіх священиків Прикарпаття і часто їх допікав. Нехай йому Бог зла не пам’ятає. А другий раз «партизанкою» «нагородили» за першу велику відправу в Івано-Франківську на Зелені Свята у 1989 році – послали мене на три місяці на цілину збирати урожай.

А іншою доброю нагодою для постання цієї заяви стало святкування 1000-ліття хрещення Руси-України. Совєтська влада вкупі з Московським патріархатом заявляла тоді, що РПЦ – єдина спадкоємниця хрещення Руси-України, хоч це було великою несправедливістю щодо нашої УГКЦ, яка й надалі залишалася в підпіллі.

Ще одним важливим кроком на шляху до волі Церкви стала делегація єпископів і священства катакомбної УГКЦ, яка вирушила до столиці Союзу у наступному складі: владика Павло Василик, владика Софрон Дмитерко, владика Филимон Курчаба, отець Ігор Возьняк (тепер архієпископ і митрополит Львівський), отець Григорій Сімкайло та я. Ми поїхали в Москву з відповідними зібраними підписами наших єпископів, священства, монахів і монахинь та вірних, щоб домогтися від радянської влади легалізації і реєстрації УГКЦ. У ті часи така постава УГКЦ стала, напевно, єдиною реальною опозицією до «керівної і спрямовуючої сили СРСР» – компартії Союзу. Ми планували зустрітися з генсеком компартії Горбачовим, але виявилося, що він відбув з візитом до Китаю. Коли ж ми прийшли в приймальню, нас ніхто не захотів прийняти і ніхто з урядовців не захотів з нами навіть говорити. Мовляв, «ми вас не можемо прийняти як представників УГКЦ, бо її немає, бо ви саморозпустились, лишень можемо прийняти як громадян СРСР». Навіть чути не хотіли про прийняття й офіційну реєстрацію наших заяв і вимог. По короткій нараді владики і священики вирішили: якщо до 5-ї години вечора нас не приймають, ми оголошуємо в приймальні голодівку. Звичайно, нас швидко обступило велике число представників КГБ та інших органів, фотографували, переконували, але ми залишались стояти на своєму. Нас, напевно, врятувало від арешту те, що на нас звернули увагу ряд закордонних журналістів ще перед тим, як ми зайшли до приймальні. Вже за кілька годин вони почали вести репортажі на західних радіостанціях «Свободи» й «Голосу Америки» про те, що єпископи й священики підпільної УГКЦ розпочали голодівку за легалізацію своєї Церкви. Втім, ми також розуміли: підходить кінець робочого дня, приміщення будуть закривати й під тим приводом нас можуть забрати в зовсім інше місце. Тоді наша делегація єпископів і священства вийшла на Красную площу, яка була переповнена комуністичною атрибутикою, де стояв почесний караул біля мавзолею Лєніна із довгою колоною заблуканих душ до нього й від нього. Оскільки владики й священики – всі були в єпископських накидках і рясах з панагіями та хрестами, то можна лишень собі уявити, яке тоді ми справили враження на комуністичну владу червоної Москви, а разом з ними – й на іноземців...

А тим часом вірні УГКЦ Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопілля, Закарпаття, коли почули «ворожі голоси» з-за кордону, що їхні єпископи і священики, які їх сповідали, причащали, хрестили їхніх дітей й давали їм шлюби, оголосили голодівку в Москві, то найбезстрашніші з них разом зі священиками й монахинями швидко спакували найнеобхідніше у валізи й поїхали їх підтримати. І в такий спосіб продовжилась безстрокова голодівка священства й вірних за легалізацію УГКЦ на Арбаті.

Сьогодні, по пройдешніх 30-и роках, постава тих мужніх християн, готових відкрито й гідно постояти за віру батьків і прадідів проти наймогутнішої атеїстичної держави тих часів, в мене викликає глибоку повагу й зворушення. Знаю, що УГКЦ завдяки їхнім трудам і жертвам, стала провісницею Незалежної України. Для мене вони направду святі люди, яких безнастанні ревні молитви привели до легалізації нашої Церкви й реєстрації в СРСР перших громад греко-католиків у грудні 1989 року. Особливо хочу згадати про вчителів-єпископів, якими втішалася наша Підпільна Церква у кожній області Західної України й Закарпаття. Серед них був мій вчитель і невтомний у служінні народові й Богові владика Павло Василик, завдяки якому і постала ця Заява й у значній мірі, відбувся вихід з підпілля УГКЦ.

Біля цієї святої людини його учні почували себе завжди готовими послужити Богові і народові. Героїчний чин Ісповідника віри владики Павла – цілопальна жертва на вівтарі служіння Богові у прадідній Церкві заради духовного добра свого народу через вірне наслідування Ісуса Христа і посвячення себе Богові заради спасіння ближніх. Саме тому його жертва, подібно як сотень і тисяч відомих і невідомих вірних воїнів Христа, належить не лише Церкві, але й всьому українському народові.

Роман ІВАСІВ

Джерело: «Католицький оглядач»

30 років тому світ уперше почув голос «Мовчазної Церкви»

«І спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Ів. 8:32). Ці слова нашого Божественного Спасителя, сказані більш як 2 тисячі літ тому, є актуальними в усі роки та епохи. З історії знаємо безліч шукачів тієї правди, які своїм власним прикладом, геройською самопожертвою прагнули справедливості та її добивалися. Їхні вчинки часто ставали вирішальними для цілих націй, культур. Одним із таких актів була заява групи єпископів, священиків, монахів, монахинь і вірних катакомбної Української Греко-Католицької Церкви Святішому Отцеві Іванові-Павлу ІІ про вихід УГКЦ з підпілля.

Це звернення насправді містить великий присмак героїзму всіх, хто під ним підписався. У 1987 р., було все ще дуже небезпечно поставити власне прізвище під заявою, яка могла б завести його до в’язниці. У радянських концтаборах перебувало ще багато політв’язнів. Однак вони готові були до самопожертви, до відданості Церкві, беручи приклад з переслідуваних за віру, мучеників.

Пропонуємо трохи більше зазирнути за завісу історії та поглянути на передумови, хід та наслідки цієї історичної заяви, яка, без сумніву, є єдиним історичним офіційним документом, який доводить, що УГКЦ була в підпіллі!

Понад 40 років катакомбного життя

8-9 березня 1946 року на т. зв. Львівському «соборі», який ще називають псевдособор, було ухвалено рішення про перехід греко-католиків в лоно Російської Православної Церкви. Ті, хто відмовилися, були репресовані. Тисячі греко-католицьких священиків опинилися в радянських концентраційних таборах ГУЛАГу. Серед них і провідник УГКЦ Йосип Сліпий, який був змушений керувати Церквою із заслання 18 років.

На запитання «Чому ж Сталіну потрібно було ліквідовувати УГКЦ в 1946 р.? » – український релігієзнавець А. Юраш відповів:

«Питання УГКЦ треба розглядати у двох площинах, на мій погляд. По-перше, це була загальна стратегія Радянського Союзу в той час стосовно Ватикану, який сприймався як один із головних ворогів і опонентів ідеологічних, і відповідно, УГКЦ, яка безпосередньо підпорядковувалася Ватикану і виглядала як один із найбільш згуртованих своєрідних загонів Ватикану, існування якого на теренах Радянського Союзу ніхто не міг допустити. По-друге, на той час налагодилася вже стратегічна співпраця між радянською атеїстичною державою і верхівкою православної церкви, яка з 1943 року після історичної зустрічі зі Сталіним трьох митрополитів – тогочасних лідерів російського православ’я – отримала сприяння на всіх рівнях, включилася і стала частиною ідеологічної машини Радянського Союзу, і відповідно, яка зі свого боку демонструвала максимальне бажання опанувати релігійний простір Радянському Союзу, долучивши до себе обрядово дуже близьких греко-католиків. Звісно, про реальні наслідки, про реальні пріоритети віруючих цієї спільноти ніхто не питав і не збирався цікавитися».

Не зважаючи на жорстокі переслідування, постійні арешти та «сфабриковані» справи проти греко-католицького духовенства, існували окремі спільноти, через які Церква продовжувала діяти. Їх нараховувалось 300 або 400 осередків.

Нічні богослужіння в офіційно закритому храмі, конспірація на роботі, таємне навчання у семінарії, проблеми з міліцією і КДБ – це лише частина того, що бачили і пережили вірні та священики УГКЦ в СРСР. Переслідування і тиск з боку влади витримували цілі села, – вони не погоджувалися переходити на православ’я.

Вихованець такого села, а пізніше священнослужитель підпільної Церкви о. Павло Репела з Тернопільщини, пам’ятає чимало з тих страшних часів. Особисто мене вразила одна з таких історії, яка вкотре засвідчила непохитність українського народу, його любов до правди та до всього «свого».

Одного разу на Йордан люди зібралися біля церкви і колядували (священик уже не пам’ятає, в якому саме році це було). Одразу приїхали дільничний інспектор міліції й голова сільради. Вони намагалися розігнати вірян, але ті разом перекинули машину представників радянської влади. Відтак «гості» втекли.

Таких історій, впевнений, безліч.

Люди, керовані Божою силою, кріпились у вірі, були готові до самопожертви. Вони переховували речі релігійного вжитку на своїх горищах, потайки хрестили та вінчали своїх дітей, приймали священнослужителів у своїх домівках, прекрасно розуміючи, що за це можуть поплатитися власною свободою. «Як хтось скаже, що тоді не боявся, то це буде неправда. Будь-якій людині притаманний страх. Але силою волі з Божою поміччю його долалося», – твердить о. Павло Репела.

Нам, християнам ХХІ ст., які вже народилися в роки незалежності і вільної Церкви, і України, щоб зрозуміти всю трагедію того часу, варто мати правильне розуміння поняття «підпілля». Церковні ієрархи заарештовані. Священство заслано до таборів. Храми закриті. Офіційно на теренах СРСР Українська Греко-Католицька Церква перестала існувати. Та вона не зникла в душах своїх вірних й продовжила своє служіння на вівтарях людських сердець. Звідти вилилась у підпільні духовні семінарії, приховане богопосвячене життя, «домашні» Служби Божі та уділення Святих Таїнств – служіння Тому, «що бачить таємне і віддає тобі» (Мт. 6:6).

Намагання чинити опір партійній політиці з боку прихильників забороненої церкви карались арештами, ув’язненнями, утриманням в психіатричних закладах. Навіть в умовах проголошеної М. Горбачовим «перебудови» та «демократизації» загальний характер методів діяльності партійних органів в західному регіоні не тільки не змінився, але набув ознак оновленого ідеологічного фронту боротьби з проявами «релігійного екстремізму».

Тому в умовах розпочатого у 80-х роках процесу боротьби за легалізацію УГКЦ саме компартійні органи та Російська Православна Церква зайняли чітко виражену антикатолицьку позицію. Перші вважали відновлення греко-католицької церкви небажаним, насамперед з політичних міркувань – протягом кількох десятиліть УГКЦ в комуністичній пропаганді була тісно «прив'язана» до українського націоналізму.

Перспективи відродження УГКЦ підтверджувались наявністю церковної організації діючої підпільно та піднесенням релігійного руху віруючих у західних областях України. За даними Верховного архієпископа і кардинала Мирослава Івана Любачівського, Глави УГКЦ в Римі, підпільний єпископат в Україні нараховував 10 ієрархів, близько тисячі священиків, тисячі двохсот ченців і черниць та 4,5 млн. віруючих.

Радянська сторона оперувала іншими цифрами. В середині 1988 р. у Львівській області проживало 147 священиків, 254 ченців і черниць, в Івано-Франківській – 45 священиків, 73 ченці, близько 15 тис. греко-католицьких віруючих, в Тернопільській – 17 священиків, 38 ченців, 2-3 тис, віруючих, в Закарпатській – 50 священиків, 20 ченців, 15-20 тис. віруючих. Враховуючи умови діяльності прихильників УГКЦ та методи одержання партійними органами такої інформації (оперативні зведення КДБ, повідомлення православних священиків), їхня реальна кількість була набагато більшою.

«І правда визволить вас» (Ів. 8:32)

Поштовхом для розростання широкого релігійного руху в західних регіонах став феномен «грушівського дива» – поява 26 квітня 1987 року на недіючій греко-католицькій капличці в с. Грушів Дрогобицького району Львівської області зображення Богородиці. Це явище викликало велике піднесення серед віруючих і до місця події потяглись тисячі паломників. 28 травня цього ж року, в день свята Вознесіння Ісуса Христа, потік людей з Львівської та сусідніх областей досягнув 30 тис. чоловік, а сума добровільних пожертв склала близько 60 тис. крб.

Під час проведення богослужінь, зібрань віруючих, використовувалась релігійна атрибутика греко-католицького обряду. Лунали заклики до влади дозволити реєстрацію греко-католицьких громад, передати їм занедбані в радянські часи культові споруди. Подібні акції відбулись також у багатьох населених пунктах Старосамбірського, Перемишлянського, Жидачівського, Золочівського районів Львівської області, в містах Калуші та Івано-Франківську та районах Івано-Франківської області, Зборівському районі Тернопільської області.

Офіційна влада відреагувала на ці події проведенням на початку червня 1987 р. в м. Дрогобичі відділом пропаганди та агітації ЦК Компартії України наради за участю секретарів 7 західноукраїнських обкомів партії, робочих зборів з працівниками радянських і правоохоронних органів, на яких було накреслено коло заходів по нейтралізації активності греко-католицьких віруючих.

В умовах, коли партійно-державна система не дозволяла радянським громадянам на практиці реалізувати декларовану в ст. 52 Конституції СРСР свободу совісті, важливим кроком в напрямі легалізації УГКЦ стала відкрита Заява 2-х єпископів, 23-х священиків, ченців та віруючих УГКЦ від 4 серпня 1987 р. Папі Римському св. Іванові Павлу II про свій вихід з підпілля з проханням посприяти «всіма можливими способами справі легалізації УКЦ в СРСР» та стати посередником між ними і радянським урядом. Підтримували представників УГКЦ українські дисиденти і правозахисники, які в умовах лібералізації політичного режиму повернулись з місць позбавлення волі.

Варто згадати Степана Хмару і багатьох інших, які були раніше об’єднані у так званій Ініціативній групі захисту прав віруючих, яка пізніше стала називатися Комітетом захисту Української Католицької Церкви. Отже, саме ці люди наважилися на цей мужній крок, щоб заявити через посередництво Святішого Отця св. Івана Павла ІІ світові про те, що так звана «мовчазна Церква» не мовчить, що вона має мужність і силу заявити не лише про своє право на існування, але вимагати цього від тодішньої радянської влади. Єпископи, священики, монахи і монахині та вірні, які підписували цю заяву, показали, що Церква жива.

Для кращого розуміння сказаного, подаємо повний текст заяви та імена усіх, хто під нею підписався. До речі, там ми знайдемо і прізвище нашого нинішнього Архієпископа і Митрополита Івано-Франківського Кир Володимира.

«Ми, Єпископи, священники, монахи, монахині і вірні Католицької Церкви в Україні, що нижче підписалися, заявляємо, що, у зв’язку з перебудовою в СРСР і більш сприятливими умовами, що склалися, а також у зв’язку з ювілеєм 1000-ліття хрещення України, уважаємо за недоцільне продовжувати перебувати у підпіллі, а тому просимо Вашої Святости сприяти всіма можливими способами правній легалізації Української Католицької Церкви в СРСР.

Однозначно звертаємося почерез Вашу Святість до уряду СССР з нашою заявою про вихід певної частини Української Католицької Церкви з підпілля.

Дня 4 серпня 1987 р. Б.

У порозумінні і за благословенням інших католицьких єпископів в Україні цю заяву підписуємо:

єпископи: Павло Василик, Іван Семедій;

священники: Григорій Будзінській, Михайло Гаврилів, Мелетій Малинич, Микола Сімкайло, Григорій Сімкайло, Петро Зеленюх, Володимир Війтишин, Тарас Сеньків, Іван Сеньків, Іван Маргітич, Павло Мадяр, Мирон Бескид, Йосип Головач, Іван Лопатчак, Степан Федор, Михайло Микола, Михайло Вінницький, Михайло Васько, Петро Роман, Йосип Новак, Йосафат Каваців, Роман Есіп, Ілько Лесів;

монахи: Теодор Яцишин (студит), Заплатинський (редемпторист);

монахині: Діогена Калинич (служебниця), Стефанія Городицька, Анастасія Плячок, Іванна Цебрик (василіянки);

3-й чин василіян: Марія Полічан, Ева Тарголич, Василь Богович, Наталія Щур, Лідія Пекальська (редемптористка), Стефанія Духа

і 174 вірних».

Пізніше, Митрополит Володимир Війтишин згадуватиме: «Це звернення саме до Папи Римського виявилося пророчим, бо якраз, завдяки зустрічі пізніше Святішого Отця Івана Павла ІІ і тодішнього Генерального секретаря компартії тодішнього СРСР Михайла Горбачова, формально і було надано греко-католикам право на вільне, легальне існування у Радянському Союзі».

Наприкінці 1987 р. Комітет захисту УКЦ дійсно був створений і очолив його колишній в’язень сумління І. Гель. До його складу входили як представники церкви, так і світські особи. Діяльність Комітету була спрямована на поширення ідей відновлення УГКЦ серед населення та домагань легалізації Церкви перед партійно-державними органами.

Для цього організовувались перші прощі та велелюдні зібрання. Найбільш масові з них мали резонансний характер. Зокрема, 5-ти тисячне зібрання греко-католиків 17 липня 1988 р. на території колишнього Гошівського монастиря (Івано-Франківська область), традиційне уже щорічне богослужіння в с. Зарваниця 16-17 липня 1988 р. на Тернопільщині.

Як наслідок – у другій половині 1989 року релігійний рух в Західній Україні набув масового характеру. В обласних та районних центрах, селах регіону проводились скоординовані багатолюдні релігійні акції, приурочені до запланованої на кінець листопада зустрічі М. Горбачова з Папою Римським в Італії. Під час цих заходів віруючих та їхні вимоги ставали щораз радикальнішими.

Це було свідченням якісно нової ситуації, в якій греко-католики переходили від прохань і петицій до вимог повної легалізації УГКЦ. Особливо масштабною була 100-тисячна маніфестація греко-католицьких віруючих вулицями Львова 17 вересня 1989 р. з вимогою легалізації УГКЦ. Вона, за оцінкою радіо «Свобода», стала «найбільшим досі виявом могутності Української католицької церкви в офіційно атеїстичній державі... Після таких подій змінюється політичний клімат на Україні» і за його прогнозами «питання легалізації УКЦ по суті було вирішене фактично, залишилось його оформити тільки юридично».

«Ми їм прощаємо і просимо прощення» (Блаженніший Любомир Гузар)

23 січня 1990 р. у Преображенському соборі м. Львова відбувся церковний собор УГКЦ за участю 6 єпископів та понад 150 священиків, який проголосив «легалізацію Української Греко-Католицької Церкви на Україні».

Вів його архієпископ В. Стернюк – місцеблюститель Глави УГКЦ в Римі кардинала Мирослава Івана Любачівського. Собор визнав неканонічним Львівський «собор» 1946 р., його рішення недійсними і звернувся до органів державної влади з вимогою реабілітувати репресованих греко-католицьких священиків, повернути майно церкви, яким вона володіла до заборони, визнати церковну організацію УГКЦ.

Важливою подією для всіх віруючих УГКЦ стало прибуття до Львова 30 березня 1991 р. Глави Церкви – Митрополита Мирослава Івана Любачівського, який того ж дня провів Архієрейську Службу Божу в соборі св. Юра, а 31 березня був присутній на масовому мітингу біля Львівського театру опери і балету ім. І. Франка, де його вітали представники Львівської обласної та міської влади В. Чорновіл, І. Гель, С. Давимука, В. Шпіцер, десятки тисяч віруючих.

Готуючи цей матеріал, я переглянув чимало відео, які є у вільному доступі на Youtube. Перші зафільмовані богослужіння вражають. Їхня масовість, молитовний настрій, простомовні, але влучні слова проповідей, спів… Не зважаючи на більш як 40 років заборони, молитви, обряд, літургійний спів не забуті. Непохитність українців до своїх традицій чи не найкрасномовніший доказ їх прагнення до волі. Церква, яка, згідно всіх документів, не існувала – одного дня масово, гучно та впевнено заявила про себе на цілий світ.

«Феномен УГКЦ полягає у тім, що це була найбільша структура спротиву радянській ідеології. Церкві вдалося об’єднати дуже різних людей – від вчених до колгоспників, готових протистояти системі. «Це була духовно пов’язана спільнота, що творчо казала системі «ні». Церква вистояла, тоталітаризм впав», – Владика Борис Гудзяк.

Вже за 20 років Греко-Католицька Церква практично відновила кількісні показники, які мала до 1946 року і це вкотре доводить те, що Церква, яка разом зі своїм народом була в найскрутніші часи його історії, Церква, яка, пережила підпілля в часи тоталітаризму, Церква, яка дала Вселенській спільноті 28 блаженних новомучеників ХХ ст. – вистоїть будь-які випробування, бо ж «З нами Бог! »

Звертаючись до вірних під час Божественної Літургії у Львові, з нагоди 70-річчя псевдособору, Блаженніший Святослав сказав: «Цього дня ми прагнемо подякувати Богу за те, що зробив саме нашу Церкву інструментом спасіння і воскресіння українського народу та держави. Дякуємо за те, що саме в УГКЦ було багато учнів Христових, які на заклик нашого Спасителя чували і молилися. Вдячні Богу за мучеників та святих ісповідників Христової віри УГКЦ, які терпіли страждання за близкість із Наступником апостола Петра на землі, зокрема в другій половині XX століття після цієї сумної події. Дякуємо сьогодні за те, що можемо свідчити правду про Бога і нашу історію. Ми дякуємо всім тим, які несли тягар мук і страждань Церкви в роки переслідування… Звертаючись до наших православних братів словами святого Папи Івана Павла II, наш попередник Блаженніший Любомир сказав: “Ми їм прощаємо і просимо прощення”».

Сьогодні, коли виповнюється 30 років з моменту написання заяви греко-католиків до Папи св. Івана Павла ІІ, ми усі маємо нагоду призадуматись, особливо ж сучасні священики, монахи, монахині, семінаристи та усі вірні УГКЦ:

А чим для мене може бути повчальна дійсність Церкви у підпіллі? А як би я себе повів в той час і в тих обставинах? Чи я маю відчуття гордості за те, що я – греко-католик? Чи знаю я різницю між моєю Церквою та іншими традиційними конфесіями? Чи може католик, а навіть християнин, стверджувати, що нам сьогодні забагато храмів, що нам не потрібно молитви у школах і там же не потрібно викладів основ християнської віри?

Своїм стрімким рухом невідомо куди, ми, мало-помалу, втікаємо від нашої історії, а значить – і від наших славних та мужніх священиків, богопосвячених осіб та простих людей, котрі того серпневого дня 1987 р. на цілий світ заявили: «Ми є! Ми живі! Почуйте нас і дайте волю! »

Володимир Лукашевський,

прес-секретар Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

Джерело: інтернет-ресурс Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ