“ИСТОРЇА ДОМОВНА” МУКАЧІВСЬКОГО ВАСИЛІЯНСЬКОГО МОНАСТИРЯ 1862–1878 РОКІВ: МІСЦЕ, КОНТЕКСТ ПОСТАННЯ ТА ЗНАЧЕННЯ ДЖЕРЕЛА

Категорія: Останні новини
Опубліковано: Понеділок, 29 березня 2021, 17:24
Автор: Адміністратор
Перегляди: 299

 

Публікацію присвячено виданню та вивченню пам’ятки історіописання з теренів Закарпаття – рукопису під назвою “Исторїа домовна”. Автор розвідки (Володимир Мороз) аналізує умови постання цього документа в Мукачівському монастирі св. Миколая – історичному духовному, інтелектуальному та адміністративному центрі василіянського чернецтва в регіоні, а також колишньому центрі Мукачівської єпархії. 

 

У фондах історичного архіву Мукачівського греко-католицького василіянського монастиря св. Миколая, конфіскованих до Державного архіву Закарпатської області після насильної ліквідації обителі в радянські часи, я натрапив на непублікований рукопис “Исторїа домовна” цієї чернечої обителі[1]. Документ є хронікою життя обителі на Чернечій горі за період 18 липня 1862 р. – 4 червня 1878 р. Він займає сім аркушів типового для другої половини ХІХ ст. канцелярського паперу, списаного з обох боків і пожовклого від часу. “Исторїа домовна” – унікальне джерело, що містить важливу інформацію щодо господарської історії Мукачівського монастиря, а також ментальної та інтелектуальної історії Василіянського Чину, ширше – Греко-Католицької Церкви і загалом руського, тобто українського (надалі у тексті вживатиму цей термін) народу на Закарпатті. Щоби окреслити середовище, творінням якого стала “Исторїа домовна”, слід хоча б узагальнено охарактеризувати історію і значущість Мукачівського монастиря.

Мукачівський василіянський монастир, починаючи з появи перших письмових звісток про нього у XV ст., був одним з головних осередків розвитку української культури на південно-західних схилах Карпат. За переказами, що увійшли до історичних джерел і стали складовою частиною місцевої культурної ідентичності, чернеча обитель існувала вже у XIV ст., а першу фундацію для неї надав подільський князь Федір Коріятович, який переселився на Закарпаття, втративши володіння під тиском правителя Литви Вітовта Кейстутовича.

Оскільки первісна грамота фундації Коріятовича невідома, у наукових колах другої половини ХІХ – початку ХХ ст. відбулася дискусія щодо реальності самого факту княжої даровизни. Утім, ігумен Мукачівського монастиря 1869–1894 рр. і відомий дослідник свого часу о. Анатолій Кралицький, ЧСВВ першим висловив думку, що умови фундації не діяли б, якби “майно монастиря з неба впало”[2]. Тобто він раціонально вказував на те, що доказом реальності фундації є вже практика її дотримання. Інший відомий дослідник, дійсний член НТШ Олексій Петров остаточно розділив проблему на дві складові: 1) справа фундації і 2) питання грамоти, в якій про цю фундацію йдеться. Аналізуючи джерела, вчений також зробив висновки, що фундація була реальною, адже вона функціонувала і її періодично підтверджувала світська влада; у той же час збережений примірник її грамоти – пізніший фальсифікат, яких є багато на теренах усієї Європи[3]. Подальші пошуки та дебати щодо фундації Федора Коріятовича якихось зрушень у з’ясуванні питання не спричинили, і тепер здебільшого можна спостерігати повторення вже колись стверджених тез.

Загалом особа подільського князя Федора Коріятовича, як і особа легендарного князя Лаборця, для українських інтелектуалів Мукачівської єпархії XIX cт. стала символом незалежності власної спільноти на тлі хвиль мадяризації, а також однією з важливих сполучних ланок між місцевим історичним дискурсом і загальноукраїнським наративом. Очікувано, що постать князя-фундатора монастиря і засновника Мукачівського замку постійно виринала в монастирському історіописанні Закарпаття, передусім у творах, що походять з Мукачівської чернечої обителі. Остаточно її вписав у схему місцевої історії історик-василіянин о. Йоанникій Базилович, ЧСВВ – автор двотомника “Коротка відомість про фундацію Федора Коріятовича…”[4]. Уже в модерні часи князь Коріятович став літературним персонажем і навіть героєм фільму 1922 р. “Коріятович (Чарівний перстень Карпат)”, спонсорами якого були о. Августин Волошин та губернатор краю Костянтин Грабар[5].

Наступним важливим моментом історії середовища Мукачівського монастиря є те, що він був першим центром усієї Мукачівської єпархії – резиденцією єпископів аж до переселення єпископа Мануїла Ольшавського у 1766 р. в місто Мукачево і наступного перенесення єпископської резиденції до Ужгорода за єпископа Андрея Бачинського у 1780 р.[6]. Але навіть після того за єпархією залишилася назва Мукачівської, а за монастирем на Чернечій горі – роль першого осередку церковної історії.

Ще одним важливим пунктом для розуміння ролі монастиря є те, що в другій половині XVII – першій третині XVIII ст. василіяни Мукачівської єпархії, як і василіяни Київської митрополії, пройшли складний процес унезалежнення від безпосередньої єпископської влади і творення власної автономної чернечої Провінції у 1733 р. на чолі з мукачівським ігуменом як верховним настоятелем усіх монастирів краю[7]. Усе це сприяло широті й багатству контактів місцевого чернецтва, його обізнаності з подіями в сусідніх регіонах, заанґажованості та інтересу до них. Архів і бібліотека обителі поступово стали найбагатшим зібранням пам’яток писемної культури українського народу на Закарпатті. У бібліотеці монастиря було представлено видання всіх основних книговидавничих центрів Київської Церкви[8].

У XVII–ХІХ ст. частину мукачівських єпископів висвячували київські і галицькі митрополити, а інтереси василіян Закарпаття та загалом Мукачівської єпархії в Римі відстоювали прокуратори, настановлені київськими митрополитами як верховними архімандритами Чину[9]. Саме ж чернецтво, як і світське духовенство, перманентно ходило через Карпати до монастирів Галичини і святинь Києва; аналогічно на Закарпаття ходили монахи і священство з Галичини й Волині. З останніх регіонів у краї постійно оселялися нові жителі[10]. Зрештою, новіша самоназва “русини”, яка замінила поширену колись “русняки”, також прийшла на Закарпаття з Галичини.

Промовистим фактом є те, що василіянське чернецтво з центром у Мукачівському монастирі у XVIII ст. жило за монашими правилами, написаними Київським митрополитом Йосифом Велямином Рутським[11]. Слід ствердити, що всупереч численним стереотипам і помилковим оцінкам, які можна знайти в літературі про Мукачівську єпархію, її історію годі зрозуміти без розуміння історії Київської митрополії. Навіть унійна ідея – ідея втілення єдності Церкви – в цій єпархії укріпилася та була втілена під визначальним впливом Київської митрополії[12].

Віднайдення відпису акта “Ужгородської унії” 24 квітня 1646 р. словацьким вченим Юраєм Ґрадошем[13] переконливо показує, що ця подія не була ані відповідною за рівнем, ані рівнозначною за наслідками Берестейській унії: це було адміністративне переведення священників у підпорядкування Яґерському римо-католицькому єпископу з нехтуванням прав їх власного ієрарха, що спричинило збурення. Навпаки, якраз стійке прагнення місцевого духовенства втілити унійну модель Берестя і готовність відстоювати свої права врятувало церковну провінцію від поглинання Яґерською латинською єпархією та тільки через понад століття, у 1771 р., привело до канонічного встановлення Мукачівської єпархії Апостольським престолом у Римі. Цей тривалий процес супроводжувався полемікою, яка досі не досліджена. Так, полемістом був і мукачівський єпископ-василіянин родом з Галичини Василій Тарасович, якого двічі ув’язнювали магнати Ракоці через його переконання[14]. Ще одним наслідком боротьби за збереження власної ідентичності стала увага інтелектуалів Мукачівської єпархії до вивчення свого минулого. Це був спосіб пошуку та обґрунтування власних прав, що дав поштовх розвитку місцевої історіографії, передусім монастирської[15].

Зрозуміло, що в такому важливому центрі духовного та церковно-адміністративного життя, як Мукачівський монастир, гуртувалися численні ченці-інтелектуали: вони займали відповідальні посади у Чині, а водночас досліджували архів і бібліотеку обителі та писали свої праці. Серед василіян-авторів Закарпаття XVIIXIX ст., безпосередньо пов’язаних із монастирем на Чернечій горі, слід виділити о. Йосифа Годермарського[16], о. Гедеона Пазина[17], о. Арсенія Коцака[18], Манасію Андрейковича[19], згаданого вже Йоанникія Базиловича, а також Анатолія Кралицького і Матея Врабеля[20]. Дійшла до нас і низка анонімних текстів на історичну тематику.

Слід пам’ятати, що збереженню документів архіву Мукачівського монастиря перешкоджали війни і грабежі, а тому частину найдавніших джерел, що стосувалися історіописання, вочевидь, втрачено. Були періоди, коли ченці взагалі змушені були покидати монастир і тікати, зокрема до Лаврівського василіянського монастиря св. Онуфрія у Галичині. Так, у розпал боротьби за трон розбитої турками Угорщини між прихильниками Габсбурґів і васалами Османів обитель зруйнували у 1537 р., а монахи розбіглися. В середині XVI ст. монастир відбудували, але в 1657 р. війська краківського (відтак спіського) старости і коронного маршалка Єжи-Станіслава Любомирського зруйнували її та Мукачево загалом у помсту за союз Ракоці з Богданом Хмельницьким. Стан монастиря поліпшився стараннями єпископа Йосифа де Камеліса – студентського товариша Київського унійного митрополита Кипріяна Жоховського, колишнього прокуратора Василіянського Чину у Ватикані. Та вже у 1703 р. війська Ференца ІІ Ракоці пограбували обитель і розігнали ченців[21]. Також на початку XVIII ст. архімандрит Йосиф Годермарський, упорядковуючи занедбаний архів, наказав знищити якісь “старі” і “непотрібні” документи[22]. Тільки з XVIII ст. і аж до радянського нищення обителі у середині ХХ ст. архів не зазнавав спустошень: в ньому з’являється низка записок ченців з історії монашества, єпархії та загалом українського народу на Закарпатті.

Найпомітнішими працями, присвяченими осмисленню минулого і створеними на межі XVIIIXIX cт. в Мукачівському монастирі, є вищезгадані твори о. Манасії Андрейковича та Йоанникія Базиловича. Утім, на тлі багатства літописання галицьких монастирів[23], та ще й з огляду на те, що інформацію про “Краткое лѣтословіе” опубліковано тільки у 2018 р., а робота над його публікацією поки триває, традиція історіописання закарпатської Провінції Василіянського Чину досі є “terraincognita”. Отож віднайдення кожного джерела у цій сфері є важливим кроком.

Одним з таких джерел є представлена “Исторїа домовна” Мукачівського монастиря. Особливої ваги цьому твору надає доба появи – третя чверть ХІХ ст. Це був час значних зрушень на Закарпатті, коли наперекір ініціативам місцевих активістів на чолі з Адольфом Добрянським про об’єднання Закарпаття і Галичини в одну провінцію[24], після поразки “Весни народів” угорський чинник поступово набирав ваги, що привело до перетворення Австрійської імперії в Австро-Угорщину – дуалістичну монархію. Як результат, українці краю опинилися сам на сам з асиміляційними ініціативами угорської адміністрації, що штовхнуло одну частину місцевих еліт до панславізму і русофільства, як-от Добрянського[25], а іншу, як-от священника і редактора Миколу Гомічкова – спершу до русофільства, а далі до мадяронства, бо “литература пишется везде для господинов”[26]. Про візит Гомічкова “Исторїа домовна” згадує у записі під датою 15 лютого 1866 р., а про обрання Добрянського “співбратом” Чину – у записі 1869 р. без вказання точної дати.

З огляду на описані щойно умови на Закарпатті, а також з огляду на складні наслідки політики йосифінізму в релігійній сфері, у Василіянському Чині третя чверть ХІХ ст. стала добою шукань. Тож особливо важливим є те, що відповідні шукання, погляди й настрої в середовищі Мукачівського монастиря частково відображені в публікованому джерелі. Йдеться, наприклад, про візит до монастиря єпископа Йосифа Сембратовича у 1867 р., візит василіянина о. Ясона Коритка із Дрогобича 5­­–9 листопада 1869 р., про ініціативи підняття Мукачівської єпархії до рівня митрополії у 1871 р., про перебування в обителі на Чернечій горі о. Володимира (Іполита) Терлецького у 1871–1872 рр. тощо.

* * *

Загалом у тексті “Исторїи домовнои” можна виділити п’ять почерків. Першим, акуратним і розбірливим, із сильним нахилом літер направо, описано період 18 липня 1862 р. – 20 травня 1866 р. Другим почерком, для якого характерне сильне відхилення рядків догори від горизонталі, зроблено запис за 17 квітня 1867 р. Третім почерком – акуратним і розбірливим – внесено записи за 17 серпня, 5 листопада, 15 грудня 1869 р., 5 січня 1870 р. – 4 червня 1878 р. Четвертим почерком внесено записи 1867 р. без точних дат про візити до монастиря ієрархів Яноша Шімора та Йосифа Сембратовича. П’ятим почерком, порівняно недбалим, зроблено записи 1869 і 1870 рр. без дат про монаший собор у Краснобрідському монастирі та купівлю дзвонів. Щодо мови джерела, то тут чергуються місцева українська з церковнослов’янізмами; мова, наближена до російської, але з місцевими діалектизмами; угорська мова, аналіз записів якою показав, що писав не угорець[27].

Аналізуючи джерело, на основі порівняння з іншими відомими авторськими текстами, можна вести мову про те, що третій почерк у представленому документі належить о. Анатолію Кралицькому, ЧСВВ, який перейшов на служіння до Мукачівського монастиря з Маріяповчанської обителі не пізніше 23 серпня 1864 р., коли його уперше згадує “Исторїа домовна”. Спершу цей чернець у Мукачеві став секретарем протоігумена місцевої Провінції Василіянського Чину, наставником новиків і консультором, а в 1869 р. був обраний ігуменом монастиря на Чернечій Горі та постійно переобирався на це служіння аж до своєї смерті у 1894 р.[28]. Якщо йти за аналогією і припустити, що якісь з інших почерків також можуть належати ігуменам, що служили в монастирі до о. Кралицького, то це могли бути почерки о. Еміліяна Бігарія – вказаного настоятелем у 1861, 1864, 1865 і 1866 рр., та о. Мануїла Чанди – вказаного настоятелем у 1868 р.[29].

* * *

На особі о. Кралицького як установленого співавтора представленого документа варто зупинитися детальніше, адже він – найбільший історик і публіцист у всьому Василіянському Чині, а також у Мукачівській єпархії другої половини ХІХ ст.[30]. Цей василіянин був піонером археографічної роботи в архіві і бібліотеці Мукачівського монастиря. Саме він відкрив Мукачівський пергаментний псалтир, опублікував уривок із втраченого тепер документа, присвяченого фундації Федора Коріятовича, та низку інших джерел.[31] Вочевидь, це діяльності о. Кралицького стосується запис “Исторїи домовнои” за 5 серпня 1865 р. про впорядкування монастирського “книгохранилища” та інвентаризацію книг у ньому.

Ігумен Анатолій Кралицький мав дуже широке коло спілкування, зокрема був близьким до будителя Закарпаття о. Олександра Духновича, листувався з Ізмаїлом Срезневським, Богданом Дідицьким, Яковом Головацьким, Михайлом Драгомановим, Корнилом Сушкевичем, о. Михайлом Раєвським та іншими відомими діячами свого часу. Незважаючи на це, особа і творча спадщина названого монаха – а це численні історичні та етнографічні розвідки – у наші дні малознана[32].

Якщо дехто з сучасників о. Кралицького, як уже згадано вище, еволюціонував до москвофільства, а дехто – до мадяронства, то сам він, на перший погляд феноменальним чином, уникнув цього. Будучи представником романтизму[33], а також під впливом слов’янофільських ідей та панславістичної ідеології, мукачівський ігумен, як і Михайло Драгоманов та добре знаний у ХІХ ст. публіцист і релігійний діяч о. Володимир (Іполит) Терлецький, не розчиняв українців у “російському морі”, хоча й розглядав їх як частину “руської” спільноти. Останній термін у ченця, як, приміром, в Івана Вагилевича, є адекватним сучасному терміну “східнослов’янський”. Більше того, саме о. Кралицький запровадив до української художньої літератури на Закарпатті персонаж лицаря Українця з-під Києва, який – такий же русин, як і українці південно-західних схилів Карпат, і який рятує доньку князя Лаборця[34]. Окремо також слід відзначити, що згаданий щойно о. Терлецький – добре знайомий о. Кралицькому, бо, як уже зазначено, був одним з ченців Мукачівського василіянського монастиря, але виїхав до Російської імперії через угорські цькування. Аналогічно потім і сам мукачівський ігумен зазнав гонінь, а в 1885 та 1888 рр. змушений був знімати свою кандидатуру на виборах протоігумена василіян Закарпаття[35]. Та навіть після цього він, користуючись криптонімами або анонімно, з нагоди 900-ліття Хрещення Руси-України друкував статті, в яких доводив київські корені християнства на Закарпатті[36].

Загалом о. Кралицького годі віднести до одного з сучасних йому суспільних таборів, бо він, передусім як чернець, а також як людина, схильна до наукової рецепції, а не до громадської роботи і політики, утримував від них явну дистанцію. Варто відзначити, що мукачівський ігумен, як і о. Духнович у літньому віці, а також багато інших діячів слов’янських народів кінця XVIII – ХІХ ст., вочевидь вірив у поступове вироблення якоїсь спільної письмової мови для всіх слов’ян.[37] Цим можна пояснити орієнтацію на російську мову у текстах ігумена[38].

Разом з тим можна однозначно ствердити, що від поглинення панславістичними аспіраціями цього співавтора “Исторїи домовнои” рятував живий інтерес до життя свого народу, який таки інший, ніж російський. Анатолій Кралицький не був кабінетним ученим. В його особі потяг до досліджень поєднався з талантом просвітника і популяризатора. Властиво, тому сотні статей ігумена і є розсіяними по десятках найменувань преси Австро-Угорської та Російської імперій. І тут виявляється правота Михайла Драгоманова, який писав:

«Я настоював на тому, що ні до буковинчиків, ні тим більше до угорців[39], не можна підступати із звичайним українофільством, раз – через те, що вони проти того направлені уперед, а вдруге – через те, що їм таки і чужі спеціальні козако-українські традиції. По моїй думці до тих і других треба підступати з загальнодемократичною ідеєю, а окрім того показати їм в Росії другі напрямки, окрім московсько-слов’янофільського, напрямки демократично-прогресивні, і звернути буковинчиків і закарпатян на подібну ж дорогу на їх власнім ґрунті, з чого само собою виходило б і національне народовство, котре б злилося з українством»[40].

Своєю творчою активністю чернець продемонстрував дієвість наведеної тези, навіть не знаючи про неї. Зрештою, в ігумена було вираженим зацікавлення і до козацьких традицій[41]. Загалом о. Кралицький був у багатьох аспектах неординарною особистістю. Його відкрита позиція до суспільного життя і клопітка наукова праця упродовж десятиліть дали підставу НТШ на початку ХХ ст. – до 10-ліття відходу ігумена до вічності – турбуватися про видання його збірки творів, але з різних причин задум не вдалося здійснити[42]. Запровадження до наукового обігу одного з важливих історичних документів, до створення якого долучився мукачівський ігумен 1869–1894 рр., здатне частково заповнити інформаційну прогалину і сприяти більшому розумінню його постаті. При цьому зрозуміло, що значення публікованого джерела виходить далеко за рамки вивчення осіб його встановлених і невстановлених творців: хроніка демонструє загальну позицію чернечої спільноти і стан Мукачівського монастиря у 1862–1878 рр. Зрештою, той факт, що “Исторїа домовна” творилася не для видання, а для внутрішнього використання, тільки збільшує її цінність.

 

 

***

У представленій публікації текст джерела передано “літера до літери”, з повним збереженням стилістики та пунктуації оригіналу за винятком явних нечисленних описокі часткового регулювання вжитку великих і малих літер. Скорочення та пропуски розкрито у квадратних дужках. Рядки, що були закреслені у тексті рукопису документа, в публікації подано курсивом.

Володимир Мороз (Львів). “Исторїа домовна” Мукачівського василіянського монастиря 1862–1878 років: місце, контекст постання та значення джерела

Публікацію присвячено виданню та вивченню пам’ятки історіописання з теренів Закарпаття – рукопису під назвою “Исторїа домовна”. Автор розвідки аналізує умови постання цього документа в Мукачівському монастирі св. Миколая – історичному духовному, інтелектуальному та адміністративному центрі василіянського чернецтва в регіоні, а також колишньому центрі Мукачівської єпархії. Дослідник визначає місце твору в рамках широкої традиції ведення монастирських хронік (літописів) та історій у Василіянському Чині XVIIIXIX ст. У статті з’ясовано, що одним зі співавторів опрацьованого джерела був історик і публіцист другої половини ХІХ ст., ігумен Мукачівського монастиря о. Анатолій Кралицький; показано що “Исторїа домовна” є важливим документом для студій не тільки над господарським життям названої чернечої обителі, а й над духовними та інтелектуальними процесами у місцевій чернечій спільноті, адже на її сторінках описано активність багатьох історичних діячів.

Ключові слова: Мукачівський василіянський монастир, монастирська хроніка, монастирський літопис, історіографія, Анатолій Кралицький, Василіянський Чин св. Йосафата, ЧСВВ.

Volodymyr Moroz (Lviv). Istoria domovna” of the Mukachevo Basilian monastery from 1862-1878. Research on the document's place, context, and significance

The paper is devoted to publication and investigation of handwritten “Istoria domovna”, that is a monument of historical thought in terrains of Transcarpathia, Ukraine. Volodymyr Moroz analyses conditions of creating the document in the Mukachevo st. Nicolas monastery as the ancient spiritual, intellectual and administrative center for the local monkhood, and also the primary center of all Eparchy of Mukachevo. The researcher set “Istoria domovna” in the context of the broad Basilian monastic tradition scribing chronicles and histories during the XVIII–XIX centuries. He argues the historian, journalist and hegumen Fr. Anatoly Kralytsky, OSBM was one of the coauthors of “Istoria domovna”. As the explorer shows, the revealed text could be usable for studies not only on the economic history of the Mukachevo monastery. It is also essential for examination the spiritual and intellectual processes in the local monastic community like in the Eparchy at all.

Keywords: The Mukachevo Basilian monastery, monasterial chronicle, historiography, Anatoly Kralytsky, Basilian Order of St. Josaphat, OSBM.

 


[1] Державний архів Закарпатської області (далі – ДАЗО). – Ф. 64. – Оп. 4. – Спр. 336. – 7 арк. Принагідно висловлюю подяку о. Франціску Ониськіву, ЧСВВ та о. Никанору Ситару, ЧСВВ за підказки, які привели мене до цього джерела.

[2] Кралицкій А. Монастырь святаго отца нашего Николая на Горѣ Чернецкой возлѣ Мукачева // Листокъ. –Унгваръ, 1889. – № 19. – С. 221.

[3]Петровъ А. Древнѣшия грамоты по истории карпато-русской церкви и іерархіи 1391–1498 г. – Прага, 1930. – С. 56–57, 179, 197–198, 201–203. Для порівняння, приклади неавтентичних документів, що стосуються монастирів, із теренів Галицько-Волинської держави див.: Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. – Львів, 2004. – С. 430–484, 520–533, 559–571 і наст.

[4] Basilovits J. Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits olim ducis de Munkacs, pro religiosis ruthenis ordinis sancti Basilii Magni, in monte Csernek ad Munkacs, anno MCCCLX. factae. – Cassoviae, 1799. – Т. 1. – Ч. 1–3; 1805. – Т. 2. – Ч. 4–6.

[5] Берест Б. Історія українського кіна. – Нью-Йорк, 1962. – С. 179; Koryatovič (Začarovaný klíček karpatský) // Česko-Slovenská filmová databáze (https://www.csfd.cz/film/223092-koryatovic/zajimavosti/?type=film).

[6] Пекар А., ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Рим, 1967. Т. 1. – С. 70; Ужгород, 2014. – Т. 3. – С. 30.

[7] У наші дні це Провінція св. Миколая Василіянського Чину свмч. Йосафата в Україні. Аналізу відповідних прагнень чернецтва і їх втіленню у Мукачівській єпархії я присвятив окрему розвідку: Мороз В. Реформи митрополита Рутського та їх рецепція у Мукачівській єпархії: від прийняття унійної ідеї до створення василіянської провінції // Zakon Bazyliański na tle mozaiki wyznaniowej i kulturowej Rzeczypospolitej i krajów ościennych / ред. о. Станіслав Набиванець, о. Славомир Забраняк, Беата Лоренс. – Rzeszów, 2018. – С. 227–237.

[8] Про найменування і чисельність волинської церковної книги у бібліотеці Мукачівського монастиря див.: Мороз В. Волинська церковна книга у бібліотеці Мукачівського василіянського монастиря в середині ХІХ ст.: географія видань, тематика, статистика // Острозький краєзнавчий збірник. – Острог, 2018. – № 10. – С. 233–239.

[9] ДАЗО. – Ф. 151. – Оп. 1. – Спр. 505; Лучкай М. Історія карпатських русинів. – Ужгород, 2002. – Т. 3. – С. 241–242.

[10] Див., зокрема: ДАЗО. – Ф. 64. – Оп.1. –Спр. 233, 622; Ф. 151. – Оп. 1. – Спр. 415; Ваврик М., ЧСВВ. Лаврівська хроніка (1771–1882) // Записки Чина Святого Василія Великого (AnalectaOrdinisS. BasiliiMagni). – Рим, 1954. – Т. 2. – Вип. 1–2. – С. 76, 80, 83, 88; Недзелский Е. Очеркъ карпаторусской литературы. – Ужгородъ, 1932. – С. 87; Панькевич І. Матеріали до історії мови південнокарпатських українців // Науковий збірник Музею української культури в Свиднику. – Пряшів, 1970. – Кн. 2. – С. 91, 146. Загалом покрайні записи на книгах із теренів давньої Мукачівської єпархії рясніють інформацією про такі ходіння і походження численних священничих родин краю, у тому числі Бачинських та Духновичів, з інших регіонів України. Для прикладу наведу запис зі Щавника у теперішньому Свидницькому окрузі Пряшівського краю Словацької республіки, виконаний у Євангелії львівського видання 1690 р.: “Азъ іереи Андреи привпливъ Днѣпрову воду и глубину і глубины измѣривъ днѣпровы, и паки возвратився во свояси страны, и припливъ нарицаемого Щавника до сто архла Михаила стых безпло[т]ныхъ. Року божиго 1715, мѣсяца мая, 9 дня, постави[х] домъ сеи” (Панькевич І. Матеріали до історії мови... – С. 127).

[11] Кинах Гл., ЧСВВ. Вел. Рутського: Правила для монахів ЧСВВ // Записки Чина Святого Василія Великого.– Жовква, 1924. – Т. 1. – С. 56–72.

[12] Спробу осмислити джерельну базу питання і результати нових досліджень див.: Мороз В. Сіль землі: унійна ідентичність, Василіяни і Чин Святого Василія Великого на терені Мукачівської єпархії // HistoríaRáduBaziliánovsv. Jozafáta. – Prešov, 2017. – С. 21–37; його ж. Унійні змагання у Мукачівській єпархії під впливом Київської митрополії часів Іпатія Потія та Йосифа Велямина Рутського // Науковий вісник Ужгородського університету. – 2019. – № 1. – С. 78–87.

[13]Gradoš J.Užhorodska úniaz 24. Apríla 1646 vosveltejejdokumentu // Theologos, teologická revue. – Prešov, 2016. – № 2. – С. 229–241.

[14] Лучкай М. Історія карпатських русинів. – Ужгород, 2000. – Т. 2. – С. 252.

[15] З цього ракурсу цікавою є видана у друкарні Почаївського василіянського монастиря богословська праця мукачівського єпископа Мануїла (Михайла) Ольшавського: Олсавшкій М. М. Слово ѡ свѧтомъ между Восточною и Западною Церковію соединеніи. – Почаевъ, 1769. – 27 арк. Див. також, напр., реакцію Йоанникія Базиловича, ЧСВВ на закиди угорського автора Ігнатія Баттяні, який заперечував, що перший відомий з джерел мукачівський єпископ Йоан був єпископом: Basilovits J. Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits…Т. 1. – Ч. 1. – С. IIIVI(ненумерована стор. у PrefatioAdlectorem).

[16] Його розвідку про історію Мукачівської єпархії див.: ДАЗО. – Ф. 151. – Оп. 1. – Спр. 219; його ж латинські записки див.: Там само. – Ф. 64. – Оп. 1. – Спр. 33.

[17] Оригінал його щоденника див.: Там само. – Спр. 291; автентичний текст опрацював і видав о. Гліб Кинах, ЧСВВ: Дневник протоігумена Ґ. Пазина, ЧСВВ // Записки Чина Святого Василія Великого. – Жовква, 1928. – Т. 3. – Вип. 1–2. – С. 97–125. Український переклад Валерія Шевчука див.: Пазин Г. Щоденник протоігумена Чину св. Василія Великого // «Скарбниця потребна й пожиточна»: Українські монастирські літописи, житія, повчання ченцям, чуда та інше. – К., 2012. – С. 458–471.

[18] Коцак А., ЧСВВ. «Правила і наставленія» // Записки Чина Святого Василія Великого. – Жовква, 1926. – Т. 2. – С. 336–353; Дзендзелівський Й. Граматика Арсенія Коцака // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Пряшів, 1990. – Вип. 15. – Т. 2. – С. 5–332.

[19] Рукописну працю “Краткоε лѣтословіε ѡ Монастεрεхъ Чина Васіліа Вεликагѡ въ Оугро-Росіи нынѣ сущихъ, εжε показуεтъ в коε лѣто кой Монастиръ начасѧ? Кто в нεмъ Игумεномъ бысть, что достопамнӕтноє подъ кождымъ совεршаεсѧ ѡ҃ Лѣта 1458” з його підписом я віднайшов у фондах ДАЗО. Аналіз цього джерела див.: Мороз В. «Літопис» і «Краткое лѣтословіе» Мукачівського монастиря: проблеми інтерпретації, змісту і долі рукописних джерел // Науковий вісник Ужгородського університету. – 2018. – № 2. – С. 34–39.

[20] Про нього див.: Там само.

[21] Пекар А., ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Т. 3. – С. 23, 25–26, 27.

[22] Перфецький Є. Угорська Русь-Україна у першій половині XVII ст. // Україна. Науковий трьохмісячник українознавства. – К., 1917. – Кн. 3–4. – С. 19; Петров А. Предѣлы угрорусской рѣчи въ 1773 г. по оффициальнымъ даннымъ: Материалы для истории Угорской Руси. – СПб., 1911. – Вип. 6. – С. 276–277.

[23] Гуцаленко Т. Хроніки василіанських монастирів як джерело вивчення історії Західної України // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. – Львів, 1992. – Вип. 1. – С. 4–16.

[24] Ґабор В. Від “Весни народів” до Карпатської України. – Львів, 2018. – С. 7–16.

[25] Див., напр.: [Добрянский А.].Патриотические письма черезъ Г. М. Л. – Львовъ, 1873. – 157 с.

[26] Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – К., 1970. – Т. 2. – С. 277–279.

[27] Принагідно висловлюю подяку о. Андрашу Дудашу з Ніредьгази (Угорщина) за відповідне спостереження.

[28]SchematismusvenerabilisclerigraecirituscatholicorumdioecesisMunkacsensisproannoDomini 1864. – Unghvárini, 1864. – С. 237; [Некролог о. Анатолія Кралицького] // Листокъ. – Унгваръ, 1894. – № 4. – С. 1.

[29]SchematismusvenerabilisclerigraecirituscatholicorumdioecesisMunkacsensisproannoDomini 1861. – Pestini, 1861. – С. 219; SchematismusvenerabilisclerigraecirituscatholicorumdioecesisMunkacsensisproannoDomini 1864. – Unghvárini, 1864. – С. 237; SchematismusvenerabilisclerigraecirituscatholicorumdioecesisMunkacsensisproannoDomini 1865. – Unghvárini, 1865. – С. 225; SchematismusvenerabilisclerigraecirituscatholicorumdioecesisMunkacsensisproannoDomini 1868. – Unghvárini, 1868. – С. 248.

[30] Ваврик М., ЧСВВ. По василіянських манастирях. Торонто, 1958. –C. 220.

[31] Див., напр.: Кралицкій А. От Мункача (Славянская древность) // Слово. – Львовъ, 1864. – 21 жовтня. – С. 330;А. К.Въ архивѣ // Слово. – Львовъ, 1874. – 22 іюня. – С. 4.

[32] Біографії і творчому спадку о. Кралицького я присвятив окрему розвідку: Мороз В. Чернець та його доба: національна та релігійна ідентичність у спадщині о. Анатолія Кралицького, ЧСВВ (1835–1894) // Етнічна історія народів Європи. – К., 2018. – № 56. – С. 37–53.

[33] Українська дослідниця зі Словаччини Любиця Бабота називає Кралицького-літератора найпомітнішим представником романтизму в українській літературі Закарпаття. Див.: Бабота Л. Закарпатоукраїнська проза другої половини ХІХ століття. – Пряшів, 1994. – С. 221. Природно, що романтичні віяння помітні і в історичних працях мукачівського ігумена.

[34] Кралицкій А. Князь Лаборецъ. Историческая повѣсть изъ ІХ вѣка // Галичанинъ. – Львовъ, 1863. – Кн. 1. – Вып. 3–4. – С. 76, 78, 79.

[35] Пекар А., ЧСВВ. Анатолій Кралицький, ЧСВВ – як історик (1835–1894) // Записки Чина Святого Василія Великого. – Рим, 1974. – Т. 9. – Вип. 1–4.– С. 279; Мороз В. Чернець та його доба. – С. 42.

[36] А. К. Начало христианства у русского народа // Мѣсяцословъ на 1888 високосный годъ. Унгваръ, 1887. – С. 60–63; По поводу 900-летнего ювилея крещения русского народа // Листокъ. – Унгваръ, 1888. – № 12. – С. 177–182.

[37] Волошиин А. Твори. – Ужгород, 1995. – С. 237; Комаринець Т. Ідейно-естетичні основи українського романтизму. – Львів, 1983. – С. 180.

[38] Зайвим було б тут детально аргументувати, оскільки це добре відомо, що в мовному питанні о. Кралицький не був єдиним як серед українських авторів ХІХ ст., так і загалом у колі слов’янських інтелектуалів. До прикладу, словацький просвітитель Ян Коллар вважав, що майбутнє мають російська, польська, чеська і сербська мови. Див.: Комаринець Т. Ідейно-естетичні основи українського романтизму. – С. 180.

[39] Тут – угорських українців.

[40] Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці. – Т. 2. – С.175.

[41] А. К. Козачка (Повѣсть, написанная послѣ В[ладимира] Д[аля] // Мѣсяцословъ на 1868 годъ. – Унгваръ, 1867. – С. 56–63; А. К. О Малороссиянахъ и козакахъ // Свѣтъ. – Унгваръ, 1868. – 14 сентября. – С. 2–3; 21 сентября. – С. 2–3; А. К. От Мукачева (Поездка по Марамороши) // Слово. – Львовъ, 1863. – 2 октобрія. – С. 309.

[42]Мазурок О. Роль Наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка у вивченні історії Закарпаття // Karpatika-Карпатика. Актуальні проблеми історії і культури Закарпаття. – Ужгород, 1992. – № 1. – С. 70.