Слово Протоігумена о. Франціска з нагоди виставлення Плащаниці

Категорія: Останні новини
Опубліковано: П'ятниця, 22 квітня 2022, 20:38
Автор: Адміністратор
Перегляди: 489

 

У Страсну П’ятницю, на завершення богослужіннь, Протоігумен о. Франціск Онисько ЧСВВ звернувся до присутніх із словом з нагоди цьогорічного виставлення Плащаниці, в якому наголосив, що тепер ми огортаємо Плащаницею також і нашу Україну, яка страждає і вмирає від війни.

 

*******

*******

 

В цей день, кожного року у всіх храмах виставляється для вшанування і цілування плащаниця – полотно із зображенням Ісуса, що лежить у гробі – Тіло розп’ятого, зневаженого, покинутого, проколотого і померлого Господа.

Але цього року, в кожному українському храмі ця плащаниця уособлює також саму Україну. Уособлює український народ – розп’ятий, зневажений, багатьма покинутий, проколотий і оповитий смертю.

Ще донедавна, виставляти і цілувати плащаницю для нас можливо було наче цілувати і підносити прапор. Це було для нас певним символічним вчинком.

Однак сьогодні, цілуючи її, ми відчуваємо її дихання, її агонію, її життя, що вмирає. Тому що кожна плащаниця сьогодні уособлює кожного померлого українця: як того, хто впав у бою захищаючи Україну, так і того, хто загинув як мирний житель ставши жертвою винищення з рук окупанта.

Кожна плащаниця уособлює сьогодні кожну українку, що стала жертвою наруги і насилля.

Уособлює кожну дитину, що загинула чи постраждала від нелюда, що зазіхнув на мирну українську душу.

Уособлює кожного похилого віком, який страждає від цієї жахливої війни, що сьогодні кричить Україні: Розіпни її!

Україна сьогодні для кожного з нас є не просто зображенням на полотні, не просто символом чи поняттям. Україна сьогодні для нас – це живе тіло, яке вмирає у нас на очах, на руках… тіло, яке ми огортаємо, захищаючи його і одночасно втрачаючи його у тих багатьох смертях, що сьогодні стаються на Голготі, якою стала наша Країна.

Через події нашого життя, і особливо, через цю війну, що так сьогодні лютує на нашій землі, ми зовсім по інакшому переживаємо Бога. Якщо донедавна, він був для багатьох далеким, то сьогодні стає дуже відчутним.

 

Сьогодні, у день своєї смерті на хресті, Господь як ніколи для нас є живим у тих смертях, свідками яких ми тепер стаємо і які безпосередньо дотикають усіх нас в більшій чи меншій мірі.

І ось ми сьогодні схиляємося на коліна перед цією плащаницею, щоб поцілувати рани, які на ній зображені.

Яким є голос цієї плащаниці сьогодні?

Яким є її запитання до всіх нас?

Що зроджується в нашому сумлінні, коли ми доторкаємося до Того, хто пожертвував своїм життям задля нас?

 

В Євангелії описана подія (Ів. 12:1-8), як шість днів перед своєю останньою Пасхою, Ісус прибув у Витанію, в дім Лазаря, якого він воскресив.

І ось під час вечері, Марія взяла літру мира з щирого нарду, вельми дорогоцінного, помазала ноги Ісуса й обтерла їх своїм волоссям; і наповнився дім пахощами мира.

Сказав тоді один з його учнів, Юда Іскаріот, що мав його зрадити: – Чому не продано це миро за триста динаріїв і не роздано бідним?

Євангеліє додає, що казав він так не тому, бо піклувався про бідних, але тому, що був злодій.

Тоді Ісус промовив: – Лишіть її. Вона зберегла те миро на день мого похорону. Бідних маєте з собою завжди, мене ж не маєте завжди.

Ось ми сьогодні цілуємо рани Ісуса, який віддав своє життя за нас на хресті. Якою була наша любов до Нього, коли Він, образно кажучи, був живий? Саме це питання ставить нам сьогодні його плащаниця.

Чи була це любов з постійними претензіями – любов учня, який вкінці його зрадив?

Чи це була любов серця – любов надмірна і безмежна, яка, незважаючи на неминучу смерть Господа, намащує його надміром запашного мира?

Якою була наша любов до Господа? Якою вона є тепер?

У нас так багато претензій до Господа: Чому так? Чому не так, … Учителю…?

Що ж це за така любов?

Чи це справді любов до Господа?

Чи можливо це любов до себе самого? І до власного розуміння, яким має бути Господь?

Ми бачили Його тріумфуючим, могутнім, згідно власного розуміння і власної моделі.

Коли кричали Йому «Осанна», ми гордо йшли за ним.

Коли ж кричали «Розпни його», ми зрадливо відрікалися від Нього і втікали від його хреста.

 

Сьогодні, цілуючи Господа у його гробі, ми цілуємо теж нашу Україну.

І питання, яке ми від неї чуємо, таке саме: Якою була наша любов до Неї, коли вона була жива?

Нам хотілось бачити Україну такою, як бачили Ісуса його учні – тріумфуючою і огорнутою окликами «Осанна». Царською по земному, могутньою мірками довколишніх володарів.

Ми хочемо таку Україну, яку вважаємо достойною… непідходящу Україну ми для себе не хочемо… ми її покидаємо… промінюємо її на щось інше, вигідніше для себе… або намагаємося її підстосувати для своїх потреб… чи використати її, поки можна користати…

Але справжня велич не в самій величі, чи у приналежності до когось чи до чогось.

Справжня велич – в бутті собою… у ставанні таким, яким є твоя внутрішня природа, створена Господом, а не у ставанні таким чи тим, яким тебе хочуть бачити інші… як про це часто сьогодні можна почути.

 

Сьогодні ці, як ніколи живі Особи, хоч цілуємо їхні рани у взаємній плащаниці, нерозривно взаємопов’язані: Господь і Україна.

Неможливо любити Україну, не любивши нашого Творця, але якою є ця любов: любов з претензіями, як того фальшивого учня, чи любов надмірна, як безкорисливе миро?

Ми маємо схильність показово любити і проявляти любов тоді, коли вже доводиться схилятись над плащаницею, над ранами, над смертю. Ми схильні до любові з претензіями, хоча любові в цьому зовсім немає.

Неможливо бути правдивим українцем, люблячи Україну лише згідно свого особистого розуміння і уподобання. Неможливо любити її і розуміти її, будучи лише формально до неї приналежним.

Як ми можемо критикувати щось святе, якщо й близько не маємо з ним нічого спільного, лише назву?

Так само і з Христом і Його Церквою.

Будучи християнами, ми мали б бути як Христос, бо християнство – це наша приналежність до Нього.

Але ми далеко не такі, як Він, натомість претензій у нас до Нього набагато більше, ніж у того учня, що Його зрадив.

Ми маємо так багато претензій до Церкви… але наша приналежність до неї далеко не любляча… вона всього-на-всього формальна… ми насправді далекі від того, до чого насмілюємось ставити претензії…

 

Сьогодні день смерті.

Та чи насправді мертвий сьогодні цей оповитий плащаницею Господь?

Чи мертва сьогодні наша, оповита плащаницею, Україна?

Сьогодні, в дійсності, день життя. День початку, зародку життя, яке дає Господь, перемагаючи смерть.

Ми схиляємося сьогодні над Володарем і Творцем Життя і нашу Україну огортаємо Його плащаницею, щоб і їй було дароване Його Воскресіння з мертвих.

 

Господи, вперше померлий і одночасно як ніколи живий!

У твою плащаницю, разом з Тобою, ми загортаємо і нашу Україну: кожного вбитого, зневаженого, кожну жертву цієї війни і цього ганебного розп’яття.

Але загортаємо Її у плащаницю не для поховання з Тобою, а для Воскресіння з Тобою.

Єдиною нашою вірою сьогодні є віра у Твоє Воскресіння.

Ми не знаємо, скільки триватимуть ці три дні аду, ці дні у гробі війни, але разом з твоїм апостолом віримо:

«Увесь час носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним. Нас бо ввесь час живими віддають на смерть із-за Ісуса, щоб і життя Ісуса було явним у нашім смертнім тілі. То й ми віримо, … що той, хто воскресив Господа Ісуса, – воскресить і нас з Ісусом...» (2 Кор. 4:10-14).

Сьогодні ми сходимо з Тобою у глибини смерті, щоб почути там Твій Голос Життя, бо Ти – Творець Життя.

Сьогодні ми вмираємо з Тобою, який своєю смертю нищиш того, хто має владу смерті і вмираєш для того, щоб визволити нас, яких все життя тримали у рабстві.

Сьогодні ми хочемо любити Тебе Господи не по одинці, а як один народ, як одна Україна.

І ніхто з нас сьогодні не вмирає сам – з ним вмираємо усі ми.

І ніхто з нас сам-по-собі не чекає завтра Воскресіння з Тобою

– ми чекаємо Воскресіння з Тобою як одна Україна, що будучи вільною і незалежною виливатиме миро своєї Любові на Тебе як безкорисливо любляча наречена.

Сьогодні Твоїм Воскресінням для нас є перемога і мир.

Господи, ми віруємо у це Воскресіння з мертвих!