«Християнство і культура українських Карпат» – Владика Іван Маргітич

Деталі
Категорія: ІСТОРІЯ
Опубліковано: Субота, 09 вересня 2017, 17:53
Автор: Адміністратор
Перегляди: 3590

 

Стаття Владики Івана Маргітича, написана 15 березня 1994 року й опублікована у вигляді буклету видавництвом «Ґражда».

 

Культура українських Карпат – це культура духовного життя, традицій, господарювання та побуту мешканців карпатського масиву, це культура оброблювання землі, рільництва, скотарства, виробничої і природоохоронної діяльності, культура споживання і дозвілля тощо.

Цим разом маю намір зупинитись на культурі мешканців українських Карпат, в основному українців, до якої вони дійшли з допомогою християнства.

Християнська наука вчить про високу гідність людини – людина є образом і подобою Господа Бога. Головна Божа заповідь любові до ближнього й сім з десяти Божих заповідей утверджують ніщо інше, як тільки пошану до людини, починаючи від найближчих, тобто – батьків, і не виключаючи із загальної любові й найбільшого злочинця чи противника. Злий вчинок, злочин, гріх треба так ненавидіти, щоб бути готовому скорше вмерти, як таке поповнити. Однак, злочинця, грішника при тім не можна ненавидіти, а тільки жаліти. Від злочинця законно можна і треба вимагати припинення злочинних дій, навернення шкоди, але від душі прощати, якщо кається і просить пробачення. По-християнськи добру людину любимо радісною любовʼю, а злу людину замість ненавидіти жаліємо, тобто – проявляємо жалісну любов.

Коли культура проявляється загально на громадському рівні, то це вже прийнято називати цивілізацією. У такому разі людська спільнота поступає і культурно, і цивілізовано. Не кожна освічена, грамотна людина вміє шанувати людську гідність, тому не кожну освічену й грамотну людину можна вважати культурною й цивілізованою.

Оскільки любов до ближнього починається від найближчих, то культура людини залежить в першу чергу від того, як вона поводиться стосовно своїх найближчих. А тими найближчими є ті, що разом мешкають, що разом працюють, зустрічаються, говорять однією мовою, разом моляться. Між українцями Карпат, у тому числі й між русинами-українцями Закарпаття, завжди можна було спостерігати таку правдиву культуру пошани і любови до ближнього. Прикладів культури народу наших Карпат, як з одного боку, так і з другого можна наводити безкінця.

Основну заслугу в цьому належиться бачити в християнській науці. Та ж вона має вже тисячолітню традицію і між українцями наших Карпат. На підставі деяких історичних доказів до закарпатських русинів-українців дійшла ця християнська наука ще на сто років скорше від словʼянських Апостолів Кирила і Методія

 

 

Приємно говорити про християнську культуру наших Карпат, але рівночасно можемо спостерігати, зокрема сьогодні, що не всі й християни живуть християнським Божим духом. І між християнами кидається ненависть, ворожнеча, розбрат, роздроблювання, нетерпимість. Довголітня безбожна система залишила свої сліди, і невже ж Божа сила не може захистити людину від впливу безбожної сили? На це потрібно з певністю відповісти, що правдиві християни сяке не повинні робити. Сяке можуть робити тільки християни неправдиві, не дивлячись на те, чи вони католики, чи вони ті, що звуться православними, чи будь-які інші.

З Божої волі між людьми повинна існувати тільки одна релігія, утверджуючи взаємну любов і мир між усіма людьми. З цього ясно, що наявність більше релігій походить не від Божого Духа, але від якогось іншого духа, Богу й людям противного, оскільки, як доказує історія, поява різних релігій не раз спричинялася не тільки до ненависті між людьми, але й до страшного кровопролиття. Міжрелігійна боротьба показувала й показує відсутність пошани людини до людини, відсутність культури.

Як вже було сказано, Бог завжди хоче й дає тільки те, що добре. Бог має силу не допустити жодного зла. Але іноді з певної причини Бог допускає, щоб злі люди чинили зло. Ця причина полягає в тому, що люди не знали б силу зла, якби його не відчули. Люди не завжди хочуть вірити Богу, коли Він своїми заповідями застерігає їх від злого. Коли безбожні люди почали говорити, що вони без Бога збудують рай на землі, те горезвісне «світле майбутнє» всього людства, то Бог дозволив, допустив цим людям робити різні страшні злочини, щоб люди переконались, що без Бога не може бути раю на землі, а тільки руїни.

Ми сьогодні гірко переконуємось у цій Божій правді, хоч безбожники, злі люди фальшиво прикриваючись і Україною, і гуманністю, всіма силами невгамовуючись, звалюють причину ними заподіяних матеріальних і духовних руїн на чесних людей-патріотів, обзиваючи їх лжедемократами і зрадниками.

Мешканці українських Карпат, у тому числі й русини-українці Закарпаття, мали щастя в цьому огляді, бо протягом тисячолітнього українського християнства жили традицією єдиної Святоволодимирівської віри, успішно хоронячи себе хто від мадяризації, хто від польської латинізації, хто від московської русифікації.

 

 

Отже, Святоволодимирівська віра, яка була і є єдиною святою соборною, тобто – католицькою й апостольською вірою, допомагала й допомагає українцям Карпат зберігати правдиву духовну й національну культуру – у любові, мирі й злагоді. І коли на цю любов, мир і злагоду простягнув свою лапу союз людиноненависницької антиукраїнської більшовицької системи з русифікаторською релігією, то Святоволодимирівська віра ще краще утвердилась у душах мешканців українських Карпат. Українці, сповідники цієї віри, довгими роками підпільних катакомб вимолили й вибороли свободу не тільки для своєї віри, але й свободу всього українського народу, всієї багатостраждальної Батьківщини – України. Там, де найкраще утвердилась і збереглась ця свята віра, там найкраще утвердилась і збереглась не тільки релігійно-духовна, але й національно-патріотична свідомість. Коли в 1990 році над древнім княжим українським Львовом вперше замайорів синьо-жовтий прапор, то в Києві тоді ще антиукраїнська більшовицька система готова була карати поборників цього свого прапора.

Отже, живуча культура українських Карпат, бо живуча віра їх мешканців. На Закарпатті утверджували її в першу чергу священики Святоволодимирівської віри, такі єпископи-патріоти, як Бачинський і Попович, такі священики-патріоти, як Духнович, Павлович, Волошин і багато інших. Вони були свідомими патріотами, і паралельно з релігійною свідомістю утверджували й національно-патріотичну свідомість, яку віруюча людина повинна мати й за Божими заповідями: за головною Божою заповіддю любові, четвертою Божою заповіддю любити Бога і любити все, що своє, рідне. Святе письмо (1 Тим. 5, 7-8) тих, що про своє не дбають і не люблять, прирівнює до невірних, тобто – до безбожників. З цього ясно, що всяких перевертнів, безбатченків, яничарів треба вважати на рівні з невірними, з безбожниками, а так само – й некультурними, бо замість шанувати людину, вони готові не тільки її ненавидіти, але й цілком її знищити за патріотизм, любов до свого, рідного. Усі імперські сили, в першу чергу – натхненники російського імперіалізму, прямо заперечували існування українського народу.

Це неподобство не оминуло й русинів-украінців Закарпаття. Але з авторитетних представників русинів-українців ніхто й ніколи не осмілювався твердити, що русини Закарпаття є не українці, а якась окрема нація. Й сьогодні на сяку балачку спроможні тільки люди неукраїнської національності, які безрозсудно виступають запеклими ворогами всього, що українське, які не визнають культури, рівноправності й мирного співіснування, або ж вихідці з русинів-українців, які під впливом вікового поневолення й рабської психології так само ненавидять все, що є українським, чим обманюють самих себе. Закарпатські русини добре знають, що вони українці, так само, як знають угорці, що вони мадяри, як знають волохи, що вони румуни тощо. Не тільки більшість свідомої закарпатської інтелігенції, що є основним рушієм культурного розвитку, але й загал закарпатських русинів вже неодноразово масово підтверджували, що вони є українцями, що вони ніколи не зречуться своєї українськості, що Закарпаття є українською і ні якою іншою землею, невідʼємною складовою частиною великої Батьківщини – Української держави, що культура Карпат належить до комплексу всеукраїнської культури.

Всеукраїнська культура разом з традицією Святоволодимирівської віри повинна привести всіх синів та дочок великого українського народу до однієї національно-духовної спільноти, до однієї національно-духовної сімʼї.

 

 

Похорон єп. Івана Маргітича у с. Боржавське.

 

Єдність народу – це та велика сила, яку ніхто й ніщо ніколи не зможе перемогти. Тому нас стараються всіляко роздроблювати: і на різні, хоч і подібні між собою релігії, і на численні, хоч загалом дуже схожі партії тощо. Не можна вважати патріотами тих людей, які сяк-так сприяють роздроблюванню.

Геній українського народу проявився не тільки в тому, що з-під антиукраїнської більшовицької системи вийшли свідомі патріоти, які проголосили і будують незалежну Україну, але і в тому, що на вид роздроблювання його на різні релігії та численні партії загал обʼєднується в єдиний національно-патріотичний блок.

Цю єдність український народ і всі громадяни України продемонстрували під час Всеукраїнського референдуму 1-го грудня 1991 року, і ця єдність повинна б так само підтверджуватись у подальшому, як це вже було в нашій історії, коли гідну подиву єдність підтвердили закарпатські русини разом з іншими чесними закарпатцями, утверджуючи незалежність Карпатської України 12-го лютого 1939 року 92-процентною більшістю.