Проповідь Протоігумена отця Павла Райчинця ЧСВВ в Квітну Неділю 2014 року
- Деталі
- Категорія: ПРОПОВІДІ І ПРОМОВИ
- Опубліковано: Неділя, 13 квітня 2014, 13:30
- Перегляди: 2849
Проповідь, виголошена Протоігуменом Василіянської Провінції Святого Миколая, отцем Павлом Райчинцем ЧСВВ, на святковій Божественній Літургії у Малоберезнянському монастирі, в Квітну Неділю 13 квітня 2014 року.
НЕДІЛЬНЕ ЄВАНГЕЛІЄ:
«Урочистий вʼїзд Ісуса до Єрусалиму» (Ів. 12, 1-18)
1. Шість днів перед Пасхою прибув Ісус у Витанію, де перебував Лазар, якого воскресив був з мертвих.
2. Там, отже, справили йому вечерю, і Марта прислуговувала; а й Лазар був серед тих, які разом з ним посідали до столу.
3. Марія ж узяла літру мира з щирого нарду, вельми дорогого, помазала ноги Ісуса й обтерла їх волоссям своїм; і наповнився дім пахощами мира.
4. Каже тоді один з його учнів, Юда Іскаріотський, що мав його зрадити:
5. «Чому не продано це миро за триста динаріїв і не роздано бідним?»
6. Сказав же так не тому, що піклувався про бідних, але тому, що був злодій: із скарбнички, яку тримав при собі, крав те, що туди вкидувано.
7. Тож Ісус промовив: «Лиши її. На день мого похорону зберегла вона те миро.
8. Бідних матимете з собою повсякчас, мене ж матимете не завжди.»
9. Тим часом дізналася сила народу, що він там, то й посходились – не тільки Ісуса ради, а й щоб побачити Лазаря, якого він з мертвих воскресив.
10. Тоді первосвященики ухвалили і Лазаря вбити,
11. численні бо юдеї залишили їх із-за нього й увірували в Ісуса.
12. Наступного дня сила людей, що прийшли на свято, зачувши, що Ісус іде в Єрусалим,
13. узяли пальмове гілля й вийшли йому назустріч з окликами: «Осанна! Благословен той, хто йде в імʼя Господнє, ізраїльський цар!»
14. І знайшовши осля, Ісус сів на нього, – як ото написано:
15. Не страхайся, дочко Сіону, ось іде твій цар верхи на жеребʼяті ослициному.
16. Не збагнули того спершу його учні, але коли Ісус прославився, згадали вони, що то було написано про нього й що то з ним таке вчинено.
17. Але й народ, що був при ньому, коли то він був викликав Лазаря з гробу та його з мертвих воскресив, – про те свідчив.
18. Тим то, власне, народ і вийшов йому назустріч: довідався бо, що він учинив те чудо.
Дорогі Брати і Сестри у Христі!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні ми згадуємо євангельську подію, як Ісус урочисто входив в Єрусалим. Багато людей тоді вийшли Йому на зустріч, взявши пальмове гілля, і викликували: «Осанна! Благословен той, хто йде в ім’я Господнє, ізраїльський цар!»
Ось так і ми сьогодні прийшли на зустріч Ісусові з вербними галузками і кажемо Йому подібні слова прослави: «Благословенний Ти, Христе Боже наш, що приходиш в наше життя!»
Але ми також знаємо, що в’їзд Ісуса в Єрусалим, хоч і був славним, однак провадив Його до страстей і смерті на хресті. Це також знав тоді і сам Ісус. Це знали і його учні, які йшли за Ним у той день.
«Оце ми йдемо в Єрусалим, – казав їм Христос, – і Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам; і насміхатимуться з нього, плюватимуть на нього, бичуватимуть його і вб’ють, він же по трьох днях воскресне» (Мр. 10, 33-34).
Найперше звернімо увагу на те, що сáме Ісус зустрічає в нашому житті, коли приходить в нього?
Вʼїжджаючи в Єрусалим, Христа вітали царем, а незадовго в тому самому місті Його розпʼяли.
Застановімося, чи часом і наша зустріч з Ісусом не є такою самою?
В Квітну Неділю багато хто із християн вітає Ісуса в церкві своїми молитвами, з вербними галузками в руках, а потім, не раз в той же самий день, Його розпинає в своєму домі і в своїй сімʼї.
Нехай наші церкви, доми і родини, не будуть подібні на той Єрусалим, який спочатку вітає, а потім вбиває Бога.
В Євангелії від Матея, написане звернення Ісуса до Єрусалиму, яке він сказав вже після свого урочистого входу в це місто: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе! Скільки разів хотів я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчат своїх під крила, – але ви не бажали! Ось дім ваш лишиться вам порожній. Кажу бо вам: Ви не побачите мене віднині, доки не скажете: Благословенний той, що йде в імʼя Господнє!» (Мт. 23, 37-39).
Застановімося і ми сьогодні, яке звернення говорить нам Христос сьогодні, перебуваючи в нашому житті?
Чи ми дійсно ставимося до Бога в своєму житті, як до чогось найголовнішого і найціннішого?
Адже часто наше християнство і наша віра в Бога є поверховими. В церкві, на богослужіннях ми прославляємо Бога, а потім живемо так, якби Його й не було.
Сьогодні Христос приходить і в наше життя. Живучи з нами щодня у наших домах, будучи присутнім під нашої роботи і занять, Господь зауважує, що по-різному ми до Нього ставимося. В церкві вітаємо Його своїм Царем і Богом, а потім розпинаємо Його своїми конкретними вчинками.
Тому не раз і до нас відносяться Його слова, які Він колись сказав до Єрусалиму: «Скільки разів хотів я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчат своїх під крила, – але ви не бажали! Ось дім ваш лишиться вам порожній».
Входячи сьогодні в наше життя, подібно як колись в Єрусалим, Ісус також говорить нам і інші слова, які записані в Євангелії: «Хто не зі мною, той проти мене; і хто зі мною не збирає, той розсипає» (Лк. 11, 23).
Також Ісус пригадує нам слова Святого Писання, які він пригадував жителям Єрусалиму: «Чи в писанні ви не читали ніколи, що камінь, який відкинули будівничі, став каменем наріжним (…).Хто впаде на цей камінь – розібʼється, а на кого він упаде – того роздушить» (Пор. Мт. 21, 42-44).
Не раз ми не дооцінюємо того значення, яке займає Бог в нашому житті. Ми ніби й приймаємо Його, вітаємо Його, визнаємо Його, віримо у Нього, надіємось на Нього. Але в дійсності, в своєму щоденному житті, в своїй свідомості, своїми поступками, ми відкидаємо Його. А Бог в нашому житті є наріжним каменем, без якого все, що б ми не будували, вкінці розвалиться.
Ми не раз запитуємо себе: чому те, що ми так старанно досягали в своєму житті і будували, несподівано руйнується і закінчується?
Але запитаймо себе також: на якій основі ми це будували?
Чи ми часом в цьому будуванні не відкинули наріжний камінь, яким є Бог?
Саме тому ми виявляємося тими, хто є проти Бога, бо насправді не живемо з Ним.
Саме тому ми розтрачуємо своє життя, бо не збираємо його разом з Богом.
Саме тому ми розбиваємося об наріжний камінь, бо його відкидаємо. А цей камінь потім все одно нам попадається на дорозі.
Якщо ми відкидаємо цей наріжний камінь, він раніше чи пізніше все одно на нас впаде і нас роздушить.
Ось Христос сьогодні приходить до нас і так виглядає, що ми мусимо Його прийняти, бо якщо не приймемо, тоді наше життя чекає нещастя.
Але якщо ми лише із-за цього приймаємо Бога, бо мусимо, або боїмося нещастя, то краще цього не потрібно робити.
Христос вʼїхав у Єрусалим на осляті. Це означає, що Він вʼїхав скромно, нічого не вимагаючи ні в кого. Так Він приходить і до нас. Він не змушує нас приймати Його і покланятися Йому.
Якщо б ми дійсно пізнали, ким є Ісус Христос, якими є його думки і бачення життя, якою є Його внутрішня Божественна Сила, яке багатство міститься в Його Особі і як багато ми можемо почерпнути з Нього, нас би не треба було змушувати, а ми б самі від душі Йому поклонилися і ніколи б від себе не відпустили.
Однак наше життя за нас свідчить, що ми ще не знаємо Ісуса Христа і не пізнали Його.
Ось наприклад ми сьогодні згадуємо, як Він входив в Єрусалим і за Ним йшли його учні. Чи ми б пішли за Ісусом цією самою дорогою?
«Я Дорога, Правда і Життя!» (Ів. 14, 6) – сказав Христос.
«Хто йде за мною, не блукатиме в темряві, а матиме світло життя» (Ів. 8, 12).
Однак коли ми чуємо про страждання Христа і Його хресну смерть, то ми не дуже хочемо йти за таким «світлом». Нас не приваблює така життєва дорога. Більше того, ми схильні думати, що таке життя, яке прожив Христос, є нещасливим. Для нас воно виглядає позбавленим радості і життєвих втіх.
Роздумуючи над тим, як Ісус в’їжджав у Єрусалим, багатьом здається, що Він був сумний і стривожений. І таким сумним та позбавленим радісних емоцій та відчуттів виглядає все життя Христа і вся та дорога, за якою Він веде своїх учнів.
Але таке життя, не може бути життям Божого Сина. Бог ніколи не сумує і ніколи не є нещасним. Він ніколи не відчуває нестачі і горя.
Христос є Царем і «Царство Його, – як Він сказав на суді у Пилата, – не від світу цього» (Ів. 18, 36).
Ми дивимося на Ісуса Христа з точки зору цього світу, в якому завжди щось від чогось залежне. В нашому світі могутність володарів залежить від того, чим вони володіють. Якщо ми нічим не володіємо і не маємо жодного підвладного, на якому б могли проявити свою силу, то мірками цього світу, ми ніякі не царі.
Входячи в Єрусалим, Ісус показує нам, що Його царскість ні від чого не залежна. Він є Царем не за рахунок того, що має могутнє царство, а за рахунок того, що Його Царство знаходиться в Ньому самому.
Христос показує нам, що людину робить царем не посідання зовнішнього царства, а наявність Царства Божого в своїй душі.
Ісус показує нам, якою є мізерною і скороминущою людська могутність, якщо вона походить не з самої людини, а з посідання чогось зовнішнього, чим вона володіє.
Сидячи на осляті, Ісус сьогодні засоромлює нас, бо ми хочемо сидіти на тронах, будучи невільниками в душі.
Хочемо зазнавати насолоди, вигоди і розкоші, не вносячи від себе в це життя нічого доброго і світлого.
Ми хочемо йти широкою і розлогою життєвою дорогою, яку самі не творили.
Ми хочемо бути щасливими, будучи нещастям для інших, які нас оточують.
Ми хочемо бути на висоті світу, будучи духовно низькими.
Ми вважаємо, що для того, аби бути «кимось», треба мати багато «чогось».
Ісус сьогодні показує нам, що наша царскість така, що якщо у нас все забрати, то ми лишимося ніким.
А Він є інакшим Царем. Його царська велич не зникла на суді у Пилата, і навіть на хресті, і навіть у смерті.
Царство Христове не від світу цього. Царство Його з нього самого. Такими царями і нас хоче бачити Христос.
Тому йдімо за Ним, вчімося від Нього, наслідуймо Його і пізнаваймо Його, бо Він є тим Джерелом, яке струмує в Життя Вічне і Царству його не має кінця.