Отець Петро Андрій Котович ЧСВВ (1873-1955)

Деталі
Категорія: ЮВІЛЕЙНИЙ РІК В ПРОВІНЦІЇ |1920-2020|
Опубліковано: Субота, 08 вересня 2012, 19:33
Перегляди: 602

 

 

О. Петро Котович ЧСВВ – визначний Чернець Василіянського Чину, „Апостол пера, преси і духовної літератури”, який близько 20 років працював у Василіянській Провінції Святого Миколая на Закарпатті, де при Ужгородському монастирі створив Василіянську друкарню, як також відбудував Імстичівський монастир, ставши тут першим реформованим Настоятелем (від 1931 по 1938).

Одним із перших після Добромильської реформи, о. Котович почав завзято розвивати апостольську працю в Чині через друковане слово.

 

Народився о. Петро Котович 3 лютого 1873 р. у місті Чесанові (Cieszanów), теперішня Польща. Батько його називався Петро, а мати Марія. Невдовзі після народження, парох місцевої церкви в Чесанові о. Ігнатій Козловський, охрестив і миропомазав дитину, яка отримала хресне ім’я Андрій.

 

Греко-католицька церква в Чесанові

 

Початкову освіту Андрій отримав Чесановській початковій школі, а опісля, його батько, що був заможним міщанином, відправив сина до Перемишльської гімназії, яку той закінчив з відзнакою.

У родині Котовичів були ще два брати: Михайло і Теофіл та три сестри. Однак саме на Андрія батько покладав надію, що той стане священиком. Тому він дуже втішився, коли Андрій виявив бажання вступити до монастиря Отців Василіян. Так, отримавши батьківське благословення, 11 січня 1890 р., Андрій вступив на новіціят Василіянського Чину в Добромильський монастир.

 

Добромильський монастир 1882 р.

 

На той час, у Василінському монастирі в Добромилі ще тривала реформа Чину, яку проводили Отці Єзуїти. Тому Ігуменом монастиря і Маґістром новіціяту був єзуїт – отець Ґ. Щепковський. Це був чернець великих монаших чеснот, глибокого розуму, второпності і бистрий психолог, який швидко розпізнавав, чи молоді вступники мають правдиве покликання до монашого життя. Андрій одразу серйозно взявся до монашого і аскетичного життя, визначався бистротою ума і завжди був задоволений чернечим порядком. Ці та інші прояви юнака, були доказом для Маґістра, що покликання Андрія правдиве. Тому, через шість місяців, Андрій отримав чернечий одяг, нове ім’я Петро і приступив до новіціятського вишколу та випробовування, яке завершилося складенням Перших чернечих обітів 5 вересня 1891 р. в Добромилі.

 

Отці і брати у Добромильському монастирі 1887-1888 рр.

 

Після складення обітів, бр. Петро студіював в Добромильському монастирі риторику, а опісля переїхав до Василіянського монастиря у Лаврові на студії філософії. Закінчивши дворічний курс філософії, він переїхав до Кристинопільського монастиря для вивчення богослов’я.

13 січня 1895 р., брат Петро склав свої довічні обіти в монастирській церкві в Добромилі, а після двох років, 12 вересня 1897 р., прийняв з рук єпископа Костянтина Чеховича Святу Тайну Священства в Перемишлі. Першу Службу Божу, нововисвячений отець Петро відправив у Добромилі, а торжественну приміцію в Чесанові, де ще жив його батько – вислужений посадовець міста.

Як священик, о. Петро працював найперше у Святоонуфріївському василіянському монастирі у Львові. В монастирській церкві він проповідував Боже Слово майже щонеділі й свята, слухав сповіді, провадив церковні братства й організації, був капеланом і сповідником Сестер Василіянок, а у вільних хвилинах писав або перекладав релігійні твори з іноземних на українську мову. Вже тоді він розумів, яке велике значення має, тоді ще не так розвинуте, „апостольство пера, преси і книжки”. На той час, відчувалася велика нестача релігійної літератури виданої в рідній мові.

 

Святоонуфріївський василіянський монастирі у Львові 1932 р.

 

Після трьох років монашого і душпастирського служіння у Львові, о. Петра перевели до Василіянського монастиря у м. Дрогобичі, де він допомагав при місцевих парафіях і час-від-часу виїжджав на місії.

Оскільки о. Петро мав нахили не так до місійної, як до письменницької діяльності, подальша його праця була зосереджена у Жовківському монастирі і друкарні. Тут він, в основному, займався видавництвом духовної літератури, яку сам писав, або перекладав.

 

м. Жовква. Вид на монастирську церкву.

 

Був він також визначним проповідником Божого Слова. В його проповідях, окрім катехитичних повчань, завжди була виражена любов до рідного народу і турбота про його майбутнє. За цей патріотизм, о. Петро став жертвою тодішніх українсько-польських міжусобиць і після війни між Україною та Польщею, разом з іншими ченцями, був вивезений до концентраційного табору у Домб’є.

 

 

 

Домб’є (Dąbie) – концентраційний табір в околицях міста Краків (Польща), заснований австрійською владою на початку Першої світової війни для військовополонених російської та італійської армій і розрахований на 12 тис. осіб. В 1918-1923 польська влада утримувала тут полонених та інтернованих українців. У ході українсько-польської війни 1918-1919 до нього відправлено близько 10 тис. військовополонених Української Галицької армії, діячів Західно-Української Народної Республіки, представників галицької інтелігенції та духовенства. Умови їх перебування були важкими: внаслідок виснаження, голоду і хвороб померло близько 2,5 тис. осіб.

 

Бараки колишнього концентраційного табору в Домб′є. Сьогодні – Обласна поліція.

 

Після того, як вдалося звільнити о. Петра з Домб’я, Настоятелі, з уваги на українсько-польське напруження, перевели його у 1920 р. на Закарпатську Україну, куди він радо поїхав. На Закарпатті о. Петро працював майже 20 років. Спочатку о. Петро проживав у Мукачівському монастирі на Чернечій Горі, де нещодавно була розпочата реформа Провінції Св. Миколая. В Мукачеві він допомагав Настоятелю монастиря – о. Єроніму Маліцькому і Маґістру новиків – о. Глібу Кінаху. О. Петро навчав новиків української мови і викладав їм катехизм.

 

 

Після двох років служіння у Мукачівському монастирі, о. Петра призначили Ігуменом василіянського монастиря в м. Ужгороді і директором інтернату, який діяв при цьому монастирі.

Як вже згадувалося, будучи ще в Галичині, зокрема у Жовкві, де Василіяни мали власну друкарню, о. Петро писав і перекладав релігійні книжки на українську мову. Перебуваючи вже на Закарпатті, де Василіяни не мали друкарні, о. Петро поставив собі за завдання збудувати чи заснувати її в м. Ужгороді. Адже посідання власної друкарні, було надзвичайно вагомим засобом у поширенні Божого Слова і моральних цінностей між народом.

 

 

Запалившись цією ідеєю, о. Петро написав прохання про фінансову допомогу для відкриття друкарні, до Апостольської Столиці в Римі, до українських єпископів і різних добродіїв. Отримавши велику фінансову підтримку з Риму від Папи Пія ХІ та єпископа Крижевецької єпархії Діонісія Наряді, як також від Митрополита Андрія зі Львова, Пряшівського єпископа-василіянина Павла Гойдича та інших доброчинців, о. Петро 28 вересня 1925 р. відкрив василіянську друкарню при Ужгородському монастирі, через яку було зроблено великий вклад у піднесення культурно-релігійного рівня місцевого населення. На заснування друкарні був витрачений капітал у розмірі 350 тис. к. ч.

 

Ужгородський монастир

 

На початках, в друкарні працювали цивільні особи, але з часом почали працювати ченці-василіяни. Спершу в друкарні працювали троє ченців, а пізніше: 7-8 ченців і один цивільний машиніст. Робота в друкарні була важкою і вимагала великої жертвенності. Але заснування друкарні було надзвичайно важливим, оскільки до цього часу, уся необхідна література друкувалась у Жовківській друкарні. Надруковану у Жовкві літературу було складно отримувати через кордон.

В Ужгородській василіянській друкарні, видавалася література переважно релігійного змісту. Головна мета заснування друкарні, як тоді казали – це „дешева книга для бідного русина”. До 1935 р. Василіянська друкарня випустила:

Друкарня мала великий вплив на суспільно-релігійну ситуацію в Закарпатському краї. Вона уможливлювала поширювали християнські цінності серед місцевого населення і не тільки.

Коли друкарня при Ужгородському монастирі вже належно функціонувала, о. Петро попросив Настоятелів перевести його до якогось меншого монастиря, де б він міг відпочити від такої масштабної праці. Так, у 1935 р. о. Петро Котович був призначений Ігуменом в Імстичівському монастирі. Однак, побачивши в якому стані знаходиться монастирська церква у с. Імстичеві, він одразу взявся до її відновлення. Розмалювати церкву о. Петро доручив професору Василю Короліву Старому (1879-1943) – українському громадському діячу, письменнику, видавцю і художнику. Розпис монастирської церкви в с. Імстичово, вважається фундаментальною малярською працею цього художника.

 

 

Імстичівський монастир 1938 р.

 

Василь Королів-Старий

 

Будучи Настоятелем Імстичівського монастиря, о. Петро проводив місії для місцевого населення, виголошував реколекційні науки для священиків і монахинь, організовував конференції у читальнях, поширював релігійні видання і пресу, яка видавалася в Ужгородській василіянській друкарні і т. п. Така невтомна і самовіддана праця о. Петра, яку він проводив для піднесення рівня суспільно-релігійної свідомості народу, йшла всупереч мадярській політиці, яка запанувала на Закарпатті з приходом угорської влади у 1939 р. Угорський уряд робив усе можливе, аби о. Петро покинув Закарпаття. І Настоятелі призначили його на місійну працю до Канади.

Перед початком Другої Світової Війни о. Петро Котович виїхав до Англії, де 11 серпня 1939 р. сів на корабель у Ліверпулі, а вже 21 серпня того ж року прибув у Квебек. Тим часом в Європі розпочалася вже війна.

 

Квебек. Канада.

 

В Канаді о. Котович працював найперше при василіянській парафії в Монреалі, потім у Вінніпегу, а вкінці у Ванкувері. Крім виконування парафіяльних обов’язків, він завжди писав різні твори і займався перекладацькою справою. Будучи людяним і щирим, о. Петро завжди мав прихильність серед людей, яким самовіддано служив як монах і священик.

 

Вінніпег 1887 р.

 

Ванкувер 1898 р.

 

Захворівши на серцеву недугу і цукровий діабет, о. Петро був переведений до монастиря у Грімсбі, де лікувався, а коли дозволяло здоров’я – займався письменницькою працею. В цьому монастирі, 5 листопада 1955 року, о. Петро Котович відійшов до вічності, у присутності монашої спільноти. В останніх хвилинах земного життя о. Петра, Настоятель о. Василь Каменецький уділив йому Святу Тайну Єлеопомазання.

 

Грімсбі

 

Монаший похорон о. Петра Котовича був відслужений 8 листопада, а наступного дня у Грімсбі, в парафіяльній церкві Успіння Пресвятої Богородиці, Преосвященний владика Ісидор Борецький відправив Архієрейську Божественну Літургію й панахиду у співслужінні з 18-ма священиками. Тлінні останки покійного о. Петра було перевезено до Вінніпегу, де він колись працював при Парафії Св. Миколая. Там, у похоронних богослужіннях взяв участь Преосвященний владика Максим Германюк і 14 священиків. Прощальну проповідь виголосив о. С. Шевчук ЧСВВ. Тлінні останки о. Петра Котовича спочили на цвинтарі Пресвятої Родини.

 

Цвинтар Пресвятої Родини у Вінніпегу

 

Отець П. Котович залишив по собі велику письменницьку спадщину: близько 50 книжок, календарів, молитовників і брошур, що їх він написав, уклав або переклав. Він зредагував три молитовники в Галичині, серед яких молитовник «Християнська Родина», як також уклав п’ять молитовників працюючи на Закарпатті.

 

Серед творів о. Петра Котовича найвідоміші:

Серед перекладів:

Також біля 15 перекладених книжок авторства А. Штольца і кільканадцять його дрібних брошур. Дещо знаходиться ще в рукописах.

 

Отець Петро Котович був ченцем праведним, працьовитим і покірним. Він не лише словами, але й своїм прикладом потягав молодших співбратів до досконалого монашого життя.

 

Отець Петро Котович ЧСВВ

 

Однією з найбільших заслуг о. Петра Котовича у Василіянському Чині є те, що він один з перших після реформи, застосовував і розвивав апостольську працю через друковане слово і пресу. В цій ділянці о. Петро був дійсно „Апостолом пера, преси і духовної літератури”.

 

Використані джерела: