Монастир Святого Михаїла в Маріяповчі (Угорщина)

Деталі: Категорія: МОНАСТИРІ ЧСВВ; Опубліковано: Четвер, 31 січня 2013, 12:42; Перегляди: 5613

о. Атанасій Пекар ЧСВВ

Початки й розвиток Маріяповчанського монастиря тісно позв’язані з чудотворною намісною іконою Божої Матери у місцевій парафіяльній церкві св. Михаїла, яка неодноразово чудесно ронила сльози на очах численних свідків.

Перше сльозіння ікони почалось 4 листопада 1690 р. і, з перервами, завершилося 8 грудня. З наказу Ягерського римо-католицького єп. Ю. Фенеші († 1699 р.), ще того самого року було проведене дослідження чудесного сльозіння ікони спеціальною комісією, яка урядово признала дійсність чуда. Головним свідком був генерал цісарської армії Корбеллі, який притьмом повідомив про чудесне сльозіння згаданої ікони цісаря, який наказав невідклично перенести ікону до Відня. І саме 11 вересня 1697 р., коли у Віденському соборі св. Стефана відбувалось публічне поклоніння Повчанській чудотворній іконі, князь Євген Савойський під Зентою, недалеко Білгорода, розгромив турецькі полчища. Перемогу Савойського князя над турками приписали заступництву Повчанської чудесної ікони, тож примістили її у соборі св. Стефана для загального почитання, там вона славиться по-сьогодні. Зате у Повчанській церкві поставили копію чудесної ікони.

І нове чудо! 1 серпня 1715 р. не оригінальна чудотворна ікона у Відні, але її копія у Маріяповчі, знову заплакала і протягом кількох днів рясно проливала свої матірні сльози над недолею закарпатського поневоленого народу. Свідком другого сльозіння Повчанської Богородиці був також тогочасний вікарій Мукачівської єпархії Юрій Бізанцій, який пізніше став єпископом.

Після сумлінного дослідження другого чудесного сльозіння Повчанської ікони, Ягерський єп. Г. Ердевді († 1744 р.), ще того самого року проголосив його чудесним і дав дозвіл на публічне почитання ікони. Тоді до Повчанської церкви почали горнутись численні богомольці-прочани, що й дало почин до славних Маріяповчанських відпустів.

Маріяповчанська парафія аж до 1912 р. належала до Мукачівської єпархії. Тож тамошній єп. Геннадій Юрій Бізанцій, ЧСВВ (1716-1733), глибоко діткенний чудесним сльозінням Богородичної ікони, задумав спорудити у Маріяповчі величну церкву, а коло неї монастир. Зібравши деякі фонди, вже літом 1731 р. розпочав будову церкви. На жаль, через скору смерть, не мав змоги її завершити. Її завершив щойно єп. Мануїл М. Ольшавський, ЧСВВ († 1767 р.) і на празник св. Михаїла 1749 р. її торжественно освятив. Він же притьмом взявся теж і до будови монастиря і ще того самого року поблагословив під монастир наріжний камінь.

Ктитором, чи пак фундатором Повчанської церкви й монастиря став тодішний губернатор Саболчського комітату, граф Франциск Каролі у подяку Богові за врятування його життя під час битви з турками під Білгородом.

Після посвячення церкви, в якій була приміщена чудотворна ікона Божої Матері, граф Каролі взявся теж до спорудження монастиря, що його він щедро забезпечив земельними посілостями (біля 600 гектарів). Тим-то він набув право ктиторства Святомихайлівської церкви й монастиря. Як власник Повчі, він назвав ціле містечко в честь Пресвятої Богородиві – Маріяповч.

Опіку над Святомихайлівським монастирем і церквою перебрали Отці Василіяни, які в короткому часі розвинули Маріяповч у головний відпустовий осередок Мукачівської єпархії, де паломники тисячами приходили з далеких сторін на всі Богородичні празники. Тож на просьбу єп. А. Бачинського († 1809 р.), Папа Пій VІІ 1807 р. надав Маріяповчанському монастиреві різні привілеї та індульгенції для обох обрядів. Найбільше богомольців приходило на Успенський відпуст, який увійшов у мадярську церковну історію як – «оросз буцсу», тобто «руський відпуст.

Мати Божа не переставала опікуватись нашим обездоленим народом. Тож у передсвяття введення у храм Пречистої Діви Марії, тобто 3 грудня 1905 р., ікона втретє просльозилась. Це сльозіння, з перервами, тривало аж до кінця грудня. Єп. Фірцак († 1912 р.) негайно призначив дослідну комісію, очолену каноніком О. Микитою. Згадана комісія вислухала під присягою 60-ох наочних свідків і по трьох днях дослідження голова комісії, кан. О. Микита проголосив і це третє сльозіння правдивим і вповні достовірним. Ось так Мати Божа, своїми матірними сльозами, ще раз прославила Василіянську обитель у Маріяповчі.

Маріяповчанський монастир, в якому, часом, перебувало понад 20 ченців, з бігом часу розвинувся також у важливий культорно-народний осередок, до чого, у першій мірі, причинилася монастирська школа, з якої виходили теж гідні дяко-вчителі, які відтак навчали дітей по різних парафіях Мукачівської єпархіїї.

1777 р. цісарева Марія Тереза (†1780 р.) видала т. зв. Ратио едуцатионис, якою зреформувала систему всіх шкіл Мадярщини і позволила в публічних школах навчати дітей їхньою рідною мовою. В тому самому часі Маріяповчанська монастирська школа набула право публічних шкіл.

В половині ХІV ст. при Маріяповчанськім монастирі була заснована теж учительська семінарія чи пак препарандія. З неї виходили вже кваліфіковані дяко-вчителі, які значно піднесли церковні школи в Мукачівській єпархії. Та на жаль, єп. Стефан Панкович († 1874 р.) цілком не дбав про розвиток церковних шкіл, тож на його розпорядження, Маріяповчанська препарандія вже 1868 р. зісталась закрита.

При Святомихайлівському монастирі, як у важливому центрі закарпатських василіян, в різних часах діяли також окремі школи для виховання монашого доросту. Так ото початковий курс для вступників, тобто новіціят, там існував від 1784 до 1821. Середня школа для гуманістичних наук, т. зв. схоластикат, згадується в рр. 1810-1821, а згодом ще 1897 р. і дальше. Філософічні та богословські студії відбувались у Маріяповчі від 1772 до 1778 р. коли їх перенесено до Святомиколаївського монастиря. Однак, по кількох роках, філософські та богословські студії знову примістили у Маріяповчі, де вони втримались аж до новіших часів.

З бігом часу Маріяповчанський монастир надбав цінну бібліотеку, в якій зберігалося до двох тисяч цінних книжок, між ними й рідкісні рукописи та першодруки. 1950 р. комуністична влада знесла монастир, а книги попали до різних бібліотек, головно до Дебрецинської університетської книгозбірні, де між першодруками зберігається – Библія сирђч книги Ветхаго и Новаго Завђта, друкована в Осторозі 1581 р.

В Дебрецинській університетській бібліотеці зберігається повна рукописна Граматика славенскаго или рускаго языка, яку Арсеній Коцак, ЧСВВ († 1800 р.) списав саме у Маріяповчі, в рр. 1771-1778, коли там був професором богослов’я. Недавно вона появилася друком. Між Маріяповчанськими рукописами у Дебрецинській бібліотеці зберігається ще один визначний твір, а саме: Правила и установленія монашескія, які списав 1796 р. протоігумен Йояникій Базилович, ЧСВВ.

Як при кожнім василіянськім монастирі, так і в Маріяповчі, зберігався систематично впорядкований архів. На щастя, його вдалося захоронити від комуністів. Перед ліквідацією василіянських монастирів у Мадярщині, протоігумен Вартоломей Дудаш, ЧСВВ († 2004 р.), щоб уникнути арешту, перейшов на недалеку парафію у містечку Анарч і там, потайки, переніс увесь Маріяповчанський архів, який тепер знаходиться у певних руках угорських василіян.

Після першої світової війни Маріяповчанський монастир опинився у кордонах повоєнної Мадярщини, однак все ж таки, на просьбу тогочасного ігумена, о. Атанасія А. Максима, ЧСВВ († біля 1955 р.), з Риму було отримано позволення включити Маріяповчанський монастир до закарпатської Святомиколаївської провінції, так що вже при кінці 1923 р. він став підпорядкований реформі закарпатських василіян.

Як знаємо, Маріяповчанські василіяни опікувались також місцевою парафією й парафіяльною школою. Єп. Миколай Дудаш, ЧСВВ († 1972 р.) відновив парафіяльну церкву, яка була теж і монастирською, а Папа Пій ХІІ 1948 р. підніс її до гідності Малої Базиліки та надав їй відповідні привілеї й індульгенції.

В 1946 р. була тайно створена мадярська василіянська провінція св. Стефана, якої протоігуменом став брат єпископа, о. Вартоломей Дудаш, ЧСВВ. Та вже 2 грудня 1950 р. мадярська комуністична влада зліквідувала всі василіянські монастирі, а їхні посілості обернули на державні потреби. Тоді Маріяповчанський монастир був пристосований на приют для немічних і похилих віком.

Монахи мали до вибору – вернутися до цивільного життя, або зайняти якусь парафію, як світські священики. Тоді єп. Дудаш, майже всіх василіян розмістив по вакантних парафіях, а старших віком, які вже не могли самостійно душпастирювати, приділив до молодших ієромонахів по парафіях.

Після розпаду комуністичної влади відновлено мадярську Святостефанську провінцію, а до неї влучено ще й кількох василіян, які надалі трудяться в Америці.