Упокоївся в Господі Високопреподобний отець Христофор Войтина, ЧСВВ, із Провінції Успіння Пресвятої Богородиці у США

Деталі

Категорія: Новини ЧСВВ

Опубліковано: Середа, 25 жовтня 2017, 16:47

Автор: Адміністратор

Перегляди: 3137

В неділю 22 жовтня 2017 року в лікарні в Нью-Йорку, США, упокоївся в Господі на 88-му році життя, 65-му чернечого покликання та 57-му священичого служіння Високопреподобний отець Христофор Василь Войтина (Christopher Basil Woytyna), ЧСВВ, чернець Провінції Успіння Пресвятої Богородиці у Сполучених Штатах Америки, Протоігумен цієї Провінції в 1992-2000 роках.

Зі святими упокой, Христе, душу слуги Твого!

Вічна йому памʼять!

Порядок заупокійних богослужень

в українській католицькій церкві Чесного Хреста Господнього в Асторії, Нью-Йорк

П’ятниця 27 жовтня

19:00 – Заупокійний парастас.

Вхід для вірних буде відкритий від 16:00 год.

Субота 28 жовтня

10:00 – Свята Літургія (очолить Високопреосвященний владика Василь), яка завершиться Чином похорону та похованням на українському католицькому цвинтарі Чесного Хреста Господнього.

*   *   *

Життєпис о. Христофора Василя Войтини, ЧСВВ

(*1.03.1930 — †22.10.2017)

Народився о. Христофор Войтина 1 березня 1930 року в с. Ішків Золотницького (тепер Козівського) району Тернопільської області, Україна, в сім’ї Онуфрія Войтини й Анни, з роду Попко. При Хрещенні отримав ім’я Василь. Крім нього в сім’ї було ще троє дітей: старші сестри Ольга й Наталія та молодший брат Ілля.

Тут, у мальовничому селі над річкою Стрипою, минуло його дитинство, тут він у 7 років розпочав навчання у школі в сусідньому селі Богатківці, але мирний час перервала друга світова війна. Під час війни в 1942 році померла його мати, а трохи згодом прийшло ще більше лихо: коли фронт докотився до річки Стрипи, яка від березня до липня 1944 року стала лінією розмежування двох ворожих армій, це невелике село стало місцем запеклих боїв. В самому Ішкові було спалено біля 160 будинків, а його мешканці були переселені в недалеке село Золота Слобода або вивезені на захід. Так у віці чотирнадцяти років Василь разом батьком, двома сестрами та молодшим братом був примусово вивезений на працю до Німеччини, де до самого закінчення війни він працює на фабриці, яка виробляла різного роду залізничні сигнали. Завершилась війна, та не одразу закінчилася недоля виселенців з рідних земель: кілька років сім’я Войтин перебуває в таборі для інтернованих українців у м. Золінґен, земля Північний Рейн – Вестфалія у Німеччині, де Василь має змогу закінчити в 1949 році гімназійну освіту.

Влітку 1951 року його сім’я в пошуках кращих умов для життя переїжджає до м. Чикаґо в Сполучених Штатах Америки. Спочатку Василь працює машиністом на металургійному заводі, але мрією його життя було стати священиком, тому в 1952 році він записується до коледжу святого Прокопія Отців Венедиктинців у м. Лайл (Lisle), Іллінойс, на захід від Чикаґо. Проте, після одного року навчання в цьому коледжі, через брак коштів на продовження навчання а також тому, що в ньому готували священиків латинського обряду, а не його рідного, візантійсько-українського, Василь залишає цей коледж. Невдовзі він обирає дорогу чернечого життя і вступає до Василіянського Чину Святого Йосафата.

З василіянами Василь, мабуть, познайомився у Чикаґо, адже від 1932 року вони мали в цьому місті провід парафії святого Миколая, згодом відкрили там вечірню школу, а від 1939 – восьмирічну парафіяльну школу, в якій на кінець 40-х років навчалося більше як 300 українських дітей, крім того, від 1949 року василіяни вели ще й одногодинну програму на хвилях радіо.

Кандидат до Василіянського Чину звичайно належить до тієї Провінції, в якій прийшов на новіціят. Так було і в цьому випадку. Проте, після короткого часу існування окремого новіціяту в Давсоні (1947—1951) для вступників до Чину, народжених у Сполучених Штатах або прибулих після 1939 року з Галичини (яких всіх зараховували до Провінції в США), через невелику кількість покликань цих вступників висилали на новіціят до монастиря у м. Мондері, штат Альберта, Канада. Саме в цьому новіціятському домі розпочав 8 вересня 1953 року своє безпосереднє знайомство з порядком і змістом чернечого життя Василь Войтина. А вже через півроку, в понеділок 8 березня 1954 року, він отримує під час облечин василіянський габіт, приймає чернече ім’я Христофор і розпочинає новіціят у Василіянському Чині.

Свої перші чернечі обіти брат Христофор Войтина склав у неділю 29 травня 1955 року, а три роки пізніше, 8 серпня 1958 року склав у Василіянському Чині довічну чернечу професію. Протягом цього часу він навчається у василіянській семінарії при монастирі в Мондері, де в той час були вступні та філософські студії, і закінчує тут схоластикат та курс філософії.

У 1958 році брат Христофор готувався продовжувати, як і інші студенти богослов’я із Провінції в США, навчання в Римі, у Григоріянському університеті, проте виникли неочікувані перешкоди: він втратив право на отримання громадянства у Сполучених Штатах через те, що кілька років перебував в іншій країні, у Канаді, тож про вироблення документів на поїздку до Італії не могло бути й мови. Проте канадський уряд згодився прийняти його прохання про громадянство у цій країні, і так він міг продовжити вивчення богослов’я протягом чотирьох років у Папській семінарії при Університеті в Оттаві, Канада, де завершив своє навчання в 1962 році здобуттям ліценціату з богослов’я.

Особливо радісні хвилини він пережив у 1961 році, коли в м. Стемфорді, Коннектикут, США, він отримав у суботу 12 серпня нижчі та дияконські свячення, а в неділю 13 серпня – пресвітерські свячення з рук преосвященного владики Амвросія Сенишина, ЧСВВ, єпарха Стемфордського (а вже наступного дня, 14 серпня, владика Сенишин отримає з Рима призначення на митрополита Філадельфії в США). Так набрала реальності давня мрія брата Христофора – бути Христовим священиком і служити своєму українському народові, який, незважаючи на різні лихоліття та розсіяння по світі, зберіг свою ідентичність, не в останню чергу, завдяки любові і прив’язаності до своєї Церкви. Чи не тому він вибрав собі таке ім’я, Христофор (той, що несе Христа), – щоб бути тим, який несе Ісуса Христа іншим?

Після закінчення навчання, о. Христофор, вже як священик, виконував різні завдання й обов’язки, які доручили йому настоятелі. Спочатку деякий час він був співвиховником молодих кандидатів до Василіянського Чину в монастирі святого Йосафата у Ґлен-Кові, Нью-Йорк, де в той час діяв новіціят, заснований тут 12 квітня 1958 року. Але вже 23 серпня 1963 року він отримує призначення до парафії Святого Юра в Нью-Йорку. Тут він навчає релігії в парафіяльній школі Святого Юра, завідує адміністрацією цієї школи, опікується вівтарною дружиною хлопців, відвідує хворих та виконує різні інші парафіяльні служіння.

Ще після закінчення четвертого року богословських студій в Оттаві о. Христофор звернувся по дозвіл на постійне проживання у США і згодом, 24 червня 1968 року, він отримав громадянство в цій країні.

Після майже п’ятнадцяти років служіння в парафії Святого Юра, 6 березня 1978 року настоятелі Чину призначають о. Христофора Войтину парохом української греко-католицької церкви Воздвиження Чесного Хреста в Асторії, Нью-Йорк, і цей уряд він з успіхом виконував протягом багатьох років. Тут він замінив попереднього довголітнього пароха о. Висаріона Андрейчука, ЧСВВ, який несподівано відійшов до Бога 20.02.1978 у віці 63 років.

Як парох парафії Чесного Хреста Господьного о. Христофор розгорнув широку діяльність і виявив велику дбайливість про красу Божого храму, про опіку над молоддю, над хворими та про духовне добро своїх парафіян. Першим його важливим завданням як пароха був розпис нової церкви, збудованої за стараннями його попередника, о. Андрейчука. Новопризначений парох зустрівся з відомим художником Борисом Макаренком і запропонував йому виконати розпис церкви, і той радо погодився, так що вже протягом року вдалося здійснити розпис вівтарної частини та хорів. Тим часом о. Христофор почав збірку коштів на завершення оздоблення цілої церкви, на впорядкування прилеглої території та закінчення катехитичного залу у приміщенні під церквою. При великій жертвенності парафіян та організаторському хистові о. пароха, за чотири роки вдалося здійснити художній розпис усієї церкви. Крім того, завдяки численним добродіям та організації доброчинних ярмарків для збору коштів, завершено влаштування вівтарної частини та хорів, викладено доріжки та встановлено гранітні сходи перед церквою, викладено мармуровими панелями стіни, встановлено церковні дзвони (карильйон), нові вхідні двері до храму, кондиціонери, систему опалення й освітлення.

Проте, дбаючи про красу Божого дому, о. Христофор ніколи не забував про свій первинний обов’язок духовного й організаційного проводу парафії: розвиває парафіяльні товариства, працює з молоддю, сприяє діяльності парафіяльного хору, так що церковна громада стає більш численною і згуртованою. Під час перебування в Асторії він опікується оселею Отців Василіян у Неровзбурзі (Табір святого Василія) та виконує обов’язки Економа та Секретаря Провінції Чину в США, а згодом – Консультора цієї Провінції.

15 вересня 1988 року о. Христофор отримав призначення на нове служіння – цього разу пароха парафії святого Йосафата у Воррен, штат Мічиган, – яке він виконував протягом наступних чотирьох років.

У березні 1992 року, коли тодішній Протоігумен, з огляду на стан здоров’я, був змушений перебувати на лікуванні, Протоархимандрит Василіянського Чину о. Ісидор Патрило, ЧСВВ, призначає о. Христофора тимчасово виконуючим обов’язки Протоігумена, для скликання Капітули Провінції. А 3-го вересня цього ж року, за результатами виборів у Провінції, цей же о. Протоархимандрит призначає о. Христофора Протоігуменом Провінції Успіння Пресвятої Богородиці у США на чотири роки, з осідком в чернечій резиденції при парафії Воздвиження Чесного Хреста в Асторії, Нью-Йорк. А в 1996 році новообраний о. Протоархимандрит, тепер єпископ, Діонісій Ляхович, ЧСВВ, призначив о. Христофора Протоігуменом ще на одне чотириріччя, до 2000 року.

У цей час, крім виконання своїх обов’язків як Протоігумен, щорічних візитацій монастирів, дбання про добрий стан чернечого правопорядку та душпастирського служіння ієромонахів Провінції, о. Христофор дбає про нові покликання до Чину. Оскільки в цей час практично не було покликань із Сполучених Штатів, він, за сприянням Головної Управи Чину та Управи Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні, запрошує на навчання до США молодих ченців-василіян з України. Він також бере участь в Генеральних Капітулах Чину в Римі в 1996 та 2000 роках, а подорож в Європу використовує як можливість відвідати рідні землі.

Усі подальші роки життя о. Христофор присвятив служінню на парафії Воздвиження Чесного Хреста в Асторії, вже як парафіяльний сотрудник. Окрім душпастирської праці, він виконував уряд Економа Провінції, брав участь у громадській та благодійній діяльності, а також був одним з авторів статей до семитомної «Енциклопедії української діяспори».

Легалізація Української Греко-Католицької Церкви та проголошення Україною незалежності посприяли тому, що о. Христофор міг відвідати рідні місця, не приховуючи, ким він є. Тричі він відвідував Україну, побував і в рідному селі Ішків, де залишилася жити його двоюрідна сестра. Зрештою, і серед парафіян в Асторії, служінню в якій він віддав стільки років, є кілька родин його земляків.

Тут в Асторії отець Христофор проживав майже до кінця земного життя. У неділю 22 жовтня, у лікарні в Нью-Йорку,  куди його відвезли після погіршення стану здоров’я, він віддав Богові свою праведну душу, зберігши до останнього подиху вірність Богові, якому віддав себе на служіння спочатку як чернець-василіянин, а згодом як Христовий священик, проповідник Божого Царства на землі.

«Душі праведних у руці Божій, і мука не спіткає їх. Очам безумних видалось, що вони вмерли, і їхнє переставлення вважано за нещастя, а відхід їх від нас – за згубу, вони однак – у мирі... Ті, що звірились на Нього, зрозуміють правду, і вірні в любові перебуватимуть при Ньому, бо ласка й милосердя – для вибранців Його» (Мудр. 3,1-3.9).

Дивлячись на кінець життя о. Христофора, а ще більше – на дороги, якими водило його Боже провидіння, і на ті вчинки, якими він служив Богові й людям, можемо скласти Богові глибоку вдячність – за життя і служіння цього Божого священика і ченця. Нехай же його жертва, служіння і приклад знайдуть відгомін у серцях тих людей, які мають благородні наміри, але бракує їм відваги вручити своє життя цілковито Богові.

Складаємо визнання і подяку всім тим людям, які в останні роки життя були поряд з отцем Христофором, служили йому в його потребах, надавали лікарську допомогу та опікувалися ним.

Єднаємося з родиною отця Христофора та чернечою і парафіяльною спільнотами в молитві за упокій цієї праведної і світлої людини.

Вічна йому пам’ять!

• osbm.info

• < Попередня
• Наступна >