Реорганізація Василіянського Чину (1617 р.)

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: П'ятниця, 08 вересня 2017, 13:09; Автор: Адміністратор; Перегляди: 3703

Митрополит Йосиф Велямин Рутський, ввів до монастиря Пресвятої Тройці у Вільні і до Східної Церкви нову форму чернечого життя. Рутський, який ще як світський богослов планував відродити Зʼєднану Церкву через реорганізацію чернецтва, ставши Київським митрополитом, у 1617 році створив із своїх монастирів і ченців Чин, на зразок західних Чинів. Заглиблений у писання св. Василія Великого (+ 379) і задивлений в його діяльність, він уклав для свого Чину Василіянські Правила. Відтоді в Київській митрополії зачав існувати зорганізований «Чин Святого Василія Великого Конгрегації Пресвятої Тройці», що від 1932 року носить офіційну назву «Василіянський Чин святого Йосафата», а народ його зве «Отцями Василіянами».

МАТЕРІАЛИ: Нариси Історії ЧСВВ.
ФОТО: Храми Білорусі XIV – XIX ст.

1617 року чернеча спільнота митр. Рутського і Йосафата Кунцевича мала вже пʼять монастирів: Вільно, Битень, Жировиці, Новгородок і Мінськ, в яких проживало коло сто ченців, що здійснювали первісний план Рутського, працюючи над відродженням Церкви й освітою народу. У Вільні, Новгородку та в Мінську відкрито школи для дітей, у Жировицях відновлено відпустове місце, а в Битені розпочато духовну школу для вступників, у якій того року, під проводом оо. Єзуїтів, закінчила духовний вишкіл перша група ченців.

Маючи вже певний склад осіб і монастирів, митр. Рутський уважав, що настав час організаційно оформити свою чернечу спільноту. З цим наміром він скликав настоятелів з вищезгаданих 5-х монастирів і деяких видатніших ченців на першу чернечу капітулу до свого родинного маєтку в Новгородовичах, на Білорусі. З протоколу довідуємось, що наради тривали від 20-го до 26 липня 1617 р. На засіданнях головував митр. Рутський, який запросив до помочі двох Єзуїтських богословів, «щоб мати задовільну інформацію про те, що діється в інших упорядкованих Чинах... Вони не були покликані на те, щоб спільно з нами вирішувати справи, але, щоб сказати свою гадку, якщо будуть запитані». На тій капітулі був присутній і архимандрит Йосафат Кунцевич, якого митр. Рутський тоді поставив на помічника Полоцькому архиєпископові.

У своїй вступній, промові Митрополит пояснив ченцям, що запланована ним реформа має на меті насамперед славу Божу та, що вона «є засобом для виправлення духовного стану (у Церкві), якого інакше виправити не можливо, як тільки через віднову Чину; зокрема в грецькому обряді, в якому на всі церковні пости беруться особи з Чину». Митрополит, як це ми вже згадали вище, вважав, що східне чернецтво творить один «Чин Святого Василія Великого». Тому свою чернечу спільноту він уважав тільки конгрегацією (тобтомалим згуртуванням) того «єдиного східного Чину св. Василія В.». У своїх листах до Риму він її називав «Віденською Конгрегацією Св. Тройці», залишаючи одночасно й назву «Чин св. Василія Великого». Обидві назви прийнялися і до 1743 р. вживалися для означення ченців, зреформованих митр. Рутським.

У дійсності, на тій першій капітулі, митр. Рутський зреорганізував східне чернецтво в Київській митрополії та заснував «Чин св. Василія В.», на зразок західних Чинів. Головні риси нового Чину можна звести до кількох пунктів:

1. Відновлені монастирі будуть між собою обʼєднані і творитимуть одне чернече тіло, тобто Чин. Ченці цього Чину зберігатимуть Загальні та Партикулярні Правила, укладу митр. Рутського, як також Капітульні Конституції.

2. На чолі Чину стоятиме митрополит, який дбатиме про його зростання. Для митрополита також треба буде укласти правила, щоб його повновладдя не шкодило Чинові.

3. Хоч митрополит буде найвищим настоятелем Чину, то всередині ним керуватиме протоархимандрит, якого капітула (чернечий збір) вибиратиме на довічність (до смерти) з-поміж звичайних ченців, але він не може бути єпископом. До нього належатиме скликати що чотири роки генеральну капітулу та відвідувати монастирі, наглядаючи чи місцеві настоятелі й ченці зберігають правила Чину.

4. Протоархимандритові помагатимуть управляти Чином чотири консультори (дорадники), вибрані генеральною капітулою до смерти. Коли котрийсь із них помре (або стане єпископом), протоархимандрит і три консультори виберуть четвертого, який виконуватиме цей обовʼязок до нової генеральної капітули, яка може його потвердити або обрати іншого. Консультори мешкатимуть уголовніших монастирях, або недалеко один від одного. Вони, на випадок конечности, можуть бути настоятелями домів.

5. Поодинокими монастирями управлятимуть ігумени, яких протоархимандрит, за радою своїх консульторів, призначуватиме на чотири роки. До них належатиме дбати про домовий лад і порядок та про здобування душ ближніх. Довічних архимандритів, яких назначував король чи патрон монастиря, митр. Рутський хотів тоді скасувати, але це йому не вдалось.

6. Генеральну капітулу скликатиме сам протоархимандрит, без митрополита, щочотири роки, а то й скоріше, якщо буде потреба. Якби протоархимандрит помер, то генеральним вікарієм (тобто настоятелем Чину) буде його сповідник. У цьому випадку митрополит має негайно скликати ген. капітулу для вибору нового протоархимандрита.

7. Чин та ієрархія повинні бути нерозривно зʼєднані. Митр. Рутському доручено постаратися в короля привілей, щоб митрополитами були тільки ченці з нового Чину, а тоді митрополит, у порозумінні з протоархимандритом і консульторами Чину, обиратиме єпископа-помічника з правом наступництва на митрополію. Також необхідно подбати про те, щоб єпископами були тільки зреформовані Василіяни. Митрополитові й кожному єпископові протоархимандрит призначить досвідченого ченця, який буде допильновувати, щоб і вони вели чернечий спосіб життя.

Найважливіший пункт нового устрою – це централізація, бо досі монастирі в Київській митрополії не були між собою зʼєднані і не мали одного керівництва. Митр. Рутський ще від 1605 року мріяв про зорганізоване чернецтво, щоб таким чином піднести релігійне життя у Зʼєднаній Церкві. З централізації монастирів під одним головним керівництвом послідовно виникли нові потреби: спільні правила, спільні капітули-наради, візитація монастирів тощо. У цьому ділі митр. Рутського деякі автори вбачають тільки західний вплив, але слід відзначити, що своєрідна централізація не чужа думці св. Василі» Великого.

Другий цікавий елемент того устрою – це стисле поєднання Чину з ієрархією. У ньому збережено східний звичай вибору церковної ієрархії з ченців, однак з тією різницею, що на капітулі висловлено побажання вибирати єпископів і митрополитів тільки з відновлених Василіян. Митр. Рутський уже від 1613 р. представляв королеві на єпископства лише своїх ченців, а 1635 р. вистарався в короля Володислава IVпривілей, щоб митрополитами й єпископами були тільки зреформовані Василіяни. Таким чином здійснився один із головних пунктів первісного задуму Рутського, ще з 1605 р., щоб єпископські й архиєпископські катедри замістити особами, «які знатимуть своє завдання, чого вони прийнялися, що підтримують, і як на тім пості мають поводитися.

Митрополита поставлено на чолі Чину, щоб він міг вийняти з-під влади єпископів монастирі, що були в їхніх єпархіях. Незалежність монастирів від єпископів мала на меті скріпити Василіянський Чин усередині Зʼєднаної Церкви та зробити його оновлюючою силою. Але пізніше виникло чимало непорозумінь між Чином і наступними митрополитами, бо ані митр. Рутський, ані наступні генеральні капітули не уклали для митрополита жодних правил, «щоб їхнє (митрополитів) повновладдя не шкодило Чинові».Це зроблено щойно в 1686 році, з наказу Апост. Столиці.

Крім внутрішньої злуки та поєднання з ієрархією, оновлений Чин мав дбати і про «душі грецького обряду». І це митр. Рутський намагався влити в серця своїх ченців уже на першій капітулі. Представляючи їм нові правила, «що їх він сам списав з творів св. Ва-силія В.», митрополит пояснював, що часи змінилися, і треба «було деякі правила укласти, яких не потребували тодішні часи (св. Василія В.)». Тепер, говорив він, «крайня потреба душ, які загибають у нашому обряді, вимагає дбати не тільки про власне духовне життя, але й про світських людей». Послідовно з тим, перша капітула була проти того, щоб засновувати монастирі в безлюдних місцях.

Повертаючись до постанов першої Василіянської капітули 1617 р., слід відзначити, що на ній видано деякі розпорядження стосовно одягу, шкільництва та внутрішнього ладу. Однак, тоді не вирішено всіх питань. Бракувало правил для протоархимандрита та для інших урядовців у Чині, для внутрішнього правопорядку, як також правил для митрополита й єпископів. Тому, поки не здійснено цілковитої реформи, протоархимандритом залишився до 1626 року сам митр. Рутськии, а йому допомагав т.зв. генеральний вікарій.

Після чотирьох років, у червні 1621 р., митр. Рутськии скликав до Лавришова, на Білорусі, другу капітулу, на якій укладено багато правил, що стосувалися внутрішньої дисципліни.

Головна фаза укладу Капітульних Конституцій і Правил закінчилася щойно в 1623 р., на третій з черги капітулі, що відбулася в Руті – родинному домі митр. Рутського. З короткого протоколу цієї капітули довідуємося, що на ній переглянено досі укладені правила й конституції та додано до них дещо нового. Цю капітулу митр. Рутський прискорив на два роки з огляду на загрозу переходу деяких Василіян до латинських Чинів, на латинський обряд. А причиною таких заворушень серед Василіян був страх перед переслідуваннями, бо тоді православні сильно підбурювали козаків, щоб нападали на зʼєднаних. У 1618 р. вони втопили в Дніпрі Василіянина о. Антонія Грековича, а в 1622 р. побили майже на смерть 4-х Василіян, що їх митр. Рутський вислав до Києва на постійне перебування при соборі св. Софії. Крім того, тоді поширювалися чутки, що Зʼєднану Церкву (Унію) внезабарі скасують, а всіх зʼєднаних переведуть на латинський обряд. Ця поголоска мала свою основу, бо 1622 р. деякі польські єпископи внесли таку пропозицію до Риму.

Тому на капітулі в Руті 1623 р. вирішено, що кожний чернець мав скласти перед виставленими Найсв. Тайнами наступну присягу: «Я, Н.Н., обіцюю й обітую Господу Богу в Тройці Святій єдиному перебувати в грецькому обряді та в єдності з Римською Церквою постійно, аж до моєї смерти, в монастирях Чину, під управою нашого протоархимандрита й під його послухом, а Чинові й обрядові бути вірним та їх любити. Так мені, Боже, допоможи».

Таку присягу напевно склав і Йосафат Кунцевич, який був на тій капітулі та приєднав до Василіянського Чину ще три монастирі Полоцької єпархії: Полоцький, Черейський і Могилівський.Кілька місяців пізніше, 12 листопада 1623 р., Полоцький архиєпископ і співініціятор реорганізації чернецтва постраждав мученицькою смертю. Своїм святим життям та своєю мученицькою смертю, що його піднесла на престоли, св. Йосафат не тільки підбадьорив знеохочених і застрашених Василіян, але й усіх вірних Зʼєднаної Церкви. Він немов поклав свою печать – печать Святого, на новозаснований Чин та став прикладом майбутнім поколінням Василіян.

Крім моральної опори, тобто св. Йосафата, Василіянський Чин мав ще й солідне законодавство митр. Рутського, яке було навіяне духовістю св. Василія В. і його ж власною.

Затвердження Чину Апостольським Престолом

(у 1624 і 1631 рр.)

1624 року митр. Рутський разом з усіма єпископами звернувся до Конгрегації Поширення Віри в Римі з проханням, щоб вона постаралася для «Руських ченців св. Василія Віденської Конгрегації Пресвятої Тройці» про папського листа, в якому було б ясно сказано, що зреформовані ченці мають право: а) обирати собі головного настоятеля, тобто протоархимандрита всієї Руси, та б) щочотири роки, а то й частіше, скликати генеральні капітули і на них укладати собі Конституції й Правила. Крім того, єрархія просила надати митрополитові Русі право перевіряти ті чернечі Конституції та потверджувати їх апостольською владою, з огляду на велику віддаль від Риму.

Конґреґація Поширення Віри папського листа не просила, а сама, з датою 24 жовтня 1624 року, видала власний декрет такого змісту: «Священна Конгрегація вважала, що воно надзвичайно підхоже, щоб згадані ченці обʼєдналися в одну Конгрегацію (згуртування); якщо вони це зроблять, то вона дає їм право обирати собі на майбутнє одного головного настоятеля або протоархимандрита всієї Руси та збиратися на генеральні капітули щочотири роки й на них укладати Конституції, однак розумні та згідні зі священними канонами, з соборовими декретами та з конституціями Найвищих Архиєреїв; ті чернечі Конституції на визначений реченець затверджуватиме Римський Архиєрей. Проте, щоб у тому часі (тобто допапського затвердження) чернеча дисципліна не потерпіла, ченці зберігатимуть їх доти, доки інакше не розпорядить Апост. Столиця».

В цьому декреті, як бачимо, Київському митрополитові відхилено прохання перевіряти й затверджувати Василіянські Конституції; це право застережено Папі. Зате Василіянським генеральним капітулам дано дуже широкі права, велику самостійність та ініціятиву, якими Василіяни користувались до 1743 р.

Після сімох років митр. Рутський звернувся до Папи з проханням, щоб декрет Конгрегації Поширення Віри з 1624 р. «був зредагований у формі Апостольського Бреве». Дня 20 серпня 1631 р. папа Урбан VIIIвидав офіційний документ (бреве), яким затвердив декрет Конгрегації та дав митрополитові повну владу розрішати руських ченців від будь-яких церковних клятв, цензур тощо, та доручив Василіян його особлившій опіці.

Таким чином Василіянський Чин, заснований митр. Рутським, отримав офіційне папське затвердження, яке стало основою Василіянського законодавства. Його читали на початку генеральних капітул та цитували в різних документах, щоб доказати законне існування Чину.

Раніше, в 1624 році, папа Урбан VIIIвидав ще один важливий документ, який поставив Василіянський Чин нарівні з іншими Чинами Католицької Церкви. Він уділив Василіянам усі відпусти, привілеї й ласки, що їх папа Павло Vнадав 1606 р. всім західним ченцям. Ішлося про те, щоб з різних важливих нагод (вступлення до Чину, професія, свячення тощо) ченці могли набути повний відпуст, а в інших випадках – частковий. Протягом 17-18 сторіч Василіянський Чин отримав від Вселенських Архиєреїв ще багато інших відпустів, привілеїв і ласк, що їх Василіяни згодом зібрали й видали друком у двох книгах.

Митр. Рутський до кінця свого життя докладав великих зусиль, щоб заснований ним Чину був духовно й науково сильним та щоб ширився не тільки в Київській митрополії, але й в сусідніх країнах. Багатьом своїм ченціям він дав високу освіту. «Віленська Конгрегація св. Василія так гарно розвивається, – писав він до Риму в 1624 р., – що вже починає мати своїх теологів, знавців грецької та латинської мов, чого на Русі не памʼятаємо ми, ані батьки наші».

Митр. Рутський залишив по собі зорганізований Василіянський Чин, який став наче основою Зʼєднаної Церкви, бо з нього протягом 17-18 сторіч вийшли всі митрополити й єпископи Київської митрополії. У 1636 році, ще за його життя, вже було коло 160 ченців та 36 монастирів у таких місцевостях: Берестя, Битень, Браслав, Вольна, Городище, Гродно, Дермань, Дорогобуж, Дорогобуш, Дубно (Св. Хреста і Преображення), Жидичин, Жировиці, Кобринь, Колемчиці, Кремʼянець, Лавришів, Лещ, Мінськ (Св. Духа, Св. Миколая, Вознесіння і Свв. Косми й Дамʼяна), Могилів, Мстислав, Полоцьк (Св. Софії і Свв. Бориса і Гліба), Пустинки біля Мстислава, Рута, Спас-Столпя, Холм, Черея, Черльона, Щеплоти, а до них деякі автори додадують ще й Супрасльську архимандрію, хоч вона вповні не приступила до Василіянської Конґреґації Пресв. Тройці.

Майже всі вищезгадані монастирі були розміщені на нинішніх білоруських землях. З тих тільки 5 були на теперішній Україні (Дермань, два в Дубні, Колемчиці й Городище), два на Литві (Вільно і Троки), а два на Холмщині (Холм і Спас-Столпя – тепер у Польщі).