«Чому наші нам чужі?»

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: Середа, 23 листопада 2016, 20:55; Автор: Адміністратор; Перегляди: 4758

о. Кипріян Зейкан ЧСВВ

Стаття про святкування празника Святого священомученика Йосафата архиєпископа Полоцького.

Добігає до кінця місяць листопад, наближаємося до завершення ще одного прожитого року. Завершується період осені, і хочемо цього чи не хочемо, ми переходимо до зимової пори. Пори сповненої різних празників та свят, так званого Різдвяного циклу. Одначе перед цим ми готуємося відзначати ще «одне зі свят» церковного календаря. «Одне зі свят», чи «особливе свято»? Ось у чому питання!

Наближається празник святого священномученика Йосафата архиєпископа Полоцького. Празник святого, що вийшов з нашого українського народу. Празник святого, що близький нам українцям-католикам не тільки по духу, але й по крові.

Знаємо, що св. Йосафат Іван Кунцевич народився і виріс в старовинному княжому місті Володимирі що на Волині, теперішній Володимир-Волинський. Пізніше вступив до монастиря, став священиком, а потім єпископом нашої Української Церкви, а точніше Української Католицької Церкви східного обряду.

Біографія св. Йосафата Кунцевича тісно пов’язана з «біографією» нашої землі та нашого народу. Історія життя св. Йосафата дуже сильно нагадує історію нашого стражденного українського народу. Багато різних страждань пережив св. Йосафат за свого короткого життя. Великі терпіння переніс цей святець у своїй мученицькій смерті. Та не менше перипетій зазнали нетлінні мощі св. Йосафата після його смерті. Більш ніж триста років вони скиталися по світу, ніде не знаходячи для себе пристановища. Аж до того часу, поки в 1963 році не спочили в серці християнського і католицького світу – у Базиліці св. Петра в Римі, під престолом св. Василія Великого.

Знищивши особу св. Йосафата, вороги нашої Церкви та нашого народу не могли знищити ту пам’ять та пошану, що існувала в українському народі до свого святого мученика. Саме тому, одним з головних завдань наших неприятелів було усунути нетлінні мощі священомученика Йосафата. Мощі, які своїм існуванням постійно нагадували про важкий злочин, жорстоке вбивство невинного католицького єпископа.

Тільки Боже провидіння чувало над нетлінними останками свого слуги. Жодні замисли ворога не здійснилися. Жодні небезпеки протягом оцих, майже чотириста років, не затерли в пам’яті українців пошану до свого святого, великого мученика за єдність Церкви.

Одначе, погляньмо, до чого ми з вами дожилися. Зараз вже не наші неприятелі, не наші недоброзичливці, а ми самі, ми що називаємо себе українцями, та іменуємо себе католиками, нищимо свою історію та викидаємо з пам’яті почитання наших святих. Ми з вами, молоде покоління не бережемо своє власне минуле. Дуже прикро це визнавати, але це правда.

Чув таку фразу: «Святий Йосафат такий самий святий, як і всі інші святі, а свято Йосафата таке саме, як решта свят церковного року». Ну що ж, важко щось заперечити, в Бога всі святі рівні. Як говорить в одному зі своїх листів апостол Павло: «Нема юдея ані грека, … бо всі ви одно у Христі Ісусі». (Гал. 3, 28).

Але будьмо щирими. Визнаймо, що площина рівності – це Божа площина. Натомість для нас людей, завжди є щось ближче нашому серцю, а щось дальше. До чогось, чи до когось ми більше прихильні, а до когось менше. Так є й у випадку зі святими та їх почитанням. Одні святі є нам ближчими, ми маємо до них більшу довіру і щодня згадуємо їх у своїх молитвах, натомість інших святих ми вшановуємо лише раз у рік в день їхньої пам’яті.

Наочним прикладом такої прихильності є також те, що кожен народ схильний більше почитати святих, вихідців зі своєї рідної землі. Наприклад, італійці мають особливі почуття до св. Падре Піо, ірландці – до св. Патріка, поляки – до св. Івана Павла ІІ, албанці – до св. Терези з Калькути. Це природньо, що людина більше тягнеться до того, що є їй рідним.

Ми ж Українці також маємо святого, що є рідний нам по крові. З-поміж нашого народу також засяяв промінь святості, що його подарував Господь, як заступника та покровителя нашому народові. Однак ми чомусь цього не цінуємо. День пам’яті святого священомученика Йосафата – 12-те за новим, а 25-те листопада – за старим стилем, в нашому церковному календарі є одним зі звичайних днів року. День, у який ми вшановуємо найбільшого святого та мученика нашої церкви й нашого народу, для нас українців не є жодним святом. Це лише один зі звичайних будніх днів. День у якому ми спогадуємо пам’ять, якогось там, нікому невідомого Йосафата архиєпископа Полоцького. На жаль, але мусимо визнати, що ми дуже часто радше будемо урочисто почитати святих італійського народу, польського, грецького чи ще якогось іншого, аніж святих зі свого власного, українського народу.

Запитаймо сьогодні кожен себе: а чому так стається? Чому, єдиного новітнього святого нашої Української Церкви, єдиного святого з нашого народу, офіційно проголошеного Католицькою Церквою, єдиного українського святого, якого почитає ціла Католицька Церква обох обрядів, як східного так і західного, святого священомученика Йосафата, святого, який рідний нам по крові і кості, бо так як і ми вийшов з українського народу, ми Українці не шануємо?

Ми молимося, стараємося, просимо за проголошення нових блаженних серед нашого народу. Ми бажаємо щоби наших українських блаженних новомучеників ХХ століття причислити до лику святих. Але задумаймося, чи ми гідні отримати нових святих, якщо не хочемо почитати тих яких уже маємо?

В той день коли ціла Католицька Церква по всьому світі почитає українського святого, мученика за єдність церкви св. Йосафата, ми українці кажемо, що це: «звичайний день і звичайний святий». В той день, коли в кожному куточку нашої планети, де тільки є католицький храм, згадують про подвиг віри та мученицьку смерть святого Йосафата, в наших українських греко-католицьких храмах вірні дуже часто не чули навіть про особу св. Йосафата. Про що свідчить така наша байдужість?

Мабуть кожен із нас чув вислів відомого класика української літератури, Тараса Григоровича Шевченка: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». То чому ж ми не прислухаємось до великого генія нашого народу? Чому завжди цураємося того, що є нашим, рідним, цураємося того що подароване Богом для нас?

Пам’ятаймо собі, що наші діди та прадіди виконали своє завдання, вони залишили нам пам’ять про нашу історію, нашу Церкву, та наших святих. Тепер естафета у наших з вами руках. Чи наші діти та онуки знатимуть про святого Йосафата і чи почитатимуть його, як великого святого Католицької Церкви, залежить від кожного з нас сьогодні. Тепер ми з вами, діти ХХІ-го століття, відповідальні за збереження нашої історії. І якщо не ми самі, українці, то хто інший збереже для нас нашу українську історію та пам’ять про наших українських святих?