о. Павло Мадяр ЧСВВ: «Слова з нагоди смерті»

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: Неділя, 27 листопада 2016, 19:46; Автор: Адміністратор; Перегляди: 2665

Коли людина почувається вже слабшою і появляються періоди. коли перестають працювати не лише основні органи, але і сама думка ослабне настільки, що вже з радістю хотілося б сказати: «Прощай світе, бо я вже йду до дому!» Хотілось би сказати ще пару вдячних слів тим братям і друзям, що ще залишаються на цім світі і будуть продовжати це гарне, но не легке життя.

Знавці життя говорять, що людина з наближенням смерти стає добрішою, більш щирою і відкритою. І якби ні, не хотілось би ніколи лишати за собою якусь гіркоту і розчарування у людських душах, які тебе окружали все життя і які для тебе зробили так много доброго.

Що до того, що я зробив доброго другим, то мені здається, що мені не вдалось зробити нічого доброго. Одно добре, що я міг зробити для інших до смерти, а по СМЕРТИ ЩЕ БІЛЬШЕ, це з усею свідомістю душі і тіла повторити, ЩО ОДИНОКИЙ ДОБРОДІЙ НАШОГО ЖИТТЯ ТО ІСУС ХРИСТОС, щирий і могучий друг кожної людської душі.

Відколи я мав щастя пізнати Його правдивою і живою вірою, світ в моїх очах перемінивсь цілковито. З попереднього життя, коли я ще лиш шукав Його навпомацки, на все залишилось у моїй душі сильне почуття моєї неспосібності на щось добре.

Я не був обдарений ніякими великими спосібностями. Здоров’я моє все життя було слабке і хитке, памʼять слаба, тому всяка наука давалась мені дуже важко, ніяких мистецьких спосібностей, нічого, чим я міг би очарувати чи притягнути людей. Якраз тому, як я тепер бачу, мені так легко вдалось щиро зректись всього, і піти за Ісусом, і все принимати, як з Його рук, будучи вдячним за все на світі. І тому уважаю своє життя найщасливішим, яке лиш може бути у одної людини на землі. Я нічому, правда, не радувався, ну і ніщо мене дуже не страшило. Я все старавсь принимати життя таким, яким воно є, нікому нічого не насловувати і ждати ділання ласки Божої, яка має вести і просвічувати всіх людей. Мабуть тому, я ніколи не мав ворогів ні серед своїх найближчих, ні тих, що відкрито виступали проти християнства. Я уважав їх «нещасними в’язнями диявола», які не знають, що роблять. А вони по правді ними і були.

Найбільшим щастям мого життя все було те, що ми могли сходитись «по двоє-троє» і серед нас все міг бути Спаситель. Ті Служби Божі, ті молитви читання Святого Письма, побожні пісні, розмови з прерізними людьми на Божі теми… відтак зустрічі з в’язнями за віру, або виїзди в природу, де все широко можна було обговорювати релігійні теми, це щось так красного, так змістовного, заряджало мою душу таким спокоєм, такою енергією, що я міг спокійно перенести все і найтяжчі роботи і хворування і різні невдачі так, мов би їх не було. Почуття для КОГО Я ЖИЮ і свідомість, що Він ще ніколи в житті не програв, залишала мене все спокійним. А тому, що я мав все по боці пару подібно думаючих людей, відчувалось, що ми будемо свідками одної з найкращих побід Ісуса над його ворогами. І ті вороги одного дня мов би зпарувались, зникли у повітрі.

Ясно, що такі слова говоряться на життя, не для смерти. Але у нашому християнському життю все так тісно пов’язане, що треба дати відчути кожному, яка красна християнська смерть, яка вона повна надіями, як кожда віруюча душа несе з собою все багатство Божих ласк отриманих в часі гонень і переслідувань і що саме буде і у часи відновлення цілого нашого християнства, лиш треба перейняти живу віру всіх тих наших отців, братів і сестер, які так радо жертвувались для майбутнього нашої Церкви.

Як гарно звучить слово Апостола Павла: « Доброю борбою я боровся, дорогу скінчив, віру захоронив, а тепер іду по нагороду, яку обіцяє Господь всім, що ожидають його приходу!»

Короткі наші дні, мало доброго вдалось в них зробити, осягнути, але тим більше приманює нас той світ, звідки ми дістали так багато світла, заохот, потіх і звідки ще все несуться до нас мило слова запрошення: «Прийдіть благословенні Мого Отця, унаслідуйте Царство, заложене від створення світу!»

Душе не бійся, ступай сміло, «Хто на Нього надіється, не розчарується».

З Богом

20 березня 1994 р.

о. Павло ЧСВВ