По місцях зародження Василіянського Чину

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: Середа, 10 травня 2017, 15:44; Автор: Адміністратор; Перегляди: 2319

Упродовж Світлого тижня брати-студенти 1-2 курсів ВІФБС побували у Білорусі на місцях, які пов’язані із заснуванням ЧСВВ. Зокрема, брати відвідали об’єкти, де раніше були перші монастирі Чину та що пов’язані із митрополитом Йосифом Велямином Рутським та святим священномучеником Йосафатом.

Цьогорічний традиційний василіянський студентський емаус (спільнотний відпочинок студентів 1-2 курсів ВІФБС з легким туристично-краєзнавчим і музично-пісенним нахилом) видався неординарним і нетрадиційним.

З нагоди 400-літнього ювілею Чину його було вирішено провести на землях, які стали колискою та історичною батьківщиною ЧСВВ. Отож, можна здогадатися, що мова йде про Білорусь.

Поїздка видалася дуже насиченою і динамічною, оскільки за чотири дні було заплановано відвідати основні пункти, тобто міста на території Білої Русі, у яких знаходилися монастирі, що в далекому 1617 році стали ядром Конґреґації Пресвятої Тройці Василіянського Чину (Новгородок, Жировичі, Битень, Мінськ). Крім того, відвідували Полоцьк, де знаходилась катедра св. Йосафата, і Вітебськ, де він зазнав мученицької смерті у 1623 році. Також дуже важливий момент – зустрічі з громадами білоруських греко-католиків, які в далеко непростих умовах продовжують бути відважними свідками Христа. Але про все, як то кажуть в народі, розповім за порядком.

Брати-студенти Василіянського інституту відвідали місця зародження Василіянського Чину

Отож, щасливо, з Божою допомогою перебувши 4 години на білоруській митниці, нарешті почали мандрівку. Перше, що привернуло увагу (крім, звичайно, хороших платних білоруських доріг) – на ці землі запізнилася весна. Холод, вітер і подекуди на безкраїх білоруських рівнинах ще лежить сніг. Наші мікроавтобуси вперто простували вперед, долаючи кілометри, і ближче до півночі ми прибули до Барановіч, де ночували в римо-католицькому монастирі сестер-місіонерок Святої Родини. Зустрів нас отець-диякон В’ячеслав, як виявилось – наш невтомний і безстрашний провідник, і розповів, що завтра ми починаємо мандрівку з містечка Битень. Ще має до нас долучитись пані Ірина – екскурсовод.

Отож, відслуживши зранку Божественну Літургію, вирушали. У Битені на місці колишнього василіянського монастиря залишилась церква, збудована за ігуменства св. Йосафата, в стилі Віленського бароко (як і більшість храмів, збудованих василіянами). Нас зустрів місцевий православний батюшка, попереджений, що приїде група туристів-істориків з України (інакше могли би і не впустити до церкви, адже з цим були раніше неприємності). Розповів про храм, де зберігається копія Жировицької ікони Матері Божої, а також чудова пам’ятка білоруського іконопису – запрестольна ікона Спасителя з XVII ст. (т.зв. Битенський Спас).

Екскурсія наближалась до кінця, але ось тут диякон В’ячеслав несподівано попросив дозволу в отця, аби щось заспівати. І тут пролунав у нашому виконанні «Ангел звістив Благодатній». Здивуванню отця не було меж, він запитав, звідки ми, чи бува не співаємо в хорі, розпитував про Львів, різні монаші чини, які там знаходяться, тобто повільно почав здогадуватися, хто ми. Показав нам альбом зі старовинними (поч. XX ст.) фотографіями монастирського комплексу, де є згадки про ігуменство св. Йосафата в Битені та навіть репродукція знаменитої картини, де зображена проповідь св. Йосафата. Дякувати Богу все закінчилось мирно, і, доброзичливо попрощавшись, ми продовжили наше паломництво.

Поїхали в Слонім, де в старовинному костелі св. Андрія Первозванного (зараз в ньому служать оо. Капуцини), побудованому в 1490 р. в стилі Віленського бароко, перед копією чудотворної ікони Жировицької Богородиці молилися молебень до Матері Божої і мали зустріч з греко-католицьким архимандритом Сяргеєм Гаєком, який організовував нам перебування в Білорусі. З його розповідей і слів брата-капуцина, який розповідав про історію костелу, довідуємось, що в радянський час в ньому знаходився склад солі, всі фрески й інтер’єр костелу було знищено, а відбудований був за два роки неймовірними зусиллями парафіян, які кожної суботи збирались по 50 осіб і допомагали польським реставраторам у відновлювальних роботах, оскільки білоруські реставратори вважали неможливим реставрувати костел – настільки він був знищений. Зараз в костелі збереглись тільки елементи старовинних фресок, на яких зображено події з Різдва Спасителя.

Далі заїхали в Жировичі. Зустрів нас передзвін розкішного Успенського храму. Він є частиною величезного монастирського комплексу, який почали будувати ченці-василіяни вXVII ст. Куполи храму в сер. XIX ст. були перебудовані в стилі московських православних храмів; зараз на території комплексу міститься Мінська духовна семінарія, питомець якої розповідав нам екскурсію. Розповідав він дуже професійно, без спотикань і запинок, навіть толерантно відзначив, що монастирський комплекс будували монахи Ордену василіян, уніати, тому ці храми нагадують латинські костели. Взагалі цей семінарист, звичайно, думав, що перед ним – невоцерковлені історики, тому почав нам задавати різні запитання на кшталт «чи знаєте ви хто такі монахи?».

Настала глибока тиша, яка тривала кілька секунд. Тоді знову о. В’ячеслав не витримав і, як то кажуть, «здав» нас, сказавши, що ми всі монахи, та й ще до того всього василіяни. Це пролунало як грім серед ясного неба, семінарист довго не міг оговтатись, але, як не дивно, розмова потекла більш в безпосередньому руслі та без напруги. Семінаристи – всюди семінаристи, чи то в Львові, чи то в Мінську (чи то пак в Жировичах), отож знайшлося багато спільного. Ми ще зайшли поклонитись нерукотворному кам’яному оригіналу Жировицької Богородиці, який за переказами об’явився біля старовинної липи, а тепер зберігається в Свято-Успенському храмі, і попрямували до наступного пункту – Новгородович.

Новгородовичі – невелике село в далекій білоруській глибинці з дерев’яною маленькою церквою, перед якою самотньо красувалася пофарбована в жовтий колір лавка. Здається, що затерлися всі сліди маєтку Веляминів, де відбувалася перша капітула оновленого Чину. Їдучи далі, бачимо неосяжні розлогі поля, а на фоні сірого похмурого неба – розорана рілля, яка зливається в кольорі зі ще сплячими деревами. Правда, трохи далі де-не-де око радують вічнозелені хвойні ліси, а подекуди рілля проростає зеленню жита.

Далі – Новогрудок. Обідали в монастирі сестер-назаритянок. Сестра розповіла захоплюючу історію свого згромадження і мучеництво 12 сестер під час Другої Світової війни. Їдемо в Руту, де народився митрополит Йосиф Велямин Рутський. Село, розділене на дві частини – Горішню і Долішню, знаходиться в горбистій лісовій місцевості. На місці дому Рутського зараз пустир; всюди – тиша і спокій.

Наступного дня виїхали в Полоцьк. Спочатку мали зустріч з місцевим греко-католицьким священиком о. Олександром, що служить в дерев’яній церковці, яку збудував теперішній владика Венедикт Алексійчук. З слів пароха дізнаємося, що парафія дуже мала, більшість людей, які живуть у сусідстві, сприймають греко-католиків як якусь підозрілу чужу секту. Після обіду вирушили до катедри св. Йосафата – розкішного барокового храму св. Софії. В храмі зараз музей, а також відбуваються міжнародні фестивалі камерної музики.

В підвалах ще збереглися рештки фундаменту давнього храму. Над берегом Двіни зберігся камінь з поганських часів, на якому пізніше християни вирізали напис ІС ХС – НІ КА. Також відвідали храм св. Єфросинії Полоцької, де знаходиться її келія. Побачили стародавні фрески, які вражають багатством барв, динамікою. На апсиді – як у Софії Київській – Богородиця Оранта і Христос, який роздає Євхаристію апостолам.

Далі поїхали у Вітебськ, де ввечері помолилися Літургію у греко-католицькому храмі, мали зустріч з парафіянами і невеличкий концерт. Перед тим, разом з місцевим парохом о. Дмитром відвідали храм Воскресіння, біля якого зазнав мученицької смерті св. Йосафат. Під храмом молилися «Ангел звістив Благодатній» і заспівали «Владико отче».

Наступного дня разом з братом-редемптористом Сяргеєм Ганчаровим провели день у Мінську, відвідували різні храми, а також Національну Білоруську бібліотеку, де експонуються різні стародруки, Євангелія, рукописні книги, починаючи з XII ст. Ввечері, на запрошення архимандрита, спільно з римо-католиками взяли участь у спільній панахиді за упокій душі Гая Пікарда – англійця, який деякий час жив і похований у Білорусі і досліджував білоруську церковну музику. Ця панахида відбулася під стінами костелу свв. Симона і Єлени, що збудований на початку XX ст. Едвардом Войніловичем.

Останній день нашого паломництва видався дуже сонячним. Ми виїхали до Бресту, де в греко-католицькому храмі св. Петра і Андрія нас зустрів парох – о. Ігор Сімха, який взагалі не знав, що ми приїдемо, але після Літургії, як своїм давнім приятелям, яких сто років не бачив, розповів мало не всю історію своєї родини та покликання, запросивши братію на дуже смачний обід. Дружина пароха напевно теж вже звикла до таких нестандартних ситуацій, оскільки, як виявилось, вони дуже активно займаються благодійністю, даючи притулок різного роду біженцям. Взагалі о. Ігор, людина дуже харизматична і весела, розповідав масу анекдотів і одразу всім дуже сподобався. Він супроводив нас до знаменитої Брестської фортеці, яка для нас особливо цінна тим, що на цій території в далекому 1596 році була підписана Берестейська (Брестська) унія.

Попрощавшись з о. Ігорем, ми вирушили додому, збагатившись інтелектуально і духовно, а найважливіше – отримали живе свідчення віри і уроки відваги і мужності від надзвичайно добрих і щирих білорусів, які в несприятливих умовах продовжують бути стійкими і несхитними визнавцями Христової віри.

Бр. Димитрій Маршалик, ЧСВВ
Фото: о. Іпатій Ващишин, ЧСВВ
Джерело: vifbs.in.ua