о. Севастіян Сабол ЧСВВ: «Карпатська Україна»

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: Четвер, 15 березня 2018, 15:46; Автор: Адміністратор; Перегляди: 2748

Уривок з книги «Від угорської руси до карпатської України», авторства о. Севастіяна Сабола ЧСВВ (Зореслава), псевдонім: Юрій Боржава, який був капеланом Карпатської Січі в 1938-39 рр.

«Двотижнева геройська боротьба майже неозброєної Карпатської України проти закутого в сталь напасника – це геройство, що заслуговує на подив і найвищу похвалу, а вояки карпатоукраїнської армії – це справді легендарні лицарі, які не лякалися смерти і які перед усім культурним світом заманіфестували волю свого народу жити на волі та своєю кров’ю вписали ім’я Карпатської України в метричну книгу Соборної України».

Кожний нарід, гідний назви зрілого народу, що віками жив під чужим пануванням, кров'ю мусів добувати собі волю. Народ Закарпаття став свідомим і зрілимнародом і не злякався кровавої жертви за волю.

о. Севастіян Сабол ЧСВВ

Мадярська армія вже явно готовилася переступити кордони на Закарпаття. Вечором 13. ІІІ. команда Карпатської Січі мала довгі наради в помешканні премієра Волошина, в висліді якої премієр Волошин підписав наказ команді чеської жандармерії видати Січі зброю. Адже ж Карпатська Січ, крім кількадесяти крісів для вправ та крім револьверів, ніякої іншої зброї не мала. Приказ премієра виконала команда жандармерії, але тільки частинно, бо частина жандармерії спротивилася цьому розпорядкові. Все ж із одержаною зброєю Карпатська Січ готовилася вирушити на оборону загрожених кордонів. Але ген. Прхала, виконуючи наказ Гітлера, переданий німецьким послом празькій владі, за ніч стягнув усє військо й жандармерію з околиць Хусту й над раном 14. III. збройно напав на команду та на всі касарні Січі в Хусті. Почалася пекельна стрілянина й тяжкі детонації по цілому місті. Січовики, окружені танками, панцерними автами та обстрілювані машиновою зброєю, боронилися барикадами з американських одягових пакунків та відстрілювалися крісами, пістолями й ручними Гранатами. На телефони й телеграми української влади Прага не відповідала. Збройна боротьба між чеською армією й українськими Січовиками тривала повних 8 годин, у висліді якої впало кількадесят убитих та до сотки ранених по обох сторонах. Але Карпатська Січ не здавалась і врешті ген. Прхала мусів зрезиґнувати з розгрому геройських Січовиків і втік із Хусту. Зате по полудні того дня чеське військо розстрілювало в Хусті вояків-Українців, що прилучилися були до оборони Карпатської Січі.

З цих боїв у столиці Карпатської України скористали Мадяри й переступили границі та зайняли перші три села на Закарпатті коло Мукачева. В полуднє 14. III. словацький Сойм проголосив самостійність Словаччини. Карпатська Україна була відрізана від Праги й виставлена на поталу мадярській армії. Під вечір влада зійшлася на спільну «нараду з послами, рішила проголосити самостійність Карпатської України, скликати Сойм на 15. III. та сформувати нову владу. Премієром став о. Августин Волошин, а міністрами різних ресортів – Юл. Ревай, Ст. Клочурак, Юл. Бращайко, Юр. Перевузник та М. Долинай. Вечером 14. III. премієр Волошин проголосив в імені українського народу Закарпаття та його влади через хустську радіовисильню самостійність Карпатської України. Настало відпруження і в Хусті та в інших місцевостях відбулися величаві маніфестації. Влада, Карпатська Січ, та всі організації працювали тепер гарячково день і ніч, готуючись до відсічі мадярської агресії.

Дня 15. III. дополудня відбувалися міністерські наради, вислано протестаційні телеграми до Гітлера й Муссолінія проти нарушення Мадярами віденського арбітражу й оголошено загальну мобілізацію. Дивізійний чеський генерал Сватек, що стояв на чолі чеського війська на Закарпатті, сам приобіцяв прем. Волошинові не тільки оборонити кордони Карпатської України, але й здобути назад Ужгород та Мукачів. Але кілька годин після того, на наказ Праги, він мусів зректися своїх функцій. Оборона кордонів Карпатської України впала на змобілізовану молодь та на Карпатську Січ. Командантом українських збройних сил влада іменувала полк. Сергія Єфремова. Чеська армія втікла до Румунії й нищила всі склади зброї та амуніції. Нашвидко творена українська армія в вирішальний момент опинилася без зброї. Все ж молоді леґіні з сіл, а то й сивоволосі старці в ходаках великими масами з’їжджалися поїздами та автобусами до призначених їм пунктів. Зворушливо було дивитися, як старі вже, але кремезні Гуцули шикувались у ряд на дворі установи в Хусті, де видавано зброю, й нетерпляче чекали свого кріса та цілували його і притискали до грудей, а ті, для яких уже не стало зброї, плакали немов малі діти, й волосся рвали собі на голові. Готові відділи армії відходили на фронт одні за одними.

Після обіду 15. III. в год. 3-тій зібрався Сойм Карпатської України в великій салі хустської гімназії. Від Севлюша вже було чути в Хусті канонаду мадярської артилерії. На відкриття Сойму зійшлося 22 посли, бо фронт відірвав 8 послів від Хусту, 1 посол був хворий, а О. Олдофреді, заступник німецької меншини, хоч був в Хусті, не прийшов (очевидно знав пронаказ Гітлера).

Сойм відбув 6 засідань з короткими перервами під головуванням Августина Штефана. На другому й третьому засіданнях Сойму приявні представники народу схвалили закон ч. І.:

1. Карпатська Україна є незалежна держава;

2. Назва держави є Карпатська Україна;

Карпатська Україна є республикою, президента якої вибирає Сойм;

4. Державна мова є українська;

5. Барва прапору є синя й жовта;

6. Державним гербом є дотеперішній крайовий герб: медвідь у лівому червоному півполі і чотири сині та жовті смуги в правому півполі та тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі;

7. Державним гимном є „Ще не вмерла Україна”;

8. Цей закон обов’язує відразу після його прийняття.

На четвертому засіданні президентом Карпатської України вибрано о. Августина Волошина, який іменував новий уряд: премієр і міністер закордонних оправ – Юл. Ревай, а дальші міністри – Ст. Клочурак, Ю. Перевузник, Юл. Бращайко, Авг. Штефан та М. Долинай. Не зважаючи на смертельну небезпеку, серед якої родилася нова, самостійна українська держава, учасники Сойму й люди на вулицях Хусту обіймалися й цілували одні одних із радости.

Поки Сойм скінчив свої засідання, мадярська армія стояла вже тільки 12 км. від Хусту. Вона завізвала владу Карпатської України капітулювати. Уряд відкинув це домагання, але згодився вислати делегатів на переговори до Будапешту під проводом міністрів д-ра Юл. Бращайка та д-ра М. Долиная. Дня 16. III. президент Авг. Волошин і частина уряду переїхали до Румунії. Моторизована мадярська армія, озброєна гарматами, кулеметами, танками й літаками наступала далі. Проти мадярської навали станула сама тільки молода й недосвідчена ще українська армія, підтримувана завзятим селянством, яке, по-старому, камінням зсипуваним із гір на дороги та вилами, косами й сокирами обороняло доступ напасника до своїх сіл.

Найбільші бої відбулися між Севлюшем і Хустом. Мадярські війська наступали з Вілоку на Севлюш, щоб дістатися до Хусту. Їх наступ спинили вояки Карпатської України в Севлюші, потім великими боями на великокопанському полі під командою Миколи байди, Івана Чучки і І. К, уродженців Карпатської України. Ці героїчні вояки, які так завзято боронили Рідну Землю, були селянські хлопці, студенти та інтелігенція, переважно з Фанчикова, Севлюша, Сірми, Опоку, В. Кум'ят, В. Чинґави, Білок, Вишнього Шарду, Королева над Тисою, Веряці, Великої Копані та з Хусту. «Біля копансьжої залізничої стації та біля Тисового мосту три рази відбито наступ мадярського війська. Щойно після ворожого вогню важкої зброї та кулеметів з літаків мусіли уступати Карпатські Січовики до Хусту, а опісля до Великого Біичкова.

Вислід війни був ясний і ніхто з нас не робив собі ілюзій. За одну ніч створена українська армія, озброєна тільки крісами, пістолями, ручними гранатами, кількома кулеметами та кількома чеськими танками, не могла встоятися проти модерно озброєної моторизованої армії Мадярщини. А все ж, ця модерно озброєна мадярська армія мусіла зводити тяжкі бої біля Копані, Севлюша, Іршави, Білок, Підгорбу, Сільця, Пістрялова та Хусту, доки нарешті, з великими втратами по обох сторонах, могла після 13-денної війни окуповати всі важніші місцевості Карпатської України аж по границі Польщі та Румунії. В приватних розмовах із місцевими людьми мадярські офіцери та вояки висказували опісля свій великий подив для надлюдського змагу бойовиків молодої української армії.

Мадярські війська силою, проти волі народу, зайняли Карпатську Україну і звірячим способом мучили та вбивали полонених вояків Карпатської Січі. Мадярщина, яка покликувалася, що вона є „Реґнум Маріянум”, арештувала греко-католицьких священиків-патріотів, з-поміж яких о. Карла Купара замучила на смерть, потім брутально видалила з Хусту єпископа Д. Нярадія. Окремій праці належить опис мадярського звірства після окупації Карпатської України над полоненими вояками та арештованим цивільним населенням.

Коли взяти під увагу, що Чехи без жадного вистрілу віддали свою державу німецьким напасникам і без жадного спротиву покірно зігнули шию в ярмо неволі, коли подумати, що восени того ж 1939 року модерно озброєна Польща впала й розсипалась під напором німецької армії впродовж 18 днів, – тоді двотижнева геройська боротьба майже неозброєної Карпатської України проти закутого в сталь напасника – це геройство, що заслуговує на подив і найвищу похвалу, а вояки карпатоукраїнської армії – це справді легендарні лицарі, які не лякалися смерти і які перед усім культурним світом заманіфестували волю свого народу жити на волі та своєю кров’ю вписали ім’я Карпатської України в метричну книгу Соборної України.

Впала молода Карпатська Україна, скоро впала. Але залишила по собі велике натхнення для всього українського народу та приклад, як треба єднатись і боротись за самостійну українську державу.

*******

15 березня 1939 року, зродилась і власною кров’ю охрестилась наймолодша українська держава, Карпатська Україна.

Багато синів чудового краю Закарпаття живе сьогодні в ЗДА. Колись і вони самі вимагали повної самостійности для свого рідного краю. Так голосували, так вимагали від през. Вилсона. Багато з них були навіть за злукою Закарпаття з Україною. А сьогодні, на жаль, багато між ними таких, що дивляться на самостійність Карпатської України та й на саму назву „Карпатська Україна”, як на щось чуже й неприродне своїм землякам у рідному краю. Та знаємо дуже добре, що мадярські посольства, й консуляти в ЗДА довгі роки між двома війнами виконували тут „гарну” працю, щоб переорієнтувати верхівку американських Русинів.

Та нікому розумному не може бути дивним і видаватися неприродним те, що населення Закарпаття пішло за українським напрямом, а не за москвофільським, чи за голосом Будапешту. Бо ж із України воно прийшло і приходило ввесь час, цілих 1.000 літ. З Україною ввесь час удержувало зв’язки церковні, культурні, а то й політичні.

Нікому не може бути дивним те, що населення Закарпаття, головно його молодше покоління, прийняло назву „Укранїці”, „Україна” замість давнішого „Русин” чи „Русь”. Назва „Русь” для всіх нас освячена традицією й її ми не вирікаємось, ані не стидаємося. Але й назва „Україна” є наша ще від XII віку. Не відразу поширилася вона в самій корінній Україні й аж на початку XX ст. почала прийматися в Галичині. Майже кожний нарід, що сьогодні живе в Європі, мав колись у давнині іншу назву, а сьогодні називається вже інакше. Коли ж наш нарід і походженням своїм і мовою і звичаями і всією культурою та душею своєю є українським, то чому ж мав би називатися не українським народом?

Багато з тих, що сьогодні відчужилися від свого народу, демагогічно викрикують та нарікають, що Мадяри за 1.000 літ не потрапили змадяризувати підкарпатського народу, а Українці насильно зукраїнізували його протягом 20 літ. Тільки дивуватися можна, що так говорять нераз інтелігентні люди. Бо ж саме те, що нарід Закарпаття в такому короткому часі „зукраїнізувався”, є найкращим доказом того, що українська ідеологія є йому вроджена, отже природна, а мадярська, московська і всяка інша – є йому чужа й неприродна. Тому ані насильства Мадярів, ані підступи москвофілів не змогли його зденаціоналізувати. А втім, як могла горстка емігрантів Галичан насильно українізувати наш нарід, коли мала проти себе цілий державний апарат уроджених москвофілів – Чехів, сильні фінанси Мадярів, армії російських емігрантів, пропаґаторів москвофільства в переважній частині місцевого греко-католицького духовенства. Як Мадярів не треба мадяризувати, а Німців німчити, так і карпатських Русинів не треба було насильно українізувати. Вистачало кілька літ сякої-такої свободи, щоб нарід Закарпаття віднайшов себе, усвідомив собі, ким він є, та проголосив перед цілим світом, чого він хоче. Це він і зробив 15 березня 1939 р., коли заявив, що він є українським народом та що хоче своєї власної незалежної української держави.

Голос одного парляменту Карпатської України з дня 15 березня 1939 року більше значить перед світом, ніж тисячі критик, насмішок, чи очорнень і горлання жменьки висохлих галузок свого народу, а кров геройських лицарів карпатської української армії назавжди вписала ім’я Закарпаття в історію Української Держави – й того не може змінити вже ніхто на світі.