«Святий Йосафат – Апостол з’єдинення» (Духовна віднова з о. Атанасієм Пекарем ЧСВВ)

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: Четвер, 15 листопада 2018, 13:29; Автор: Адміністратор; Перегляди: 1601

СЕРІЯ НАУК О. А. ПЕКАРЯ ПІД ЧАС ДУХОВНОЇ ВІДНОВИ.

Духовна наука о. Атанасія Пекаря ЧСВВ на тему «Святий Йосафат – Апостол з’єдинення», виголошена ним під час духовної віднови у Василіянському монастирі Св. Йосафата у Глен Кові, 01.11.2002 р. Б.

*******

«Щоб усі були одно» (Ів. 17:21)

Розповідаючи про зіслання Святого Духа на апостолів св. Лука підкреслює, що в тому часі в Єрусалимі «між юдеями перебували побожні люди з усіх народів, що під небом» (Д.А. 2:5) І багато з них, під впливом проповіді св. Петра, покаялись і охрестились, а було їх зо три тисячі душ. Наступного дня охрестилось ще дві тисячі душ, так що всіх тих, що «чули слово апостолів й увірували, було яких п'ять тисяч» (Д.А. 4:4). Розповідаючи відтак далі про життя перших християн, св. Лука наголошує, що «громада вірних мала одне серце й одну душу» (Д.А. 4:32), тобто жили в повній згоді й порозумінні, хоч походили з різних країн, говорили різними мовами й були виховані в різних школах. Злучені між собою зв'язком віри й любови, всі вони «однодушно перебували в науці апостолів, на молитві й ламанні хліба (причасті)» (Ді. 2:42).

Не інакше навчав і св. Павло, коли Христова Церква почала ширитися між поганами. Він бо не переставав напоминати вірних заснованих ним Церков Малої Азії, щоб жили в згоді і братній любові, «зберігаючи єдність духа зв'язком миру» (Еф. 4:3). На іншому місці він наполягає, що так як «один Господь, одна віра й одне хрищення», так само існує тільки одна Церква, яку оживляє «один і той самий Дух!» (Еф. 4:4-5). Ось так мирне спілкування між християнськими громадами є суттєвою, тобто головною ознакою Христової Церкви, до якої Господь Бог й усіх нас покликав.

Коли відтак св. Павло довідався про непорозуміння й незгоду між християнами в Коринті, то сильно стривожився і притьмом написав до них листа, настоюючи: "Благаю вас, брати, ім'ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб не було розколів між вами, але щоб ви були з'єднані в однім розумінні й одній думці. Я ж бо довідався про вас, мої брати, що між вами є непорозуміння й суперечки. Кожен з вас говорить: Я – Павлів, а я – Аполлосів, а я – Кифин (Петрів), а я – Христів! Чи ж Христос розділився? Хіба Павло був розп'ятий за вас? Хіба ж ви в Павлове ім'я христились?" (1 Кор. 1:10-13).

Коли ж сьогодні поглянемо довкруги себе, то побачимо, що поодинокі християнські громади поділені між собою, що між ними нема порозуміння, тим менше «єдности духа – в любові» (Еф. 4:2-3). Замість миру й любови, між християнами панує незгода, розбрат, а в багатьох випадках і ненависть. І все це діється «в ім'я Ісуса»! Чи ж Христос поділився? Чи ж християни, тобто послідовники Христа, не повинні зберігати «єдність духа зв'язком миру?» Чи ж у Христовій Церкві не повинно зберігатися слово записане в Діяннях Апостольських: «В громаді вірних було одне серце й одна душа!» (Ді. 4:32), тобто, як пояснює св. Василій, ніхто не шукав своєї власної волі, але щоб усі, під подихом Святого Духа, шукали одиноко волю Господа нашого Ісуса Христа, щоб було «одне стадо й один пастир» (Ів. 10:16). Тож цілком зрозуміло, чому наш Святий Отець добачав в церковних роздорах «брак правдивої віри в навчання Христа – бо кожний вибирав й пояснюв собі Христові слова так, як йому подобалося» (Про Божий суд, 1).

Тож застановімся над тим, що наш Божественний Спаситель навчає про єдність св. Церкви, за яку він віддав і своє життя, щоб вона була «свята і непорочна» (Еф. 5:27).

Свою проповідь про єдність св. Церкви Ісус Христос виголосив під час Тайної Вечері, що її закінчив гарячою молитвою, благаючи свого Отця Небесного, «щоб усі були одно» (Ів. 17:21). Однак уже й перед тим, під час свого публічного життя, Христос повчав своїх апостолів, щоб з любов'ю зберігали між собою єдність духа, бо інакше їхня праця для спасіння душ зазнає повної невдачі, бо «царство поділене саме в собі, не може встоятися» (Мр. 3:25). Тому він старався зібрати розкинених дітей Божих, наче тих розпуджених овець, докупи, в одну кошару, щоб усі вони «слухались його голосу», і створили «одне стадо під одним пастирем» (Ів. 10:16). І в основу цього духовного з'єднання душ він поставив заповідь любови, наказуючи: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного, як я полюбив вас... З того всі спізнають, що ви мої учні, коли матимете взаємну любов між собою» (Ів. 13:34-35). І саме ця взаємна любов має бути головною прикметою кожного християнина, правдивого учня Христа (Ді. 11:26).

Вже на самім початку наш Божественний Спаситель спостеріг між апостолами, як жадоба слави й вивищення над іншими ставали між ними нагодою суперечки – «хто з них буде більший» (Мт. 9:46). Щоб дати своїм учням образ правдивої покори, то під час Тайної Вечері він підперезався рушником й обмив своїм учням ноги, а відтак мовив: «Я дав вам приклад, щоб і ви так робили, як оце я вам учинив» (Ів. 13:15) – бо «хто хоче бути першим, нехай буде усім слуга. Теж і Син Чоловічий прийшов на землю не для того, щоб йому служили, але – послужити й віддати для спасіння душ своє життя» (Мт. 20:27-28).

Ісус Христос добре знав людську неміч і завзяття ворога нашого спасіння – диявола, який усіма силами кинеться розбивати єдність Божого Царства на землі, тобто св. Церкви, засіваючи між християнами кукіль незгоди й роздору. Тому останню свою промову про любов і згоду на Тайній Вечері він завершив сердечною молитвою до свого Небесного Отця:

«Отче святий, заради імени твого бережи тих, що їх ти дав мені, щоб були одно, як і ми!... Та не лише за цих молю, але і за всіх тих, які завдяки їхній проповіді увірують в моє ім'я, щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були об'єднані в нас, щоб світ увірував, що ти мене послав. І славу, що ти дав мені, я дав їм, щоб і вони були одно так само, як і ми одно. Я в них, а ти в мені, – щоб вони усі були звершені в єдності» (Ів. 11,20-23).

Зі слів цієї щирої молитви нашого Божественного Спасителя перед смертю можемо ясно доглянути, як дуже справа єдності св. Церкви лежала йому на серці, бо вона була запорукою божого післанництва Христа, як обіцяного Месії. Єдність Церкви є теж запорукою Божої любови між вірними і незаперечним доказом того, що її заснував Христос на скелі – Петра… Одне слово, єдність Христової Церкви не є якоюсь людською видумкою, яку можна собі злегковажити, але є – справою Божою, запевненням правдивої віри, проголошеної Сином Божим.

Щоб не було й найменшого сумніву, котру Церкву Христос заснував тут на землі, то перед своїм відходом до неба, він передав свій уряд верховного Пастиря (Ів. 10:11) в руки св. Петра, простенькими словами: «Паси мої вівці! Паси мої ягнята!» (Ів. 21:15,17) Ось так, призначивши св. Петра своїм наслідником, Ісус Христос бажав забезпечити єдність Церкви, щоб усі ті, що увірують у нього, творили «одне стадо, під одним пастирем» (Ів. 10:16). І так, передавши Петрові «ключі Царства Небесного» (Мт. 16:19), тобто верховну владу у Церкві, Христос заснував свою Церкву на Петрі – наче на непорушній скелі, щоб і «ворота пекельні (сили пекельні) не змогли подолати її» (Мт. 16:18). Ось так св. Петро, як Намісник Христа, став запорукою єдности Христової Церкви, тому вже від самих початків християнства Отці Церкви запевняли своїх вірних: «Де Петро, там і Христова Церква!»

Зі сказаних слів нам легко зрозуміти, чому св. Апостол Павло так рішуче виступив проти роздору й непорозуміння церковної громади в Коринті та домагався, щоб ним засновані Церкви завжди зберігали «єдність духа зв'язком миру» (Еф. 4:3), бо тільки так вони зможуть дійти «до єдності віри й повного пізнання Сина Божого» (Еф. 4:13). Ось так єдність Церкви тісно пов'язана із збереженням правдивої віри. Тому в IV ст., коли почали ширитися між християнами різні непорозуміння і єресі й грозив поділ Церкви, то Отці II Вселенського собору проголосили єдність Церкви об'явленою правдою віри і наказали, що в майбутньому всі християни повинні вірити й ісповідувати «єдину, святу, соборну й апостольську Церкву» (Символ віри).

Тут нам слід навести слова св. Івана Золотоустого: «Ніщо так дуже не зневажає Христа Господа, як роз'єднання в його Церкві. Хоча б ми вчинили тисячу добрих діл, все ж таки будемо засуджені враз з тими, що розривали його тіло, якщо розриватимемо єдність Христової Церкви. Такого гріха не зможе змити навіть кров мучеників. Кажеш, що за Христа ти готов віддати і своє життя, а з другого боку розбиваєш Церкву, за яку Христос віддав своє життя» (Гом. на Ефезян ХІ,4). Так, Церква – це містичне тіло Христа!»

Як бачимо, єдність Христової Церкви це не людська справа, а справа Божа, це здійснення волі Господа нашого Ісуса Христа, який гаряче молився, щоб «усі були одно» (Ів. 17:21), щоб вірні, зберігаючи «єдність духа» (Еф. 4:3) – «перебували в його любові» (Ів. 15:9) й творили «одне стадо –під одним пастирем» (Ів. 10:16), щоб «світ увірував», що Христос Син Божий, який прийшов у світ спасти «кожного, хто увірує в нього» (Ів. 3:16). Одне слово – єдність Церкві – це правда св. віри. Ось чому св. Василій не сумнівався, що всяке непорозуміння й розбрат в Христовій Церкві походить з «браку віри». Після довгих століть і змагань теж і владики Київської митрополії признали, що єдність і згода в Христовій Церкві – це не людське, але Боже діло, це об'явлена правда, яку Господь наш Ісус Христа запечатав своєю кров'ю. Тож у грамоті, списаній на синоді у Торчині 1594 р., Владики заявили:

«Із-за незгоди між ієрархами, прийшли злочасні часи; в Церкві настав великий нелад і заколот, підупала віра, появилися різні єресі, із-за яких чимало душ відступило від правдивої віри і, погордивши церковним законом, покинули Церкву й правдиве почитання Пресвятої Трійці. А це все сталося не з якихось інших причин, лише через наше непорозуміння з Римською Церквою, від якої ми відокремились, хоча ми всі діти одного Господа Бога й однієї матері, Вселенської Церкви».

В тій же ж грамоті владики далі пояснюють: «Хоч ми постійно молимо Господа Бога про „єдність у вірі і з'єднання усіх Церков”, однак ми ніколи поважно не турбувалися про те, щоб якимсь чином дійти до тієї єдності, оглядаючись на наших старших, Царгородських патріярхів, ми вичікували, чи часом вони не стануть турбуватись про поєднання Церков. Однак, на жаль, ми того не дочекалися, й тепер, коли вони опинилися в неволі поган (турків), від них нам нема що й надіятися. Тож, за натхненням Святого Духа, бо це не людське, а його діло, ми з великим болем нашого серця почали роздумувати над тим, скільки то перешкод до спасіння зустрічають наші вірні без цієї єдности Божих Церков, в якій наші предки від самих початків перебували й визнавали єдиним верховним Пастирем не кого іншого, а Папу Римського, як про це виразно свідчать вселенські собори та церковні канони, і йому в усьому підкорялись. І як довго це тривало, так довго в Божій Церкві панував лад і зріст богопочитання. Відколи ж з'явилося багато наставників, що самі собі присвоїли цю верховну владу, то тепер ясно бачимо скільки то незгод і схизм зазнала Божа Церква через численних наставників».

Далі, наші Владики признають, що й вони самі занедбали справу церковного поєднання, але «тепер, під натхненням Святого Духа, вони постановили всі свої сили посвятити справі з'єдинення, щоб так, як і колись, вони могли «з єдиними устами і єдиним серцем» славити й прославляти триєдиного Бога, спільно зі своїми братами римського обряду, перебуваючи під одним видимим Пастирем, Папою Римським, якому належить першенство в Божій Церкві» (див. Записки ЧСВВ, XV /1996/ 17). Ось як розуміли наші Владики правду єдності Христової Церкви, заки ще приступили до з'єдинення з Римським Престолом в Бересті 1596 р.

Не інакше розумів єдність Христової Церкви і св. Йосафат, який вважав головним завданням свого єпископського служіння здійснення Христових слів: «Ще й інші вівці маю, що не з цієї кошари. І їх мушу привести, і вчують мій голос, – і буде одне стадо й один пастир» (Ів. 10:16). Св. Йосафат уже від початку свого монашого подвигу не переставав молитися, покутувати й трудитися, щоб скріпити на наших землях Берестейську унію, умильно благаючи Господа Бога, – «щоб усі були одно!» У своїх проповідях і розмовах з людьми він завжди завертав на унійну тему, доказуючи правдивість католицької віри. Своїм ласкавим і сповненим Божою благодаттю словом він потягав усіх до єдності, так що його противники й назвали його «Душехватом». Призначений на занедбане Полоцьке архієпископство, він ужив усіх засобів, щоб привести усіх розгублених своїх овець до єдності. Постійна його молитва, небувала апостольська ревність та запопадлива праця зробили своє. Вірні скоро збагнули ревність і побожність свого Архипастиря, який щиро любив і зберігав свій обряд, і ніколи не нарушив постанов св. Соборів, чи навчання св. Отців. Тому його полюбили й горнулись до нього, як до свого Доброго Пастиря, який не переставав шукати своїх «загублених овець» (Лк. 15:4) Так нарешті Йосафатові вдалося привернути в Полоцькій єпархії лад і спокій.

В одному тільки Вітебську годі було успокоїти вірних, які підбурені пропагандою нез'єдиненого єпископа Мелетія Смотрицького (+ 1633 р.), заприсяглись за всяку ціну позбутися Йосафата, а на його місце настановити Смотрицького.

В Апостольських Діяннях читаємо, що коли св. Павло востаннє вибирався до Єрусалима, то вірні Кесарії зі сльозами в очах благали його не їхати туди, бо єрусалимські євреї вже були змовилися щоб його схопити й ув'язнити. Тоді Павло до них промовив: «Що ж ви робите, надриваючи своїм плачем моє серце? Таж за ім'я Господа нашого Ісуса Христа я готовий не тільки бути ув'язнений, але й віддати своє життя!» (Ді. 21:12-13).

Щось подібного сталося і зі св. Йосафатом, коли 1623 р., на празник св. Димитрія, він вибирався до Вітебська, щоб і там закріпити св. з'єдинення. Однак прихильні йому вірні відраджували йому, щоб не їхав туди, бо вітебщани вже були змовилися на його життя. Та св. Йосафат відповів: «Я не боюся смерти, а на мучеництво я готов! Дав би Бог, щоб я був гідний за св. з'єднання пролити свою кров!»

У Вітебську св. Йосафат замешкав, як звичайно, в єпископській резиденції, а в своїх проповідях безбоязно повчав народ про єдність Христової Церкви. По відправі, як звично, йшов між людей, щоб їх успокоїти. Деякі із змовників намагалися викликати сутичку з його слугами, але він закликав їх до спокою.

В празник св. Дмитрія, проповідуючи про геройську смерть св. Великомученика за віру, св. Йосафат закликав: «Ви засідаєтеся на мене й бажаєте мене вбити. Як Добрий Пастир, я готов покласти і своє життя за свої вівці. Тому я з любов'ю приходжу до вас, щоб ви знали, що я являюся правдивим вашим пастирем!» Однак змовники й надалі не переставали розпалювати роздратовані серця вітебщан проти Йосафата.

Наступного дня була неділя. Св. Йосафат саме вернувся з церкви, де відправляв утреню, як розлючена юрба кинулася на єпископську палату й почала побивати його слуг. Йосафат похапцем вибіг на подвір'я й крикнув до роз'яреної юрби: «Діти мої, чого ж побиваєте моїх невинних слуг? Якщо маєте щось проти мене – то ось я!» Тоді з юрби вискочило двох змовників й один із них дрючком приголомшив Владику, а другій сокирою розчерепив йому голову. Залитий кров'ю, Йосафат підніс ще свою руку, щоб поблагословити своїх убивників, а відтак, кликнувши: «О Боже мій!» – неживий повалився на землю. Деякі з юрби кинулися на його мертве тіло й почали над ним знущатися, а інші кинулися рабувати й розбивати єпископську палату. Нарешті, поволікши його збезчещене тіло над ріку Двіну, прив'язали до його шиї тяжкий камінь і кинули в глибину, щоб ніхто не міг віднайти його тіла. Та Боже провидіння зарядило інакше. Тіло Святого не тільки було знайдене, але й збережене від знищення, а сьогодні, виставлене на загальне почитання вірних, спочиває в базиліці св. Петра в Римі.

Ось так св. Йосафат запечатав з'єдинення Української Церкви з Римським Престолом мученицькою своєю кров'ю. Його жертва була приємна Богові й він прославив свого відданого Слугу численними чудами. А найбільшим чудом було навернення головного його ворога, єп. Мелетія Смотрицького, який, після свого навернення, став ревним оборонцем св. Йосафата і єдності Церков. З історії знаємо, що Йосафат мученицькою своєю смертю привів до з'єдинення більше душ, ніж за свого життя. Навіть його вбивці, всі – крім одного, перед своєю стратою покаялись й ісповідували єдність Христової Церкви, наколи його завзяті противники гуртом приступали до з'єдинення. Так ото кров св. Йосафата направду стала посівом церковної єдності й у великій мірі причинилася до розквіту Української З'єдиненої Церкви.

Перегортаючи картки історії Католицької Церкви, легко можемо переконатися, що з бігом часу кожна правда св. віри вимагала від християн – свідчення крови. В різних часах і в різних країнах вірні жертвували кращих своїх синів і своїх доньок на свідоцтво Христові, як він провістив: «Будете мені свідками аж до краю землі» (Д.А. 1:8). Свідчення правди – греки передають словом – мартиріон, яке в часах переслідування християн набуло чисто християнське значення, як мучеництво, тобто «свідчення крови» за правду св. віри. І це свідчення крови – чи пак мучеництво – триває в Христовій Церкві аж до наших днів.

Не інакше воно сталося і в нашій Українській Церкві, яку Господь Бог через Берестейську унію (1596 р.) покликав дати свідоцтво крови за св. єдність, щоб було «одне стадо й один пастир» (Ів. 10:16). Ось чому Христовий Намісник, Папа Урбан VIII (+ 1644 р.), не вагався заявити нашим українським Владикам: «Через вас, дорогі українці, сподіємось привернути ввесь Схід!»

1940 р., Слуга Божий, митроп. Андрей Шептицький, ЧСВВ, у своїй промові до учасників Архієпархіяльного Синоду у Львові про поєднання Східних Церков, проголосив: «Ми мусимо вважати працю над з'єдиненням Церков як таку, що її Боже Провидіння призначило нам в особливіший спосіб». Ці слова відносяться не тільки до світських священиків, але також і до нас, монахів Чину св. Василія Великого, як виразно зазначено в наших Конституціях: «Притаманним завданням нашого Чину є –«захищати й поширювати єдність Церкви й постачати Христовій Церкві досвідчених та відданих робітників, на зразок св. Йосафата» (Пр. 3).

Тож перейняті духом св. Йосафата, який не вагався за св. з'єднання пролити і свою кров, стараймося своїми молитвами й своєю працею здійснити задушевне бажання Господа нашого Ісуса Христа – «щоб усі були одно!» (Ів. 17:21) Пам'ятаймо, що це Богом дане нам завдання, як це підкреслили й Отці II Ватиканського Собору: «Східні Церкви в єдності з Римським Престолом мають особливіший обов'язок старатися про з'єднання усіх християн, зокрема ж Східних Церков» (Про Екуменізм, ч. 4).