Smaller Default Larger

«Поцілунку не дам Тобі, як Юда…» – Проповідь о. Юрія Станинця (1958 р.)

 

«Не лобзаніє ти дам яко юда» - проповідь, виголошена о. Юрієм Станинцем у Лалові 16 листопада 1958, в 24-ту неділю по Зісланні Св. Духа.

Євангеліє (Лк. 8:41-56)

Коли жінка, котра цілий маєток витратила на лікування, з вірою і побожністю притулилася до края риз Спасителя, як оповідає Святе Євангеліє, зразу виздоровіла. Напевно, це не був тільки дотик до одягу І. Христа, а горячий, сповнений надії на виздоровлення поцілунок, тому поговорім днесь про цей акт любові.

При богослуженнях ми часто цілуємо хрест, образи, св. Євангелію, попробуймо днесь коротко пояснити, звідки ці звичаї взялися у релігійних обрядах і що вони означають?

На многих містах св. Письма читаємо, що коли Ісус Христос ходив проповідаючи Євангельську науку і помагав народу роблячи чуда, не раз народ товпився вокіл нього і «іска прикоснутися його» і немає сумніву, що многі бажали поцілувати його руки, ноги. Особливо ті, котрих виздоровив від тяжких хворот тілесних чи душевних. Це ясно видно з поступка кающоїся грішниці, на що сам І. Христос указує Сімону «сія, отнележе внийдох, не приста облобизающа ми нозі…» (Лука, 7, 45). Або коли жони мироносиці побачили воскресшого Спасителя, ухватилися за ноги Його (Мат. 28, 9) і напевно, з радості обсипали їх поцілунками.

По Вознесенію, як уже християне не могли видіти Спасителя, тільки слухали проповідану апостолами Його спасительну науку, зачали шанувати всі місця і всі предмети, що нагадували самого Спасителя і щоби якось виразити свою любов до І. Христа, цілували олтарі, де правилася жертва Нового Завіту Служба Божа, святі предмети і особливо знак нашого відкуплення – хрест, св. Євангелію. Тому вже св. Атанасій Вел. закликає «Приближаючися до жертвенника ми із страхом і радістю цілуємо його». А коли єрусалимляни дізналися, що знайдено св. хрест, збігалися щоби не тільки поклонитися йому, але поцілувати. І з того часу ми і днесь на Воздвиження йдемо цілувати викладений серед церкви хрест.

І так поцілунком ми виражаємо комусь свою: 1. любов, 2. свою шану і честь, 3. свою віру, але ним можна виразити і зраду.

1. Любов заставляє батьків обсипувати своїх дітей поцілунками. Це знак неперевершеної матірної любові, котра не тільки плекає свою дитину, але віддає їй свої недоспані ночі, свій труд, свої жертви. Але найяскравіший вияв свойої любові до дітей – це цілунок.

2. А діти, що люблять своїх батьків чим це виражають? – Поцілунком. Малі діти цілують батьків за цукор, принесений з базару, за нове убрання, а великі поцілунком мають віддавати своїм батькам честь і пошану. Це вже має бути акт вдячності за все, що для нас наші батьки зробили, коли нас виховали, поки нас вивели в люди. І ми наших батьків маємо цілувати не тільки в лице, але і в руки, ті руки, що не раз вкривалися мозолями за нас, ті руки, маємо підносити до своїх уст, що не раз охляло опадали від праці за нас.

3. Та найдостойніша поцілунку та рука, яка нам врятовала дочасне і вічне життя. А це є поцілунок з віри.

Один смертельно хворий, котрому лікар операцією врятовав життя, коли вже настільки подужав, що міг піднятися на ліжку, коли до нього обернувся лікар, що як маєся, замість відповіди схопив праву руку лікаря і горячо поцілував.

- Що робите – питався здивований лікар, відхапуючи руку.

- Хочу подякувати тій руці, що врятувала мені життя – відповів хворий.

Ось із сякими почуттями ми цілуємо руки і рани на руках нашого Спасителя І. Христа і на Його тілі, бо він їх прийняв на своє святе тіло, щоби врятовати на вічне життя. Це суть найгарніші і найсвятіші поцілунки. Поцілунки віри.

Не раз безвірні висмівають нас за ці поцілунки, а сектанти разом із колишніми іконоборцями називають це ідолопоклонством, коли ми цілуємо образи, хрест і інші св. знаки нашої віри. Дуже помиляються. Бо ми цілуємо не той папір, не то дерево, а зображеного на ній, бо ми як каже св. Герман, устами цілуємо ікону, а душевно ізображеного на ній Спасителя цілуємо, а це не є ідолопоклонство.

І тому наш поцілунок, наш дотик до святих речей, що нагадують Спасителя, має бути такий святий і з такою вірою роблений, як це чинила жінка з днешнього св. Євангелія, а тоді як вона дістала поміч і виздоровлення від І. Христа, так і ми можемо надіятися на Божу поміч і благословення.

4. Але який гарний є поцілунок віри, такий огидний є поцілунок зради.

По Тайній Вечері І. Христос вийшов до Гецеманської загороди, щоби горячою молитвою приготовитися на страсті. І коли Спаситель коровавим потом потився за нас, з гуком наближалася товпа мучителів. І коли наближалися один виділився з товпи, приступив до Ісуса і поцілував Його. Ісус обернувся до него і запитав: - Юдо, поцілунком подаєш мене. – Це був страшний поцілунок, це був поцілунок зради. Він більше заболів Ісуса, як удар по лицю, бо це був поцілунок зради і продажу свого учителя на муки і смерть.

О, дорогі мої, кілька раз і ми робимо фальшиві поцілунки Г. Богу, коли устами цілуємо, а серцем і нашими ділами, гріхами зраджуємо, продаємо… Кілько раз ми цілуємо наших ближніх, наших добродітелей тільки устами, а не добрими ділами, а се є найпідліше діло, коли хтось у очі милий, солодкий, а поза очі ворог. На слові кумочко, кумице та ще й солодкі, а поза очі – Юда. Хоронімося сяких випадків, бо они раз на все ограблять нашу честь в очах ближних.

Приходить мені на думку той анегдот, коли одна свекра ішла нащивити свого сина і невістку та внучок. Та сина не було дому, тільки невістка і діти, а та, як крізь вікно увиділа, не могла стриматися щоби голосно не просичала: - О, вже опять іде та відьма стара, та босорканя. Та коли стара вступила до хати, невіста аж топилася в солодощах цілуючи свекру та угощаючи. Та коли вибігла на хвилинку за чимось з хати, менша внучка з дитячою невинністю запитала: - бабка, ви знаєте літіти на мітлі? – Що ти говориш дитинко? – питалася здивована бабка. – Питаюся чи ви знаєте літати на мітлі, бо коли мамка вас побачила крізь вікно, сказала «О, вже опять іде до нас та стара босорканя».

Розуміється, що кінець був всякій гостині.

Дорогі в Христі! Уважаймо щоби і ми не походили подібно. А вже коли цілуємо образ І. Христа і св. ікони, най не буде то порожний звичай, обряд, але вираз нашої горячої любові до Г. Бога, нашої кріпкої віри, з якого б і на наше тіло і душу спливала сила Божої помочі і благодаті, яку собі заслужили та жінка з днешнього св. Євангелія. Амінь.

 

Сказана у Лалові 16.ХІ.1958.

о. Юрій Станинець (життєпис о. Ю. Станинця)

 

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

НОВИНИ ЦЕРКВИ

Історія ЧСВВ OSBM

Історія Провінції

Історія монастирів

Помʼяник Провінції