«Літопис» і «Краткое лѣтословіе» Мукачівського монастиря: проблеми інтерпретації, змісту і долі рукописних джерел

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: Понеділок, 13 травня 2019, 13:52; Автор: Адміністратор; Перегляди: 2140

Стаття присвячена дослідженню питання існування втраченого літопису Мукачівського монастиря в Мукачівській єпархії Закарпатської області України. Володимир Мороз аналізує історичні й учасні підходи та припущення щодо цього гіпотетичного літопису.

Автор статті оперує матеріалом виявленого ним рукописного документу «Краткоε лѣтословіε ѡ Монастεрεхъ Чина Васіліа Вεликагѡ въ Оугро-Росіи нынѣ сущихъ, εжε показуεтъ в коε лѣто кой Монастиръ начасѧ? Кто в нεмъ Игумεномъ бысть, что достопамнӕтноє подъ кождымъ совεршаεсѧ ѡ҃ Лѣта 1458», двох публікацій хронікального характеру ХІХст., здійснених о. Анатолієм Кралицьким та о. Матеєм Врабелем.

На основі порівняння текстів Володимир Мороз робить висновок, що вони ілюструють різні етапи уявлень василіянського чернецтва про історію Мукачівського монастиря та місцевого монашества загалом. Дослідник виявляє та аналізує інформацію про автора рукописної праці «Краткоεлѣтословіε…» о. Манасію Андрейковича, ЧСВВ. Також історик робить висновок, що нововиявлене архівне джерело є не типовим літописом монастиря, а комплексною спробою викладу історії чернечої спільноти за аналогією того, як це робили василіяни сусідньої Галичини у XVIII–XIX ст.

Стаття була спершу опублікована у: Вісник Ужгородського університету, серія Історія 2 (2018) 34-39.

*******

Володимир Мороз,

Науковий співробітник Інституту Історії Церкви УКУ

Традиція літописання тісно пов’язана з історією монашества і терени сучасної України – не виняток. «Повість минулих літ» постала у середовищі Києво-Печерського монастиря. У чернечих обителях створювали її списки та продовжували незалежні хроніки. Монастирське літописання на українських землях не припинилося і на схилі Середньовіччя. Навпаки, зокрема в Унійній (пізніша назва Греко-католицька) Церкві воно отримало новий поштовх до розвитку завдяки реформі чернецтва київським унійним митрополитом Йосифом Велямином Рутським та полоцьким архиєпископом Йосафатом Кунцевичем у XVII ст. У 1617 р. монастирі з’єдиненої зі Святим престолом у Римі Київської митрополії об’єдналися в конгрегацію, а після капітули у Дубному 1743 р. – в «Руський Чин святого Василія Великого». У 1621 р. капітула постановила писати її історію і щоденник, а 1766 р. протоархимандрит Йосафат Седлецький постановив, щоб усі монастирі вели три книги: історію обителі, хроніки та метричні записи про смерть [5, с. 5; 25, с. 173]. Відтак збереглися 40 літописів тільки василіянських чоловічих монастирів із теренів сучасної Західної України другої половини XVIII ст. – 30-х рр. ХХ ст. [5, с. 5, 11-16].

Мукачівська єпархія та її монастирі здавна мали тісні зв’язки з Київською митрополією. До унійної ідеї єпископ Петроній і його наступник Іван Григорович схилилися, перебуваючи на вигнанні у Київській митрополії; митрополит Велямин Рутський сприяв у відновленні єпископських прав владики Петронія; монаші правила за редакцією того ж митрополита діяли у Мукачівській єпархії до кінця XVIII ст. Єпископ Партеній Петрович услід за ченцями Київської митрополії почав додавати біля прізвища ініціали «OrdinisS. BasiliiM.» [10, с. 56]. Про визначного владику Йосифа Де Камеліса історик о. Михайло Лучкай прямо писав, що той – монах конгрегації Пресвятої Трійці, що мала центр у Віленському монастирі Св. Трійці та єднала василіян унійної Київської митрополії [15, с. 6] Рішення Замойського синоду 1720 р., зокрема про об’єднання монастирів, набули чинності в Мукачівській єпархії у 1726–1727 рр. стараннями єпископа Геннадія Георгія (Юрія) Бізанція, висвяченого київським митрополитом Левом Кишкою. У 1733 р. чернецтво Мукачівської єпархії об’єдналося під проводом одного головного настоятеля, як це було постановлено для василіянських монастирів у Замості[8, с. 576; 20, с. 102-103]. Зрештою, ченці Мукачівської єпархії студіювали у монастирях Київської і Львівської митрополій, а також здійснювали паломництва до святинь Києва, зокрема Києво-Печерського монастиря.

У світлі наведених фактів очікуваним було б ведення хронік/літописів і/або історій монастирів Мукачівської єпархії чи хоча б головної обителі провінції – Мукачівської. Це припущення отримує опосередковану підтримку і з огляду на існування немонастирських літописів краю, найвідомішим з яких став Гукливський; а також численних покрайніх записів у церковних книгах з різних місцевостей єпархії [4; 17, с. 44-46].

Дійсно, ігумен Мукачівського монастиря у 1869–1894 рр. та дослідник церковної історії о. Анатолій Кралицький, ЧСВВ знайшов у Мукачівському монастирському архіві та опублікував у 1874 р. текст, що нібито засвідчував наявність літописання в обителі на Чернечій Горі. Ця «записка старинного почерка» була вміщена на одному «лоскотку» паперу. Передаємо текст за публікацією о. Кралицького:

«Кнѧзь Ѳеодоръ Корїятовичъ, воєвода Новгородскїй пєрвїє, послѣдъ воєвода на Подолїи и гүбєрнаторъ, ѡставлшє ѡтєчєствѡ своє Подолїю прѡ стрыѧ своєго Олгерда, пришед до Угрѡ Россїи въ лѣтѡ 1339 къ царю Угорскомү КаролюІ, ижє прїѧ єгѡ радостнѡ и дадє ємү всю династію Мүкачовскү съ всѣми ѡкресными, вѡ столици Бєрєгской сєлами, градами ѡтъ Уга даже до Гүста ү Марамороши. Той ѡтъ года 1339 положи ѡснованїє нынѣ сүщаго города Мүкачовскагѡ, внємжє прєбываѧ часү нѣкоєгѡ, изыдє ловити на горү (ӕжє нарєчєна гора чєрнецъ) и гдє нападє нань змїй вєлїй (драконтъ), зїялъ үсты, хотяѧ й поглотити, и призва свѧтитєлѧ Николаѧ въ помощь, копїємъ ѡрүжєнъ, заколє єгѡ, ӕко изѧвлѧєтъ образъ изъ камєнє, изсѣченъ въ старой цєркви, збавлшє єгѡ гүбительства и поглощєнїѧ змїинагѡ на камени єсть, въ чєсть а памѧять свѧтителѧ Христова Николаѧ положи храмъ сєй, и үвєдє вонъ иноковъ въ лѣтѡ 1360 днѧ 8 Марта, Божїимъ єжє ѡ всєхъ промышлєнъємъ. Ѿ врєменъ зданїѧ Обители нєвидомѡ, кои бывали началницы, занє гонєнїѧ вєлїѧ бывахү Татарскїѧ, Түрєцкїѧ, мѣста таковыѧ иночєска разорѧхү, востанїѧ єрєтиковъ на церковъ свѧтүю и люди божїя ѡвыхъ палѧхү, камєнємъ побиша, въ огнь, водү потопиша, въ толикоє запүстѣнїє мѣстѡ сїє прїйдє, чтѡ ни писанїє жадноє обрѣтєсѧ, нѡ прєданїє людскоє всє наүчаше до лѣта ажъ 1458, отъ которагѡ хронологїѧ сіѧ начинаєтсѧ» [11].

Євменій Сабов передрукував цей фрагмент у 1893 р., назвавши пам’ятку «Літописом» і віднісши її до XVст. [24, с. 183-184]. Історик Олексій Петров, член Наукового Товариства ім. Шевченка, характеризував документ як «початок давнішого літопису, уже в більше опрацьованому вигляді» і висловив жаль через те, що його властиво хронікальна частина втрачена [21, с. 35-36]. Згодом цей дослідник зачепив тему літописів, розглядаючи перекази про князя Корятовича. Олексій Петров погодився з думкою українського мовознавця та етнографа Івана Панькевича, що: «ця устна народня традиція мусить мати своє жерело в леґендах монастирських, відомих нам із монастирських літописань» [22, с. 58]. Втім, оригінал цього джерела знайти поки не вдалося.

Упродовж 1897–1899 рр. ігумен Боронявського монастиря о. Матей Врабель, який протягом певного часу був помічником ігумена Мукачівського монастиря і працював в архіві обителі, видав в ужгородській газеті «Наука» «Краткое лѣтословіе о Монастыри чина св. Василія Великаго на горѣ Чернецкой сущем: еже показуєтъ въ которое лѣто начался, кто въ немъ игуменомъ былъ, что достопамятнаго подъ каждымъ сталося, отъ лѣта 1458-го изобрѣтенное въ листохранилищи Монастыря Мукачевскаго» [13]. Текст цієї публікації починається словами:

«О Пεрвоначалномъ монастыри на горѣ Чεрнεкъ при Мүкачεвѣ, єгожε присно достойно поминаεмый кнѧзь вεликій Θεодоръ Коріатовичъ Божіимъ єжε о всѣхъ промышлεніεмъ основа въ общүю славү, въ памѧть и чεсть Іεрарχа Христова Свѧтитεлѧ Николаѧ, Богү єдиномү въ Тройцѣ Свѧтой покланѧємомү положи и созда ρади иноков чина св. Василіѧ Вεликаго въ лѣто отъ Рождεства Христова 1360. днѧ 8-го марта.

Кнѧзь сεй россійскій Θεодоръ Коріатовичъ, вεликаго кнѧзѧ Лѵтовскаго Коріата сынъ, воεвода новогородскій пεрвіε, послѣдъ воεвода на Подоліи и Гүбεрнатор, про стрыѧ своεго злочεстиваго и зловрѣднаго єщε, ижε злочεстіεмъ и ѩростію вѣры ради χристіанскіѧ ємү зла много творѧшε, остави отεчεство въ Подоліи на врεмѧ, докүдъ возвратитсѧ, прійдε до Оугро-Россіи, в лѣто 1339. къ Оугорскомү царю І-мү Каролію съ всѣмъ и вεликимъ стѧжанεмъ своимъ єжε въ Подоліи иміѧшε. Закүпи отъ тогожε царѧ Оугорского всю Династію Мүкачεвскү, съ всѣми окрεсностьми въ столицѣ Бεрεгской сεлами и градами, одъ Оунга дажε до Гүста въ Мармороши» [13].

Ця публікація з різних причин не викликала значного резонансу і про неї надовго забули – особливо після того, як пошуки її оригіналу мовознавцем Олександром Колессою в рамках етнографічної експедиції НТШ у 1900 р. виявилися безуспішними. О. Колесса спеціально відвідував о. Врабеля у Боронявському монастирі і той подав вченому вказівки, як віднайти рукопис у бібліотеці Мукачівського монастиря [27, с. 22]. Пошуки у вказаному місці не дали результату [28, 111]. І все ж, думка про існування давнього літопису Мукачівського монастиря, закріпилася в історіографії та неодноразово призводила до плутанини.Обидва опубліковані джерела: о. Кралицьким у 1874 р. та о. Врабелем у 1897–1899 рр., дослідники зазвичай розглядали разом.

Так, у 1921 р. літературознавець Володимир Бірчак повторив тлумачення фрагменту документа о. Сабовим. Він додав, що літописні «уривки зачато писати в 1458 р., але подаються в них події від 1339» і, що автором «був без сумніву чернець Мукачівського монастиря» [3, с. 13-14]. Критичніше до справи підійшов чеський дослідник Франциск Тихий, який працював на Закарпатті. Посилаючись на висновки О. Колесси, що публікація джерела о. Врабелем була здійснена «без палеографічної точності», Ф. Тихий акцентував, що оригінали публікацій ані 1874 р., ані 1897–1899 рр. ніхто не бачив, що «Мукачівський літопис – пам’ятка підозріла», «…сам зміст ‘Літопису’ подає навіть доказ, що ‘Літопис’ – очевидна містифікація», а «не є пам’яткою XV століття» [28, 111]. Тобто, Ф. Тихий вважав Мукачівський літопис написаним постфактум.

У середині ХХ ст. архимандрит Василій Пронін писав, що о. Кралицький опублікував у «Слові» літопис – можна зрозуміти, що весь [23, с. 210]. Очевидно, що о. Пронін теж не знайшов оригіналу цього джерела в монастирському архіві: його координати могли втратити під час масового переміщення документів і книг із відібраної у василіян обителі до обласного архіву, університету та музею у 1950–1960-х рр. Відтак літературознавець Василь Микитась у 1964 р., процитувавши той же текст публікації о. Кралицького, спершу назвав його «подложною грамотою» Корятовича (з огляду на вміщену у документі інформацію), а потім тлумачив його як «уривок з літопису монастиря» [16, с. 4-5]. Згодом цей же дослідник у своїх текстах розмежовував «Мукачівський літопис XV cт.», «подложную» грамоту Корятовича та «Краткое лѣтословіе…». В. Микитась відзначив, що «Краткое лѣтословіе…» стилізоване під «Повість минулих літ». Він припускав, що документ може бути «продовженням утраченого Мукачівського літопису» і що обидва літописи могли виникнути у XVI-XVII ст. [17, с. 43-44; 18, с. 88]. Як подав В. Микитась, «Краткое лѣтословіе…» починає оповідь від 1399 р, хоча у публікації в «Науці» найстарша дата – 1339 р. (одна з легендарних дат приходу Корятовича до Мукачева), як і в тексті, опублікованому о. Кралицьким.

Дослідник рукописної книги Яким Запаско у монографії, присвяченій художньому аналізу та бібліографічному опису рукописних пам’яток ХІ–XVIII ст., згадував про «Мукачівський літопис» побіжно. Цей автор прийняв факт існування пам’ятки і датував її 1458 р., не даючи посилання на бібліографію, присвячену її аналізу [6, с. 63]. Мукачівський монастир Я. Запаско відносив до центрів українського книгописання XV ст. і поставив в одному ряду з Києво-Печерським, Миколаївським і Михайлівським монастирями у Києві, Онуфріївським монастирем у Львові, а також Дерманським, Дубнівським, Жидичинським, Загорівським і Четвертинським монастирями [6, с. 63]. Коротко про існування Мукачівського літопису 1458 р. згадує мистецтвознавець Одарка Сопко (Долгош) у статті, присвяченій рукописній спадщині Закарпаття XIV–XIX ст. [26, с. 133]. Натомість згадок про нього не знаходимо у монографії Ярослава Ісаєвича «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми», хоча у ній дослідник неодноразово звертається до теми літописання [7, с. 91].

Традиційну думку щодо публікації о. Кралицького 1874 р. повторив о. Атанасій Пекар, ЧСВВ у третьому томі своїх «Нарисів історії Церкви Закарпаття»: він теж вказав, що мукачівський ігумен видрукував «Лѣтопис Мукачевскаго монастиря». Та саме о. Пекар першим серед названих авторів ввів до обігу «Краткое лѣтословіе…», цитуючи його за «Наукою» [20, с. 151, 153].

Аналізуючи праці названих дослідників, можна підсумувати, що всі вони не мали доступу до рукописного оригіналу умовного «Мукачівського літопису», а більшість – і до публікації «Краткого лѣтословія…». Слід відзначити, що о. А. Пекар, користуючись публікацією пам’ятки у «Науці», підійшов до неї з виваженою обережністю і використав її в обмежений спосіб, хоча й назвав «єдиним свого роду достовірним джерелом історії Мукачівського монастиря» [20, с. 153].

Як і В. Микитась, о. Пекар писав, що «Краткое лѣтословіе…» починає оповідь від 1399 р., а не 1339 р. Тобто виглядає так, що і цей дослідник вважав видрук дати «1339 р.» опечаткою в газеті. Також він вказав, що документ охоплює період до смерті протоігумена Олексія Галичковича у 1871 р., у той час, як остання з віднайдених о. Пекарем частин публікації о. Врабеля – №8 1899 р. «Науки» – описує події до смерті у 1842 р. протоігумена Германа Мінського.Опублікована частина «Краткого лѣтословія…» до вказаного випуску «Науки» структурно поділена на умовний вступ (№17 1897 і №1 1898 рр.) і 33 параграфи; між параграфами 29 і 30 вміщений параграф «Вѣк ХІХ-ый». Опис побудований у хронологічному порядку, але параграфи структуровані за персоналіями ігуменів мукачівського монастиря і протоігуменів, у тому числі владик тих часів, коли їх служіння на катедрі поєднувалося з ігуменським.

А. Пекар зазначав, що через втрату оригіналу «Краткого лѣтословія…» годі встановити точний час його створення, хоча й припускав, що монахи почали вести літопис десь у половині XV ст. Із самого документу зрозуміло, що його завершили у ХІХ ст. Також у тексті публікації «лѣтословія» є непрямі вказівки на те, що його авторами не були найбільші місцеві дослідники історії Василіянського Чину ХІХ ст. ієромонахи Йоанникій Базилович та Анатолій Кралицький. Адже про першого у публікації, наприклад, вказано: «Від літа же 1808-го невідомо чим займався» [14]. Другий категорично виступав проти вживання варіанту «Чернек» для назви гори, на якій стоїть Мукачівський монастир, як беззмістовного, і називав її Чернечою або Чернецькою. Публікація «лѣтословія» містить назву «Чернек» аж сім разів, з яких чотири – у вступі [12, с. 221].

Незважаючи на те, що «Краткое лѣтословіе…» дослідники фактично вважали втраченим, хоча й не наголошували на цьому, автору цих рядків у жовтні 2017 р. вдалося виявити його у фондах Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО) шляхом послідовного перегляду архівних справ: надані їм у радянські часи назви час до часу не відповідають їх змісту. Рукопис має назву «Краткоε лѣтословіε ѡ Монастεрεхъ Чина Васіліа Вεликагѡ въ Оугро-Росіи нынѣ сущихъ, εжε показуεтъ в коε лѣто кой Монастиръ начасѧ? Кто в нεмъ Игумεномъ быст^ь, что достопамнӕтноє подъ кождымъ совεршаεсѧ ѡ҃ Лѣта 1458». Документ перебуває на збереженні у Фонді № 64 «Мукачівський монастир Отців Василіян, 1801–1860», де він оформлений як справа № 94 під назвою «Опис історії заснування Мукачівського і Марія-Повчанського монастиря з 1458 р. – 1805 р.». У справі є дев’ять аркушів цупкого жовтого паперу розмірами 26х38,5 см, з яких шість перших займає опис історії Мукачівського монастиря (на п’ятьох аркушах текст у дві колонки вписаний цілковито з лицевого і зворотного боків, на шостому аркуші текст займає одну колонку лицевого боку). Три останні аркуші справи (два цілковито з лицевого і зворотного боків, третій – цілковито з лицевого і половину однієї колонки – зі зворотного) займає історія Маріяповчанського монастиря під назвою «Монастыръ Марія-Повчанскій» [2, арк. 1-9зв.]. Рукописна пам’ятка не містить жодних ілюстрацій.Текст її починається таким чином:

«Ѡ Перво-началномъ Монастыри. На горѣ Чернекъ при Мункачовѣ, єгожε Присно достойнѡ-поминаεмый Кнӕзь вεлікій Θεодоръ Коріатовичъ Бж҃иимъ єжε ѡ всѣхъ поромышлεніεмъ ѡснова, въ болшую славу и въ памнӕт^ь и чεст^ь Іεрε-Арχа Хрт҃ова Ст҃лѧ Николаӕ, Богү единомү въ Тройцѣ Ст҃ои Покланӕемомү, положи и созда ради иноков Чн҃а Ст҃аго Васілӕ Великаго, въ Лѣто ѡ҃ Рождества Хрстова 1360, днӕ ү^го марта Мц҃а.

Кнӕзь сей Россіискій Θεодоръ ѡ҃ Коріатовичъ Вεликаго кнѧзѧ Лѵтовскаго Коріата Сынъ, Воεвода Nовоґородскій пεрвіε, послѣдъ Воεвода на Подѡліи и Ґүбεрнатор, про Стрыѧ своεго злочестиваго и зловрѣднаго εщε, ижε злочестіемъ и ӕростію, Вѣры ради Хртіанскіӕ εмү Зла много творӕшε, ѡстави Отεчεство въ Подоліи на врεмӕ, докүдъ возвратитсӕ, прійдε до Оугро-Россіи, в лѣто 1339. къ оугорскомү Цр҃ю Каролію І: съ всѣмъ а вεликимъ Стӕжаніεмъ своимъ εжε въ Подоліи иміӕшε. Закүпи ѡ҃ тогождε Цр҃ӕ Оугорского всю Дінастію Мункачовску съ всѣми окрεсностьми въ Столицѣ Бεрεгской, сεлами и градами, ѡ҃ Оуга дажε до Гүста въ Марамороши» [2, арк. 1].

Показово, що як і в публікації «лѣтословія» о. Врабелем, у рукописному документі прихід Корятовича на Закарпаття датується 1339 р. [2, арк. 1] Але на відміну від видруку в «Науці», де твір доведено до 17 травня 1842 р., рукописні історії Мукачівського і Маріяповчанського монастирів доведені тільки до 1808 р., що, можливо, вказує на рік завершення роботи над ними. Тож наведену вище нотатку про о. Базиловича у публікацію «лѣтословія» додав, швидше всього, уже о. Врабель – він і продовжив хроніку подій до 1840-х рр.

Слід окремо підмітити, що мова рукописного джерела відрізняється від мови публікації у «Науці», але детальний лінгвістичний аналіз є справою майбутніх досліджень. Важливо, що в архівній справі – у рукописному варіанті «лѣтословія» – нариси історії обох вказаних василіянських монастирів написані, або ж переписані з попереднього списку, одним почерком, а наприкінці другого з них стоїть підпис: «Честный Іеромонах Манасій Андрейковичъ». [2, арк. 7зв.]. Цього василіянина і можна вважати автором/переписувачем роботи. Про о. Андрейковича поки є небагато інформації, щоб скласти його цілісний життєпис. Cвященича родина Андрейковичів була здавна відома у Мукачівській єпархії і служила на Спіші, тепер Словаччина [19, с. 136-137; 29, с. 74; 31, с. 226]. Її зачинателем став о. Ілія Андрейко, який під час візитації парохій Спішу у 1701 р. був священиком у Гундермарку, нині с. Ігляни Пряшівського краю Словаччини [15, с. 78-79, 86]. Щодо самого о Манасії, то ще 1 серпня 1788 р. він перебував серед молодих ченців-студентів у Мукачівському монастирі [1, арк. 1]; у 1814 р. був ігуменом Маріяповчанського монастиря [30, с. 168, 309]; помер 25 листопада 1815 р. у згаданому монастирі [9, арк. 7].

Загалом «Краткое лѣтословіе…» не є типовим літописом/хронікою, а радше спробою викладу історії Мукачівського монастиря. За своєю формою документ вписується у модель поділу монастирських книг Галичини на «Історії» і «Діяння/Акти»:

«…до “Історії” повинні були входити дані, пов’язані з історією і різними значними подіями в житті монастиря, та, згідно з документами і переказами, – про “дива, нові відпусти, похорони визначних осіб, а також про прийняття унії, встановлення провінції” та інші факти… Щодо книги “Діянь” (Актів), то вона мала фіксувати події “заземлені”, пов’язані з повсякденним життям монастиря, діяльність якого час від часу контролювалася вищою владою ордену: «час приїзду отців і братів чернечої громади кожного зокрема, їхні обов’язки, забезпечення необхідним, добру чи погану поведінку і покарання, а також час виїзду…» [5, с. 5-6].

Звісно, тут слід врахувати, що на практиці і в Галичині чіткого розмежування між «Історіями» та «Діяннями» не було [5, с. 7].

Можна підсумувати, що свого остаточного оформлення рукопис під назвою «Краткое лѣтословіе…» набув тільки у ХІХ ст., хоча процес його формування зайняв, очевидно, тривалий час і розпочався у попередні століття – подальші архівні пошуки можуть виявити попередні списки та прототипи цього документа. Щодо викладу подій періоду XIV–XVIII ст., то пам’ятку можна дійсно розглядати як нарис-постфактум – створений на основі інших документів, зокрема доступних і в наші дні актів колишнього архіву Мукачівського монастиря, які перебувають у фондах ДАЗО. Відповідно, про ці часи «лѣтословіе» містить також інформацію, яку слід верифікувати іншими джерелами. Не виключено, що у фондах цього ж архіву віднайдеться оригінал тексту, опублікованого о. Кралицьким у 1874 р. Рукописне «Краткое лѣтословіе…», а також обидві залучені до аналізу у цій статті публікації з 1874 і 1897–1899 рр., на мою думку, представляють різні етапи розвитку уявлень про початки історії Мукачівського монастиря та його становлення в інтелектуальних колах Василіянського Чину. У випадку рукопису та видруку «лѣтословія» маємо приклад традиції розвитку (доповнення) монастирської історії різними поколіннями ченців. Загалом усі три документи є важливими джерелами саме з історії історіописання, розвитку історичного знання та рефлексії над минулим у Чині святого Василія Великого на українських землях і в українській культурній традиції. Дослідження виявленої пам’ятки триває.

Список використаних джерел і літератури

Державний архів Закарпатської області, ф. 64, оп. 1, спр. 1174. 23 арк.
Державний архів Закарпатської області, ф. 64, оп. 2, спр. 94. 9 арк.
Бирчак В. Литературнѣ стремлѣня Подкарпатськоѣ Руси. Ужгород, 1921. 96 с.
Біленький Я. Угроруські лїтописні записки. Записки Наукового Товариства Імени Шевченка, т. 104. Львів, 1911. С. 73–82.
Гуцаленко Т. М. Хроніки василіанських монастирів як джерело вивчення історії Західної України. Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, випуск 1. Київ, 1993. С. 4–16.
Запаско Я. П. Пам’ятки книжкового мистецтва: Українська рукописна книга. Львів, 1995. 480 с.
Ісаєвич Я. Д.Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Львів, 2002. 520 с.
Кинах Г.Акти трох монаших соборів. Записки Чина св. Василія Великого, т. 1. Жовква, 1924. С. 576–579.
Кинах Г. Пом’яник василіян Закарпатської Провінції (хронологічний) від поч. XVIIIст. до 1925 р. Історичний архів Провінції св. Миколая Василіянського Чину в Україні, фонд о. Атанасія Пекаря, ЧСВВ. 13 арк.
Кинах Г. Правила для монахів Ч. св. Василія В. Записки Чина св. Василія Великого, т. 1. Жовква, 1924. С. 56–72.
Кралицкий А. Важная находка. Слово.
Кралицкий А. Монастырь святаго отца нашего НИКОЛАЯ на горѣ Чернецкой, возлѣ Мукачева / о. Анатолий Кралицкий, ЧСВВ // Листокъ, Унгваръ 1889, №19. – С. 220–222.
Краткое лѣтословіе о Монастыри чина св. Василія Великаго на горѣ Чернецкой сущем: еже показуєтъ въ которое лѣто начался, кто въ немъ игуменомъ былъ, что достопамятнаго подъ каждымъ сталося, отъ лѣта 1458-го изобрѣтенное въ листохранилищи Монастыря Мукачевскаго. Наука. 1897. №
Краткое лѣтословіе о Монастыри чина св. Василія Великаго на горѣ Чернецкой сущем: еже показуєтъ въ которое лѣто начался, кто въ немъ игуменомъ былъ, что достопамятнаго подъ каждымъ сталося, отъ лѣта 1458-го изобрѣтенное въ листохранилищи Монастыря Мукачевскаго. Наука. 1899 №5. С. 4.
Лучкай М. Історія карпатських русинів церковна і світська (давня і нова аж по наш час): у 6 т. Ужгород, 2002. Т. 3. 328 с.
Микитась В. Л. Давні рукописи і стародруки. Опис і каталог, частина друга. Львів, 1964. 82 с.
Микитась В. Л. Літературний процес на Закарпатті доби феодалізму. Ужгород, 1966. 80 с.
Микитась В. Л. Давня література Закарпаття. Львів, 1968. 255 с.
Пекар А. Нариси історії Церкви Закарпаття: у 3 т. Рим – Львів, 1997. Т. 2: Внутрішня історія. 492 с.
Пекар А. Нариси історії Церкви Закарпаття: у 3 т. Ужгород, 2014. Т. 3: Монаше життя. 224 с.
Петровъ А. Статьи объ Угорской Руси. Записки историко-филологическаго факультета императорскаго. С.-Петербургъ, 1906. 71 с.
Петровъ А. Древнѣйшія грамоты по исторіи карпаторусской церкви и іерархіи 1391–1498 гг. Прага, 1930. 232+ХІХ с.
Пронин В. Собраниетрудов. Ужгород, 2010.Т. 1: Научные и богословские исследования. 432 с.
Сабовъ Е. Христоматія церковно-славянскихъ и угро-русскихъ литературныхъ памятниковъ съ приьбавлениемъ народныхъ сказокъ на подлинныхъ нарѣчіяхъ. Унгваръ, 1893. 235 с.
Скрутень Й. Бібліотека львівських василіян. Записки Чина св. Василія Великого, т. 1. Жовква, 1924. С. 161–176.
Сопко О. Рукописна спадщина Закарпаття як історико-культурне явище XIV–XIX століть. Науковий вісник Закарпатського Художного Інституту. 2013. № 3. С. 130–149.
Справозданя з етнографічної експедициї. Хронїка українсько-руського Наукового Товариства імени Шевченка у Львові, число 4. Львів, 1900. С. 18–22.
Тихій Ф. Замѣтки до Мукачѣвскоѣ лѣтописи з XV вѣку. Науковый зборник Товариства «Просвѣта» в Ужгородѣ за рок 1922. Ужгород, 1922. С. 109–111.
BendászI., KoiI. AMunkácsiGörögkatolikusEgyházmegyelelkészségeinekvikatalógusa. Nyíregyhaza, 163 old.
Catalogus venerabilis cleri almae dioecesis Munkatsinensis sede episcopali vacante pro Anno MDCCCXIV. Cassoviae, 1814. 335 p.
SchematismusvenerabilisclerigraecirituscatholicorumdioecesisMunkacsiensisadAnnumMDCCCXVI. Cassoviae, 1816. 236 p.