Пресвята Тройця - Джерело монашої ідентичності

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: Четвер, 08 серпня 2019, 15:05; Автор: Адміністратор; Перегляди: 1321

(заключний документ першої сесії собору монашества УГКЦ «Преображення у Господі»: Ідентичність монашества в покликанні і служінні УГКЦ. Розділ І)

Пресвята Тройця як сопричастя трьох Божих Осіб в єдності любови є найвищим зразком християнського та монашого життя і найкращим взірцем посвяти й виховання особистої, спільнотної та церковної ідентичности. Монаша ідентичність – це тайна, укрита в лоні Пресвятої Тройці. Щоб її пізнати, треба з покорою та вірою наблизитися до тайни нашого Бога і з погляду Святого Духа відкривати Божий задум щодо нас – як Бог дивиться на нас.

Вершина духовного життя - споглядання Божественної Тройці. Це споглядання є одночасно сопричастям у Божому житті, входженням у глиб Його тайни. Що глибше входимо, то більше насичуємося. Проте, сповнюючись, Бога не вичерпуємо. Триособове життя Боже глибше за наші - хай і переповнені Богом - серця. У цьому - наше вічне життя, внутрішнє життя Пресвятої Тройці. Ми знаємо, що воно инакше, ніж наше, несотворене. Воно - життя в сопричасті Осіб. Споглядаючи цю тайну, ми змушені замість мови понять використовувати мову парадоксів й антиномій.

Тайна Троїчного Бога

Бог - той, що поза межами нашого буття й розуміння. І саме тому Він все проникає і дає найповніше розуміння.

Його неможливо порівняти з нічим існуючим - саме Його неповторність та унікальність відкривають Його як Особу; як Особа Бог є Початком і Джерелом всього. І саме тому Він є Отцем. Особа Отця - це первинність і джерельність Особи в усьому, тобто первинність особової ідентичности. Бути Богом - це бути Отцем.

Водночас Отець - це відкритість на Особу Иншого у нерозривній єдності з цією Особою. Особа Отця сопричасна з Особою Сина, Котрий як Особа - инший, ніж Отець, унікально неповторний, а як Бог - єдинородний від Отця. Цю єдність Отця і Сина видно у вислові про «родження» Сина Отцем; звідси - «єдиносущність» Сина й Отця. Родження Сина - відмінне від наших уявлень про створене народження, тому його порівняли з «народженням» Світла від Світла. Сина також називають «Словом» і «Образом» Отця.

Як Син є «Світлом» Отця, так і Дух Святий є «Життям» Отця. Почерпнуте від Отця Божественне несотворене життя є Святим Духом. Життя Бога - це любов Осіб або уособлена любов.

Споглядаючи «глибини Божі» у Святому Дусі, ми входимо вглиб особистости кожного з нас, щоб зазирнути в тайну Божого Образу, що подарований нам. Глянувши ще глибше, ми побачимо, що Бог-Тройця - це любов, а не самолюбство. Бог - не одна Особа, котра любить саму себе. Він є триєдністю Осіб, кожна з яких перебуває в двох инших через невпинний рух взаємної любови.

За словами Йоана Дамаскина, Божественні Особи з’єднуються, але не зливаються, розрізняються, але не розділяються. (4) Бог - не просто одиниця, але й єдність; Бог - не просто особовий, але й між-особовий. Бог - сопричасний; у глибинах Божественного буття здійснюється вічне сопричастя Осіб. Бог Отець предвічно промовляє до Сина: «Ти єси Син мій любий» (Мр. 1, 11), а Син відповідає: «Авва! - Отче» (Рим. 8, 15; Гал. 4, 6). Дух, який від Отця ісходить і на Сині спочиває, предвічно демонструє цей тріалог любови.

Пресвята Тройця - найдосконаліша спільнота найдосконаліших Осіб. У любові поєднуються єдність і відмінність: єдність волі, намірів, думок, бажань, які мають одну природу, і відмінність осіб, неповторних уособлень цих намірів, думок і бажань.

З одного боку, Пресвята Тройця - найдосконаліший спосіб бути собою цілком. Отець є Отцем у найвищій досконалості, Син - Сином, Дух Святий - Духом. З иншого боку, найдосконаліше відкриття однієї Особи Іншій, вічне взаємне проникання (περιχορεσις), вічний вихід із себе (έκστασις), місія до иншого, взаємне головоприклоніння, як це бачимо на відомій іконі Андрія Рубльова. Кожна Особа Пресвяті Тройці діє не для себе, а для Инших. Це означає, що жодна Особа не робить нічого сама від себе, не замикається у своїй досконалості, а все чинить у сопричасті з иншою Особою, як це прекрасно оспівується у наславнику Вечірні Зіслання Святого Духа: «Святий Боже, що все твориш Сином, за співдіянням Святого Духа! Святий Кріпкий, що нам Отця об’явив і в світ послав Святого Духа! Святий Безсмертний і Душе - Утішителю, що від Отця виходиш і в Сині перебуваєш: Тройце Свята, - слава Тобі!». (5)

Тройця у своєму ділі сотворення і спасення

Божественна особова любов Отця, Сина і Святого Духа - це екстатичне «буття в Иншому» і тому в повноті «буття собою». Водночас особова екстатична любов стверджує Бога через вихід «за» Його «межі», тобто творчість «иншої від Бога» природи. Пресвята Тройця не «замикається» у власній досконалості, її любов - не самолюбування. Вільний любовний вихід Бога «за межі» власної божественности є сотворенням. Він є здійсненням Його Промислу, творчого любовного «поривання» Бога.

Всяке діяння Пресвятої Тройці (ікономія) є троїчним: виходить від Отця через Сина у Святому Дусі. Отець створює все через свого Сина, котрий є «образом невидимого Бога, первородним усякого творіння» (Кол. 1,15). Сотворення - це найкращий дар, який є плодом спілкування Отця, Сина і Святого Духа. Від сопричастя Божих Осіб все виникає й народжується; на вершині всього Бог ставить створену людину.

Кожна Особа Пресвятої Тройці діє уособлено, тобто унікальним чином, для спасення світу і кожної людини. Отець - як «безначальне начало», праджерело святости, життя, любови, доброти; Син - як той, хто з послуху до Отця воплочується і з любови віддає себе людині; Святий Дух - як той, хто у сходженні освячує цією самою любов’ю. Св. Василій Великий висловлюється про те, як ми осягаємо мету нашого життя - споглядання Бога:

Дух в собі показує славу Єдинородного і в собі дає істинним поклонникам видіння Бога. Тому шлях Боговидіння - від Єдиного Духа через Єдинородного Сина до Єдиного Отця. Й у зворотному напрямку, природна благість, природна святість та царське достоїнство від Отця через Єдинородного простягаються на Духа. (6)

Божа благодать чи Божі енергії, що виходять зі самої природи Божої, розсіяні Святим Духом по всьому світі краплинками любови, добра, милосердя, покори, служіння та краси.

Зі створенням світу й людини Бог одночасно відкрив тайну свого незбагненного Промислу щодо Преображення творіння і спасення людини. У ділі сотворення і спасення (ікономія) Бог Отець здійснює свій задум, творить людину на образ свого Сина - воплоченого Христа: «Ми стали як Христос, адже Христос став, як ми; ми стали богами завдяки Йому, адже Він став чоловіком для нас». (7)

Божий Промисел відкрився повністю тоді, коли Син Божий, друга Особа Пресвятої Тройці у воплоченні з’єднав у собі дві зовсім різні природи - божественну і людську. «Бувши з природи Богом, став задля нас правдивим чоловіком, неподільний на дві особи, але пізнавальний у двох незлитих природах». (8) Єдність двох природ в Ісусі Христі уможливлює міжособове єднання різних за природою осіб - Бога і людини, а також дарує людині можливість жити справжнім людським життям у єднанні зі своїми ближніми.

Особа самовизначається в свободі, зокрема, в свободі любити. Відмінності між людьми полягають у тому, що Бог Отець унікально любить кожного з нас. Саме ця отцівська любов кличе нас до існування як неповторних осіб. Ця невимовна любов Бога Отця, що відкривається у Сині діянням Святого Духа, є таїною, апофатичним виміром кожної людської особи, основою та змістом її життєвого, зокрема монашого, покликання.

Де більша любов, там більше дарування життя. Людина, яка росте в міжособовій троїчній любові, з радістю даруватиме себе иншій особі. Чим наповненішим любов’ю буде міжособовий контакт, тим особистісно багатшими будуть його учасники.

З одного боку, Бог-Тройця підносить людину до життя і невимовною зв’язку з собою; з иншого - через воплоченого Ісуса Христа людина справді вчиться бути людиною. Велич зв’язку Бога з людиною по полягає ще й утому, що Бог дозволяє людині бути собою в усіх її душевних і тілесних проявах.

Пресвята Тройця, крім сотворення всього, промислительно допомагає набути всьому творінню своєї повноти саме в Тройці, в сопричасті з Нею. Ми, люди, як і весь матеріяльний світ, преображуватимемося настільки, наскільки дозволимо, щоб Дух Святий змінював наш спосіб мислення, тобто наскільки ми зможемо поєднувати наш світогляд із Божим баченням речей.

Богопосвячене монаше життя тісно причетне до життя Пресвятої Тройці. Бог Отець є найглибшим Джерелом і найвищою Метою цього життя, Ісус – його Прообразом і Найдосконалішим Богопосвяченим, а Святий Дух – «Педагогом», який вводить богопосвячених осіб у сопричастя з Отцем і Сином. (9)

Зрозуміло, що в дочасному житті ніколи не осягнемо всієї повноти Божого прообразу. Це подібно до мореплавців, що ніколи не допливають до зорі-дороговказу. Однак сприйнявши її світло, мають певний орієнтир для щасливої й успішної мандрівки. Так і для монашества орієнтиром є світло Пресвятої Тройці.

Отож споконвічний задум Божий полягав у тому, що Отець усе створює через Сина в Святому Дусі. Вершиною творіння стає воплочення Божого Сина. Дух Святий приготував творіння до воплочення Божого Сина в особі людини, що створена «на образ» Сина. Плодом Божого воплочення має стати богоподібність людини, тобто обожествлення людини й оновлення цілого творіння в його Преображенні.

Тринітарні основи монашого життя

Коли Бог промовив: «Нехай буде..» {Бут. 1, 3), Він дав історичний початок існуванню сотвореного. І в цій історії творіння Бог об’являє і втілює тайну свого Промислу. Процес провидінного здійснення Божої ікономії спасення стає історією спасення людства і Преображення всього творіння.

Бог, який є любов’ю, уособленою в сопричасті Отця, Сина і Святого Духа, створив людину на свій образ і подобу. Він покликав людину до існування з любови і до любови. (10) Тому любов є фундаментальним і вродженим покликанням кожної людської особи. Саме твердження, що людина створена на образ і подобу Бога, водночас означає, що людина покликана бути «для» инших, ставати «даром».(11) Якщо Бог - це Особи у сопричасті, то й люди покликані, уподібнюючись до Нього, творити сопричастя.

Догма про Тройцю постає перед нами як виклик. Тройця - це не філософська теорія, а Живий Бог. Віра в Пресвяту Тройцю має безпосереднє преображуюче значення для нашого щоденного життя і життя наших спільнот. Віра - це небайдужість до спасення світу, його проблем і болів. За переконанням святого Иоана Золотоустого, найдосконаліше правило християнства, його точне визначення, його вершина така: шукати те, що є для блага всіх. Святитель не вірить, що людина може спастися, якщо вона не докладе зусиль, щоб спасти свого ближнього. (12)

Створюючи людину чоловіком і жінкою, Бог відкриває свій задум щодо неї. Людина не є лише відокремленим «я», бо, згідно з Божим словом, «не добре чоловікові бути самому» (Бут. 2, 18). Тому Господь кличе людину бути спільнотою, стати «ми». Це покликання має глибоку суть і відображає таїну Божого життя. Спільнота покликана бути іконою Тройці. «І сказав Бог: сотворімо людину на наш образ» (Бут. 1, 26). Ці слова виявляють, що Бог - це також «Ми». Ця велика дійсність Бога відкрилася в Ісусі Христі. Він об’явив, що «Ми» Бога є тринітарною, міжособовою спільнотою Отця, Сина і Святого Духа.

Бог предвічно виражає себе у стосунку Я - Ти - Він. Такі самі стосунки, але в часі, є найціннішим елементом людського життя. Тринітарний образ, на який ми створені, не належить нікому з нас окремо від нашого ближнього. Цей образ втілюється у міжособовому взаємозв’язку і тільки в ньому може знайти своє справжнє вираження. Поза Тройцею ніхто не може бути особою в повному сенсі цього слова.

Здійснення правди про спільноту осіб починається від родини як найменшої церковної спільноти. Родина складається з різних і відмінних осіб: чоловіка, жінки і дітей. Відмінність осіб у сім’ї є основною передумовою до створення сімейної спільноти, яка, збагачена відмінностями, стає єдиною сім’єю. Чим більша визначеність і тотожність осіб у сім’ї, тим більша можливість її єдности та нерозривности її взаємного обдаровування, головоприклоніння, слухання і служіння.

Ця головна спільнота продовжується і поширюється у спільноті Церкви, а в ній - у спільнотах богопосвяченого життя та в сопричасті різних Чинів і Згромаджень.

Чернеча спільнота знаходить правду про себе, свій архетип-взірець і об’єднуючу силу в житті Осіб Пресвятої Тройці. Особа Бога-Отця, Його вічне отцівство є джерелом духовного порядку та авторитету в церковній спільноті. Це взірець проводу (духовного батьківства та материнства) у монаших спільнотах. Особа Сина - це взірець справжнього послуху отцеві/матері спільноти і архетип братерства. Особа Духа Святого - це натхнення до особового і спільного зростання, джерело сопричастя та єдности спільноти, основа творчої свободи кожної особи у церковному сопричасті. Кожен член спільноти «у Христі» переживає сопричастя з усіма Особами Тройці.

Пресвята Тройця є зразком виховання монаха як повного християнина і як досконалої особи, бо веде до досконалости Отця (див. Мт. 5, 48; Лк. 6,36) через розквіт особистих талантів (див. Мт. 25,14 - ЗО; Лк. 19,12 - 27) та прагнення харизм Святого Духа (див. 1 Кор. 12 - 14).

Особа, свідома своєї ідентичности, не діє сама, але завжди разом з иншими і через инших, на зразок дії Пресвятої Тройці: Отець діє через Сина, посилаючи Святого Духа; Син діє в ім’я Отця через Святого Духа, а Дух ісходить від Отця і в Сині перебуває. У монашій спільноті ігумен, який є віддзеркаленням образу Отця, діє через брата, що втілює послух і посвяту Сина, уділяючи йому Святого Духа у благословенні.

Усвідомлення й визначення свого «я», своєї особовости та оригінальности не є перешкодою до збереження єдности, а, навпаки, є передумовою її багатства. Перешкодою до створення єдности є радше самозакоханість, закриття у собі, нездатність до виходу з себе. Там, де немає визначености в особовості чи ідентичності, можна говорити хіба що про невизначену масу, а не про єдність різних і відмінних. Маса-тісто змішує й розчиняє всіх, нівелює й поглинає відмінності. Ці тенденції до нищення особистости - чи поодинокої, чи в спільноті - виникли внаслідок гріха прародичів. Він спричинив те, що людина стала закрита до Бога, до иншої особи, а відтак і до всього створіння. Це закриття спричинило у душі безодню порожнечі, яку ніщо не в силі заповнити. Згрішивши, людина розірвала зв’язок із Богом, пошкодила Божий образ і втратила Божу подобу. Внутрішню порожнечу людина намагається заповнити власноруч витвореними ідолами, серед яких - любов до багатства, влади, слави та скороминуча плотська насолода.

Ідоли закритої у собі людини завжди ті самі. Свідчення про них знаходимо як у Старому, так і в Новому Завітах. Змій-спокусник у раю, що спонукав людину не послухати Бога, підбурює до бунту вибраний народ, що мандрував пустелею; той самий спокусник приступає до Христа, намагаючись відвернути Його від сповнення волі Отця. Потрійна пожадливість - догоджування тілу, жадоба слави і влади (див. Мт. 4, 1-11) - ніколи не залишить серце людини, бо «все, що у світі - пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя» (1 Йо. 2,16).

Христос, спокушуваний у пустелі, перемагає спокуси і тим самим відкриває шлях до визволення людини. Цей переможний шлях Христа є прообразом монашого шляху. На нього стають усі, «хто може збагнути» (див. Мт. 19, 12).

Святий Дух - автор і містагог монашої ідентичности

Бог в Ісусі Христі сходить до впалої людини. Він не зупиняється перед приниженнями, стражданнями і навіть смертю. А тоді, «зустрівши впалого Адама» на самому дні аду, підніймає його до рівня Божого Сина і в Сині садить «праворуч себе, Бога й Отця». (13) Відтоді й досі в Зісланому Святому Дусі Бог відвідує кожну людину, даючи в покликанні натхнення до спасення. Святий Дух вільно «дихає, де хоче» (див. Йо. З, 8), вибираючи собі тих, котрі будуть поклонятися Богові «в Дусі і правді» (пор. Йо. 4, 23). Благодать покликання - це вираз божественної любови до грішників. Адже «Бог полюбив нас, коли ми були ще грішниками» (див. Рим. 5, 8- 9). Таку людину, з її проблемами і гріхами, шукає Святий Дух, за неї молиться «стогонами невимовними» (Рим. 8, 27), кличе її до спасення.

Покликання Святого Духа дає людині шанс знову віднайти власну ідентичність, зокрема, через віднайдення спільноти любови, тобто Церкви. Святий Дух є Духом усиновлення, який кличе з серця християнина: «Авва, Отче!» (Гал. 4, 6). Він будить у християнинові Боже синівство, підносить до Його подоби образ Божий, який кожна особа отримала при сотворенні. Саме дією Святого Духа ми вчимося істинної молитви та синівської довіри і відкритости до Небесного Отця.

Серед спільнот, що їх відкриває людині Дух, є й монаша спільнота. Позитивна відповідь людини на благодать покликання започатковує її висхідний рух до Бога. Цей рух починається з покликання, яке дарує Святий Дух, продовжується у Христі, наслідуючи Його послух (див. Флп. 2, 8), убогість (див. Лк. 9, 58), чистоту - відкритість на всіх (див. Мт. 12, 48 - 50). Через молитву, піст, милостиню життя монаха як досконалого християнина розвивається «від образу до подоби» і дозріває до єднання з Богом Отцем, до духовного отцівства, спроможного передавати духовне життя благодати своїм співбратам і плекати його в них.

Духовне зростання людини не може відбуватись окремо від инших осіб, бо Святий Дух є Духом сопричастя - основи духовного, спільнотного та церковного життя. Саме Він виводить нас із гріховної самоізоляції, вдосконалює нашу природну людську релігійність і вчить поклонятись Отцеві в Дусі та Істині. Відкриваючи нас до сопричасного життя з иншими людьми, Святий Дух дарує нам здатність бути щирими, мужніми в міжособових стосунках, вводить нас у спільноту Церкви та Пресвятої Тройці.

Найвищим проявом такого сопричастя є цілковита самовіддача та посвята себе Богові й ближньому, яка здійснюється в жертовній любові (агапе) монашої посвяти. Дар любити самовіддано є знаком Божої любови, яку подає Дух Святий. Святий Йоан Богослов свідчить, що «Бог - любов» (1 Йо. 4, 8). Лише така сила любови, яка є самим Божим життям, здатна втілити покликання кожної людини любити і бути любленою, задовольнити тугу людського серця за вічністю – любов’ю вічною, вірною і плідною.

Нема дії Святого Духа без Отця і Сина чи окремо від Них. Також і людині «не добре бути самій» (див. Бут. 2, 18). Для її зростання необхідна спільнота – сім’я, Церква, монастир, - яку для себе відкриває покликана Духом людина. Святий Василій Великий уважає, що спільне життя саме через сопричасність дарів з иншими є вище від самітного:

Кожний з цих дарів приймає людина не для себе, але для інших. Сила Святого Духа, присутня в одному дарі, нестримно переходить на всі дари... У спільному житті кожний має спроможність уживати свій дар, уділяючи його іншим. Тоді кожний збирає плоди дарів інших, немов би свої власні. (14)

Немає духовного життя поза життям у Святому Дусі, тобто поза лоном церковної спільноти. Спільнотою, в якій людина знаходить Бога, є Церква - «зібраний народ в єдності Отця і Сина, і Святого Духа». (15) У церковній спільноті людина відкриває для себе спільноту богопосвяченого життя, котре є «одним із видимих слідів, що їх залишає в історії Пресвята Тройця, щоб таким чином розбудити в людей тугу за привабливістю божественної краси». (16)

Святий Дух надихає засновників монаших спільнот і, певною мірою, творить засновницьку харизму, яка перетворюється в особливі прояви спільної для всіх духовности монаших сімей. Це розмаїття харизм є благодаттю: «Різні дари, але один і той самий Дух» (див. 1 Кор. 12, 4-5). Важливо, щоб кожна монаша спільнота, незалежно від статусу чи юридичної підпорядкованости, відважно розвивала власну харизму - підставу ідентичности, все глибше інкультуруючи її в спадщину Божого люду УГКЦ.

Справжнє сопричастя неможливо замінити штучним творенням єдиної централізованої монашої інституції, подібно як в історії виявилися невдалими всі спроби злити помісні Церкви в єдину юридичну організацію, ототожнену з Христовою Церквою.

З иншого боку, духовно незрілими є тенденції абсолютизувати окремішність, виключність, виняткову «заслуженість» окремих монаших спільнот. А втім, на певному етапі духовного дозрівання ці тенденції можуть траплятися. Коли починає діяти Дух покликання в особі і монашій спільноті, то спочатку вони реагують на поклик Духа індивідуалістично, підкреслюючи відмінність від инших як визначальну ознаку ідентичности. Таке підкреслення означає, що процес пошуку ідентичности, «приодягнення в нову людину», ще не завершився. Ми «вже» инакші від світу (иноки) і між собою, але ще не відчули себе «одним Тілом» у Христі. Наш висхідний рух до Отця «вже» розпочався в Святому Дусі, але «ще не» знайшов себе в Сині Божому. Проте Дух Святий як «педагог до Христа» поступово дарує це почуття одного Тіла, тобто Церкви, невід’ємною частиною якої є монаша спільнота. Специфічно монашим чинником єднання є не юридична уніфікація, а єдине правило молитви, спільне для всіх монаших спільнот. Що глибша молитва, то повніше сопричастя монаших ідентичностей.

Святий Дух усередині спільнот творить простір, в якому відбувається життя спільноти і зберігається «причастя дарів Святого Духа й у Святому Дусі». Святий Дух обдаровує кожного своїми дарами. Монахи діляться між собою своїми матеріяльними й духовними добрами й обмінюються служіннями. (17)

Святий Дух, який єднає через розділення дарів (вогненних язиків) усередині спільнот, також єднає через розділення харизм монаші спільноти. Він обдаровує мовами і розбиває «вавилонську вежу», в якій люди не змогли знайти спільної мови, дає харизми апостольства та єдности, а понад усе обдаровує міцною і творчою любов’ю. Той самий Дух єднає християн в «єдину, святу, соборну й апостольську Церкву» через розділення харизм різним помісним Церквам, котрі збагачують Вселенську Церкву неповторними помісностями.

Святий Дух відкриває для новиків (послушників), які розпочали свій період «духовної проби» в монаших спільнотах, можливості глибинного самопізнання, прочитання харизми покликання на «скрижалях» своїх сердець, а також відчуття духа сопричастя з братами/ сестрами. Там, за словами Папи Івана Павла II, духовні наставники мають виховувати плекати «духовність сопричастя» (18), при якій дух братерства і спільноти має подолати психоемоційне відштовхування, егоцентричне відсторонення одне від одного, амбіційну зверхність, що їх людина носить у «старому Адамі» і з ними приходить у спільноту. Через зовнішнє приодягнення в чернечий одяг виражається внутрішнє рішення позбутися спокус плоті, слави та влади й одягнутися в чистоту, вбогість та послух. «Духовна проба» буде успішною тоді, коли внутрішня сутність людини буде приведена у відповідність зі змістом, що його виражає приодягнений чернечий одяг. Тоді вперше стане відчутною ідентичність «духовної людини».

Святий Дух відкриває справжній простір для свободи дітей Божих, котра докорінно відрізняється від концепції світської свободи, створеної модерною філософією за кличем: «Моя свобода закінчується там, де починається твоя». Євангельська свобода збудована на ось якій основі: «Все моє - Твоє, Твоє ж моє» (Йо. 17, 10); на причасті дарів Святого Духа: все моє буття є для тебе, а твоє - для мене. Даючи і приймаючи, творимо одну спільноту, адже «духовні» особи не відмежовуються одна від одної. Кожен діє в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, і тим самим в ім’я ближнього, в ім’я монашої спільноти та в ім’я Церкви. Діючи через инших і разом з иншими, вони творять спільноту й Церкву. Таким чином, єдність виражається в різноманітності облич, у різноманітності інституцій, немов ті вогненні язики на головах апостолів у день П’ятдесятниці.

Божий Син - образ найдосконалішого Богопосвячення

Святий Дух, молячись і діючи в покликаній людині, веде її через період «духовної проби» до змужніння. У цьому Він - Педагог. В історії спасення, описаній у Біблії, Святий Дух вів Божий люд через цілий Старий Завіт, готуючи до зустрічі з Месією. Коли «в повноті часів» з’явився Месія, то для багатьох Він виявився хоча й очікуваним, проте инакшим, ніж вони собі уявляли. Одні зуміли відкритися на Його божественну инакшість і стали Його учнями, инші покинули Його, залишившись із власними ілюзіями.

В особистій історії спасення кожного з нас відбувається щось подібне. Благодаттю Святого Духа ми відкрили власне «я» через самопізнання. Сходження вглиб самого себе, яке є сенсом періоду послушництва, веде до джерела самоідентифікації, котрим є образ Христа. Зустріч із Ним на шляху покликання є величезним шансом, коли самопізнання стає богопізнанням. Бог у Христі відкривається як зовсім Инший. Той, хто готовий прийняти Його инакшість, піде за Ним далі, стане Його учнем, тобто инакшим, ніж був раніше. Для кого зустріч із Христом буде «надто жорстокою» (див. Йо. 6, 60), той матиме кризу власних уявлень про покликання і, тим самим, кризу тотожности. Така криза для християнина є нагодою відкрити правду про себе, не впасти в ілюзію самозадоволення, захоронює від небезпеки зупинитись у своєму духовному пошуку святости та спонукає як істинного учня йти за тим, хто є Дорогою, Істиною і Життям (див. Йо. 14, 6).

Подібне відбувається з кожною монашою спільнотою. Народжена з натхнення Святого Духа, вона завжди з вдячністю згадуватиме «блаженне лоно» (див. Лк. 11, 27), з якого вийшла. Це «лоно» могло історично бути як в УГКЦ, так і в инших помісних Церквах. Зустріч із Христом на рівні життя монашої спільноти - це шанс зростати «літами і ласкою» і, подібно до Христа, поступово «вростати» в актуальний історичний і культурний контекст, щоб органічно «вписатися» в духовну панораму УГКЦ. Неготовність тих чи инших спільнот «рости в Христі» і вростати в Його Тіло - УГКЦ - обернеться для них тенденціями до ізоляції і замикання в собі, до абсолютизації харизми за неспроможносте її втілення. Зростання покликаної людини до інтеграції в спільноту, як і зростання внутрішньої, інституційної інтеграції, а також інтеграції між різними спільнотами і, остаточно, з Церквою є шляхом аскези, коли в Христі «умертвлюються» наївні й емоційні прагнення до самозалюблености, притаманні «духовному дитинству». На їхнє місце приходить нове, «доросле» мислення ширшими категоріями Церкви й народу.

Середовищем, у якому відбувається повсякденний перехід від «я» до «ми», від приватних справ до спільних завдань, від пошуку «мого» до пошуку «Христового» є монаша спільнота, а монастир стає домом, у котрому живе Христос Учитель (див. Йо. 1, 37- 39). Сутністю спільнотного життя в Христі є любов, спроможна прямувати за Христом і жити в Ньому, а через Христа виходити назустріч иншим.

Св. Василій Великий заохочує монахів і всіх християн до «наслідування Христа в міру Його воплочення» (19) та до повного уподібнення Нього. Дорога уподібнення починається в святому таїнстві хрещення. На запитання про значення хрещення св. Василій відповідає: «Той, хто хрестився, змінився в думках, словах і вчинках, і отриманою силою став тим самим, з якого народився». (20) Таке наслідування є не лише зовнішнімм життям, заснованим на людських можливостях. Таїнство хрещення робить нас членами Тіла Христового. Як Христос, воплочений Бог, у своєму людському житті відкрив світові істинного Бога, так життя християнина є продовженням тайни воплочення в тілі Церкви.

Монах - людина, що обожествлюється - переживає цю тайну в глибині власного серця. Через його людську природу і чеснотливе життя Господь Ісус Христос продовжує своє благодатне воплочення в кожному історичному моменті існування Церкви. Руки монаха стають Божими руками, які обтирають сльози плачучих, уздоровлюють немічних, дають милостиню потребуючим. Слова його проповіді стають словом Божим, яке скріплює слабких духом, дає потіху засмученим, пораду тим, що сумніваються. Його рани, отримані під час переслідувань за віру, є ранами Христа. Його страждання, за словами апостола Павла, доповнюють «те, чого ще бракує скорботам Христовим для Його тіла, що ним є Церква» (Кол.1, 24).

Всіляке добре давання з висоти походить (див. Як. 1, 17). Ним є воплочений Бог Ісус Христос. Він є найкращим прообразом ідентичности, яка полягає в свідомості любови Отця, задовольняється тим, що Отець дає, шукає Його слави і Йому служить. Христос не накопичує речі, не шукає своєї слави й не панує над иншими. Він прийшов у цей світ без нічого і з нічим відходить. Народжується у вертепі, а помирає на хресті, позбавлений усього.

Свідомість любови Отця не потребує заповнювати серце земною владою. У дитинстві Ісус Христос цілком був відданий владі Йосифа й Марії, щоб згодом піддатися владі Пилата, який засудить Його і віддасть владі воїнів, які Його вб’ють.

Свідомість любови Отця не шукає власної слави й задоволення, а в усьому слухає Небесного Отця, даючи себе під провід Святого Духа (див. Мт. 4,1) - Духа любови. Він слухає Отця і применшує себе, ставши людиною і слугою аж до смерти, смерти хресної (див. Флп. 2, 6 -8; Мт. 28,5).

Ісус Христос знає, хто Він, бо Він є носієм синівської ідентичности. До такої внутрішньої ідентичности Він кличе всіх тих, хто вірує у Нього, й обіцяє їм «світло життя» (див. Йо. 12, 44 - 50).

Зростати в Богосинівстві Христа означає бути вільним. Разом із Христом, через Нього і в Ньому нам повернена гідність бути синами Бога Отця. Ми можемо в Христі зростати в усвідомленні цієї гідности і тим самим постійно преображуватися з духовних дітей у «зрілих мужів».

Наслідування Христа по-монашому - це також постійне духовне змагання, безнастанна боротьба і, остаточно, сходження на голготський хрест. Христос не шукав хреста заради себе, але прийняв його з любови до нас і заради нашого спасення.

Зростаючи, виховуючись як богопосвячена особа, монах чи монахиня зростає і здійснює своє синівство Боже у Христі - Єдинородному Сині. Лише та особа здатна жити в спільноті, котра дедалі повніше відкриває в собі Боже усиновлення. Вона «не заздрить, не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла» (1 Кор. 13, 4-5). Особа, яка знає, ким вона є, спроможна служити, слухати, роздаровувати себе; радіти присутності инших, сприймати їхні особисті таланти й духовні харизми. Ті, що люблять себе такою Божою любов’ю, можуть любити инших тією ж самою любов’ю і цим творити ширшу ідентичність - монашу спільноту. Тому справжня монаша спільнота потребує людей зі сформованою ідентичністю, різних осіб, із різними талантами й харизмами.

Коли будуємо стосунки сопричастя, то зустрінемося з людськими недосконалостями, які потребуватимуть зцілення й визволення. Це хрест буття в спільноті, в якій рани людських немочей треба помазувати миром милосердя й прощення.

На своєму шляху за Христом і в Христі монах причащається Його Євхаристійним Тілом, приймаючи його як завдаток для продовження шляху, гармонізує ритм свого життя з ритмом літургійної молитви, а Христос стає його свідомо прийнятим життєвим Учителем.

У Христі кожна спільнота дозріває до усвідомленої ідентичности. Власна інституційна тотожність нерозривна з иншими спільнотами. Відходять амбіції нездорової конкуренції, перших місць у Церкві, зникає небезпека ексклюзивізму монашої спільноти як «Церкви в Церкві». «У Христі» спільноти починають із вдячністю сприймати відмінності одна одної. Позаяк Христос увійшов у людську історію і зростав у ній як чоловік, то й дозрівання монаших спільнот «у Христі» потребує історичного часу.

Любов не може існувати ізольовано. Істинне людське буття екстатичне, звернене до инших. За словами св. Василія Великого, ніщо так не характерне нашій природі, як потреба один одного, взаємного спілкування, а також взаємна потреба любити подібного нам. (21)

Чернечі спільноти з ідентичністю, сформованою в Христі, не суперничають між собою, але діють разом для добра Церкви, користаючи з дарувань кожної чернечої спільноти, будучи свідками всіх євангельських блаженств, протидіючи світові суперництва, гонитві за багатством, пошуку слави та влади.

У Христі чернечі спільноти починають плекати позитивні й солідарні зв’язки, визнаючи присутність иншого як дар Бога. Взаємне позитивне сприймання, що його апостол Павло порівнює до сприймання себе членами одного Тіла, стає передумовою взаємовідчуття себе єдиним церковним організмом. Кров, яка пульсує в судинах цього «організму», - це єдине правило молитви. Глибоко живучи ним, монашество стане душею Церкви. (22)

Любов, яка випливає з Пресвятої Тройці, єднає три Особи в Єдиного Бога, єднає Ісуса зі своїми учнями та Христових учнів між собою (див. Йо. 17). Є одна любов – Ὸαγάπη. Вона, за словами св. Климента Олександрійського, є силою, яка творить Христову Церкву.

Бог Отець - джерело і звершення монашої ідентичности

Зростання в Христі - дуже важливий етап духовного розвитку монашества. Фактично зараз цей етап проходить більшість Чинів і Згромаджень УГКЦ. Значна частина монашества в Україні - люди молодого віку, котрі дуже потребують проводу духовних отців і матерів. Водночас монашество, як і ціла Церква, гостро відчуває нестачу духівників, тобто людей, наділених харизмою духовного отцівства. Тринітарна ікона монашества буде повністю написана тоді, коли поруч зі знаками дії Святого Духа і Божого Сина буде окреслено знаки дії Отця. Адже одним із завдань місії Сина Божого на землі було відкрити людям Бога як Отця. Доростання нашого монашества «в Христі» до Бога-Отця є актуальним завданням і перспективою. Виразне бачення перспектив є однією з передумов монашої ідентичности, динаміки зростання монашества, розпочатого в благодаті Святого Духа, продовженого в Христі і в Його Тілі - Церкві, щоб через Христа прийти до Отця. Саме у ставленні до Отця осягається повнота монаха - людини, яка віддана і посвячена єдиному (монос) Богові, по-синівськи захоплена Отцем і Його справою спасення світу. Вже не в инакшості щодо світу і свого минулого (іноцтві) ідентифікує себе монах, а в ступені уподібнення і наближення до Отця (монашестві).

Осягання життя в Бозі Отці всередині спільноти проявиться в розвитку монашого правила: спочатку як зовнішньої дисципліни, а пізніше як внутрішнього сопричастя, очоленого духовним отцівством ігумена. Монастир все більшою мірою набиратиме характеру євангельського «дому Отця», бути в якому - найвище щастя, до якого приходити й повертатися - найвища мудрість. У повноті монашества яскраво розкриється особиста харизма брата/сестри, виявлена саме завдяки сопричастю зі спільнотою. Ця харизма, з одного боку, черпає з харизми засновника, а з другого - творчо розвиває її відповідно до сучасних обставин. Поєднання харизми засновника з харизмами членів монашої спільноти творить унікальну харизму даної спільноти в Церкві. Виявленню цієї харизми покликана служити вся інституційна структура, а також людські й економічні засоби конкретного Чину чи Згромадження.

У перспективі розвитку розуміння монашої ідентичности Святий Дух відкриватиме кожній спільноті нові можливості, котрі здавна називались ідіоритмією: ігумен – ікона Отця – прозорливець, серцевидець – бачитиме харизми в кожному братові/сестрі й буде готовий вийти назустріч їхньому особистому ритму духовного життя. Братерська кеновія в процесі розвитку сопричастя може перерости дотеперішні інституційні рамки. Можуть виникати нові форми монаших спільнот. Це свідчитиме про інтенсивність монашого життя і про виразну дію благодати в інституціях. В історії монашества з нових «ритмів» кеновійного життя творилися відповідні до них форми: лавра, де спільноту об’єднували спільні молитва та Євхаристія; скит, де невеликі спільноти майже повністю відокремлювалися від великих кеновій; нарешті, монаша схима – усамітнення заради перебування зі самим лише Отцем – «єдиним началом» у Пресвятій Тройці – і видимого виявляння Його невидимого Отцівства.

На рівні зовнішніх відносин між спільнотами життя в Богові Отцеві, зосередження на Його Особі створює невидимий Центр взаємного притягання і сопричастя монаших спільнот. Реально переживаючи своє синівство в Отця, такі спільноти готові щиро пережити братерство/сестринство між собою, відчути себе єдиною родиною перед лицем Отця.

Тепер життя Отця, Сина і Святого Духа виразно розвивається в єдиній монашій родині з’єднаних навколо Отця в єдиному Тілі Сина різних свідомих своєї ідентичности осіб. Ці особи сповнені Духом любови, радости, миру, терпеливости, доброти, милосердя, віри, лагідности, стриманости. Зовнішнім знаком пошуку цього життя є знак хреста. Тому щоразу, творячи знак хреста, ми молимося й ісповідуємо, кажучи:

– «В ім’я Отця», – і віруємо, що Отець полюбив нас віковічною любов’ю, створив нас єдиними і неповторними. Тією самою отцівською любов’ю треба нам любити Бога і ближніх так, як Він нас полюбив (див. 1 Йо. 4,7-21). Тільки отцівська любов дає змогу любити ворогів, молитися і померти за них (див. Мт. 5, 43-48). Бог нас «вибрав перед заснуванням світу, щоб ми були святі й бездоганні перед Ним у любові, [...] щоб ми стали Його синами через Ісуса Христа (Еф. 1, 4-5). У цьому закладена глибока основа християнської й монашої ідентичности, що вчиняє монаха передусім «людиною любові» (23).

– «В ім’я Сина», – і подвизаємося впродовж цілого життя жити у Христі, кожним знаком хреста уподібнюємося до Христа, стаємо «христоподібними»; «очищуємо» свою духовну одежу в Йордані; разом із Христом боремося з житейськими спокусами. Ми інакші щодо світу з його структурами багатства, влади й слави, і через те здатні преобразити себе і світ; ми проповідуємо слово Боже і, як справжні «хрестоносці», стаємо готовими все перетерпіти заради істини щоб, нарешті, стати співучасниками Його воскресіння і нев’янучої слави.

– «В ім’я Святого Духа», через якого Боже «Слово стало тілом і оселилося між нами» (Йо. 1, 14); Духа, що сходить на Ісуса Христа в ріці Йордані і дає початок Христовій місії на землі; Духа, що сходить на апостолів і починає місію Церкви в світі – аж до кінця віків; Духа, що об’єднує Церкву в одну спільноту, її оживлює й одухотворює; Духа, що обдаровує її різними дарами й харизмами; Духа, який свідчить про те, що ми – діти Божі, котрі прийняли Духа усиновлення, кличемо «Авва!» і молимось «Отче наш!»

----------------------------------------------

4 Пор. Йоан Дамаскин, Точне пояснення православної віри, гл. 8 «Про Пресвяту Тройцю».

5 Тріодь Цвітна, Вечірня П’ятдесятниці.

6 Василій Великий, Про Святого Духа, 18.

7 Григорій Назіянський, На святу Пасху, Бесіда 1, 4-5.

8 Догмат VI гласу Недільної Вечірні.

9 Див. Іван Павло II, Апостольське післясинодальне поучення Vitaconsecrata (Богопосвячене життя), Рим, 1996, 9; 18; 21; 22; 42, (укр. вид. - Львів, Місіонер, 1997), (далі - Богопосвячене життя).

10 Див. Іван Павло II, Апостольське поучення Familiarisconsortio, (Родина в наш час), Рим, 1981, 11, (укр. вид. - Місіонер, Львів, 1995).

11 Див. Іван Павло II, Енцикліка Divesitmisericordia, (Бог, багатий милосердям), Рим, 1980, 7.

12 Див. Йоан Золотоустий, Про священство, 6, 10; До віруючого батька, 3, 2.

13 Див. Анафора Божественної літургії Василія Великого

14 Василій Великий, Ширші правила, 7, 2.

15II Ватиканський Собор, Догматична Конституція про Церкву Lumengentium (Світло народів), 1964, 4, (далі - Lumengentium).

16 Богопосвячене життя, 20.

17 Див. Василій Великий, Ширші правила, 20.

18 Див. Іван Павло II, Апостольський лист Nonomillenioineunte(На початку нового тисячоліття), Рим, 2001, 43.

19 Василій Великий, Ширші правила, 43.

20 Василій Великий, Коротші правила, 20, 2.

21 Пор. Василій Великий, Ширші правила, 3, 1.