Церква – місце вираження монашої ідентичності

Деталі

Категорія: Останні новини

Опубліковано: Вівторок, 05 листопада 2019, 14:36

Автор: Адміністратор

Перегляди: 1288

(заключний документ першої сесії собору монашества УГКЦ «Преображення у Господі»: Ідентичність монашества в покликанні і служінні УГКЦ. Розділ IV)

«Євангельські ради є відблиском життя Пресвятої Тройці, виявом початку вічного життя в Бозі, яке розпочинається вже тут, у Церкві, що паломничає до небесної батьківщини. Якщо ми не переживатимемо того, що відправляємо, то наша літургія може стати лише беззмістовним вираженням того, чим ми не є…»

ЦЕРКВА – МІСЦЕ ВИРАЖЕННЯ МОНАШОЇ ІДЕНТИЧНОСТИ

Вершиною всіх намагань християнського і монашого життя є повнота сопричастя з Богом і спільнотою. Історичним знаком такого життя як руху до повноти стала Пасха Христа – Його смерть і воскресіння; літургійним знаком – таїнство Пресвятої Євхаристії, що звершується під час Божественної літургії. До нього впродовж цілого тижня готує правило молитви Часослова, найорганічнішим днем для його звершення є Неділя – «ізрядний» День Господній, «мала Пасха», «восьмий день». Пасха є центром річного і тижневого «кіл», вона продовжує «відбуватися» в історії, актуалізуючись на кожній Божественній літургії. Зближення до Бога виявляється в причасті Його Тіла й Крови, взаємозближення людей – у тому, що вони стають одним Тілом – Церквою, якої Голова – Христос, а всі вірні – члени. Спільна Євхаристія виводить поза рамки партикуляризмів і відокремленостей, причому це робиться не ззовні, інституційно-юридично, а зсередини – харизматично й вільно. Кожна Євхаристія онтологічно єдина й тотожна смерті й воскресінню Христа. Вона творить, живить і зміцнює Церкву. З євхаристійної еклезіології походить чудове слово «сопричастя», яке влучно окреслює євхаристійний характер єдності Христової Церкви. Сопричастя Церкви – це і сопричастя Отця, Сина і Святого Духа в Пресвятій Тройці, і сопричастя Бога та людини у Воплоченому Слові, і сопричастя живих та померлих у Христі воскреслому, і сопричастя віруючих та охрещених у Христі євхаристійному, і сопричастя нових неба та землі у Христі прославленому. Євхаристійне сопричастя – підстава для єдності монашества як між собою, так і через Церкву з цілим світом.

• Євхаристія і Церква

Євхаристія є метою та звершенням святих таїнств християнського втаємничення. Вона є осердям Церкви й монашого життя. «Євхаристія творить Церкву, а Церква здійснює Євхаристію» /59/. Таїнство Пресвятої Євхаристії реально здійснює сопричастя і є найвищою ознакою як боголюдського спілкування, так і єдності церковної спільноти. Тіло і Кров живого Христа, що отримуємо дією Святого Духа, є небесним кормом для всілякого духовного життя та монашого подвигу. Це дієва тайна видимого і невидимого святого таїнства.

Крім небесного, Євхаристія має земний вимір. Щоденне життя характеризується євхаристійними чеснотами вдячності, щедрості, привітності, гостинності, шляхетності, солідарності, щирості, довіри, милосердя, радості, прощення, надії, а в усьому – любові. Так створюється таїнственне євхаристійне коло: життя веде до служіння Євхаристії, а Євхаристійна відправа наснажує щоденне життя.

В Євхаристії відкривається глибинна природа Церкви – спільноті запрошених на гостину для святкування пам’яті дару того, хто жертвує і сам є Жертвою. Вірні беруть участь у святих таїнствах, стають «однокровними родичами» Христа, причащаються через Нього божественністю.

«Монах за своєю суттю завжди є людиною спільноти. Цим словом від давніх часів вказувалося, зокрема, на монаший спосіб кеновійного, тобто спільного життя. Монашество показує нам, що немає справжнього покликання, якщо воно не народжується в Церкві і для Церкви» /60/.Тому монашество незаперечно належить до життя і святості Церкви. Це означає, що присутнє від самих початків Церкви у ній ніколи не зникне богопосвячене життя, бо воно є її фундаментальним елементом, який виражає її внутрішню сутність.

Євангельські ради є відблиском життя Пресвятої Тройці, виявом початку вічного життя в Бозі, яке розпочинається вже тут, у Церкві, що паломничає до небесної батьківщини. Якщо ми не переживатимемо того, що відправляємо, то наша літургія може стати лише беззмістовним вираженням того, чим ми не є. У Церкві ми здійснюємо прилюдне спільне і вселенське поклоніння Отцеві через Христа у Святому Дусі /61/.

Літургійна традиція помісної Церви, яку ми називаємо «обрядом», а конкретно наш візантійсько-український обряд – це взірець нашого церковного життя і живлюще джерело духовного життя Церкви. «Всі священнослужителі і члени інститутів посвяченого життя зобов’язані вірно дотримуватися власного обряду і з кожним днем глибше його пізнавати й досконаліше його здійснювати» (Кодекс Канонів Східних Церков, кан. 40, §1).

«Чим більше Східні Церкви будуть самими собою, тим чіткішим буде їхнє свідчення, ближчою і яснішою їх належність до християнського Сходу, пліднішою та ціннішою їх доповнювальність стосовно західної традиції» /62/.

Смерть і воскресіння Господа нашого Ісуса Христа – це не тільки факти їхньої історії, але події вічно живі через літургійну анамнезу, тому що Христос воскрес і вічно живе. Богослужения перемінює хронологічний, космічний, метричний, лінійний час у καιρόϛ – час завжди сприятливий, час спасіння, який набирає нового значення, нової божественної риси. Минуле й майбутнє зливаються в таїнственному вічному «тепер», у сопричасті неба й землі. Це вічне «тепер» полягає у сходженні «благодаті Господа нашого Ісуса Христа, любові Бога Отця і причастя Святого Духа», «нині і повсякчас і на віки віків» /63/.

Дух Святий у вічному «тепер» сходить на молільників, як на таїнственне, церковне Тіло Христа і на Чесні Дари, як на Євхаристійне Тіло Христа, щоб вчинити всіх людей одним святим народом, разом із патріярхами, пророками, апостолами, мучениками, померлими й живими, – аж до повноти часу, коли все повернеться до Господа і з’єднається у вічній небесній літургії перед престолом Агнця.

Завдання Євхаристії полягає передусім у єднанні причасників між собою і в переміненні їх через споживання Тіла і Крови в одну природу з Христом. Християнський обряд є персоналістичним: метою Євхаристії є преобразити кожного з нас у Христа.

• Євхаристійні джерела монашої ідентичності

Справжнє богослуження полягає не в особистому відокремленні, втечі від світу і від труднощів, а в діяльному сопричасті з братами й сестрами, надто з потребуючими, у взаємній підтримці, щедрості, у служінні іншим, які щораз більше стають головними в нашому житті.

Якщо людина не живе жертовною любов’ю, то її участь у євхаристійній жертві буде «в суд і на осудження» (див. 1 Кор. 11, 29), на велике життєве роздвоєння і суперечність. На цей зв’язок звертає увагу св. Йоан Золотоустий у проповіді на Євангеліє від Матея:

Хочеш принести честь Христовому Тілу? Не забувай Його тоді, коли воно наге. Не приноси Йому честі у шовкових ризах тут у храмі, якщо нехтуєш це тіло надворі, де воно терпить холод і наготу. Той, хто сказав: «Це моє тіло», той так само каже: «Я був голодним і ви мене не нагодували» і «Все, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили»... Що вам поможе те, що жертовник переповнений золотими чашами, якщо він помирає з голоду? Почни годувати голодного, а відтак тим, що залишиться, зможеш прикрасити жертовник /64/.

Відправа богослуження – це найкращий і найефективніший шлях виховання. Вона є не приватною дією, а служінням усієї Церкви; вона належить до всього Містичного Тіла і його унаочнює. Богослуження є традиційною церковною молитвою, яка витримала випробування часу, не залежить від наших смаків і почуттів, бо через чернече церковне правило наполегливо нагадує, унаочнює й уприсутнює Боже спасіння в нас самих.

Монаше життя здійснюється як «знамення» присутності божественного в тілі Церкви завдяки своїй євхаристійній основі. Таїнство Пресвятої Євхаристії є основою монашого подвигу.

Причастя Тіла і Крові Христової робить причасника учасником Його божественної природи і дозволяє божественній силі проникнути в людське зусилля, завдяки чому людина змінюється – обожнюється.

• Монашество – «знамення» присутності божественного в тілі Церкви

«Де Церква, там є Дух Святий. Де є Дух Святий, там є Церква» /65/. Діяння Святого Духа обрамлює земне життя Христа: Святий Дух сходить на Пресвяту Богородицю при благовісті архангела Гавриїла, і тоді в її лоні зачинається Богочоловік, Спаситель людства. Святий Дух п’ятдесятого дня після воскресіння Христа також сходить на апостолів, і тоді з апостольської єрусалимської спільноти, наче з лона, виходить і йде в світ Церква Христова.

Діяння Святого Духа триває в житті Церкви, сходячи на літургійно зібраний Божий люд і на євхаристійні Дари і творячи з них одне Тіло Христове – Його Церкву. Під час Божественної літургії священик виголошує: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога, і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами». Причастя Святого Духа є підставою сопричастя між Богом і людьми, а також людей між собою. На цій підставі існує Церква, а в ній – монашество. Кожна особа, втаємничена в життя Церкви, виходить із гріховної самоізоляції, відчуження й відмежування від Бога і ближнього та відкривається в Дусі Святому на Іншого. Здобувши Духа Святого і, тим самим, духовність сопричастя в Ньому, кожна людина може повністю зреалізувати себе, розквітнути в усій повноті талантів і дарів Духа, виявити і відчути увагу та любов, жити повнотою як людського, так і божественного життя.

Спільнота Церкви – ікона спільноти Осіб Пресвятої Тройці – є найорганічнішим контекстом існування монаших спільнот і монашества загалом як спільноти спільнот. У Церкві монашество діє, кажучи словами Христа, подібно до дріжджів у тісті. Це «Божі дріжджі» в «тісті» людської спільноти і середовища творіння. Тому монах «за своєю суттю завжди є людиною спільноти. Монашество показує нам, що немає справжнього покликання, якщо воно не народжується в Церкві і для Церкви» /66/. У зачинателів монашества завжди було живе відчуття Церкви, яке проявлялося в їхній повній участі в церковному житті в усіх його вимірах і в охочому послухові душпастирям. Оскільки монашество є в Церкві животворящим подихом Духа, то «оновлення чернечого життя може означати правдиве процвітання Церкви» /67/.

• Монаший вираз місійної природи Церкви

Місійний характер монашого життя, як і самої природи Церкви, випливає з особливої спасительної дії Пресвятої Тройці щодо людини. «Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише Ним – світ спасти» (Йо. З, 17). Сама Тройця тут об’являє себе місійною спільнотою Божественних Осіб: Отець посилає Сина і через Нього Святого Духа. Цю спасительну місію Христос передає своїм учням, роблячи їх учасниками Його власного післанництва: «І ще раз Ісус їм каже: «Мир вам!» Як мене послав Отець, так я посилаю вас». Це промовивши, дихнув на них і каже їм: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Йо. 20, 21-23).

Від самого початку свого існування спільнота-Церква отримала від Христа особливу місію у світі: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28, 19-20). Ця місія надихає її діяльність впродовж усього періоду її існування й випливає зі самої суті Церкви як містичного Тіла Христового. Ця місія є тією рушійною силою, завдяки якій вона з маленької єрусалимської спільноти розвинулась у безліч спільнот, розкиданих по цілому світі, але об’єднаних між собою духом Євангелія та апостольською спадкоємністю. «У свідомості ранньої Церкви було глибоко закорінене переконання про те, що вона є спільнотою покликаною до місії. Вона відчувала себе суб’єктом місії і кожен християнин, відповідно до своєї харизми і служіння, займав у ній якесь місце» /68/. Важливим у цей період було служіння чи харизма окремих вірних, «апостолів», яких спільнота посилала для того, щоб творити нові спільноти вірних. Проте Церква усвідомлювала, що частиною її місії є також пастирська опіка над вже існуючими спільнотами. Яскравим прикладом місійності ранньої Церкви є особа апостола Павла, який, з одного боку, проповідував Євангеліє там, де його ще ніхто не чув (див. Рим. 15, 16. 20); з іншого – дбав «про всі Церкви» (див. 2 Kop. 11, 28; Флп. 2, 20-21).

Святий Дух є місійним Духом Церкви, оскільки Його невпинно посилає Отець через Сина, як звіщав Христос апостолам: «А Утішитель, Святий Дух, якого Отець в ім’я моє зішле, той навчить вас усього і все вам нагадає, що я сказав вам» (Йо. 14, 26). Завдяки цьому Церква завжди перебуває in statu missionis (в стані посланництва-місії), а тому місійний характер є її важливою і незмінною особливістю. Він зродився у події П’ятдесятниці (див. Ді. 1, 8) завдяки дії Святого Духа і триватиме аж до кінця віків. Кожна Божественна літургія дарує нам досвід П’ятидесятниці: «Ми виділи світло істинне, ми прийняли Духа Небесного». Цей досвід перетворює нас у свідків Христа у цьому світі. Церква через заклик «У мирі вийдім» запрошує нас до цієї місії. Місійність є засадничим елементом покликання кожного члена Церкви, зокрема, й монаха чи монахині. Хто з християн втрачає свого місійного Духа, той стає мертвим членом Христового Тіла. Тому дар усякого служіння в Церкві передбачає післанництво – місію, метою якої є розширення Царства Божого на землі і відтворення у людській спільноті Лика Триєдиного Бога.

Монашество, що зродилося в лоні місійної Церкви Христової, є місійним уже за самою своєю природою, його веде Святий Дух. Апостол Павло навчає: «Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі. Бо ви не прийняли дух рабства, щоб знову підлягати боязні, але прийняли дух усиновленя, яким кличемо: «Авва! – Отче!» (Рим. 8, 14-15). Той самий Дух місії щедро подає кожній богопосвяченій спільноті окремі дари для звершення різними способами єдиного покликання – нести Євангеліє Христове всьому створінню і відкрити двері Дому Отця кожній людині. Тому з певністю можна стверджувати, що коли якась монаша спільнота перестає бути місійною, то вона гасить Духа (див. 1 Сол. 5, 19) і втрачає монашу ідентичність.

Історія євангелізації Центральної, Північної та Східної Європи є історією монашої місійності. На місійних територіях насамперед засновували монастирі, які ставали вогнищами духовного життя, культури і поширення слова Євангелія. Саме безперестанна молитва і праця цих спільнот була невпинною епіклезою над місійною територією: призиванням Духа Святого, який своєю силою обновив ці землі, де виникли великі християнські держави, серед яких і Київська Русь-Україна. Як колись, так і сьогодні кожна монаша спільнота Української Греко-Католицької Церкви покликана віднайти себе в сучасному місійному вимірі життя своєї Церкви для того, щоб глибоко осмислити і оновити власну ідентичність відповідно до особливості харизми власного монашого уставу. Нові терени місійного життя УГКЦ потребують заснування там нових монастирів як контемплятивного, так і активного способу апостольського служіння. Такий виклик сьогодення є conditio sine qua non (необхідною передумовою) існування нашого монашества, оскільки місійність є влита у серці кожного богопосвяченого життя. Наскільки життя богопосвяченої особи є віддане виключно Отцеві (див. Лк. 2,49; Йо. 4, 34), вибране Христом (див. Йо. 15,16; Гал. 1, 15-16) й одухотворене Духом (див. Лк. 24, 49; Ді. 1, 8; 2, 4), на стільки творчо виконує вона місію Господа Ісуса (див. Йо. 20, 21) і вносить свій глибокий і вагомий вклад в оновлення світу /69/.

• Монашество на служінні єдності Церков

Подих Святого Духа – це також збирання воєдино всіх, розпорошених гріхом. Єдність християн є, передусім, плодом дії Святого Духа, який закликає до внутрішнього навернення, поглиблення життя в Христі, взаємної братньої любові. Це навернення серця та святість життя разом із приватними та спільними моліннями за єдність християн II Ватиканський Собор вважає немов душею цілого екуменічного руху /70/. Тому монашество як Божий фермент і приклад радикального євангельського життя покликане оживити, надихнути і підійняти нову хвилю руху «за добрий стан святих Божих Церков і з’єднання всіх» /71/.

Богопосвячені особи природно відкриті до екуменічного спілкування /72/ Тому не дивно, що «сильні спільні ознаки, що об’єднують монаший досвід Сходу і Заходу, утворюють з нього чудовий міст братерства, де життєва єдність сяє навіть більше, ніж це може видаватися в діалозі між Церквами» /73/. Екуменізм спільного молитовного правила та спільного читання Святого Письма, яким живуть монаші спільноти Східних Католицьких і Православних Церков, може виявитися спасенним для осягнення правдивого сопричастя Церков.

«Автентичне монаше життя є й має бути одним із найважливіших аспектів екуменічної діяльності УГКЦ», – наголошено в проекті Концепції Екуменічної позиції Української Греко-Католицької Церкви /74/. Від цього «монашого екуменізму» дуже багато очікував один із геніальних провідників нашої Церкви, Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький. Засновуючи та відроджуючи монаші спільноти в дусі Східної традиції, головним їхнім завданням Слуга Божий вважав справу об’єднання Церков. У вступному слові до Типікону відновленого Монастиря преп. Теодора Студита Митрополит чітко окреслює мету братів: своєю працею і спільними силами спричинитися до того, щоб було «одне стадо і один пастир», а одночасно просити про це Бога у своїх молитвах, жертвах і наміреннях /75/.

Спільне почитання преподобних мучеників і святих може стати одним із могутніх чинників об’єднання Церков. Так святі мученики закликають до єдності. «Це екуменізм мучеництва та ісповідників віри, – сказав Папа Іван Павло II під час беатифікації мучеників нашої Церкви, – який вказує християнам двадцять першого століття шлях єдності» /76/. Мучеництво крови, проявлене в історії, сьогодні знаходить своє продовження й виявлення у свідченні щоденного монашого подвигу та християнської любові.

«Домами і школами» сопричастя можуть і мають стати монаші доми нашої УГКЦ, де правдива братня і сестринська любов стає свідченням приналежності до Христа й долає усі перешкоди на шляху до об’єднання. «Приязнь, милосердя і співпраця у спільному служінні та свідченні дадуть змогу переконатися, „як любо, коли брати живуть укупі” (Пс. 133)».11

У русі до сопричастя Церков-сестер, який інтенсивно триває ось уже декілька десятиліть, ще бракує виразного голосу нашого монашества. Цього екуменічного внеску очікує від монашества УГКЦ та Вселенська Церква.

• Богородиця – пророче «знамення» монашества

У Святому Письмі ми знаходимо багато свідчень про знаки, за допомогою яких пророки, люди натхненні Святим Духом, намагалися донести до сучасників Боже Слово. Ці знаки були видимим його проявом і пояснювали істинний зміст історичних подій, в яких Господь об’являв себе людові. Пророк втілював у своєму особистому житті те, що проповідував, і тому сам спосіб його життя був «знаковим».

Серед знаків пророчого символізму жінка була уособленням Божого люду в його стосунках із Богом. Риси характеру жінки мали прикмети цілого народу, який або приймає, або відкидає Божий союз. У контексті такого пророчого життя Пречиста Діва Марія є антитезою до невірного люду Ізраїля, який блудив з ідолами і задля дочасних вигод ішов на компроміс зі злом (див. Ос. 1-2). Життя Пресвятої Богородиці є життям пророчим, реальним знаком присутності Божого Слова в людському тілі. Вона є істинним знаменням, «знаком», яке сповістило і сповіщає світові, що «з нами Бог» (див. Іс. 7, 14).

Саме в постаті Божої Матері, Пречистої, Вбогої та Покірної, ми вбачаємо прикмети Церкви Христової – вірного, ціломудренного і покірного новозавітного Божого люду, на якому спочиває Святий Дух. Згідно з вченням Святих Отців, Пречиста Діва Марія є новою Євою, яка своєю особою заперечила гріхопадіння праматері. Діянням Святого Духа Пречиста Діва була приготовлена як істинний новозавітній храм для Сина Божого, що воплотився в її лоні з усією повнотою свого божества. Через неї прийшов Христос у світ і звершив його спасіння. Вона дала Божому Слову свою дівичу людську природу. Її тіло стало Тілом Христовим, а через Нього – Церквою Христовою. Як Мати-Діва вона стала родоначальницею нового людства у Христі, Матір’ю кожного віруючого – Матір’ю Церкви.

В особі Богоматері ми відкриваємо пророчий вимір її посвяченого Богові життя. Її прикмети є прикметами Церкви Христової й кожного її члена. Ікона Пресвятої Богородиці «Знамення» є іконою монашого життя. Тут кожна богопосвячена особа знаходить істинний сенс духовного батьківства й материнства. Саме біля стіп Богородиці, Богоносної Матері, яка з піднесеними руками безперестанно молиться і заступається за весь світ, ми бачимо ідентичність монашого покликання. Кожен інок покликаний вести життя пророче, бути храмом Святого Духа й постійно разом із Пресвятою Богородицею молитися за світ. Часом особливі дари тієї чи іншої монашої спільноти можуть бути незрозумілими й провокативними для сучасників, як це було в житті старозавітних пророків і, зокрема, в житті Божої Матері. Проте саме тут відкривається нам богородичний характер монашого життя – народжувати Боже слово, втілювати його в сучасну нам культуру і бути покірним, убогим, але вірним «знаменням» його присутності.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

59        Іван Павло II, Енцикліка Ecclesia de Eucharistia (Церква з Євхаристії), Рим, 2003,31.

60        Світло Сходу, 13.

61        Пор. Василій Великий, Про Святого Духа, 16.

62        Іван Павло П, Послання учасникам Конференції у Ніредьгазі (6 липня 1997р.).

63        Виголоси Божественної літургії.

64        Див. Йоан Золотоустий, На Євангеліє від Матея, 50, 3-4.

65        Іриней Ліонський, Проти єресей, 3, 24,1.

66        Світло Сходу, 13.

67        Світло Сходу, 27.

68        Пор. Jos Cristo Rey Gacнa Paredes, Missione // Dizionario Teologico della vita consacrata, Milano 1994, c. 1041.

69        Богопосвячене життя, 25.

70        Див. II Ватиканський Собор, Декрет про екуменізм Unitatisredintegratio (Возстановлення єдності), 1964, 8.

71        Прохання єктенії Божественної літургії. Див. Богопосвячене життя, 100.

72        Богопосвячене життя, 100.

73        Світло Сходу, 9.

74        Концепція Екуменічної позиції Української Греко-Католицької Церкви // Мета 2000, ч. 8 - 9, с. 5.

75        Див. Др. Климентій Шептицький, Митрополит Андрей і обновлення Східної чернечої традиції // ЦДІА, ф. 408, оп. 1, спр. 1119, арк. 7.

76        Проповідь Папи Івана Павла II під час Божественної літургії (Львів, 27 червня 2001 р.) // Візит добра і злагоди, Львів 2001, с. 67.

77        Інструкція Конгрегації Інститутів богопосвяченого життя та Апостольських спільнот Почати наново від Христа, Рим, 19 травня 2002, 41.

• < Попередня
• Наступна >