«Ступати слідами Зореслава»

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: Понеділок, 30 грудня 2019, 12:28; Автор: Адміністратор; Перегляди: 1510

26 грудня 2019 року в м. Ужгороді, напередодні Нового року та Різдва Христового, відбулося нагородження лауреатів престижної Всеукраїнської літературної премії імені Зореслава. Цьогорічним лауреатом став чернець Чину Святого Василія Великого, ієромонах о. Климентій Стасів за книгу «Чернеча офіра Христові й Вітчизні». Знаково, що о. Севастіян Сабол (псевдо Зореслав) був теж василіянином, а ще талановитим поетом і визначним релігійним та громадським діячем. «Ця премія наче від рідної людини, дуже мені близької, людини, що була і залишається ідеалом служіння слову не тільки на літературній ниві, але й в царині служіння Богові й людям», – сказав о. Климентій.

Про письменницьке покликання і його реалізацію, про служіння літературі та про лауреатство з о. Климентієм Стасівим, ЧСВВ, говорила Тетяна Боса.

Вважається, що спілка письменників ‒ це професійний цех, який дає можливість для зросту і взаємозбагачення. Як Ви, духовна особа, почуваєтеся в літературному середовищі?

На це запитання, насправді дуже об’ємне і поліфонічне, спробую відповісти з кінця. Я завжди і в усьому почуваюся добре, бо на все дивлюся оптимістично. Адже у світі так багато добра, краси, чару і любові, що для іншого почуття немає в душі місця. Світ ні на чому не сходиться клином. І тому не треба драматизувати, хіба що письменникам у книгах або артистам в театрі. А іншим ‒ зась! Навіть в найгіршій ситуації є завжди надія. Важливо тільки побачити її. І це вже привід для радості.

Як почуваюся в літературному середовищі? Для мене літературний цех ‒ це така світлиця, в якій ніколи не згасає світло і не зупиняється праця, як не зупиняється биття людського серця. Тут зустрічаються людські світи з різними барвами, мелодіями, задумами і молитвами. Тут немає вихідних, відпусток, бо виношується і народжується слово, яке є справжньою насолодою, коли воно занотоване на папері чи звучить із високих сцен. Справжня радість ‒ це довершений задум, творча праця, яка лягає на сторінки книги.

Літературне середовище тільки надихає і збагачує, орієнтує і вчить. Без сумніву, спілка ‒ привілейоване місце, що збирає талановитих людей, які тонко відчувають, мудро реагують, глибоко думають, аналізують і тяжко працюють. Їм притаманне працелюбство, вони не можуть не писати. Письменницька праця має, без сумніву, духовний вимір і тому не створює потреби якихось компромісів.

Чи можна стверджувати, що реалізація Божого дару – таланту – певною мірою обтяжує життя того, кому цей дар даровано?

Письменництво зобов’язує, але це зобов’язання – глибоко внутрішнє. Справді, письменники готові радше піти на муки чи навіть на смерть, ніж злукавити перед долею, яка їх обрала. Прикладів маємо безліч: вони писали на засланнях, в тюрмах, на революціях і війнах, їхнє слово завжди надихало маси людей, було світильником, вело їх й освітлювало шлях.

Письменники, йдучи за вишнім покликом, не можуть не передавати іншим те, що вони відчувають, думають чи розуміють з приводу важливих подій в суспільстві. «Як в нації вождя нема, то тоді вожді її ‒ поети», ‒ писав Євген Маланюк.

Ви торкнулися теми відповідальності письменника за слово, дароване людям…

Справді, мої відчуття пов’язані з глибоким усвідомленням відповідальності за слово. Література завжди переживала виклики, на які письменники намагалися відповідати. Особливо це помітно тоді, коли література рятує людину від омани і відмовляється служити брехні й насильству. Вона має виховувати громадянина своєї батьківщини, а не космополіта, вносити в людське життя найшляхетніші почування, а не лайки, бруд, вседозволеність, мовляв, це круто, ми свобідні. Всяка література добра, якщо вона дбає про людину, її велич та духовність, щораз веде її до глибшого пізнання суті.

Ви маєте багато невідкладних обов’язків як душпастир. Як вдається поєднувати одне й інше?

Відповім на запитання запитанням: а чи маю я вибір? Триб мого життя в сенсі часу мало чим відрізняться від життя тих письменників, які змушені заробляти на хліб поза літературою. Я особисто спілкуюся з багатьма письменниками, багато вчуся, на багатьох з них рівняюся, бо те, що вони роблять, ‒ це справді незвичайний людський подвиг. Крім того, беру участь у різних духовних і культурних заходах, подіях. Власне, ці та інші фактори мають на мене значний вплив, поштовхують до ще більшої праці, нових ідей, задумів. Тому вражень, натхнення, матеріалу справді не бракує. Найчастіше на заваді цьому стоїть брак часу. Його катастрофічно не вистачає, а інколи ‒ сил.

Я не живу в якомусь ізольованому від людей світі, хоча монастир – місце, обнесене високими мурами. Але це аж ніяк не заважає служити людям. Кожного дня бачу їх, спілкуюся з ними, молюся, розумію і підтримую. Тож картина людського життя переді мною повністю розгорнута. Часом вона святкова, інколи ‒ фатальна і плачевна. Та що поробиш, все це належить до життя…

Але якщо час все ж знаходиться, як Вам пишеться?

Залежить що, бо є твори складніші, є й простіші. Часом є натхнення, інколи ‒ втома. Є обов’язок, але є й потреба. Тому все залежить…

Чи це папір та олівець, чи клавіатура й монітор – робота над текстом вимагає великої віддачі та ретельності. У кожного письменника є своя лабораторія. Для мене одним зі зразків у літературі є Іван Франко. Його вимогливість до своїх творів ми можемо побачити принаймні в листуванні з М.Грушевським, де він пише, що уже два рази зробив коректуру, а чи робити третій? Це виявляє велику працю над текстом. Письменницькими коридорами ходить такий іронічний закид: «Що ж ти за письменник, коли в тебе на тій самій сторінці повторюються ті самі слова». Якщо генії так працювали над творами, то нам залишається це як норма, обов’язок. Іншого не дано.

Справжній текст ‒ як справжня молитва. Коли людина не вкладає душу, творить на рівні традиції, наслідування чи заявки перед іншими, але не з потреби і глибокого усвідомлення перед Всевишнім, то кого вона піднесе вгору, кому відчинить небо, для кого стане одкровенням? Такий текст не те що читати, але й брати до рук не треба.

Наприкінці 2019 року Ви отримали престижну Всеукраїнську літературну премію імені Зореслава і це не перша Ваша письменницька нагорода.

Гадаю, справа не у кількості літературних премій, але вони все ж вписуються як важливі події в моєму житті, з одного боку, надихають, а з іншого, ‒ зобов’язують гідно нести знамена з іменами тих визначних постатей упродовж всього життя. Але премія імені Зореслава для мене особливо дорога, бо це нагорода від василіянина, який стоїть на високому п’єдесталі українського літературного та духовного П’ємонту. Хочу нагадати, що

о. Севастіян Сабол (псевдо Зореслав) ‒ це чернець-священик Чину Святого Василія Великого, релігійний та культурно-освітній діяч, вчений теолог, капелан Карпатської Січі, але ще й талановитий поет та великий патріот свого народу. «…Та ти, страдальна Україно-Мати, / Хоч знищена важким смертельним боєм, / Не розпачай в терпінні, а кріпися…». Тож Закарпатська організація Національної спілки письменників України та народний депутат України 5-го і 6-го скликань, письменник та меценат Станіслав Аржевітін і заснували цю премію для вшанування та збереження пам'яті про Зореслава. Як записано в Положенні про премію, «ця премія присуджується за визначні твори в галузі прози та поезії, які утверджують національні духовні цінності українського народу, пропагують славні сторінки його історії, відстоюють національну ідею».

Яка особливість цьогорічної премії?

О, цих особливостей чимало. Цього року Срібна земля і вся Україна відзначали 80-річчя проголошення Карпатської України, а також 110-у річницю від дня народження Зореслава та 10-у річницю заснування премії. Крім цього, нагороджували лауреатів в Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького, який міститься у стінах Ужгородського замку. Саме там, у каплиці замку, в якій колись молився і служив Зореслав, будучи духівником семінарії, вперше проводили відзначення лауреатів. Можливо те, що я духовна особа, і якось вплинуло на прийняття такого рішення. Здавалося, отець Севастіян Сабол був присутній серед нас і щедро благословляв своїх невтомних і талановитих земляків-закарпатців, що так багато трудяться в царині культури, наслідуючи його любов до Бога і рідної землі.

Хто цього року, крім Вас, отримав диплом лауреата?

26 грудня був також нагороджений поет Іван Козак з містечка Перечин за поетичну збірку «На росяних отавах». Слід зазначити, що з часу заснування премії її лауреатами стали відомі українські та зарубіжні україномовні письменники, літературознавці. Це, зокрема, шевченківські лауреати Дмитро Кремінь і Мирослав Дочинець, інші добре знані майстри слова: Василь Густі, Лідія Повх, Дмитро Кишеля. Петро Ходанич, Іван Корсак, українські письменники з Словаччини Іван Яцканин та Йосиф Збіглей. Тож я добре усвідомлюю, що ступати слідами Зореслава, бути в колі цих талановитих творців української літератури, є для мене великою честю, але й настільки ж великим викликом та відповідальністю. Чернеча офіра Христові й Вітчизні мусить тривати.

Дякую, отче Климентію.

*******

Слово о. Климентія Стасіва, ЧСВВ, на церемонії вручення Всеукраїнської літературної премії імені Зореслава в Ужгороді

Дорога святочна громадо!

Маю за високу честь належати до числа лауреатів Всеукраїнської літературної премії імені Зореслава. Ця непересічна в моєму житті подія скеровує мене до ще більшої праці і водночас переповнює святочним почуттям радості та піднесення, адже це премія наче від рідної людини, дуже мені близької, людини, що була і залишається ідеалом служіння слову не тільки на літературній ниві, але й в царині служіння Богові й людям.

З великою приємністю хочу вклонитися нині тим мудрим людям, патріотам та сподвижникам, меценатові, науковцю, громадському діячеві та письменнику панові Станіславу Аржевітіну, славній спільноті закарпатських письменників, які в ювілей 100-річчя Зореслава заснували всеукраїнську літературну премію на честь і прославу невтомного душпастира, талановитого письменника і науковця, ченця-василіянина о. Севастіяна Сабола, ім’я якого ушляхетнює й освітлює не тільки Срібну землю, але й усю Україну, а навіть далекі світи зарубіжжя, де він жив і виконував свою благословенну місію.

Найщиріші слова подяки складаю на руки усім членам журі, які в березні 2019 року одноголосно присудила мені цю високу премію за книгу «Чернеча офіра Христові й Вітчизні», яка розповідає про духовних братів Зореслава, що теж «десятиліттями вели боротьбу за збереження духовності свого народу. Їх розпинали забороною рідної віри і мови, бичували табірними порядками, отруювали жовчю безнадії. На довгій дорозі нелюдських випробувань, що розтяглися на весь період підпілля, вони не зневірилися, не зреклися віри, але переможно вийшли на світло Воскресіння, ставши живою історією святості для своєї Церкви і народу».

І хоча Зореслав значну частину свого життя прожив ген далеко за морями й океанами, однак завжди думав про Україну, яка вела нерівну боротьбу з імперією зла в радянський період, у важких муках берегла віру і мову, Церкву і націю від тоталітарної системи, яка одразу впроваджувала диктатуру. Провидіння вело його, як сироту, що, спрагла материнської любові, дарувала Україні всю свою любов і всі свої дари. Він, як і наш геній Шевченко, будучи на чужині, вболівав за долю рідного краю, оспівував його високим духовним поетичним і прозовим словом, що зроджувалося в лоні його душі з великої любові й болю, з глибоких роздумів і праці, щирих молитов і благословення!

Цим місцем щоденної праці, молитви та роздумів була його скромна чернеча келія та храм, в якому він зустрічався з людьми, спраглими його мудрого і віщого слова, яке утверджувало Церкву та Україну, мову і націю на американському континенті. Та й не тільки там, але й в Україні. Адже з моменту проголошення Незалежності щедрий ужинок плодів його праці потрапив на рідну землю, до якої він все життя зберіг велику синівську любов і вірність.

Отець Севастіян Сабол належав до духовного чернечого воїнства василіян, яке впродовж багатьох віків служило і надалі служить українському народові, виховує добрих християн і патріотів, незалежно від того, чи творять вони літературу, чи працюють в науковій галузі, чи вирощують хліб. Ця всеосяжна просвітницька діяльність яскраво заясніла у постаті Зореслава і стала прикладом для кожного, хто хоче бути добрим громадянином і називатися Божою дитиною.

Зореслав уже змалечку збагнув важливу істину, що Україна неможлива без Бога. Тому не тільки писав, але й усе життя молився в святих храмах за Україну. Його твори просякнуті Божим духом. Така воля Провидіння, що до пастирського покликання додався великий літературний дар, який, зазвичай, не полегшував його долю, а робив її ще чутливішою та вразливішою. Мати такі два дари водночас – означає ще більшу відповідальність за світ і все Боже творіння, обов’язок у найвищому ступені. В цьому не так багато втіхи, як отієї щохвилинної тривоги через сприйняття своєю «тонкою шкірою» огрому несправедливості і кривди. Таке поєднання дарів витворює особливу святість і міць людського духа.

Чин Святого Василія Великого має розлогий перелік видатних імен, на канві його історії бачимо багато сподвижників мислі і слова, однак Зореслав є першим з плеяди тих світлих і незгасних імен, в честь якого запроваджують всеукраїнську літературну премію. Саме це ім’я стало взірцем, натхненням і нагородою для багатьох сучасних і майбутніх колег Зореслава по перу. Маємо світоча, на якого можемо рівнятися у місії служіння Богові та Україні в духовній, національній і літературній царинах. Безприкладне служіння Зореслава Богові і Вітчизні, натхненна праця над словом ‒ це особистий виклик для мене як для василіянина від василіянина.

Чому о. Сабол не міг творити на рідній землі, виховувати та захищати словом свій народ в темні часи поневолення? Відповідь проста: всі диктатури без винятку намагалися контролювати літературу, вважаючи її вкрай небезпечною для свого існування. Безбожна влада вводила систему строгої цензури й контролю, щоб таким чином маніпулювати нею. Не була в цьому винятком і радянська диктатура, яка у рази виявила себе ницішою за інші режими. Доказом цього є нищення архівів і бібліотек, ув’язнення і розстріл кобзарів та лірників у Харкові в 1930 році, ув’язнення поетів шістдесятників, бо не могла влада закрити їм уста, та безліч інших жертв кривавого Молоха в радянській імперії.

Вартісна література ‒ це дуже потужна форма заперечення диктатури, бо відкриває людям очі на те, як ворожа влада маніпулює ними, нищить їхні віковічні надбання та перекручує історії, є ворожою до людської свободи. Протягом усієї нашої історії вона констатувала ту реальність, яку влада хотіла прикрити, завуалювати. Як казав Євген Сверстюк, людина потребує правдивого слова й нехтує гнилим, навіть коли воно має запах сенсації. Тому дуже важливо, щоб література не зникла, а захищала завжди людську гідність, правду та свободу, а особливо ‒ у випадках насильства, брехні чи експлуатації. Суспільство, що читає добрі книги, думає, аналізує, є більш підготовлене до різних форм боротьби, має імунітет до одурманювання.

Історія вкотре потверджує, що письменники ніколи не залишаються осторонь важливих подій своєї Вітчизни, особливо коли вона переживає важкі випробування долі на своєму шляху. Адже вони були першими серед тих, кого заарештовували, вивозили і розстрілювали. Як підтвердження цьому є когорта письменників «розстріляного відродження».

І хоча доля милувала Зореслава від заґратованого горизонту, бо не сидів він за колючим дротом як священик чи майстер художнього слова, однак упродовж всього життя проніс свій важкий хрест, в який було вписано відчуття чужини і вигнання, а отже, ‒ гіркого страждання і плачу. Та це не стало на заваді жити надією на повернення до України, як до раю. Незмінною залишалася любов Зореслава, з якою він гідно і велично сповняв «місію високого слова». Це слово урочисто звучало з високих церковних амвонів, з трибун чи великих сцен, з нагоди державних і національних свят, які збирали розсіяних сущих на поселеннях і впадало в їхні серця, допомагаючи їм не втратити зв'язок з рідною землею; чи врешті-решт, золотими літерами лягало на сторінках його багатьох книг.

Тож завдяки світлому прикладу Зореслава, а також його співбратів, ченців-василіян переслідуваної Церкви, про яких довідуємося з нагородженої книги, ми переконуємося, що ніщо немає сили над духом, над талантом, над вірою в Бога й відданістю Батьківщині.

Шановне товариство, ще раз дякую за високе визнання моєї праці такою поважною премією. Хочу гідно пронести цю високу честь упродовж всього свого життя, щоб ніколи не перервався ланцюг радості, жертви й любові, хочу бути одним з тих, що ревно бережуть пам'ять про Зореслава і ширити його ідеали в своїй творчості та священичому служінні.