Духовна віднова з о. Атанасієм Пекарем, ЧСВВ: «Любов Бога»

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: Понеділок, 30 грудня 2019, 15:11; Автор: Адміністратор; Перегляди: 1066

Серія наук о. А. Пекаря під час духовних віднов

Духовна наука о. Атанасія Пекаря ЧСВВ про «Любов до Бога», виголошена ним під час духовної віднови у Василіянському монастирі Св. Йосафата в Глен Кові. (5/ІІІ.2004 р.)

*******

Ми сотворіння Боже й цілковито залежні від Бога, нашого Творця, бо ж “у ньому ми живемо, рухаємося й існуємо” (Д.А., 17:28). Він же ж сотворив нас, як сам запевняє нас устами Пророка: “на славу свою” (Іс. 43:7). Так ото головним нашим завданням тут на землі є – славити Бога та звеличувати святе ім’я його через збереження його заповідей, бо інакше нам грозить вічна кара, яка постигла упавших ангелів (пор. 2 Пет. 2:4).

Однак вселаскавий Господь Бог, що сотворив нас “на свій образ і подобу” (Бут. 1:26), не бажав нас мати тільки своїми невільниками-рабами, щоб ми служили йому з острахом, страхаючись його гніву й вічної кари. Він же ж “сама любов” (1 Ів. 4:16); Він і сотворив нас з безконечної своєї любови. Тому він хотів, щоб ми служили йому, зберігаючи його заповіді, з любов’ю, як ті добрі діти, що шанують свого рідного батька й радісно сповняють його волю. Тож, вдихнувши в людину “віддих життя” (Бут. 2:7), Господь Бог обдарував її ще й надприродним життям Божої ласки, через яку людина стала причетною Божого життя, вона стала Божою дитиною, а Бог її Батьком. Він же ж “відвічною любов’ю полюбив нас і тому обдарував людину своєю ласкою”, запевняє нас пророк Єремія (31:3). Ось так у серці людини зав’язалася любов до Бога, свого небесного Батька й людина, як та добра дитина, була призначена з любов’ю славити його, вірно сповняючи його святу волю.

Однак через первородний гріх людина втратила надприродне життя Божої ласки, а з нею і достоїнство дитинства Божого. Над нею зависла, як той меч Дамокля, кара вічної загибелі. Людину перейняв острах Божого гніву, який придушив у її серці почуття любови й вона почала служити Богові зі страху перед його гнівом, наче той невільник, що боїться покарання свого пана. Головно після того, як Господь Бог на Синайській горі, серед громів і блискавиць, загримів сильним голосом: “Я – Господь, Бог твій!” (Вих. 20:2) Тому Мойсей не вагався проголосити: “Тепер, Ізраїлю, Господь Бог твій вимагає від тебе, щоб ти боявся Господа, Бога твого й ходив його дорогами, додержуючи його заповідей!” (Втор. 10:12-13) 3 того часу смислом життя людини на землі стали натхнені слова Проповідника: “Бога бійся і заповідей його пильнуй!” (12:13). Тому у Старому Заповіті побожного ізраїльтянина так і названо: “Той, що боїться Господа” (богобоязний – Дан. 13:2). Тому пророк Давид кличе: “Щасливий чоловік, що боїться Господа” (Пс. 128:1).

Та Господь Бог, безконечної своєї любови постановив визволити людину з її невільничого страху й привернути їй достоїнство дитинства Божого, щоб вона, в надії життя вічного, поновно служила йому з любов’ю, зберігаючи його заповіді. Тож на самім початку зразу після упадку наших прародичів, Господь Бог пообіцяв послати нам Спасителя, який “розчавить голову диявола” (Бут. 3:15), знищить владу гріха та знову відкриє людині браму Царства Небесного. Коли нарешті “сповнився час, Господь Бог послав Сина свого, що народився від жінки” (Гал. 4:4), щоб своїми стражданнями й хресною смертю вибавив людину від гріховного її прокляття і щоб усім тим, які увірують у нього, привернув “право стати дітьми Божими” (Ів. 1:12). І так, “відроджені водою і Духом Святим” (Ів. 3:5) до життя Божої ласки, ми знову стали, як запевняє нас св. Павло, дітьми Божими: “Ви вже більше не раби, а діти Божі” (Гал.4:7), а “коли діти, то й спадкоємці” життя вічного (Рим. 8:17). Не інакше і св. Іван Богослов каже: “Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець через свого Сина, щоб ми дітьми Божими звалися і ними ми є. Любі, ми тепер діти Божі!” (1 Ів. 3:1-2)

Ставши дітьми Божими, нам уже не треба боятися Господа Бога, тільки любити його цілим своїм серцем і вірно сповняти його святу волю. А хто живе в любові, то в нього, за словами св. Євангелиста Івана, нема страху, бо “любов проганяє всякий страх” (1 Ів. 4:18). Тим то “любов Божа виявилася до нас, що Бог послав єдинородного свого Сина у світ, щоб через нього ми жили” (1 Ів. 4:9) життям дітей Божих, як діти люблячого нас Отця. Тож тепер, як пригадує нам св. Василій: “Усе наше життя має лиш одну мету й одне правило: Зберігати Божі заповіді по Божому вподобанню” (ШПр. 5,3).

Господь Бог, наш Небесний Батько, любить нас, як ніякий земний батько не спроможний любити своїх дітей, бо любов Бога, як і він сам – безконечна, вона границь не має. Перед Божою любов’ю всяка людська любов счезає, наче той дим з вітром. Божа любов вічна, як і сам Бог вічний, вона ніколи не минається. Божа любов незмінна, як і сам Бог незмінний, він ніколи не минається. Божа любов нашого Отця Небесного не маліє навіть тоді, коли ми, його діти, зневіряємося його любові і через гріх сходимо на манівці.

Господь Бог, наш Небесний Батько, “багатий милосердям” (Еф. 2:4), й устами свого пророка запевняє нас, що він “не бажає смерти грішника, але щоб грішник навернувся і жив” (Ез. 33:11), жив як і годиться Божій дитині, тобто в ласці Божої любови. Тож із-за безмежної своєї любови Господь Бог не перестає шукати за заблуканою овечкою й голосом її сумління він стукає до дверей серця зневіреної своєї дитини й закликає її до покаяння. А сам він, як той батько блудного сина, надійно очікує той день, коли-то його син заверне з манівців гріха й кинеться в обійми його батьківського милосердя. Тому він послав у світ свого Единородного Сина, щоб “кликав грішників до покаяння” (Лк. 5:32). Ось слова св. Івана Євангелиста: “Цим виявилася до нас безмірна любов Божа, що Бог послав Сина свого у світ – примирення за гріхи наші” (1 Ів. 4:9-10).

І ту свою любов Господь Бог “увілляв у наші серця Духом своїм Святим” (Рим. 5:5), який і відродив нас до Божого життя і зробив нас “учасниками Божої природи” (1 Пет. 1:4), щоб ми наново жили надією на життя вічне. І так через Божу любов ми “переображуємося в образ Божий” (2 Кор. 3:18) і як діти Божі знову стаємо подібні до Бога, будучи створені “на образ і подобу Божу” (Бут. 1:26). Через любов Божу нам відчинена брама Царства Небесного, де нас очікує люблячий Батько. Він тільки одного бажає, щоб ми були “святі й бездоганні перед ним у любові” (Еф. 1:4).

Так ото Господь Бог, після того як ми згрішили й відпали від його любови, наново нас підняв до достоїнства дітей Божих і не перестає творити все, щоб тільки нас привести до неба й дарувати нам життя вічне, для якого він нас і сотворив. Тому-то устами свого Єдинородного Сина він усіх нас закликає: “Перебувайте в моїй любові!” (Ів. 15:9).

Преп. Вартоломей, списатель Житія духовного свого Отця, св. Ніла, засновника Гротафератської обителі недалеко від Риму, який помер 1004 р., закінчив його життєпис такими незабутніми словами: Бог любив Ніла, а Ніл любив Бога!

В цих словах влучно зібране ціле богоосвячене життя преп. Ніла, який, мов той вогняний василіянський стовп, палав незмірною любов’ю Бога, якому він, після свого навернення, уповні пожертвував своє життя. Ми теж певні, що Бог нас любить, таж за нас він “віддав свого Єдинородного Сина, щоб ми не загинули, але мали життя вічне” (Ів. 3:16).

Однак перед нами стає питання: Чи ми любимо Бога?

Св. Євангелист Матей розповідає, що одного разу до Ісуса приступив законоучитель і спитав його: “Учителю, котра найбільша заповідь у Законі?” А нам треба знати, що в тому часі між книжниками й фарисеями велася жива дебата, котра з численних Божих заповідей являється найважливішою. Христос без найменшого вагання відповів: “Найбільша і найперша заповідь, це: Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю, й усією думкою твоєю! (Мт. 22:35-38).

Якщо Господь проголосив окрему заповідь, щоб ми любили його, це значить, що не всі люди люблять його та що є багато й таких, що тільки словом його люблять, а на ділі, у своїм щоденнім житті, навіть і не думають про нього. То ж спитаймо себе: Чи ми направду любимо Бога? Чи ми дійсно узнаємо, що любов Бога – це головне завдання нашого життя? Чи ми любимо Бога, як наказує заповідь, “усім своїм серцем, усією душею своєю, й усією думкою своєю?” Або, може бути, що й до нас відносяться слова св. Івана Богослова: “Дітоньки, не любіть самим тільки словом чи язиком, але ділом і правдою!” (1 Ів. 3:18). А щоб любити Бога “ділом і правдою”, нам треба любити Бога так, як наказує заповідь: “усім своїм серцем, усією душею своєю, й усією думкою своєю”. Бо тільки таку любов св. Василій називає: “доброю і похвальною” (Лист 23). Тож застановімся, бодай коротко, над цими трьома вимогами Божої любови:

1) Перш за все, нам слід любити Бога “усім своїм серцем”, тобто цілим своїм буттям, бо серце є виразом нашої особовости, воно на ділі виявляє, ким ми властиво є. Бо за чим тужить і рветься наше серце, то туди спрямоване й наша діяльність і все наше життя. Тому Христос нам пригадує: “Де твоє серце, там буде і твій скарб” (Мт. 6:21).

Перш за все, наше серце сильно бажає, прямо рветься до добра. А Бог – це безконечне Добро, він джерело всякого добра. Тому Христос виразно заявляє: “Ніхто не добрий, тільки один Бог!” (Лк. 18:19). А св. Василій додає: “Кожен з нас з природи бажає добра, й тим самим він бажає Бога, бо Бог є самим добром!” (ШПр. 2, 1). Бог є теж і джерелом усякого добра, від нього походить усяке добро, як запевняє нас св. Апостол Яків: “Усяке добре даяння й усякий досконалий дар згори сходить, від Отця світла” (Як. 1:17).

Далі, наше серце прагне – правди, воно бажає пізнати всяку правду. А Бог – це вічна, безконечна Правда. В ньому ми пізнаємо всяку правду. Свою правду Господь Бог об’явив через свого Єдинородного Сина, який виразно засвідчив: “Я на те уродився і прийшов у світ, щоб дати свідоцтво правді. І кожен, хто від правди (тобто – хто шукає правду), слухає мій голос” (Ів. 18:37). Тому св. Павло запевняє нас, що Господь Бог одного тільки бажає, щоб всі ми “спаслися і до зрозуміння правди прийшли” (1 Тим. 2:4).

Наше серце захоплюється красою, воно прямо лине до всякої краси. А вся ця видима краса, що нас окружає, це тільки відблиск невимовної Божої краси, яку годі описати, ба навіть тяжко й збагнути. Коли Господь Бог зволив деяким Святим об’явити тільки крихітку своєї краси, то вони попадали в захоплення (екстаз), а відтак, неспроможні стримати пориву своєї любови, кликали з Псалмопівцем: “Душа моя жадає Бога, живого Бога, коли бо прийду й побачу обличчя Боже?” (Пс. 42:3)

Св. пророка Ісаю називаємо “Боговидцем”, він і сам признається, що бачив: “Господа на високому й піднесеному престолі” (Іс. 6:1). Коли ж відтак він хотів описати своє небесне видіння, то спромігся лише на такі слова: “Відвічний Боже, від віків нечувано, ані до ніяких вух не доходило, ані ніяке око не видало, що ти приготував тим, які надіються на тебе!” (Іс. 64:3). А св. Павло, після того, як був “духом узятий до третього неба” (2 Кор. 12:2), бажав тільки одне – “чим скоріше вмерти” (Фил. 1:23), щоб бути з Господом й оглядати його “обличчям в обличчя” (1 Кор. 13:12).

Наше серце безнастанно побивається за признанням і похвалою в людей; воно бажає чим раз то більше піднестись понад інших; воно прагне пошани й подиву в інших. Одне слово – шукає своєї слави. А та туземна, людська слава така химерна, вона така нестійка. Подібно як з Христом, так само поводяться люди теж і з нами: Сьогодні – “Осанна!”, а завтра – “Розіпни його!” А зрештою, на землі все кінчається, кінчається і наша слава; зі смертю і наше ім’я відходить у забуття. Тому св. Павло напоминає, щоб ми “не шукали слави в людей” (1 Сол. 2:6), але в Бога, який уже “перед віками призначив нас до своєї вічної слави” (пор. 1 Кор. 2:7). Тому “все, що робимо, робім на славу Божу” (1 Кор. 10:31), бо тільки від Бога можемо “отримати нев’янущий вінець слави” (1 Пет. 5:4).

А вже найбільше наше серце прагне – любови, постійної і щирої любови. Наше серце хоче любити, воно бажає, щоб і його любити, воно ж бо створене для Бога, а Бог – це Любов ((1 Ів. 4:16). Ось чому то ми кидаємось на всі боки, щоб знайти цю любов. Ми гонимось за любов’ю, наче за тою фатаморганою, а її ніяк не знаходимо. А коли і знайдемо крихітку тієї любови, то вона раптом і зникає. Ось чому наше серце тут на землі ніколи невдоволене, воно ніколи не знаходить спокою та завжди за чимсь побивається. І саме за тою правдивою й тривалою любов’ю гонився і побивався св. Августин, аж нарешті, навернувшись, він знайшов її в Бозі, тож одушевлено закликав: “Для себе ти сотворив нас, Господи, і неспокійне наше серце, поки воно не спочине в тобі!”

Ось чому Святі, коли їхнє “серце діткнула Божа любов, – як пригадує нам св. Василій, – не могли стримати в собі порив свого серця і, не пам’ятаючи про самих себе, в захопленні кликали: – Душа моя жадає Бога, живого Бога; коли ж бо прийду, щоб побачити обличчя Боже?” (ШПр. 2,1; цит. Пс. 42:3). Ось що то значить любити Бога “усім своїм серцем”.

2) По-друге, нам треба любити Бога – “усією своєю душею". Душа у св. Письмі часто означає – життя людини, що виглядає зі слів самого Христа: “Син Чоловічий прийшов, щоб віддати душу свою (життя своє) як викуп за багатьох” (Мр. 10:45). Тому-то любити Бога “усією душею", означає – любити Бога понад усе, більше ніж власне своє життя, що ясно виходить зі слів того ж Христа: “Хто погубить (віддасть) свою душу (своє життя) задля мене, той її знайде” (Мт. 10:39), тобто осягне життя вічне. Так Бога любили св. Мученики, що радше пожертвували своє життя, ніж мали виректися Христа. Так любили Бога й наші численні мученики й ісповідники, які за свою вірність Христові і його Церкві, відважно пішли на муки й на вигнання, а то й на неминучу смерть у сибірських тайгах і снігах. Ось тому бл. п. єпископ-мученик Теодор Ромжа під час большевицького переслідування часто пригадував своїм вірним: “Вмерти за Христа значить – знайти життя вічне!”

Такою то любов’ю повинні відзначатися головно Богові посвячені особи св. Обітами. І власне наша посвята і жертвенність у сповнюванні наших обітів, є виразним мірилом нашої любові Бога. Нам треба любити Бога – не словом чи язиком, але ділом, нашим щоденним життям; не самим складанням обітів, але сумліним їхнім збереженням. Тому св. Іван Євангелист пригадує: “3 того пізнаємо, що ми любимо Бога, коли його заповіді виконуємо” (1 Ів. 5:2). Тут і криється глузд нашої беззастережної посвяти Богові, щоб через зріст у нашій любові, ми “ставали святими, бо ж він святий” (1 Пет. 1:15).

3) Третя вимога любови Бога – це любити його “усією думкою нашою”, тобто часто підносити нашу думку до Бога, пам’ятаючи, що в ньому ми “живемо, рухаємося й існуємо” (Д.А., 17:28). Одне слово, нам слід зберігати зібрання духа й жити думкою на Господа Бога, який не перестає турбуватись нами в кожній хвилині нашого життя. Тому св. Василій напоминає:

“Пильнуймо, щоб наше серце не відпадало від гадки про Бога і не сплямило нашої пам’яті на Бога примарами пустих речей. Тож завжди держім у своїй пам’яті чисту гадку на Бога, витиснену в нашій душі наче ту незатерту печать. Так дійдемо до Божої любови, яка буде нас заохочувати до сповнювання Божих заповідей, а через сповнювання заповідей наша любов до Бога буде постійно змагатися. Господь на це виразно вказує, кажучи:

‘Якщо любите мене, то бережіть мої заповіді!’ (Ів. 14:15) А на іншому місці мовить: ‘Коли заповіді мої зберігатимете, то перебуватимете в моїй любові’ – додаючи й сильну спонуку: ‘Як і я зберіг заповіді мого Отця і в його любові перебуваю’ (Ів. 15:10).

“Так ото, – продовжує св. Василій, – Христос повчає нас, щоб ми при кожнім ділі оглядалися на волю Божу і до неї всією силою прямували, як він сам і про себе говорить: ‘Я зійшов з неба не для того, щоб чинити волю мою, але волю того, хто послав мене’ (Ів. 6:38). Усе наше життя має лиш одну мету й одне правило: Виконати Божі заповіді по Божому вподобанні. Коли ж ми будемо старатись сумлінно сповняти кожне діло по Божій волі, то тим самим ми будемо завжди злучені з Богом своєю пам’яттю... Тож усе, що робимо, робім неначе на очах Божих і нехай кожна наша гадка буде такою, як коли б Бог її оглядав. Так будемо мати безнастанну гадку про Бога та сповнимо заповідь любови, як це робив і наш Божественний Спаситель, що завжди і всюди шукав не своєї, але волі Отця, який послав його” (ШПр. 5, 2-3).

Зі сказаного про заповідь Божої любови ми можемо зробити наступні висновки:

По-перше, Бог – це наше найвище добро, джерело нашого вічного щастя, тому його нам треба любити понад усе, тобто понад усяке створіння, а навіть понад самих себе. З любови до Бога нам треба бути готовими на всяку жертву, хоча б і на жертву нашого життя, якщо Господь Бог вимагатиме її від нас. Із св. Архангелом Михаїлом і нам слід кликати: “Хто, як Бог!”
По-друге, не забуваймо, що ми сотворені для Бога, для вічної любови в Бозі, тому тут на землі ми ніколи не знайдемо повного щастя чи вдоволення. Повне щастя і вдоволення ми знайдемо єдино в Бозі, в безконечній його любові. Із св. Іваном, “що його любив Ісус” (Ів. 21:20) і ми часто кличмо: Так, “ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог має до нас” (1 Ів. 4:16).
По-третє, нам треба любити не лише пустим словом, самим тільки язиком, але “ділом і правдою” (1 Ів. 3:18), тобто сумлінним зберіганням Божих заповідей, як пригадує св. Іван Богослов: “Це бо любов до Бога, берегти його заповіді” (1 Ів. 5:3).

За зразок такої “діяльної любови” Бога може нам послужити Пречиста Діва Марія, яка так любила Бога, що в цілім своїм житті не переступила й найменшої Божої заповіді. Палаючи беззастережною любов’ю Бога, вона завжди і всюди пам’ятала, що вона тільки “слугиня Господня” (Лк. 1:38). Також і ми вступили до монастиря з любови до Бога, тож сумлінним своїм служінням Богові докажім, що ми направду любимо його й тому з усіх сил стараємося сповнити його святу волю і так зростати у святості нашого монашого подвигу.

Тож “любов Божа, що її він влив у наші серця Духом Святим” (Рим. 5:5) нехай перебуває з усіма нами. Амінь.