«Владика Іван Маргітич і Василіянський Чин» – доповідь Протоігумена о. Франціска Онисько ЧСВВ

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: Четвер, 04 лютого 2021, 21:36; Автор: Адміністратор; Перегляди: 2705

Доповідь Протоігумена Провінції Св. Миколая в Україні о. Франціска Ониська ЧСВВ, виголошена 4 лютого 2021 р. Б. в Ужгородській греко-католицькій богословській академії під час Наукової конференції присвяченої 100-річчю від дня народження Владики Івана Маргітича.

Зміст

Вступ

Народження великого сина Срібної Землі

Формування і утвердження духовно-патріотичного велетня

Священик нескореної Церкви і народу

Єпископ воскреслої Церкви і України

Сіяч покликань Христових

Закінчення

_________________

Вступ

Найперше хотів би подякувати від себе особисто, але й також від імені усіх отців і братів Василіян Провінції Св. Миколая, за можливість особливої участі у вшануванні 100-літнього ювілею Владики Івана Маргітича. А саме за запрошення відзначити той нерозривний і суттєвий ланцюжок, який пролягав через ціле життя між Іваном Маргітичем і Василіянським Чином.

Практично ціле його життя було переплетене спілкуванням, співпрацею та молитвою з ченцями-василіянами.

Можна вже одразу звернути увагу, що народився він в часах початку монашої реформи на Закарпатті, 100-літній ювілей якої ми також відзначаємо тепер в нашій Василіянській Провінції. Адже саме в лютому 1921 р. в Мукачівському монастирі офіційно розпочався реформований Новіціят – чернечий вишкіл молодих Ченців в дусі оновлення монашого життя.

Тому для нас – Василіян, ця постать є надзвичайно шанованою і більше ніж важливою. Отож разом із вдячністю Богові за такий цінний дар нашого Єпископа, ми вдячні теж і Церкві за можливість безпосередньо долучитися до особливого вшанування цієї особистості.

Безпосередньо з отцями Василіянами Іван Маргітич зустрівся в часах навчання у Хустській гімназії (1935-1941 рр.).

Відтак контактував з ними під час свого навчання в Ужгородській семінарії (1941-1946 рр.).

Практично усе священниче життя Івана Маргітича, яке пройшло у підпіллі та в довгих роках заслання, було пов’язане з підпільними Василіянами.

На єпископа його висвятив Василіянин Кир Софрон Дмитерко (10.09.1987 р.).

Василіянські монастирі до кінця його життя були місцем частих відвідин, а самі Ченці – його духовними синами.

Владика Іван Маргітич став сіячем численних покликань до монашого і священичого стану і залишається духовним батьком і провідником для численних священиків, монахів і монахинь.

Народження великого сина Срібної Землі

Тут ми говоримо про народження духовно-патріотичного велетня, яким став Іван Маргітич. Це народження мало місце у початковій школі в рідному селі Великій Чинґаві (тепер с. Боржавське), з моментом його вступу до молодіжної організації «Пласт». До речі цього року теж виповнюється 100-ліття від заснування українського Пласту на Закарпатті.

Своє членство у Пласті Іван Маргітич продовжив у горожанській школі м. Севлюш (Виноградів), а потім утвердив у Хустській гімназії. Саме в останній він вперше безпосередньо почав контактувати з Отцями Василіянами. Адже вихователем тут був о. Севастіян-Степан Сабол ЧСВВ, відомий український поет «Зореслав». Під його проводом молодий Іван Маргітич, який мав пластове ім’я «Муравель», був редактором гімназійного пластового журналу «Скоб».

„Пласт утверджував у нас духовну культуру, живу християнську мораль, – згадує сам Іван Маргітич. – У пластових таборах день починався і кінчався спільною молитвою. І завжди були бажаними гостями священики і монахи, які проводили богослужіння, уділяли святі Тайни і проповідували Боже слово. Пластова молодь загартовувалася духовно і фізично. Пластовий синьо-жовтий прапор завжди освячувався урочисто і з великим духовним піднесенням. Цей обряд під час мого навчання в гімназії виконував священик-патріот, викладач закону Божого в Хустській гімназії, уродженець села Онок Виноградівського району о. Дмитро Попович, що за греко-католицьку віру довгі роки томився в більшовицьких ГУЛАГах.”

З цього часу відомими для нас є табори в Солочині та Лісова школа для провідників українського Пласту. З 1938 року ми маємо історичні фотографії, де показана участь отців Василіян в цій формації. Серед інших тут зокрема присутні о. Іван Сатмарій ЧСВВ – тодішній Директор Василіянської гімназії при Ужгородському монастирі та о. Христофор Миськів ЧСВВ – «Апостол Серця Христового» на Закарпатті й тодішній Префект згаданої Ужгородської гімназії.

Саме ці двоє ієромонахів особисто вступили до Пласту при торгівельній академії, якою управляв о. Августин Волошин і стали для пластунів духовними капеланими.

У закарпатському Пластовому Альманасі написано: „ОО. Василіяни чинно підтримували пластовий рух на Закарпатті й брали участь у всіх пластових святах” (Рим 1976, с. 121).

Згадана Лісова Школа дала тоді українському Пластові понад 60 відданих пластунів і пластунок, учнів з останніх років середніх шкіл (гімназії, учительської семінарії, торговельної академії), із усіх кутків Срібної Землі, які бажали дальше працювати над пластовим вихованням закарпатської молоді.

Саме під час цієї школи учасникам запам’ятала тодішня гра: Всі пластуни й пластунки вийшли в гори між Солочином і Голубинним. Один провідник (Михайло Лис) з половиною лісовиків мав напасти і здобути близький вершок гори. Інший (Михайло Козичар) був назначений проводити оборону гори, щоб не допустити нападаючих на вершок. Старші пластуни повилізали на високе дерево, звідкіля пильно стежили за наступом і обороною лісовиків. Ніхто з них не міг подумати тоді, що не мине й сім місяців, а Михайло Козичар поведе гурток своїх пластунів в обороні Карпатської України проти тяжко озброєної мадярської армії на Краснім Полі…

Отже навчання Івана Маргітича в Хустській гімназії співпало із становленням Карпато-української держави на чолі з Августином Волошином. Тому важким ударом на все життя для юнака стала окупація Карпатської України угорськими військами і смерть товаришів, які полягли на Красному полі під Хустом.

Він продовжив навчання в Хустській гімназії, але вступив в підпільну патріотичну організацію юнацтва, осередок якої очолювали Михайло Орос і Василь Маркусь. Це була його перша відповідальна зустріч з Україною. В тому часі він сумлінно опрацьовував книги з її історії, авторами яких були Михайло Грушевський та Іван Крип’якевич.

Тут варто згадати, що коли столицею Карпатської України став м. Хуст, Василіяни перенесли свою класичну гімназію з Ужгорода до Великого Бичкова. Вже тут згаданий о. Христофор Миськів ЧСВВ брав активну участь у житті Карпатської України та ревно служив як військовий капелан у Карпатській Січі. Про участь Василіян у відродженні Срібної Землі, він писав у своїх Споминах:

„Без нашої праці, поглиблення національно-релігійної свідомості у Карпатській Україні відбулось би зі значним спізненням і напевно не увінчалось би такими гарними успіхами. (…) Це свідчить, що духовенство виконує не тільки чисто релігійну працю та що їхня праця виходить теж на користь батьківщини”.

Отже народження постаті Івана Маргітича невід’ємне ані від подій в яких воно сталося, ані від осіб, в лоні яких воно відбулося.

Подіями цими є період між двома світовими війнами – час швидких перетворень, великих випробувань і героїчних вчинків. Це народження Карпатської України і її кривава смерть, але теж і її воскресіння, яке відбулося саме через таких особистостей, якою став її син – Іван Маргітич.

Ми не можемо говорити про Івана Маргітича, ані без Августина Волошина, ані без тих духовних, інтелектуальних та патріотичних провідників, в лоні яких зродився його дух. І саме тут важливу виховну роль відіграли ченці-василіяни, які в тому часі надзвичайно активно посвячувалися формуванню і зросту карпато-української молоді.

Формування і утвердження духовно-патріотичного велетня

У 1941 р. Іван Маргітич вступає до духовної семінарії в м. Ужгороді, але разом з цим бере активну участь у вже підпільному патріотичному житті молоді.

До 1939 р. при Ужгородському монастирі Отців Василіян активно діяли молодіжні релігійні організації «Борці Христа» і «Товариство Українських Католицьких Студентів Св. Володимира» (ТУКС).

Про ці студентські гуртки, їхній засновник о. Христофор пізніше писав у своїх Споминах: „Організація «Борців Христа» гарно розвивалася, часто влаштовувала публічні виступи та відкрила свою власну бібліотеку при інтернаті Отців Василіян у м. Ужгороді. Члени організації були правдивими борцями за християнські ідеї й українського духа. І не тільки хлопці, але й дівчата визначалися великою відвагою і второпністю”.

Однак після угорської окупації діяльність цих всіх організацій стала підпільною. Упродовж 1939-1944 рр. в краї було паралізоване національне, духовне, освітнє життя часів Карпатської України, а всі організації, що проповідували українські ідеї та об’єднання земель в єдину українську державу, розпускалися.

Теж і сама Провінція Отців Василіян зазнала політичного впливу і переслідування. В цей час були прогнані усі Василіяни, що народилися в Галичині і східній Словаччині. Виїхати мусів і славнозвісний Протоігумен о. Полікарп Булик ЧСВВ, а його обов’язки передали представнику угорської гілки Провінції – о. Матею Євчаку ЧСВВ.

В той час була створена «Провінція Василіянського Чину Св. Йосафата в Угорщині», яка була одночасно поділена на самоврядні віце-провінції: угорську, руську (українську) та румунську.

Взимку 1940 року, мадярська жандармерія заарештувала 9-ох місцевих Василіян і через Будапешт депортувала їх до Румунії, де вони до 1942 року відбували ув’язнення в монастирі у Нікулі. Це ревні ієромонахи тих років: о. Полікарп Лозан ЧСВВ, о. Йосиф Завадяк ЧСВВ, о. Антоній Станканинець ЧСВВ, о. Іван Сатмарій ЧСВВ, о. Іван Сідей ЧСВВ, о. Діонізій Дребітко ЧСВВ, о. Антоній Мондик ЧСВВ, о. Богдан Мересій ЧСВВ, о. Мелетій Малинич ЧСВВ.

І ось тут ми згадуємо Івана Маргітича, семінарійне навчання якого було раптово обірване після першого курсу. За підпільну патріотичну діяльність, 20 липня 1942 р. під час літніх канікул він був заарештований та разом з іншими відправлений в Мукачево у палац «Ковнер», де угорським військовим трибуналом був засуджений до тюремного ув’язнення. У вироку вказувалося, що підсудні мали мету відокремити Закарпаття від Угорщини і приєднати його до самостійної Української держави.

Того літа молодого семінариста та ще більше сотні молодих патріотів-закарпатців, учасників українського націоналістичного підпілля, було піддано кількатижневим неймовірно звірячим катуванням і мукам. Ці перші випробування вже тоді показують нам духовну силу Івана Маргітича. Можемо сказати, що саме в цій стійкості він утвердився й у своєму головному життєвому виборі – цілопально служити Богу й рідному народові.

Як згаданих Василіян, так і молодих патріотів, серед яких був семінарист Іван Маргітич, було звільнено у тому ж 1942 році стараннями місцевого єпископа Олександра Стойки.

Отже ми бачимо суттєву співзвучність між життям та діяльністю Василіян і численних молодих людей, серед яких провідну роль відігравав Іван Маргітич.

Це була надзвичайно важлива підготовка до подальших років. Це й справді була духовно-патріотична формація, адже невдовзі все їхнє життя стане ліквідоване – Церква стане ліквідованою.

Священик нескореної Церкви і народу

18 серпня 1946 року, Іван Маргітич прийняв священничі свячення з рук єпископа Теодора Ромжі.

Рік перед тим Закарпатська Україна була приєднана до Радянського Союзу і вже в 1946 році розпочався процес ліквідації Василіянських монастирів, починаючи з найбільш вагомого – Мукачівського.

Можемо лише уявити, в якій ситуації Іван Маргітич приймав священство і як він бачив своє майбутнє.

Але якраз спілкування із згаданими Василіянами, своїми духовними провідниками, додавало йому впевненості й було для нього неабиякою підтримкою у виборі свого майбутнього. Саме з ними він дуже тісно співпрацював у підпіллі і співпереживав ці мученицькі роки переслідування греко-католицької Церкви.

Тут ми згадуємо о. Антонія Мондика ЧСВВ – підпільного Протоігумена Василіян на Закарпатті, який був провідником та екзаменатором підпільної семінарії, створеної о. Іваном Маргітичем. Ще до ліквідації василіянських монастирів о. Антоній був приятелем о. Івана як Настоятель української гілки Провінції Св. Миколая і також як парох у його родинному селі Боржавське перед ліквідацією Церкви.

Тут теж ми згадуємо о. Діонисія Дребітка ЧСВВ, який ще у 1939 році був призначений Настоятелем у монастирі Хуст-Бороняво і ревно посвячувався служінню в цих теренах, де ще навчався гімназист Іван. У своїх спогадах Вл. Іван згадує про співпрацю з ним як з о. Дмитром, яке було хресним ім’ям цього отця. За свою активну діяльність у підпіллі він був ув’язнений аж тричі, і два рази відбував заслання.

Найбільш виразною є співпраця о. Івана Маргітича з о. Павлом Мадяром ЧСВВ, який склав вічні монаші обіти та прийняв свячення вже у підпіллі – в 1957 році, а потім став підпільним Апостолом Закарпаття. Сам Владика Маргітич згадував, що свою першу Службу Божу о. Павло Мадяр служив з ним. Це було у Боржавському і дуже таємно.

Особливим є також співвідношення о. Івана Маргітича з о. Петром Оросом, з яким вони правдоподібно зналися ще з Хустської гімназії. Від 1949 року, коли усі вони опинилися в небезпеці й підпіллі, то таємно разом служили Божественні Літургії в укритті, по домах своїх рідних. О. Петро Орос часто відвідував Імстичівський монастир, що діяв до квітня 1950 року. На одній з фотографій ми бачимо його серед ченців Василіян у василіянському габіті, що дає припущення вважати його прийнятим тоді до Чину. Згодом в одному з донесень інформаторів КГБ було зафіксовано, що підпільний Василіянин о. Христофор Маргітич прямо називав о. Ороса Василіянином. У 1949 році, о. Іван Маргітич разом з о. Петром Оросом та іншими створили в Боржавській долині мандрівну групу священиків, які проводили підпільну діяльність. Саме Імстичівський монастир, в якому були зібрані всі ченці-василіяни, залишався для них останнім маяком. Однак вже у 1950 році його ліквідували. У 1951 році арештували та відправили на 25-річне заслання і каторгу самого о. Івана Маргітича, а о. Петра Ороса у 1953 році вбили пострілами із вогнепальної зброї. На початку цього ж року в нього стріляли якраз при виїзді з Імстичева, де він тоді служив підпільно Літургію у вже ліквідованому монастирі.

З таборів ГУЛАГУ о. Іван Маргітич повернувся у вересні 1955 року і зразу ж розпочав підпільну душпастирську діяльність.

1956 року з таборів м. Воркути повернувся о. Йосиф Завадяк ЧСВВ і теж почав активну підпільну діяльність в м. Хусті й околицях.

Тому є припущення про підпільну співпрацю о. Івана Маргітича теж і цим ієромонахом, з яким вони зналися ще до підпілля. Однак у 1958 році на о. Йосифа було здійснено замах, такий самий як на владику Теодора Ромжу (наїхала вантажівка) і він помер того ж дня у хустській лікарні.

О. Іван Маргітич контактував у підпіллі з різними священиками та єпископами в Україні, але й теж з Верховним Архієпископом Львівським Кардиналом Мирославом Любачівським, який перебував у Римі. Це спілкування відбувалося через зв’язкового Василіянина, яким був тоді о. Йосафат Воротняк ЧСВВ – ієромонах в с. Кула (теперішня Сербія). Цей отець був в той час теж зв’язковим між підпільними Василіянами і Головною Управою Василіянського Чину з осідком в Римі, відвідуючи Радянський Союз у статусі «туриста із союзної республіки Югославія».

Між іншими, сам Вл. Іван згадував про своє часте спілкування з монахом із Закарпаття, який проживав у м. Львові, правдоподібно з о. Методієм Скралем ЧСВВ. У його квартирі, із спогадів Владики І. Маргітича, вони провели часті розмови. І через нього о. І. Маргітич отримував різні повідомлення від Вл. Софрона Дмитерка ЧСВВ.

В цьому підпільному періоді без сумніву відбулося чимало важливих подій, зустрічей, богослужінь, переживань тривоги і виявів віри, які владика Іван Маргітич пережив із своїми співбратами священиками, в тому числі й з Василіянами. Про них ми маємо лише деякі натяки, але й вони виразно свідчать про геройське служіння цих священнослужителів в тоталітарних умовах і про їхню безмежну любов до Бога, своєї Церкви і свого народу, яку вони плекали як одна христова родина, хоч і були розкидані по різних місцях і не мали де голови приклонити.

Єпископ воскреслої Церкви і України

Відомий вислів Владики Івана Маргітича:

„Два найсвітліші дні в моєму житті: Перший, коли дістав повідомлення, що легалізовано ГКЦ, про яку говорили, ніби вона мертва і вже ніколи не воскресне. І другий, коли в 1991 році комуністи одноголосно проголосили незалежність України”.

В його спогадах і в спогадах про нього часто згадується його віра у воскресіння греко-католицької Церкви і у воскресіння України.

В підпільній семінарії, де о. І. Маргітич виховував нових священиків, казав їм: „Прийде час і ви будете дуже потрібні”.

На засланні в у виправно-трудових таборах ГУЛАГу під Омськом в Сибіру своїм співв’язням він казав: „Ця держава – фальшива, вона вся побудована на обмані й насильстві. Довго вона не протримається. Лишень молімося Богу, і все зміниться”.

З цією вірою 10 вересня 1987 року (правдоподібно у м. Львові) на підпільній конспіративній квартирі, о. Іван Маргітич отримав єпископські свячення з рук Преосвященного Владики Софрона Дмитерка ЧСВВ у присутності двох ченців-василіян, як свідків.

Відтак 27 березня 1988 року цей же єпископ-василіянин разом з владикою Іваном Маргітичем та о. Павлом Мадяром ЧСВВ уділив священничі свячення 12-ом семінаристам підпільної семінарії у с. Борожавському. Найстаршому з них, о. Івану Бровді, було 73 роки, а наймолодшому, його сину, 31 рік.

15 серпня 1989 року у приватному будинку в передмісті Львова, де завжди підпільно збиралися Василіяни, вл. Іван Маргітич разом з вл. Іваном Семедієм був співсвятителем о. Іринея Білика ЧСВВ на єпископа. Цю хіротонію звершував згаданий Владика Софрон Дмитерко ЧСВВ.

Від моменту єпископських свячень вл. Іван ще більш невтомно боровся за легалізацію Церкви і повну свободу віросповідання. Уже в 1987 році він, серед інших священиків та єпископів, в тому числі й Василіян, став делегатом від Комітету захисту УГКЦ на конференції в Москві, коли вперше було офіційно заявлено про потребу її легалізації. Тут він як член Комітету теж виступив на нелегально скликаній прес-конференції для закордонних журналістів.

Після легалізації греко-католицької Церкви, Папа Римський Іван Павло II іменував у 1991 р. владику І. Маргітича єпископом-помічником, а в лютому 1993 р. наділив його функціями єпископа синкела для українців Мукачівської греко-католицької єпархії.

Отже незламна віра у воскресіння Церкви і України довела його до того моменту, коли він міг побачити це на власні очі і потім до кінця свого життя він з усім серцем вкладав свою працю в зцілення ран, яких вони зазнали від переслідувань і розп’яття.

Для василіянських монастирів вл. Іван, як єпископ був завжди дорогим і шанованим гостем.

Це найперше був Імстичівський монастир, діяльність якого відродив о. Павло Мадяр ЧСВВ, зібравши тут інших ченців з підпілля, серед яких були о. Микола Шепа ЧСВВ, бр. Мар’ян Щока ЧСВВ і бр. Юліан Мигович ЧСВВ.

Відтак – Боронявський монастир, який збирав численну кількість вірних на празник Св. Пророка Іллі. В перші роки після виходу з підпілля (до 1996 р.) тут служив о. Методій Скраль ЧСВВ. В Празник Воскресіння Христового 1991 р. з м. Хуста сюди було перенесено Чудотворну Ікону Матері Божої, за участю вл. Софрона Дмитерка ЧСВВ, вл. І. Маргітича, вл. І. Семедія та інших священнослужителів і численних вірних.

Владикою Іваном у 1995 р. був посвячений після відновлення Малоберезнянський монастир – новостворений Новіціятський дім для кандидатів до Василіянського Чину, який він відвідував зокрема на храмовий празник Зіслання Святого Духа. В цьому монастирі останні роки свого життя провів о. Павло Мадяр ЧСВВ, який упокоївся в 1996 році. У 1998 р. на Свято Зіслання Святого Духа, Архієрейську Божественну Літургію Вл. Іван очолив тут із своїм святителем вл. Софроном Дмитерком ЧСВВ. В це свято тут тоді прийняли монаший одяг дев’ятеро кандидатів-василіян і це були вже тут треті облечини в чернечий стан.

Отож з одного боку вл. Іван хоч і втішався воскресінням своєї Церкви і свого Народу, однак попри неміч ще більше до останку цілковито віддавав себе їм на служіння.

На його Архієрейському похороні восени 2003 року в с. Боржавському теж були присутні численні Василіяни: брати, отці, єпископи, в тому числі і його святитель – вл. Софрон Дмитерко ЧСВВ.

Сіяч покликань Христових

Владику Івана згадують як того, що постійно молився за покликання до священничого і монашого стану.

І справді його особа стала сіячем цих покликань, бо лише з одного його родинного села Боржавського вийшли десятки священиків, монахів і монахинь.

Ще у глибокому підпіллі владика як священик почав дбати про женців на Христових жнивах, утворивши підпільну семінарію, яка дала початок численним покликанням зокрема до священства.

Але й після виходу з підпілля, він сам як особистість став тим євангельським сіячем, який невтомно прикладом свого щоденного життя сіяв поклик Христовий на ґрунті молодих сердець.

Його дбання про покликання виражалося в наступних сферах:

Молитва за покликання – жодне літургійне богослужіння чи особиста молитва не проходили без того, щоб не помолитися за покликання.

Молитва з покликаними – він дбав про те, щоб молитися з дітьми і з молоддю, з-поміж яких Господь обирає тих, кого Сам хоче, а не лише молитися за них.

Християнське виховання сім’ї – в парафії, як у храмі так і школі, відбувалися катехизації дітей, а під час богослужінь Владикою виголошувалися глибоко-виховні проповіді про християнське життя і покликання. Єпископ був невтомним голосом Божого Слова і великим моральним авторитетом, який стояв на захисті усього святого.

Присутність богопосвячених осіб в парафії – довкола Вл. Івана часто були зібрані священики, монахи і монахині, які його відвідували. Вони брали участь у парафіяльних богослужіннях і святах. Владика дбав про те, щоб цей світич євангельської посвяти ставити на найвиднішому місці серед вірних і зокрема для молоді. Неодноразово монахи і монахині, що відвідували єпископа, або на його безпосереднє запрошення, проводили зустрічі та катехизації з дітьми. Ця часта і жива присутність богопосвячених осіб в житті парафії, була важливим елементом для зросту покликань.

Особистий приклад – як в молитві, так у спілкуванні й поведінці, як також у дбайливому відношенні до захисту морально-християнських цінностей і любові до свого народу й Церкви – в цьому вл. Іван Маргітич був великим прикладом і авторитетом. По ньому самому було одразу видно, що він цілковито посвячений Богові і вищим ідеалам. Для молодої людини це був безцінний приклад, немов би ти бачив перед собою живу легенду – особу, яка попри стільки випробувань і переслідувань не зрадила своїм ідеалам. Якими ж вони мають бути великими? Чи не варто й мені самому їм посвятитися? – Це питання, які зроджувались при спостереженні за вл. І. Маргітичем.

Середовище високих християнських ідеалів – довкола цієї особи панувала своєрідна аура її глибоких особистих цінностей. І в цій парафії його аура творила міцне середовище для християнських ідеалів. Іншими словами, він дбав про добрий ґрунт для покликань – вони зроджувались, але й мали все для того, щоб прорости, зміцніти і дати плід.

Особисте свідчення ієромонаха-василіянина

Покликання, яке зродилося при вл. І. Маргітичу:

„Для молодого хлопця, який у недільній Службі Божій, серед інших своїх ровесників, бере можна сказати лише пасивну участь, постать Владики Івана Маргітича була з одного боку такою, що викликала боязнь, але з іншого боку – подив і пошану.

Коли він йшов через храм до престолу схилений своєю старечістю, за ним хотілося спостерігати, але здалека. Хоч багато хто говорив тоді про Владику, про його минуле і про теперішнє, однак спостерігаючи за ним хотілося самому його краще пізнати.

Зробити це, непомітно і безпечно, можна було лише в одному місці – у храмі під час щоденної Служби Божої. Ось так вони й почалися – щоденні зустрічі з єпископом у церкві, коли ти можеш спостерігати за ним і вглиблюватися в його особисту таємницю. Тут, коли на Літургії присутні лише дяк і кілька старших жінок, ти можеш бути близько біля цього загадкового божого чоловіка і бачити, як він молиться, як він дбає про святість богослужіння, як він проповідує і як він заглиблений у те духовне, що так свято переживає сам в собі.

Ось тут ти й починаєш від нього вчитися молитися і від нього вчитися любити святі Тайни, зокрема Євхаристію і Сповідь. Разом з ним починаєш заглиблюватися в його таємницю і відкривати для себе її божественну красу. Саме у цій щоденній літургійній школі ти вчишся від нього любити богослужбові книги і намагаєшся їх поглиблювати.

Саме тут ти стаєш його сім’єю. Тут ти стаєш його духовною дитиною і він вже не є для тебе чужий чи відстрашуючий. Ти вже знаєш його особисто, хоч ніколи з ним не розмовляв. Але ти з ним щодня молився.

Ось це була дуже важлива річ: ми жодного разу не розмовляли як близькі люди, але ми щодня молилися як рідні.

І хоч як би це дивно не звучало, але найбільше запам’яталися ті дні, коли на щоденній Службі Божій був лише він і ти. А найбільш сумними днями були ті, коли ти не міг прийти на Літургію.

Хоч у покликанні та його зрості відіграють важливу роль багато різних чинників (катехизації, паломництва, спілкування з богопосвяченими особами), але ось цей був найважливіший – щоденна молитва з вл. І. Маргітичем. Це була ціла школа молитви, але не лише словесної, а якоїсь внутрішньої, яка пронизує тебе цілого.

Найбільш зворушливими були ті моменти, коли Вл. І. Маргітич читав Євангеліє, і від співчутливості до особи Ісуса зупинявся розчулений сльозами, коли наприклад читалася страсна подія, або коли невіруючий Тома вкладав свій палець у проколений бік Ісуса і казав: «Господь мій і Бог мій». Для юнака, в серце якого падає іскра покликання, такий момент є переломним і неабияким потрясінням.

Тобі теж так хочеться любити цього Ісуса і ти теж стаєш розчулений Ним Одним і залишаєш усе, береш свій хрест і йдеш за Ним, куди б він не пішов.

У характеристиці до малої семінарії, яка діяла при василіянському монастирі, єпископ Маргітич написав до Ігумена рекомендацію, в якій наголосив саме на цьому нашому особистому знайомстві і щоденному спілкуванні: «майже щодня бере участь у Службі Божій і майже щодня причащається».

Безмежна подяка Вл. І. Маргітичу за цю щоденну школу молитви і за приналежність до тієї його Сім’ї, якою він жив щодня у храмі і в якій зродилося, зросло і дало свій плід одне з багатьох покликань на більшу Божу Славу.”

(Михайло Онисько, 1980 р. нар. – о. Франціск, ЧСВВ, Протоігумен)

Закінчення

Владика Іван Маргітич удостоївся титулу «народний єпископ». Однак інколи це окреслення представляється не так, як би належало цьому Велетню. Трапляються випадки, коли його показують на фотографіях, як він готує для праці робочий інструмент: мотику чи косу, виокремлюючи при цьому як головні риси Владики його простоту і скромність життя.

Однак «народний єпископ» Іван Маргітич – це не владика, який «клепле мотику чи косу». Це той, хто до смерті із своїм народом. Це той, хто ще юнак, але вже ув’язнений за свій народ і свою Церкву. Це той, хто на порозі ліквідації Церкви приймає священство і разом із своєю Церквою іде в підпілля. Це той, хто попри небезпеку каторги і заслання, підпільно служить Літургії і уділяє Святі Тайни. Це той, хто серед десятиліть тюремних робіт живе тим днем, коли зможе повернутися до свого народу і продовжити підпільну священничу жертву, бо глибоко вірить у воскресіння своєї Церкви і своєї України. Це той, який для когось є лише крихка «глиняна посудина», але заповнена вона до країв Царством Божим у всій його величі і могутності.

В цій крихкій і для когось простацькій постаті живе інтелектуал, божий чоловік, одна з найбільших глибоко-духовних особистостей нашого Краю, захисник найбільших цінностей нашого народу, продовжувач ідей Августина Волошина і тих численних провідників нашого народу, які присвятили цьому своє життя, чимало з яких були Василіянами. Можна сказати, що через Владику І. Маргітича й далі живе та Карпатська Україна, у воскресіння якої він завжди вірив і в його особі ми наново її переживаємо, далі в неї віримо і надихаємося щодня творити її своїми діями, вірою і свідомістю, а якщо треба – то навіть і боротьбою, навіть і жертвою, навіть і ціною свого життя.

Тому й тема «Владика І. Маргітич і Василіянський Чин» це не просто співвідношення історичних сфер. Це тема про цілковито посвячене життя конкретних особистостей тим цінностям, які не проминають з історією, а живуть вічно і передаються наступникам, як невмираючий і незламний дух.

Хотілось би, щоб дух цього «народного єпископа» продовжував сьогодні жити не в одному серці. Хотілось би, щоб цей дух не був приречений на підпілля. І хотілось би, щоб цьогорічне вшанування 100-літнього ювілею Вл. І. Маргітича наново зродило і в нас воскресіння тієї Церкви і тієї України, яких він любив і яким присвятив усе своє життя.

4 лютого 2021 р. Б. – м. Ужгород – о. Франціск Онисько, ЧСВВ, Протоігумен

--------------------------