Зустріч Папи Франциска з учасниками пленуму Конгрегації для Інститутів богопосвяченого життя і Товариств апостольського життя 28 січня 2017 р.

Деталі: Категорія: НОВИНИ ЦЕРКВИ; Опубліковано: Неділя, 05 лютого 2017, 16:15; Автор: Адміністратор; Перегляди: 1660

У суботу, 28 січня 2017 р. Святіший Отець Франциск зустрівся з учасниками пленарної асамблеї Конгрегації для Інститутів богопосвяченого життя і Товариств апостольського життя. Цього року темою пленуму було питання вірності богопосвячених осіб своєму покликанню та проблема залишення спільноти. У своїй промові до учасників зустрічі Папа підтвердив важливість цієї теми, звернув увагу на зовнішні фактори та обставини всередині самої спільноти, які впливають на невдалі вибори богопосвячених осіб. Також він наголосив на необхідність духовного супроводу протягом усього життя людини, який не є привілеєм священиків, адже харизма духовного провідництва — дар, який дається без уваги на приналежність до клирицького стану. Коротке резюме цієї промови подав український відділ Радіо Ватикану.

Нижче подаємо український переклад слова Папи Франциска, італійський оригінал якої можна прочитати тут.

ПРОМОВА СВЯТІШОГО ОТЦЯ ФРАНЦИСКА

до учасників пленуму Конгрегації для Інститутів богопосвяченого життя і Товариств апостольського життя

Климентинський зал

Субота, 28 січня 2017

Дорогі брати і сестри,

є для мене причиною радості можливість прийняти вас сьогодні, коли ви зібрані разом на пленарному засіданні для призадуми над темою вірності та покидань [богопосвяченого життя]. Вітаю Кардинала Префекта і дякую йому за слова представлення; і вітаю всіх вас, висловлюючи вам моє визнання за вашу працю на служінні богопосвяченому життю в Церкві.

Тема, яку ви обрали, важлива. Можемо впевнено сказати, що в цей час вірність зазнає випробування; статистичні дані, які ви перевіряли, це показують. Перед нами «крововилив», який веде до послаблення богопосвячене життя і самого життя Церкви. Покидання богопосвяченого життя турбують нас. Це правда, що деякі залишають внаслідок адекватної оцінки, тому що визнають, після серйозного розпізнання, що вони ніколи не мали покликання; але інші з плином часу стають менше вірними, у багатьох випадках – по якихось кількох роках після довічної професії. Що трапилося?

Як ви добре зазначили, є багато факторів, які впливають на вірність у час, який є зміною епохи, а не тільки епохою змін, і в якому виявляється важким взяти на себе серйозні й чітко визначені обов’язки. Розповідав мені один єпископ, вже давніше, що один хороший хлопець з вищою освітою, який працював у парафії, прийшов до нього і сказав: «Я хочу стати священиком, але на десять років». Це культура короткочасності.

Перший фактор, який не допомагає в дотриманні вірності, – це соціальний і культурний контекст, у якому ми діємо. Ми живемо занурені в так званій культурі фрагментарного, короткочасного, що може привести до життя «згідно з меню» і до ставання рабами моди. Ця культура викликає необхідність мати завжди «запасні двері», відкриті на інші можливості, веде до зростання споживацтва і забуває про красу простого і стриманого життя, викликаючи в багатьох випадках велику екзистенційну порожнечу. Також набув поширення виразний практичний релятивізм, згідно з яким усе оцінюється з уваги на самореалізацію, яка в багатьох випадках чужа цінностям Євангелія. Ми живемо в суспільстві, де економічні норми замінюють моральні, диктують закони і нав’язують власні системи координат на шкоду цінностям життя; у суспільстві, де диктатура грошей і прибутку проштовхує такий погляд на існування, за яким того, хто не дає добрих результатів, відкидають геть. У цій ситуації є зрозумілим, що спочатку потрібно дозволити євангелізувати себе, щоб потім займатися євангелізацією.

До цього фактора соціально-культурного контексту ми повинні додати інші. Один з них – це світ молоді, складний світ, багатий і в той же час кидаючий виклик. Не ворожий, але складний, так, багатий і такий, що кидає виклик. Не бракує молоді дуже великодушної, солідарної та задіяної на релігійному й суспільному рівнях; молоді, яка шукає справжнього духовного життя; молоді, яка відчуває голод за чимось відмінним від того, що пропонує світ. Є чудові молоді люди і їх немало. Проте також серед молоді є багато жертв світської логіки, яку можна підсумувати ось так: пошуки успіху за всяку ціну, легких грошей і легкої приємності. Ця логіка зваблює також багатьох молодих людей. Наш обов’язок не може бути іншим, як залишатися поряд з ними, щоб захопити їх радістю Євангелія і приналежністю до Христа. Цю культуру потрібно євангелізувати, якщо ми хочемо, щоб молоді люди їй не піддалися.

Третій зумовлюючий фактор походить із середовища самого богопосвяченого життя, де поряд з великою кількістю святості, – а є багато святості в богопосвяченому житті! – не бракує ситуацій антисвідчення, які ускладнюють вірність. Такі ситуації, серед інших, – це одноманітність, втома, тягар організаційного управління, внутрішні поділи, пошук влади – кар’єристи, світський спосіб керування інститутами, служіння влади яке часом стає авторитаризмом, а іншим разом дозволянням на все. Якщо богопосвячене життя хоче зберегти свою пророчу місію та свою привабливість, продовжуючи бути школою вірності для близьких і далеких (пор. Еф. 2,17), воно повинно зберегти свіжість і новизну центральної ролі Ісуса, притягальну здатність духовності та силу місії, виявляти красу слідування за Христом та випромінювати надію і радість. Надію і радість. Це нам показує, як справи у спільноті, якою вона є всередині. Є надія, є радість? Добре. Але коли надія зменшується і немає радості – це погано.

Аспект, яким потрібно буде особливо піклуватися, – це братерське життя у спільноті. Його необхідно підтримувати спільнотною молитвою, молитовним читанням Слова, активною участю в Таїнствах Євхаристії і Примирення, братнім діалогом і щирим спілкуванням між членами спільноти, братнім напоумленням, милосердям по відношенні до брата або сестри, що грішить, розподілом відповідальності. Все це має супроводжуватися промовистим і радісним свідченням простого життя поруч із бідними та місією, яка надає перевагу екзистенційним периферіям. Від оновлення братерського життя у спільноті дуже залежить результат душпастирства покликань, здатність сказати: «прийдіть і побачите» (пор. Ів. 1,39), – і витривалість братів і сестер, як молодих, так і старших. Тому що, коли якийсь брат або сестра не знаходить підтримки своєму богопосвяченому життю у спільноті, піде шукати її зовні, з усім, що з цього випливає (пор. «Братерське життя у спільноті», від 2 лютого 1994, 32).

Покликання, як і сама віра, – це скарб, який ми носимо в глиняних посудинах (2 Кор. 4,7); тому ми повинні берегти його, як зберігають найцінніші речі, щоб ніхто нам не вкрав цей скарб, ані щоб він не втратив з плином часу своєї краси. Така турбота – це, перш за все, завдання кожного з нас, які були покликані наслідувати Христа зблизька, з вірою, надією і любов’ю, вдосконалювані кожного дня на молитві та зміцнювані доброю богословською та духовною формацією, яка захищає від мод і культури швидкоплинного та дозволяє ходити утвердженими у вірі. На цій основі можливо практикувати євангельські ради і мати ті ж самі почуття, що Христос (пор. Флп. 2,5). Покликання – це дар, який ми отримали від Господа, котрий звернув на нас свій погляд і вподобав нас (пор. Мр. 10,21), кличучи нас іти за ним у богопосвяченому житті, і в той же час – це відповідальність того, хто отримав цей дар. Божою благодаттю, кожен з нас покликаний взяти на себе з особистою відповідальністю завдання власного людського, духовного й інтелектуального зростання, і, в той же час, підтримувати живим полум’я покликання. Це веде до того, що ми, у свою чергу, вдивляємося в Господа, завжди будучи уважними, щоб ходити за логікою Євангелія і не піддаватися світським критеріям. У багатьох випадках великі невірності беруть свій початок з малих відхилень або неуважностей. І в цьому випадку важливо, щоб ми застосували до себе заохочення апостола Павла: «Вже пора вам прокинутися від сну» (Рим. 13,11).

Говорячи про вірність і покидання, ми повинні надати великого значення супроводові. І на цьому я хотів би наголосити. Необхідно, щоб богопосвячене життя інвестувало в підготовку для цього служіння кваліфікованих супровідників. І кажу богопосвячене життя, тому що харизма духовного супроводу, скажімо, духовного провідництва, – це «лаїцька»* харизма. Священики також її мають, але вона «лаїцька». Як багато разів я зустрічав сестер, які говорили мені: «Отче, Ви не знаєте священика, який міг би бути моїм провідником? » – «Але скажи мені, у твоїй спільноті немає розсудливої сестри, жінки Божої? » – «Так, є та старенька, яка... але...» – «Іди до неї! » Заопікуйтеся ви членами вашого Згромадження. Уже під час попереднього пленуму ви стверджували таку потребу, як це також випливає з вашого останнього документа: «Новому вину нові бурдюки» (пор. пп. 14-16). Ніколи не буде забагато наполягання на цій необхідності. Важко залишатися вірними, ходячи наодинці або ходячи під керівництвом братів і сестер, які не здатні до уважного й терпеливого слухання, або які не мають достатнього досвіду богопосвяченого життя. Нам потрібні брати і сестри, досвідчені на Божих дорогах, щоб бути в змозі робити те, що зробив Ісус з учнями з Еммауса: супроводжувати їх у життєвій дорозі й у хвилину втрати орієнтації та наново запалити в них віру й надію при допомозі Слова і Євхаристії (пор. Лк. 24,13-35). Таким є делікатне і вимогливе завдання супровідника. Немало покликань губляться через брак хороших супровідників. Усі ми, богопосвячені особи, молоді та старші, маємо потребу в допомозі, відповідній до людського, духовного періоду й етапу покликання, який ми переживаємо. У той же час ми повинні уникати будь-якого виду супроводу, який створював би залежності. Це важливо: духовний супровід не повинен створювати залежностей.

У той час як ми повинні уникати будь-якого виду супроводу, який створював би залежності, який ставав би покровительством, контролюванням або чинив би інфантильними, ми не можемо змиритися з тим, щоб іти наодинці, нам потрібний близький, частий і цілковито дорослий супровід. Це все буде потрібне для забезпечення безперервного розпізнавання, яке вестиме до відкривання Божої волі, до шукання у всьому того, що більше Господеві до вподоби, як сказав би святий Ігнатій, або – словами святого Франциска Асизького – щоб «завжди бажати того, що Йому подобається» (пор. КФ** 233). Таке розпізнавання вимагає, з боку того, хто супроводжує, і того, кого супроводжують, доброї духовної чутливості, ставання перед самим собою і перед іншим «без власності», з повним відкиненням упереджень і особистих або групових інтересів. Крім того, слід пам’ятати, що в розпізнаванні не йдеться тільки про вибирання між добром і злом, але між добрим і кращим, між тим, що добре, і тим, що веде до уподібнення до Христа. І я продовжував би говорити, але закінчимо тут.

Дорогі брати і сестри, я ще раз дякую вам і випрошую для вас і для вашого служіння як членів та співробітників Конгрегації для Інститутів богопосвяченого життя і Товариств апостольського життя постійну допомогу Святого Духа, а водночас сердечно вас благословляю. Дякую.

* Тут «лаїцький» – на противагу до «клирицький». «Лаїк» (з грецької λαικός) – людина, яка належить до спільноти Божого народу, «лаос» (з грецької мови λαός – народ, люди), але не є «клириком» – не прийняла священичих свячень. «Клирик» – від «клирос» (з грецької мови κλῆρος – частка, визначена жеребом, наділ). В церковній термінології клирик – той, що є або готується стати священиком. Згідно з цим розрізненням, монахи-священики є клириками, а монахи-несвященики і монахині – лаїками. Від цього кореню «клир-» беруть початок і деякі слова з коренем «крил-», утвореним внаслідок метонімії складів: крилос, крилосний, крилошанин.

** КФ – «Квіти святого Франциска»

Світлина вгорі із сайту agensir.it