Історія Василіянського Чину Святого Йосафата

Деталі: Категорія: Історія Чину; Опубліковано: П'ятниця, 28 березня 2014, 11:17; Перегляди: 11265

Василіянський Чин Святого Йосафата заснований на духовній спадщині Святого Василія Великого (329-379), але свою організацію – як монаший Чин – він завдячує Київському митрополитові Йосифу Веляминові Рутському (1574-1637) і Святому Священномученикові Йосафатові Кунцевичу (1580-1623), який своєю духовністю і апостольською працею, спрямованою на обʼєднання християн, дав чіткий напрямок для започаткування цього інституту.

Початкову стадію Чину визначають ці три особистості. До їхньої духовної ідентичності належать три складові елементи: життя у спільноті, апостольська праця і діяльність, спрямована на обʼєднання християн.

{cmp_start idkey=8288[url=https%3A%2F%2Fosbm.org.ua%2Findex.php%2Fhome-page%2Fistoriia-chynu%2F984-2014-03-28-11-26-39][title=%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F+%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%96%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE+%D0%A7%D0%B8%D0%BD%D1%83+%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%BE+%D0%99%D0%BE%D1%81%D0%B0%D1%84%D0%B0%D1%82%D0%B0][desc=]}

СВ. ВАСИЛІЙ ВЕЛИКИЙ

Св. Василій Великий народився в Малій Азії, у головному місті Кападокії – Кесарії, 329 р.

Його батько, що теж називався Василій, був визначним правником та водночас управляв в околиці Кесарії розлогими посілостями своєї жінки Емелії.

Мати Св. Василія – Емелія, часто хворіла, тому виховувала дітей бабуня Макрина. Їй допомагала найстарша сестра Св. Василія, яка теж називалася Макриною.

Початкові знання Василій здобув від свого батька. Спостерігши великі здібності свого найстаршого сина до науки, батько послав його на подальші студії, спочатку до Каппадокійської Кесарії, а відтак до Царгороду.

356 р. Василій повернувся додому і став професором красномовства в Кесарії. Але після смерті свого брата Навкратія у 357 р., покинув професорство, охрестився та обрав монаший спосіб життя.

У 357-358 рр. відбув подорож до Египту, під час якої запізнався з існуючими на той час способами чернечого життя. Повернувшись, оселився на самоті в Анезії і тут збудував перший монастир спільного життя.

В роках 360-362, Василій зорганізував монаші спільноти в провінціях Понту, Кападокії і Вірменії.

364 р., єпископ Євсевій висвятив його на священика, а по смерті єп. Євсевія, 370 року, Василій був висвячений на єпископа Кесарії Кападокійської.

Як єпископ і чернець, Василій відзначався такими рисами:

1. Глибоке духовне життя.

2. Відстоювання правд християнської віри. Боротьба з єретиками.

3. Невтомна праця для розвитку монашого життя. Будівництво монастирів і заснування монаших спільнот.

4. Ініціатор добродійних акцій. Перший засновник сиротинців і притулків для похилих віком та опущених, які були названі «Василіядами».

Відійшов до вічності Василій 1 січня 379 року. За його невтомну працю і високу духовність, отримав титул «Великий».

ПРАВИЛА СВ. ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО ДЛЯ МОНАХІВ

Спосіб монашого життя Св. Василій випробував найперше на собі, основуючись на здобутих знаннях зі Святого Письма, і досвіді, який почерпнув у Египті. Заснувавши перші монаші спільноти, вже як священик він написав до всіх настоятелів лист, відомий під назвою «Про досконалість чернечого життя», в якому окреслив головні обовʼязки монахів.

Опісля, Василій більш детально описав ці вказівки для монахів у «55 Ширших Правилах».

Як єпископ, він надалі провадив своїх монахів у духовному подвигу, письмово відповідаючи на їхні запитання щодо труднощів монашого життя. Зібрані разом, ці відповіді становлять «313 Коротших Правил».

Короткий список творів Св. Василія Великого:

1. Науки «Про Божий Суд» і «Про Віру» – подають догматичну підставу аскези Св. Василія.

2. «Моральні правила» (числом 80) – окреслюють головні засади християнського життя, які Св. Василій збирав зі Святого Письма.

3. «Ширші Правила» (числом 55) і «Коротші Правила» (числом 313) – обіймають приписи та спосіб чернечого життя у спільноті.

4. «Епітимії» (Покути) – торкаються правопорядку спільного життя у монастирях.

5. «Аскетичні Науки» і вибрані «Листи» – пригадують вірним високий ідеал християнського життя та заохочують їх практикувати євангельську аскезу.

Поширення Правил Св. Василія Великого

Спосіб спільного життя, започаткований Св. Василієм Великим, швидко розповсюдився по цілому Сході. Воно стало відомим через Вселенські Собори, наприклад Другий Нікейський Собор (787р.). Цісар Юстиніян у своєму державному Кодексі наказав, щоб чернече життя у всіх монастирях провадилося на зразок монастирів Св. Василія Великого.

На Заході, у 397 році, Руфін з Аквілеї переклав Правила Св. Василія Великого на латинську мову. А Св. Венедикт (480-550 рр.), у 525 році заснував великий монастир на Монте Кассіно, взявши за основу монашого життя Правила Св. Василія.

У V ст., Правила Св. Василія були застосовані у єрусалимських лаврах: Лаврі Св. Євтимія, Сави і Теодора.

Через Царгород, ці Правила стали знаними в Єгипті, Сирії, Сербії, Румунії та інших місцях.

В Царгороді, такі Патріярхи, як Св. Іван Золотоустий, Іван Посник, Никифор, Фотій, а також Ігумени царгородських монастирів: Св. Теодор Студит, Св. Нікон, Св. Атанасій, поширили і більш детальніше розписали Правила Св. Василія.

Св. Теодор Студит, Архимандрит монастиря Студіон (біля Царгороду), заснованого у 463 році, написав для цієї обителі «Типікон» (біля 800 року), в якому подав точні приписи: щоденний розпорядок монашого життя, порядок відправи богослужінь, порядок постів, спосіб обрання настоятеля, покути і кари для тих, що порушують монаші правила і т. п.

Подібний «Типікон», основою якого були Правила Св. Василія Великого, мав кожний монастир на Сході.

На українські землі Студійський монаший Устав привіз з Греції чернець Михаїл у 1072 році і передав його Св. Теодозію Печерському.

МОНАШЕ ЖИТТЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

988 року, Св. Володимир Великий прийняв християнство і розповсюдив його по цілій Державі. Разом з християнством, на українських землях розповсюдилось також монашество.

Князь Ярослав Мудрий, син Св. Володимира Великого, попри культурно-політичну діяльність, засновував також монастирі. У 1037 році він заснував у Києві чоловічий монастир Св. Юрія, а також жіночий монастир Св. Ірини.

У 1051 році починається історія відомого монастиря – Києво-Печерської Лаври. В печері на березі Дніпра, часто молився священик Іларіон, якого згодом висвятили на митрополита. Його місце у печері зайняв монах Антоній.

Антоній походив з Любча. Замолоду він пішов на гору Атос у Греції, де вступив до монастиря Св. Атанасія. Повернувшись до Києва, Антоній започаткував тут монаше життя. Біля нього зібралося близько 12 монахів. Всі вони жили у печері, і це був початок печерського монастиря.

По якомусь часі, Антоній переселився до Чернігова, де заснував новий монастир, а в Києві, на його місце монахи вибрали настоятелем Теодозія.

Від Теодозія починається розвиватися в київських печерах більш зорганізований спосіб монашого життя. Були тут запроваджені Правила Св. Василія Великого, які привезені з Греції. З часом, Ігумен Теодозій ці Правила пристосував до вимог часу й таким чином повстав «Устав Св. Теодозія Печерського», який поширився на всі монастирі в українських землях.

Розвиток монашого життя

Найбільший розквіт монашого життя на українських землях відбувався у ХІ-ХІІІ ст. Українські монастирі, які керувалися у своєму житті Правилами Св. Василія Великого, розписаному в «Уставі Св. Теодозія Печерського», стали не лише місцем молитви, але й також центрами науки і культури. Тут переписувались книжки, займалися малярством, писанням ікон, різьбою іконостасів, списували Літописи та інші книги.

В XI ст. у монастирях були складені: Києво-Печерське літописне зведення 1072 – 1073 авторства Нікона, Початкове зведення 1093 – 1095, складене Ігуменом Печерського монастиря Іоанном, яке стало основою для укладення першої редакції «Повісті минулих літ», що написав печерський монах Нестор.

Почаївський монастир

Занепад монашого життя

Занепад монашого життя на українських землях почався з наїздами монголів у ХІІІ ст., а також з турецько-татарськими набігами. Монастирі і святині в той час нищилися разом з цілими містами й селами.

Крім того, монаше життя почало занепадати через Велику Схизму (остаточний розкол християнської церкви на католицьку і православну), яка розпочалася у 1054 році.

До занепаду також спричинилася «симонія» – продаж і купівля церковних посад або духовного сану.

БЕРЕСТЕЙСЬКА УНІЯ

Не зважаючи на занепад християнського та монашого життя, в Церкві знаходилися ідейні особи, які шукали способу віднови.

Основною причиною занепаду була Схизма, тому українські і білоруські єпископи шукали можливості обʼєднання з Католицькою Церквою, визнавши примат Наступника Ап. Петра – Папи Римського.

Приготування до злуки з Католицькою Церквою тривали біля 20 років.

Найбільшим старанням східних єпископів було те, щоб обʼєднавшись з Католицькою Церквою, в Східних Церквах був збережений свій обряд і Літургія.

Тодішній Папа Климентій VІІІ прийняв ці умови і запевнив, що обряд і Літургія не змінюватимуться, хіба що за рішенням Синоду східних Єпископів та благословення Святішого Отця.

Днем злуки Київської Митрополії з Апостольським Престолом стало 23 грудня 1595 року. Внаслідок цього, Київська Митрополія на території Речі Посполитої відійшла від Константинопольського Патріархату і визнавши католицькі догми та зберігаючи східні традиції, обʼєдналася з Апостольською Столицею. Ця подія відбулася у Бересті тому й носить назву «Берестейської унії».

Від самого початку, ідея обʼєднання християн, після розколу в 1054 році на православних та католиків, в єдину Церкву, мала своїх противників, як серед православного духовенства так і серед мирян. А після проголошення Унії, виникла відкрита боротьба між православними-схизматиками та православними-уніатами.

Митрополит Київський Іпатій Потій (+1613), один з організаторів Берестейської Унії, після її проголошення намагався укріпити її в народі та між духовенством, послуговуючись для цього «братствами», які засновував.

Однак для повного скріплення Унії, Господь приготував особливу людину – Св. Йосафата Кунцевича і східний монаший орден – Василіянський Чин.

СВЯТИЙ ЙОСАФАТ КУНЦЕВИЧ

Св. Йосафат Кунцевич народився 1580 року у Володимирі-Волинському, отримавши хресне імʼя Іван. Його батько Гавриїл бажав, щоб син в майбутньому став купцем, тому вислав його на науку до Вільна. Однак ще в дитинстві юнак, молячись перед Христовим Розпʼяттям в церкві, отримав з нього до свого серця чудодійну іскру, яка на все життя запалила його безмежною любовʼю до Бога і Церкви.

У 1604 році, на 24-му році життя, Іван Кунцевич вступив до Монастиря Святої Трійці у Вільні та отримав монаше імʼя Йосафат.

Не маючи в монастирі духовних провідників, ані доброго прикладу, Йосафат звернувся до літургійних книг та Правил Св. Василія Великого, щоб в них знайти вказівники на дорозі до святості.

Приклад монаха Йосафата в скорому часі почав захоплювати інших юнаків, які стали покидати мирське життя та долучатися до способу життя, який провадив Йосафат. Між ними був і молодий богослов Велямин Рутський, який згодом разом із Йосафатом стали обновниками Василіянського Чину.

У 1609 році Йосафат був висвячений на священика.

1613 р. помер Митрополит Іпатій Потій і на його місце обрали В. Рутського, а ієромонах Йосафат став Ігуменом Монастиря Святої Трійці, де вже мешкало понад 50 ченців. Все з більшою ревністю Йосафат працював над оновленням монашого життя, а також вів ревну працю серед мирян, навчаючи їх правд віри та закликаючи до церковної єдності.

12 листопада 1617 року, Митрополит Рутський висвятив Йосафата на Єпископа Полоцької Архиєпархії. Гаслом нового єпископа стали слова Ісуса Христа: «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 21).

Хоч Йосафат багатьох навертав до Бога і просвітлював Словом Божим, однак, особливо за «унійний напрямок», зʼявлялося у нього й багато ворогів, які вкінці зажадали його смерті.

Успенський собор і василіянський монастир у Вітебську

Під час пастирських відвідин у Вітебську, в неділю 12 листопада 1623 року, православні напали на єпископську палату і почали бити обслугу. Тоді Йосафат вийшов до юрби кажучи, що коли шукають його, то ось він, однак слуг нехай лишать у спокою. Напасники спершу остовпіли і не знали, що далі робити, але ті, що були позаду, натиснули на тих, що були спереду і рушили на владику. Тоді один з розлюченого натовпу підскочив до єпископа і сокирою вдарив його по голові. Коли смертельно поранений Йосафат впав на землю, натовп витягнув його на подвірʼя. Здерши там з нього одяг, і побачивши волосінницю, яку Йосафат носив замість сорочки для покути, наповнили її камінням та привʼязавши тіло до коня, поволокли вулицями міста і вкинули до ріки Двіни.

Знайшовши замучене тіло Йосафата, вірні перевезли його до Полоцька, де воно було привселюдно виставлене. Одразу ж, біля мученика почали діятися чуда.

16 травня 1643 року, Папа Урбан VІІІ проголосив Йосафата Блаженним, а 29 червня 1867 року, Папа Пій ІХ прилучив Йосафата до Лику Святих Вселенської Церкви.

Мощі Св. Йосафата спочатку перебували в Полоцьку, однак у 1705 р., із-за небезпеки від російського царя Петра І, їх було перевезено до Білої на Підляшші. Але 26 травня 1873 р., за наказом російського губернатора, мощі Святого замурували в церковному підвалі.

Через 43 роки мощі було віднайдено і 12 липня 1916 року перевезено до церкви Св. Варвари у Відні. Звідси, за вказівкою Папи Пія ХІІ, у 1949 р., мощі Св. Йосафата перевезено до Риму і сховано у Ватикані.

Під час ІІ Ватиканського Собору, 25 листопада 1963 року, за Папи Павла VІ, мощі Св. Йосафата розмістили в Базиліці Св. Петра для привселюдного почитання.

ЙОСИФ ВЕЛЯМИН РУТСЬКИЙ

Іван Велямин народився в с. Рута, недалеко Новгородка на Білій Русі, в 1574 році. Його батько Фелікс Велямин походив з Московщини, звідки переїхав на Білорусь, уникаючи переслідувань від Івана Грозного і там, отримав від польського короля Зиґмунда-Августа хутір Рута. З того часу, родина Веляминів почала додавати до свого прізвища нове: Рутські.

В тих часах серед українсько-білоруської шляхти поширювався кальвінізм, на який перейшов також Фелікс Рутський, однак його сина охрестив не кальвінський пастор, а місцевий парох за східним обрядом, давши йому хресне імʼя Іван.

Коли Іван підріс, батьки віддали його на науку до кальвінської школи у Вільні. Там Іван почав ходити до церкви Отців Єзуїтів слухати проповіді, які йому дуже подобалися, але вчителі кальвінської школи йому це забороняли. З того часу, Іван почав сумніватися в правдивості кальвінської науки.

В 1590 р., батьки дали його на навчання до Праги, де він студіював в Карловім університеті. Тут, під проводом визначного Єзуїта о. Крісляка, Рутський прийняв католицьку віру в латинському обряді, у 1592 році. Вже у Празі, Рутський хотів вступити до Ордену Отців Єзуїтів, але раптово захворів і від цього наміру йому прийшлося тоді відмовитися.

У 1953 р., за порадою Єзуїтів, Рутський виїхав до Вюрцбурга, в Західній Німеччині, де три роки вивчав філософію й закінчив навчання науковим ступенем у 1596 р.

Після смерті батька, а також отримавши пересторогу від своєї матері позбутися матеріального утримання із-за прийняття католицької віри, Рутський вирішив виїхати на навчання до Риму, хоч і знаходився в скрутному матеріальному становищі.

Під час навчання в грецькій колегії, після довгих вагань, Рутський прийняв тут східний обряд, хоч і знав про сумний стан Української Церкви. В цьому рішенні, на нього вплинула розмова з Папою Климентом VIII, який перед тим прийняв Українську Церкву до єдності з Вселенською Католицькою Церквою.

В 1603 р., Рутський закінчив богословські студії в Римі, і з волі Святішого Отця поїхав до Білорусі, де мав працювати над утвердженням щойно здійсненої Унії.

У Вільні, тамошній Митрополит Іпатій Потій з недовірʼям прийняв Рутського і відмовився уділяти йому священичі свячення, беручи до уваги його кальвінське виховання і перехід на латинський обряд.

Однак це, хоч і розчарувало Рутського, але також спонукало його шукати інші способи бути корисним для справи Унії.

Він заснував у Вільні школу для хлопців, яких не тільки навчав, але й харчував та одягав за власні кошти, чим викликав подив серед сенаторів й шляхти. Також часто брав участь в прилюдних дискусіях, під час яких відстоював Унію та Христового Намісника, і багатьох переконував в правдивості своїх суджень.

В той час Іван Рутський познайомився з купецьким помічником у Вільні – Іваном Кунцевичем і в скорому часі з ним щиро заприязнився.

Серед своїх щоденних справ, Рутський серйозно задумувався над Реформою Східної Церкви. В рамках цих задумів, навіть пропонував Генеральному Настоятелю Кармелітів Босих заснувати в Литві східну вітку цього Ордену.

У 1605 р., кармелітський місіонер о. Павло Симеон, як папський легат їхав до Персії через Москву і в цю подорож взяв з собою І. Рутського.

В Москві він пробув до березня 1606 року, а в квітні поїхав до Риму, де представив Святішому Отцю програму зʼєднання Церков. Крім східних віток латинських Чинів, він запропонував тоді в Римі ще й реформу Василіян.

Повернувшись до Вільна, Рутський застав свого приятеля Кунцевича в Святотроїцькому монастирі, як монаха Йосафата. Святість цього молодого ченця захоплювала Рутського і він тоді зрозумів, що коли виховається молоде покоління таких Василіян, то стан Української Церкви одразу покращиться.

Отримавши й сам від Христа покликання, 7 вересня 1607 р., Іван Рутський вступив до Монастиря Святої Трійці у Вільні, а наступного дня, з рук Митрополита Потія, прийняв чернечу рясу і нове монаше імʼя Йосиф. 1 січня 1608 р. склав чернечі обіти і досвідчив незвичайного спокою, переконавшись, що грецький обряд та Українська Церква стали йому рідними.

Разом з Йосафатом Кунцевичем, Йосиф Рутський відновив Святотроїцький монастир і чернечу карність та науку в ньому.

В 1611 р., Митрополит Потій іменував його Святотроїцьким Архимандритом, і того ж самого року висвятив його на свого помічника, з титулом Галицького єпископа й правом наслідства.

У 1612 р., Митрополит Потій передав Рутському управління всієї Митрополії, а після смерті Митрополита, Рутський вступив на митрополичий престол в 1614 році.

30 жовтня 1615 р., Папа Павло V підніс Митрополита Рутського до гідності Асистента папського трону. Крім цього, Митрополит отримав від Папи багато привілеїв для своєї Митрополії і стипендій для навчання своїх ченців в Папських колегіях Європи.

Після повернення з Риму почав працювати над реорганізацією Василіянського Чину і упорядкуванням монаших правил в дусі Св. Василія Великого. Свої ідеї він поступово втілював в життя і з часом Василіянський Чин став структурно-упорядкованим, стрімко розвивався в духовному та інтелектуальному плані й служив поширенню єдності Церков.

Рутський приклав неабиякі зусилля для утвердження церковної Унії і до кінця свого життя самовіддано працював для цієї справи.

Помер Митрополит Рутський 5 лютого 1637 року у Дермані, а поховали його у Вільні, звідки у 1655 році московські війська вивезли його домовину в невідоме місце.

Папа Урбан VIII назвав Рутського «Колюмною Церкви, Атлантом Унії, Атанасієм Руси». А Папа Григорій XV відзначав його «непохитність побожності та світлий ум, що посвятив себе і всі свої сили за гідність католицької релігії».

ОБʼЄДНАННЯ ПЕРШИХ ВАСИЛІЯНСЬКИХ МОНАСТИРІВ

Після смерті Митрополита Іпатія Потія, його наступником, у 1614 р. став В. Рутський.

Ставши Митрополитом, Рутський взявся за втілення своїх ідей унійних:

1. Відновити українську Церкву в злуці з Апостольським Престолом.

2. Відновити монаше життя згідно з Правилами Св. Василія Великого.

В 1605 році, ще перед вступом до монастиря, Рутський накреслив досить ясний план духовного відродження Церкви, під заголовком «Виклад одного русина на виправлення (церковного) устрою в Грецькому обряді», в основу якого лягло відновлення монашого життя. Він міркував так: «Якщо будемо мати вчених і побожних монахів, то єпископи й архиєпископи, яких вибирається з монахів також будуть вчені і побожні; тоді будемо мати і добре організовані школи для єпархіальних священиків і державних мужів; будуть добрі проповідники і духовні провідники, та й зможемо допомогти іншим нашим братам, які мають той самий обряд».

Основуючись на творах святого Василія Великого, Рутський почав укладати для нової спільноти основні Правила спільного чернечого життя.

В тих часах монастирі існували не залежно один від одного і кожним з них керував ігумен або архимандрит. В духовних справах монастирі підлягали єпископам, а в економічних – залежали від фундаторів.

Митрополит Рутський почав робити спроби обʼєднання усіх василіянських монастирів під проводом одного головного настоятеля. З цією ідеєю він поїхав до Папи Урбана VІІІ, який благословив заміри Митрополита.

Конгрегація Пресвятої Трійці

У 1617 році, коли нова монаша спільнота мала п’ять монастирів (Вільно, Битень, Новгородок, Мінськ і Жировиці) та біля сотні монахів, митрополит Рутський скликав до Новгородович першу Генеральну капітулу, під час якої був присутній також архимандрит Віленського монастиря – Св. Йосафат. На цій Капітулі було створено «Василіянську Конгрегацію Св. Тройці», до якої увійшли пʼять згаданих монастирів.

Василіянська церква Свв. Бориса і Гліба в Новгородку. 19 ст.

Під час Капітули Рутський вручив монахам «Спільні правила нашого Святого Отця Василія Великого, архиєпископа Кесарії Кападокійської», та пояснив учасникам, що «він особисто, протягом довгого часу, збирав з різних творів Святого Отця Василія і уклав ці Правила, пристосовуючи їх до вимог теперішнього життя, поділяючи їх на деякі основні розділи, щоб легше їх зрозуміти і запам’ятати».

Правила поділялися на 5 розділів: ціль чернечого життя і засоби її осягнення: убожество, чистота, послух та спільне життя. «Завданням усього цього, – сказав Митрополит, – є невідкладні потреби душ, які вмирають у нашому обряді, Церкві. Ми повинні духовно заопікуватися їхніми душами, а не лише своїми… А для цього потрібно здобути певних навиків. Тому ми були змушені приписати деякі правила, які не були потрібні в давніх часах, але потрібні тепер. Ми це зробили не віддаляючись від вчення нашого Святого Отця».

«Спільні правила» розпочиналися так: «Метою монашого життя є бути людиною досконалою в любові до Бога, тобто стати подібними до Бога в милосердній любові, і не лише прямувати до неї шляхом молитовного життя і особистих діяльних вчинків, але також словами та прикладом дедалі більше притягати до неї ближнього».

Відтак, були опрацьовані «Капітульні конституції Василіянської Конгрегації Пресвятої Тройці» з таким устроєм: на чолі нової спільноти стоїть Митрополит, але всередині вона управляється головним настоятелем, названим протоархимандритом, обраним до кінця життя, якому допомагають чотири радники, також обрані довічно; його повноваження: кожних чотири роки скликати Генеральну капітулу, призначати, за згодою радників, ігуменів монастирів на чотирирічний період та наглядати за тим, щоб настоятелі та монахи дотримувалися Правил та Конституцій. Генеральна капітула, у якій беруть участь також і єпископи, збирається, щоб обирати членів ради, оновляти Капітульні конституції і вирішувати проблеми Чину та Церкви. Єпископи будуть обиратися лише з-поміж членів нової монашої спільноти, тому що Чин та ієрархія повинні бути нерозривно об’єднаними між собою.

Згідно з тогочасним розумінням, митрополит Рутський вважав, що усі східні монахи становлять єдиний «Чин Святого Василія Великого», а спільнота, яку він заснував, є лише малою частиною, тобто згуртуванням цього великого «Чину».

Під час наступних Генеральних капітул (1621 та 1623 рр.) митрополит Рутський разом із капітульними отцями уклали «Партикулярні правила для окремих служінь», починаючи від уряду Протоархимандрита і закінчуючи дверником. До цих Правил можна також зарахувати «Правила для єпископів», написані митрополитом Рутським.

Затвердження Василіянської Конгрегації Св. Тройці та Конституцій

4 жовтня 1624 р. Ватиканська Конгрегація Поширення Віри схвалила об’єднання «руських монахів у Згромадження» під проводом одного головного настоятеля та надала їхнім Генеральним капітулам право укладати свої Конституції, зважаючи на документи Церкви. Конституції повинні були затверджуватись Римським Архиєреєм, але щоб чернеча дисципліна не зазнавала шкоди, монахи мали дотримуватись їх до того часу, поки Апостольський Престол не постановить інакше.

20 серпня 1631 р. Папа Урбан VIII декретом «Представив нам» (Exponi Nobis), схвалив та затвердив апостольською владою декрет Конгрегації Поширення віри.

Створення нової Василіянської Конгрегації Покрови Пресвятої Богородиці

У 1739 р., внаслідок рішень Замойського синоду (1720), монастирі 5-х українських єпархій (Львівської, Перемишльської, Луцької, Володимирської та Холмської) провели у Львові свою Капітулу і заснували Конгрегацію «Покрови Пресвятої Богородиці», яку згодом називали «Руською», «Святопокровською», «Польською» або «Коронною». Нова Конгрегація прийняла Правила Конгрегації Пресвятої Тройці.

Руський Чин Святого Василія Великого

У 1743 році, за дорученням папи Венедикта XІV, Фабріціо Сорбеллоні, апостольський нунцій у Варшаві, скликав в Дубні Генеральну капітулу двох Конгрегацій, яка проходила під проводом єп. Юрія де Ласкаріса. В ній взяли участь 139 членів Конгрегації Покрови Пресвятої Богородиці та 66 – Конгрегації Пресвятої Тройці. Капітула здійснила об’єднання двох Конгрегацій в один Чин, який складався з двох Провінцій і прийняла назву «Руський Чин Святого Василія Великого».

Дубенський монастир Преображення Господнього

У липні-вересні 1780 р., на Капітулі в Тороканях, у якій взяли участь представники цілого Чину з трьох держав: Польщі, Австрії та Росії, Василіянський Чин прийняв адміністративний поділ на 4 Провінції:

Литовська Провінція Пресвятої Тройці (50 монастирів).

Білоруська Провінція Св. Миколая (20 монастирів).

Руська Провінція Покрови Матері Божої (33 монастирі).

Галицька Провінція Найсвятішого Спасителя (36 монастирів).

ДІЯЛЬНІСТЬ ВАСИЛІЯН У XVII-XVIII ст.

ДІЯЛЬНІСТЬ ВАСИЛІЯН У XVII-XVIIIст.

Позамонастирська діяльність для східного монашества звичайно була незнана. Вся увага ченців була спрямована на власну аскезу, яка не брала до уваги ні виховних, ні душпастирських потреб. Навіть священиків між ними було мало – скільки було їм потрібно для духовної обслуги самих монастирів. Таким було й монашество Київської митрополії.

Діяльністю для добра Церкви й людей, поза монастирем, і то в дусі Св. Василія Великого, надихнув нових Василіянських ченців Київський митрополит Й. В. Рутський. Завдання Василіян він бачив не тільки у власному освяченні, але й в освяченні всіх вірних.

Душпастирство – це перша ділянка, на якій завжди трудилося найбільше число Василіян. Цю працю вони виконували найперше в парафіях; потім як постійні помічники чи заступники душпастирів у єпархіяльних парафіях. Василіяни часто також були капеланами по шляхетських дворах, монастирях та в єпископських резиденціях.

Виховничо-освітня діяльність – друга важлива ділянка Василіян. Вона поділялася на: 1. Василянські студії для власних ченців; 2. Семінарії для єпархіальних священиків; 3. Колегії для молоді і 4. Парафіяльні школи.

Василіянські друкарні. Видавнича діяльність стала притаманною Василіянському Чину вже у перших роках існування нової Василіянської конгрегації.

Василіяни мали друкарню у Вільні, Супраслі, Уневі, Почаєві. Почаївська друкарня була найкращою і славилася своїми численними богослужбовими виданнями. Василіяни перші почали вживати народну мову у своїх виданнях.

Крім того, Василіяни мали також своїх видатних письменників і науковців:

Йосиф Велямин Рутський, Київський митрополит (1613-1637).

Лев Кревза-Ржевуський, Віленський Архимандрит і Смоленський Архієпископ (1625-1639).

Іван Дубович, Генеральний Вікарій.

Яків Суша (1610-1687), пізніший Холмський Єпископ.

Кипріян Жоховський (1635-1693), пізніший Київський митрополит.

Пахомій Огілевич, Протоархимандрит (167501679), найбільший науковий авторитет в літургійних справах.

Антоній Атанасій Селява, Київський митрополит (1641-1655).

Пахомій Война-Оранський, пізніший Пінсько-Турівський єпископ.

Лев Кишка (1668-1728), Протоархимандрит Чину (1703-1713) і пізніший Київський митрополит (1713-1728).

Іван Олешевський (+1723), автор Помʼяника Отців і Братів Чину.

Антоній Завадський (+1737), Протоархимандрит Чину (1719-1723, 1724-1726).

Ігнатій Кульчинський (1694-1741), автор першого нарису історії Руської Церкви.

Іларіон Карпінський (+1765), який у Польщі перший написав підручник географії.

Юрій Булгак, Пінсько-Турівський єпископ (1730-1769), який видав Супрасльську Біблію.

Корнилій Срочинський (1731-1790), видав понад 40 праць, між якими теж підручник до місій та зібрав відомості про Василіянські монастирі.

Максиміліян Рило, Холмський єпископ (1759-1785) і Перемишльський (1785-1794).

Порфирій Скарбек-Важинський (1732-1804), Протоархимандрит Чину (1772-1780, 1788-1789), пізніший Холмський єпископ (1790-1804).

Ігнатій Стебельський (1748-1805), автор цілої низки історичних досліджень.

Сильвестер Рудницький, Луцький єпископ (1752-1777), автор підручника церковного права Української Церкви і праці про священство.

Тимотей Щуровський (1740-1812), автор підручника церковного права і збірника проповідей.

Кесарій Камінський (1765-1827), який писав на астрономічні теми.

Самуїл Новіцький, який розпочав історію Української Церкви.

Юліян Добриловський (1758-1825), предтеча пробудителів української мови.

Це лише деякі імена з-поміж великого числа Василіян, які трудилися на науково-письменницькому полі.

Майже всі вони у великій мірі були творцями і частиною історії Василіянського Чину в 17-18 сторіччях, зокрема ж його Золотої Доби в другій половині 18 століття.

ВАСИЛІЯНИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Крім монастирів Білоруської Провінції, які вже 1772 року опинилися у Російській імперії, всі інші монастирі Литовської та Руської Провінцій аж до 1793 року, залишалися в межах Литовсько-Польської держави і могли вільно розвивати свою діяльність. Тільки монастирі Руської Провінції, зокрема на Київщині та Поділлі, були виставлені на сильні російсько-православні утиски й переслідування, ще з часів Коліївщини, 1768 року. Відтоді їхній розвиток і діяльність там були дуже обмежені, деякі монастирі знищено і 16 Василіян, навіть потерпіли мученицьку смерть за Зʼєднання.

Василіянський монастир в Пінську

Доля Василіян за Катерини ІІ (1793-1796)

У 1795 році, майже вся Київська Митрополія опинилася в Російській імперії, тільки Галичина та частина Холмщини залишилися в Австрії. Для Зʼєднаної Київської митрополії настали дуже тяжкі часи, адже зруйнувавши Польсько-литовську державу, Росія одразу ж взялася до здійснення своїх імперіалістичних намірів й на церковному полі.

6 вересня 1795 року, Катерина ІІ скасувала Зʼєднану Київську митрополію і всі 4 єпархії, крім однієї Полоцької. Від цього почалася перша ліквідація Унії.

В тому ж часі зроблено усі потрібні заходи, щоб негайно послабити діяльність Василіянського Чину та приготувати його остаточну ліквідацію.

Вже у 1793 році царська влада заборонила Василіянам давати місії для народу, а 6 вересня 1795 р. скасовано всю монашу владу, натомість монастирі і ченців віддано під юрисдикцію Полоцького архієпископа І. Лісовського.

В тому ж часі багатьох Василіян російська влада увʼязнила до Житомирської тюрми.

Василіяни під час царювання Павла І (1796-1800)

Катерині ІІ не вдалося здійснити задуманий план повного знищення Унії і Василіянського Чину. Після її смерті (17.09.1796), за обох її наступників, настали деякі полегшення для Зʼєдиненої Церкви і також для Василіянського Чину.

На початку 1797 року, цар Павло І видав маніфест про свободу віри і відновив у Київській митрополії 2 єпархії: Берестейську і Луцьку.

Декретом від 11 грудня 1800 р., всі Чини, між якими й Василіянський Чин, були цілковито звільнені з-під влади єпископів, хоч незмінними залишалися дві основні засади: 1. Найвища влада знаходиться в руках імператора, який має її від Бога; 2. Ніхто з-за кордону не сміє виконувати будь-якого уряду на теренах Російської імперії.

Упередження Александра І (1801-1825) до Василіян

Новий імператор Александр І, в основному намагався продовжувати політику свого батька, також і на церковному полі. За панування Павла І, Василіяни знову скріпилися й далі продовжували свою працю серед невеликих залишків зʼєднаних вірних, яких не встигло поглинути російське православʼя.

Однак Александр І був вже менше ліберальний до Василіянського Чину. Вже 25 листопада 1801 року появився перший царський указ, який у великій мірі вкоротив ті права, які всім Чинам надав Павло І попереднього року. Згідно з цим декретом, всі монастирі стали знову залежні від місцевих єпископів.

Жировичі, 1865 р.

СТАТИСТИКА ВАСИЛІЯН І ЇХНІХ МОНАСТИРІВ В РОКАХ 1801-1826

Згідно із звітом Протоархимандрита о. А. Фальковського, на початку 19 століття, у Василіянських Провінціях під Росією було 85 монастирів і 772 монахів.

Литовська Провінція у 1768 році нараховувала 48 монастирів і 394 монахів.

Білоруська Провінція в 1801 році нараховувала 14 монастирів і 104 ченців.

Руська Провінція мала 23 монастирі і 122 ченців, але 13 з тих монастирів залишилися без церков, які православні забрали для своїх парафій. В тому часі, чимало Василіян перейшли до Галичини і там служили по латинських парафіях.

Галицька Провінція в тому часі зазнала ще більших втрат, хоч і знаходилася в католицькій Австрії. В 1801 році, у Галичині було 26 монастирів та 200 монахів.

У 1826 році, в цілому Василіяни мали під Росією 83 монастирі та 688 монахів.

Цілий Василіянський Чин у 1826 році нараховував 103 монастирі і 787 ченців, крім тих, які знаходилися на Закарпатті.

Отже, від 1772 року, Василіянський Чин втратив 52 осідки та майже 450 ченців.

Карта Василіянських монастирів у 18 ст.

ЛІКВІДАЦІЯ ВАСИЛІЯНСЬКОГО ЧИНУ ЗА ЦАРЯ МИКОЛИ І (1825-1839)

Перші два роки панування Миколи І пройшли для Василіянського Чину майже непомітно. В ці роки можна було проводити Провінційні Капітули у всіх трьох Провінціях та обирати Протоігуменів. Коли ж було прийняте остаточне рішення про ліквідацію Зʼєдиненої Церкви, перші удари впали саме на Василіянський Чин, який вважали найбільшою перешкодою до «воззʼєднання». Знищення Василіян мало на меті приготувати ліквідацію Зʼєднаної Цекви.

Вхід до Святотроїцького монастиря Отців Василіян у Вільні

Щоб найперше ослабити Василіянський Чин і придушити його вплив на народ і духовенство, було заплановано ввести в дію Проект Йосифа Сємашка, який містив наступні пункти:

1. Усунути з Чину всіх членів латинського обряду.

2. Зліквідувати монашу управу, а всі монастирі і монахів підчинити під юрисдикцію єпископів.

3. Звільнити всі семінарії від впливу Василіян, а над вихованням молодих Василіян повинна наглядати спеціально для цього утворена Духовна Колегія.

4. Число монастирів, яких тоді мало бути ще 83, зредукувати до 23.

9 жовтня 1827 року, царським указом заборонено Василіянам приймати до Чину кандидатів латинського обряду.

Врятувати Чин від повної ліквідації з усіх сил намагався Протоігумен Литовської Провінції о. Й. Жарський. Він здійснював поїздки до Петербургу, укладав угоди і вів переговори між царською владою та Чином.

Однак «діло касати Василіян», яке здійснював Й. Сємашко, вже було не спинити і монастирі поступово зачинялися, а ченців почали намовляти на перехід до православʼя. Для тих Василіян, які відмовлялися перейти на православʼя, в деяких монастирях утворили вʼязниці, а більш неподатливих висилали до монастиря в Курську.

Таким чином, по всій Російській імперії зʼявилися місця повільного конання і забутих могил Василіянських ченців.

ХОЛМСЬКА ПРОВІНЦІЯ РІЗДВА МАТЕРІ БОЖОЇ

Холмська Провінція постала на Капітулі у самому Холмі в 1810 році. Цю Капітулу було скликано за згодою найвищого уряду Варшавського князівства, щоб обʼєднати й підпорядкувати одному проводові ті монастирі, які від 1809 р. територіально залишилися поза всіма іншими Василіянськими Провінціями. Новій Провінції надано титул Різдва Пречистої Діви Марії. Візитатором-Протоігуменом Холмської Провінції обрано тодішнього Настоятеля Холмського монастиря, що був також Адміністратором Холмської єпархії – о. Фердинанда Ціхановського.

Холмський монастир Отців Василіян

Холмська Провінція постала не з органічного росту та розвитку, а тільки із-за нових політичних кордонів, які відділили деякі Василіянські монастирі від Австрії та Галицької Провінції, а прилучили до нової Держави – Варшавського князівства. Отож до новоутвореної Провінції увійшли тільки пʼять монастирів: Холмський, Замойський, Більський, Люблінський та Варшавський.

У 1818 році, до цієї Провінції належали 35 Василіян. З них 11 походило з Галичини, 6 – з Литви, 6 – з Берестя, 2 – з Поділля, 1 – з Закарпаття, і тільки 3 – з території Холмської Провінції.

Таке обʼєднання в одну Провінцію, ускладнювало її подальший розвиток. За короткий час її існування згадані монастирі не встигли зжитися і створити однорідну спільноту.

Число Василіян в Холмській Провінції почало зменшуватися від 1817 року, коли уряд обмежив прийняття нових кандидатів. Крім того, у 1813 р., під час польського повстання, зникло троє Василіян. З-поміж решти, деякі виїхали до інших Провінцій, і таким чином, їхня кількість зменшилася до 11 осіб.

Щойно у 1856 році, коли уряд став ліберальніший до Василіян у Холмській Провінції, їхнє число збільшилось до 30 осіб. Новіціят тут ніколи не був замкнений, ані не було заборони приймати нових кандидатів, однак зберігався строгий указ уряду з 1817 року, який вимагав для кандидатів 24 роки життя. Крім того, робилися усілякі намагання, щоб число кандидатів до Василіян було якнайменше і таким чином довести Провінцію до самоліквідації.

Діяльність Василіян у Холмській Провінції

Із-за невеликої кількості Ченців, поле діяльності в Холмській Провінції не було таке широке, як в інших більших Провінціях. Головною ділянкою праці тут були парафії та душпастирство.

Ченці, вільні від парафіяльних обовʼязків, займалися виховною та навчальною працею, а також працею в єпископській адміністрації.

При Холмському монастирі існувала в тому часі дяківська школа та інтернат, в яких Василіяни були провідниками та вчителями.

До 1820 р., Василіяни провадили Холмську духовну семінарію.

При монастирях діяли також парафіяльні школи, які провадили самі ченці.

Василіяни теж працювали при єпископській катедрі і провадили реколекції для духовенства.

Ліквідація Холмської Провінції

Холмська Провінція малою і слабкою започаткувала своє існування і такою вона увесь час залишалася. Це спричинювали несприятливі політичні обставини: Наполеонівські війни, польські повстання (1830-1831, 1863-1864 рр.), та постійні неспокої, що їх викликала чужа окупація, як також, російська церковна політика, яка мала на меті знищення Зʼєдиненої Церкви, зокрема Василіянського Чину.

Після придушення польського січневого повстання (1863-1864 рр.), дорого за нього заплатили також церковні інституції, які брали в ньому участь.

Василіяни, хоч і не брали активної участі у повстанні, але на думку уряду, мусіли йому сприяти, тому разом з польськими, влада ліквідувала 4 Василіянські монастирі: у Холмі, Замості, Любліні і Білій, вважаючи їх шкідливими для держави і тому що вони стояли на перешкоді знищення самої Унії на Холмщині.

Залишено діючим лише монастир у Варшаві, де зʼєднаних вірних було небагато й тому не треба було лякатися василіянських впливів.

Усіх Василіян з ліквідованих монастирів перевезли до Варшавського, за винятком тих, що виявили бажання виїхати за кордон. На давніх місцях залишено лише тих, які були потрібні для подальшої обслуги парафій.

У 1872 році, цар Александр ІІ скасував також останній Василіянський монастир Хомської Провінції у Варшаві. Монастирська церква у Варшаві стала парафіяльною, однак в 1875 році її віддано православним.

ВАСИЛІЯНСЬКИЙ ЧИН У АВСТРІЇ

Василіянський монастир в Торокані

1772 р., після поділу Польщі, до Австрії припали Галичина та Холмщина, а в них – понад 50 Василіянських монастирів і 329 ченців.

Перші роки, за життя М. Терези, до 1780 р., Василіяни мали в Австрії свободу діяльності і розвитку.

В 1780 році, в Торокані було скликано Генеральну Капітулу, в якій взяли участь не лише Василіяни з Австрії, але й з Росії. Саме на цій Капітулі було здійснено територіальний поділ Чину з двох до цього часу існуючих Провінцій (Литовська Провінція Пресвятої Трійці і Руська Провінція Покрова Пресвятої Богородиці) на 4 Василіянські Провінції:

Білоруську Провінцію Святого Миколая – для монастирів на території Росії.

Литовську Провінцію Пресвятої Трійці – для монастирів в Литовському князівстві.

Польську Провінцію Покрова Матері Божої – для монастирів у Польщі.

Галицьку Провінцію Найсвятішого Спасителя – для монастирів у Австрії.

Після третього поділу Польщі, в 1795 р., Білоруська, Литовська і Польська Провінції опинилися під Росією, а Галицька опинилася в Австрії.

Повстання Галицької Провінції на Тороканскій Капітулі у 1780 р., випало на той самий рік, в якому у Австрії прийняв повну владу цісар Йосиф ІІ (1780-1790). Цісар Йосиф ІІ впроваджував пагубні церковні реформи, які завдавали великої шкоди також монашим Чинам.

Декретом з 1782 р., заборонено всім Чинам будь-які звʼязки з Вищими Настоятелями, якщо вони перебували поза кордонами Австрії. Таким чином, Василіяни тут опинилися в повній ізоляції і вже не могли брати участі в наступних Капітулах, які відбувалися в Жидичині (1788) і в Тороканях (1802).

Менші монастирі на території Австрії зносилися або прилучалися до більших. Ігуменами не можна було обирати ченців із-за кордону. Закрито всі монастирські школи. Протоігуменів, яких обирали на Капітулах, мали потверджувати єпископи й австрійський уряд. Однак ці Протоігумени не могли вже проводити візитацію по своїх монастирях.

За цісаря Франца ІІ (1792-1806) було відкликано багато попередніх декретів і Чинам привернено їхні права, навіть наказувалося повернутися до своїх давніх Конституцій, але воднораз єпископам віддано над монастирями ту владу, яку мали над ними головні Настоятелі.

Кращі часи для Церкви і монастирів настали в Австро-Угорщині із виходом на трон молодого Франца-Йосифа і тому за вказівками Папи Пія ІХ (25.01.1848), всі Чини самі почали думати про кращу внутрішню реорганізацію.

У 1852 р., за дорученням Папи Пія ІХ, під проводом Празького кардинала Шварценберга, мала відбутися візитація усіх монастирів в Австрії. Від його імені, у 1858 році, таку візитацію Василіянських монастирів провів Пряшівський єпископ Й. Гаганець в товаристві о. Духновича та о. В. Ладомирського.

На 11-12 серпня того року, він скликав до Добромиля Провінційну капітулу, на якій було ухвалено нові Правила, які візитатор уклав на основі тих Конституцій, які він протягом двох попередніх років укладав для Закарпатських монастирів.

Однак візитація єпископа не принесла віднови монашого життя, тому що реформи цісаря Йосифа ІІ привели Василіянські монастирі на території Австрії до повного занепаду.

ДОБРОМИЛЬСЬКА РЕФОРМА

Приготування до Реформи

Для віднови монашого життя у Василіянському Чині, потрібна була внутрішня реформа. Ще з 1870 р., Апостольський Престол робив для цього усі можливі старання.

12 травня 1882 р., в Апостольській Столиці був виданий лист Папи Льва ХІІІ «Singulare Praesidium», в якому містився перший нарис майбутніх Конституцій Василіянського Чину та викладено всю програму запланованої реформи Чину, починаючи її від Галицької Провінції. Між іншими, в листі були подані наступні пункти:

1. Проведення реформи віддати в руки Отців Єзуїтів та, з цією метою, щоб їм тимчасово віддати Добромильський монастир, яким вони мали тільки адмініструвати.

2. Новіціят мав бути лише один на всю Галичину, і можна було приймати до нього теж й кандидатів латинського обряду, не потребуючи навіть диспензи.

3. Новики мали виховуватися в дусі Св. Василія Великого і Св. Йосафата ти Митрополита Й. Рутського й вивчати всі церковні обряди та церемонії.

4. Отці Єзуїти мали опрацювати та приготувати нові Правила згідно з духом Св. Василія і Св. Йосафата.

5. Василіян на майбутнє виймалося з-під юрисдикції єпископів та митрополита й вони ставали безпосередньо залежні лише від Апостольського Престолу.

Цим листом було розпочато нову епоху не лише в Галицькій Провінції, але й в усьому Василіянському Чині, адже ним було розпочато Реформу, яка піднесла Чин з повного занепаду до нового розквіту.

Щоправда, з новиною про запровадження Реформи Василіянського Чину, виникла буря протестів серед галицького громадянства і навіть духовенства, зокрема, проти Отців Єзуїтів, яким було доручено її провести. Однак це не зупинило Апостольський Престол в його рішеннях щодо Реформи, ані також не зупинило виконавців цих рішень.

Початок і проведення Реформи

15 червня 1882 року відбувся Акт передачі Василіянського монастиря в Добромилі Отцям Єзуїтам для проведення Реформи. З цього дня й розпочалася знана Реформа, що взяла свою назву від монастиря, де проводилась – «Добромильська».

Проведення Реформи було доручено польським Єзуїтам, які в цій справі трудилися впродовж 22 років. Магістром Новиків був призначений о. К. Щепковскі.

Головним завданням Реформи, було виховання нових Василіянських ченців і священиків, які згодом мали взятися за релігійне піднесення українського народу й Церкви.

З початком Реформи, Отці Єзуїти не застали в Добромильському монастирі жодного кандидата і цілий тиждень були в ньому самі. Однак вже наступного 1883 року, усіх нових Василіян було 36: два Отці, 11 клириків на студіях, 16 клириків на Новіціяті і 7 братів-помічників.

Після закінчення шестимісячної кандидатури і Новіціяту, який тривав рік і шість тижнів, клірики складали перші обіти: послуху, чистоти і убожества, та переходили на дальші студії: один рік риторики, два роки філософії і два роки теології, яку потім, від 1895 р., продовжено на три-чотири роки. Гуманістичні студії у цьому періоді і риторику вивчали в Добромилі, філософію спочатку студіювали в Лаврові, а частково у Львові, а богословʼя в Кристинополі.

Крім того, в роках 1890-1897, десять Василіянських богословів доповнювали студії в Єзуїтській колегії у Кракові, а троє в Інсбруку.

Щороку, до Добромильської реформи долучалися інші Василіянські монастирі.

Першим з них, 25 квітня 1884 р., приступив Монастир Св. Онуфрія у Лаврові. Цього ж року, тут відкрито філософські студії для реформованих Василіян.

У 1887 р. до Реформи долучився Святоонуфріївський монастир у Львові.

У 1888 р., Реформовані Василіяни перебрали під своє управління Монастир Св. Юрія у Кристинополі, де було розміщено богословські студії для Ченців.

1891 р., до відновленого Реформою Чину долучився Монастир Різдва у Жовкві, а також прилучений до нього монастир у Крехові, який з 1897 р. став самостійним осередком і Новіціятським Осідком.

1893 р., до Реформи був залучений Монастир Хреста Господнього в Бучачі, де у 1911 р., реформовані Василіяни відкрили «Місійний інститут Св. Йосафата». А також з кожним роком були реформовані й інші Василіянські монастирі.

Андрей Шептицький серед перших реформованих Василіян. Добромиль 1882 р.

Плоди Реформи

Протягом 15 років, від 1882 до 1897 рр., монастирями управляли настоятелі з-поміж Отців Єзуїтів, поступово передаючи настоятельство новим Василіянам. Реформовані Василіяни не мали тоді свого Протоігумена, лише Генеральних візитаторів, якими були Провінціяли Єзуїтів з осідком у Кракові.

Щойно у 1897 р., приготовляючи передачу управи Чином самим Василіянам, створено першу Провінційну Курію, яка складалася з Єзуїтів та Василіян.

У 1897 р., всіх реформованих Василіян було 136: 46 отців, 40 клириків і 50 братів-помічників.

У 1904 р., їх було 173: 66 отців, 40 клириків і 67 братів-помічників.

18 квітня 1904 року, відбулося засідання Конгрегації Пропаганди, на якому вирішено звільнити Єзуїтів з проводу Василіянським Чином і передати його самим Василіянам, яких вони для цього завдання готували протягом 22 років. На засіданні Конгрегації вирішено теж проголосити листовні вибори за участю всіх професів-священиків.

В результаті цього голосування, на засіданні від 4 липня 1904 року, згадана Конгрегація назначила, а Папа Римський потвердив наступну Управу Василіянського Чину:

Протоігумен: о. Платонід Філяс ЧСВВ.

Консультори: о. Є. Маліцький, о. М. Лончина, о. Д. Ткачук.

Секретар: о. А. Калиш.

Всіх Єзуїтів, які трудилися для Добромильської Реформи, протягом 22 років (1882-1904) було 47 осіб: 32 священики, 2 клирики та 11 братів-помічників. По різних монастирях і на різних становищах, вони були одночасно і настоятелями і професорами.

Реформа, як писав тоді Протоігумен о. П. Філяс, «дала Чинові людей всією душею відданих праці, молитві і жертві, які люблять науку і чесноту і карність; людей, що люблять народ, Церкву і Бога».

Ієромонах Андрей Шептицький ЧСВВ

КОНСТИТУЦІЇ ЧИНУ СВ. ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО

Окрім здійснення Реформи Василіянського Чину, отцям із Товариства Ісусового було довірено також зредагувати нові Конституції Чину на основі Спільних правил митрополита Йосифа Рутського та проекту Гощанських Конституцій з 1772 року. Слідуючи за папськими вказівками, до цієї справи взявся о. Каспер Щепковскі, ТІ, який був Магістром Новиків у Добромильському монастирі.

Конгрегація Поширення Віри, перевіривши та виправивши їх, затвердила та видала в Римі 1896 року, у власній друкарні, нові Конституції під заголовком Constitutiones Congregationis Ruthenae Ordinis S. Basilii M. reformatae ad mentem Constitutionis SS.D.N.Leonis PP. XIII Singulare prаesidium.

Далі було видруковано Витяг цих Конституцій латинською мовою і українською: Витяг з Уставів Руского Згромадженя Чина Св. Василія В. зреформованого по мисли конституції Святійшого О. П. Льва ХІІІ (Жовква 1900).

Перша Василіянська Капітула, що відбулася після Добромильської реформи в Кристинопільському монастирі 1906 року, змінила деякі частини згаданих Конституцій і надіслала текст до Конгрегації Поширення Віри, яка під час кількох засідань (1907-1909) їх перевірила та виправила.

Святий папа Пій Х, 27 липня 1909 р., під час аудієнції, наданої кардиналові Антонієві Ґотті, тодішньому Префектові Конгрегації Поширення Віри, затвердив ці Конституції і в 1910 р. вони вийшли друком латинською мовою у василіянській друкарні в Жовкві під вищеподаним заголовком.

У 1924 році Конституції зреформованого Василіянського Чину були прийняті монастирями Закарпаття, а пізніше – Чехословаччини, Угорщини та Румунії (Блажської традиції), які приєдналися до Добромильської реформи.

ПОДІЛ ЧИНУ НА ПРОВІНЦІЇ І ВІЦЕПРОВІНЦІЇ

Питання поділу Чину на Провінції і Віцепровінції виникло на 5-ій Провінційній Капітулі після Добромильської реформи, яка відбулася в Жовкві, 12-26 лютого 1926 року. Ця Капітула вирішила просити Апостольську Столицю, щоб можна було поділити Василіянський Чин на Галицьку Провінцію і Закарпатську Віцепровіцію, на що Конгрегація для Східної Церкви відповіла згодою.

26 червня – 1 липня 1931 р., в Добромилі відбулася перша Генеральна Капітула, на якій обрано Архимандрита Василіянського Чину – о. Діонісія Ткачука ЧСВВ, та доручено йому: здійснити поділ Чину на Провінції і Віцепровіції, офіційно змінити назву Чину, перенести Генеральну Курію до Риму, при якому відкрити дім студій для студентів-василіян з різних країн.

12 травня 1932 р., Апостольська Столиця потвердила поділ Чину і його нову назву:

НОВА НАЗВА:

«Василіянський Чин Св. Йосафата».

ПОДІЛ ЧИНУ:

Галицька Провінція Св. Спаса.

Закарпатська Провінція Св. Миколая: охоплювала монастирі на території Чехословаччини, Мадярщини, Югославії та Румунії.

Американсько-Канадська Провінція.

Бразилійська Віцепровінція.

ПОДАЛЬШИЙ ПОДІЛ ЧИНУ

Американсько-Канадська Провінція, 23 липня 1948 р. була поділена на дві окремі Провінції:

Американську Провінцію Успіння Матері Божої,

Канадську Провінцію Пресвятого Серця Христового.

Румунська Провінція. 8 червня 1937 р., Східна Конгрегація створила Румунську Провінцію, частина монастирів якої силою воєнних обставин в 1940 р. опинилися на території Мадярщини і увійшли до Мадярської Провінції, а для Василіян, що зосталися в Румунії, була утворена Віцепровінція. Коли з приходом радянських військ у 1944 р., згадані монастирі повернулися до Румунії, відбулося офіційне обʼєднання румунських Василіян в одну Румунську Провінцію в квітні 1946 р.

Мадярська Провінція була утворена 25 листопада 1940 р. і отримала назву «Провінція Василіянського Чину Св. Йосафата в Мадярщині». До неї увійшли закарпатські, румунські й мадярські монастирі, що внаслідок займанщини опинилися в Мадярщині. Однак ця Провінція проіснувала до літа 1945 р.

7 березня 1947 р., була проголошена Провінційна Управа нової Мадярської Провінції Св. Стефана.

Провінція Свв. Кирила і Методія в Чехословаччині. Влітку 1939 р. Закарпатська Провінція Св. Миколая майже в цілості опинилася на території Мадярщини, тому о. Архимандрит Ткачук ЧСВВ назначив для Василіян, що перебували в Словаччині Настоятеля (о. С. Сабола) «з правами ігумена і тимчасового Протоігумена».

25 листопада 1940 р., Апостольська Столиця створила на території Словаччини окрему Протоархимандричу Делегатуру.

16 березня 1948 р., був виданий Декрет установлення Провінції Свв. Кирила і Методія в Чехословаччині.

Бразилійська Провінція. 6 грудня 1931 р., була заснована Бразилійська Віцепровінція, в якій було відкрито Новіціят і призначено містопротоігумена та його дорадників. 22 травня 1948 р. була вже видана Грамота на заснування самостійної Бразилійської Провінції.

Аргентинська Віцепровінція. Від 1935 р., виступає разом із Бразилійською, як «Аргентинсько-Бразилійська Віцепровінція». Самостійну Віцепровінцію можна було заснувати щойно після Другої Світової Війни, коли до Аргентини прибули галицькі Василіяни.

23 липня 1948 р., була видана Грамота про створення в Аргентині Василіянської Віцепровінції.

Василіянська Делегатура в Польщі, створена у 1946 р. Настоятеля Варшавського дому було тоді призначено «Настоятелем з повновластями Протоігумена», якому підпали три Василіянські монастирі на території Польщі.

ГЕНЕРАЛЬНА КУРІЯ ЧСВВ В РИМІ

12 травня 1932 р., Священна Конгрегація для Східних Церков перенесла Головну Управу Василіянського Чину Св. Йосафата до Риму, створюючи для неї Осідок при церкві Свв. Сергія і Вакха. Того ж таки дня, Генеральна Курія, разом з василіянськими студентами поселилась у тому місці, де впродовж XVII-XIX ст. перебував Василіянський Прокуратор (відпоручник до Апостольського Престолу), допильновуючи справи Василіянського Чину й Київської митрополії.

Ще Жовківська Василіянська Капітула в 1926 р. схвалила прохання до Апостольського Престолу, щоб Чин мав право обирати Архимандрита, якого осідок був би в Римі, де можна було б відкрити й студійний дім для василіянських філософів й богословів. Апостольський Престол дав дозвіл на вибір Архимандрита, на перенесення Головної Управи Чину до Риму з заснуванням дому студій, але «поки це станеться, один з консульторів, як представник Курії, замешкає в Римі з правами Прокуратора Чину; він зробить усе потрібне, щоб уможливити й пришвидшити перенесення цілої Курії, зосібна ж подбає про приміщення для неї».

2 березня 1929 р., Василіянський Протоігумен о. А. Калиш звернувся до Святішого Отця, щоб Генеральну Управу Чину розмістити при церкві Свв. Сергія і Вакха, а дім василіянських студій – у прилеглому домі «Руської Колегії».

Від червня до початку листопада 1931 р., тимчасовим осідком новообраного Архимандрита о. Д. Ткачука, був Львівський монастир, а від 7 листопада до 12 травня 1932 р. – літня вілла Української Папської Колегії в Кастельгандольфо.

Щойно 12 травня 1932 р., Головна Управа, разом із шістьма студентами й двома братами-помічниками, замешкали в своєму Осідку при церкві Свв. Сергія і Вакха.

Від 1953 р., Генеральна Управа Чину почала думати про новий Осідок, зокрема про вигідніший дім для студентів. З цією метою в 1954 р. було набуто три гектари землі в околиці Базиліки Св. Павла і виготовлено план будівництва нової василіянської обителі, що мала там постати.

Однак в квітні 1960 р., Василіянському Чину вдалося придбати колишній монастир Отців Трапістів на Авентинському пагорбі, і після внутрішніх перебудов та достосування церкви до українського обряду, Генеральну Курію й студійний дім перенесено на Авентин, дня 9 липня 1960 р.

Урочисте посвячення нової обителі відбулось у празник Св. Йосафата, 12 листопада 1960 р.

ВАСИЛІЯНСЬКИЙ ЧИН ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

В 1944 році, Радянська Армія зайняла Східну Галичину та Закарпаття, а невдовзі і всі прилеглі території, де мешкали українці.

Спочатку радянська влада не приділяла уваги питанням атеїзації цих теренів, однак вже в квітні 1945 р., Й. Сталін затвердив план, котрий закладав план ліквідації Греко-Католицької Церкви та посилення православних структур в Радянській Україні.

11 квітня 1945 р. було арештовано Архієпископа Йосифа Сліпого, а в березні 1946 року, у Львові відбувся «псевдособор», на якому ієрархи анулювали Берестейську Унію та проголосили ліквідацію Греко-Католицької Церкви.

Разом з цим, були ліквідовані усі Василіянські монастирі Галицької Провінції.

28 серпня 1949 р., було проголошено скасування Ужгородської Унії (1646 р.) та воззʼєднання Греко-Католицької Церкви Закарпаття з Російською Православною Церквою. Перед тим, 1 листопада 1947 р., єпископ Мукачівської Греко-Католицької Єпархії владика Теодор Ромжа, за категоричну відмову перейти на православʼя, був жорстоко вбитий.

Скасувавши Ужгородську Унію, Радянська влада ліквідувала усі Василіянські монастирі Провінції Св. Миколая на Закарпатті.

Ліквідація Василіянських монастирів разом з Греко-Католицькою Церквою, відбулася також у Словаччині, Румунії та Польщі.

Разом з єпископами та священиками Греко-Католицької Церкви, Василіяни були увʼязнені в радянських таборах, катовані і замучені в тюрмах НКВД, а ті, хто уникнув арешту, існували і діяли в підпіллі.

Василіянин на засланні (о. Діонісій Дребітко ЧСВВ). Новосибірськ, 1955 р.

Легалізація УГКЦ, а з нею й Василіянського Чину, сталася у 1989 р. З цього часу почали відчинятися і відновлюватись Василіянські монастирі, більшість з яких були зруйновані, або понищені.

Галицька Провінція почала стрімко відновлюватися, і в 1992 р. нараховувала вже 59 священиків, у тому числі й два єпископи, 36 братів-помічників та 70 новиків. Разом – 178 осіб.

В Закарпатській Провінції Св. Миколая, із 47 ченців у 1947 р., після виходу з підпілля залишилося тільки 7 осіб і вдалося повернути монастирі в Бороняві, Імстичеві та Малому Березному. В 1992 р., Закарпатська Провінція була приєднана до Галицької, поки в ній не збільшиться число ченців та монастирів.

Фото та відбиток пальця з кримінальної справи Василіянина

Провінція Свв. Кирила і Методія в Чехословаччині у 1950 р. мала три монастирі (Пряшів, Требішов і Красний Брід) та резиденцію в Празі. Усіх ченців тоді було 28. У 1991 р., ця Провінція налічувала 20 ченців.

Мадярська Провінція Св. Стефана у 1950 р. мала два монастирі (Маріаповч і Гайдудорог) та одну резиденцію в Кішпеті, й нараховувала 33 ченців.

Румунська Провінція Свв. Апостолів Петра і Павла у 1948 р. налічувала 5 монастирів (Біксад, Мойсей, Нікула, Обрежа й Клуж) та дві резиденції (Турда і Констанца). Усіх ченців в Провінції було тоді 73. У 1991 році ця Провінція мала 66 ченців і не відзискала тоді ще жодного монастиря, забраного православними чи ліквідованого урядом.

Делегатура в Польщі 12 листопада 1983 р., стала Місто-Провінцією Покрови Пресвятої Богородиці.

СУЧАСНИЙ СТАН ВАСИЛІЯНСЬКОГО ЧИНУ СВ. ЙОСАФАТА

У 2009 р., в Україні відновила свою діяльність Провінція Св. Миколая, таким чином у Василіянському Чині стало 10 Провінцій.

1. Провінція Найсвятішого Спасителя в Україні: 27 монастирів, 267 ченців.

2. Провінція Святого Миколая в Україні: 4 монастирі, 26 ченців.

3. Провінція Успіння Пресвятої Богородиці в Америці: 8 монастирів, 31 ченців.

4. Провінція Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії в Аргентині: 2 монастирі, 11 ченців.

5. Провінція Святого Йосифа в Бразилії: 13 монастирів, 113 ченців.

6. Провінція Пресвятого Серця Христового в Канаді: 8 монастирів, 31 ченців.

7. Провінція Святого Стефана в Угорщині: 4 монастирі, 10 ченців.

8. Провінція Покрови Пресвятої Богородиці в Польщі: 4 монастирі, 19 ченців.

9. Провінція Святих Апостолів Петра і Павла в Румунії: 5 монастирів, 26 ченців.

10. Провінція Святих Кирила і Методія в Словаччині: 4 монастирі, 12 ченців.

Римський Монастир та Українські колегії в Римі: 27 ченців.

Загальна чисельність ченців у Василіянському Чині в 2009 р.: 546 осіб.

СТАТУТ ВАСИЛІЯНСЬКОГО ЧИНУ СВЯТОГО ЙОСАФАТА

У 1969 р. зібралась надзвичайна Генеральна капітула, щоб на основі Норм для дотримання декрету «Досконалої Любові» (Perfectae Caritatis) Ватиканського Собору ІІ, виданиx Папою Павлом VI 6 серпня 1966 р. та інших соборових і пособорових документів, перевірити Конституції з 1954 р. Після 56 днів спільної праці Конституції достосовано до згаданих вище Норм і видано їх на пробу друком в 1970 р. під заголовком Устав-Правила-Правильник, наказуючи їх зберігати. На Генеральній капітулі 1976 р. цей проект ще раз виправлено і 1977 р. знову видано його друком на пробу.

У 1990 р. Вселенський Архиєрей Іван Павло ІІ проголошує Кодекс Канонів Східних Церков. В той же час чотири Східноєвропейські василіянські Провінції, які вийшли з підпілля, вносять із собою до життя Чину нові вимоги та перспективи. Три наступні Генеральні капітули (1992, 1996, 2000 рр.) пристосовують Конституції до нового Кодексу та нової дійсності, внаслідок чого опубліковано ще два проекти на пробу (1993 та 2002 рр.).

Генеральна капітула 2000 року прийняла пропозицію виключити з книги Устав-Правила-Правильник частину «Правильник», яка стосується дуже детальних практичних речей, доручаючи, щоб кожна Провінція видала його сама, згідно з місцевими особливостями та вимогами, і передала його на затвердження Протоархимандрита з його Радою. Ця ж Капітула доручила спеціальній Комісії завдання опрацювати новий проект Статуту. Цей проект був відхилений Капітулою 2004 року, яка, у свою чергу, доручила іншій комісії виправити недоліки та внутрішні суперечності проекту, щоб через рік знову зібратися та затвердити його. Під час праці комісії виникла потреба в додатковому часі, щоб добре приготувати новий проект. Члени Капітули, опитані шляхом листування, прийняли пропозицію зібратися на другу сесію у липні 2006 р. Під час цієї сесії Капітула отримала новий проект Статуту, як «перший робочий текст», затвердивши також особливу методологію, запропоновану Протоархимандритом, якої слід дотримуватися до прийняття нового Статуту. Йдучи за запропонованим методом, дещо відкорегованим лише у своїх стадіях, вдалося дійти до остаточної редакції нового Статуту італійською мовою, який Генеральна капітула переглянула та прийняла, і 28 липня 2008 року передала Апостольському Престолу на затвердження.

Конгрегація для Східних Церков, додавши свої зауваження та виправлення, 18 липня 2009 р. повернула Статут з радісною новиною: «Ця Конгрегація, добре все зваживши, затверджує текст як офіційну версію на сім років. Генеральна виборча капітула 2016 року вирішить про можливі зміни або про остаточне затвердження».