Духовна віднова з о. Атанасієм Пекарем ЧСВВ: «Чеснота терпеливості»

Деталі: Категорія: Духовні публікації; Опубліковано: Субота, 24 березня 2018, 16:08; Автор: Адміністратор; Перегляди: 1657

СЕРІЯ НАУК О. А. ПЕКАРЯ ПІД ЧАС ДУХОВНОЇ ВІДНОВИ.

Духовна наука о. Атанасія Пекаря ЧСВВ про «чесноту терпеливості», виголошена ним під час духовної віднови у Василіянському монастирі Св. Йосафата в Глен Кові. (2004 р.)

*******

Монаше покликання, це покликання до життя благородного й Богу милого, але ніяк не до вигідного чи легкого життя. В монастирі, жиючи спільним життям, нам треба бути приготованим на різного рода прикрости, труднощі та терпіння. Тому св. отець наш Василій Великий остерігає:

"Хто постановив служити Христові і спішить до життя убогого, щоб жити євангельським життям в монастирі, той справді щасливий і гідний подиву. Однак перестерігаю, щоб ніхто не брався до такого життя легкодушно і нехай не думає, що це життя вигідне, що це спасіння без боротьби; тож нехай вправляється у переношенні численних прикростей як тілесних, так і душевних" (II А.Б., 1).

А на іншому місці він каже: "Монаше життя не можна вважати покривкою для лінивства, чи втечі перед трудом. Навпаки, монаше життя є нагодою до безнастанної боротьби й обильних трудів та терпеливости в прикрощах" (ШПр. 37:1).

Тому Василій напоминає: "Якщо ти вибрав собі життя згідно з Євангелією, щоб жити євангельським життям у монастирі і стати "другом Христа" (Ів. 15:14), то приготуй себе на не одну прикрість і трудність, і мужньо приступай до монашого подвигу!" (II А.Б., 2)

Життя в монастирі, хоч воно присвячене Богові, все ж таки воно не легке, а переповнене всякого роду труднощами, бо в ньому нам треба вести постійну і затяжну боротьбу й то боротьбу не з ворогом, а з самим собою. Щоб повсякчасно чинити волю Божу та сумлінно виконувати обов'язки монашого покликання, це немалий труд, до якого нам треба приложити всю нашу увагу й зусилля. Ось тому до поступу в нашій чернечій досконалості, як пригадують нам наші Конституції, нам "необхідна чеснота терпеливости" (Пр. 145,1). Терпеливість - це християнська чеснота, яка помагає нам з любови до Бога спокійно приймати та спокійно переносити всякі труднощі на дорозі нашого спасіння, бо тільки той, "хто витриває до кінця, спасеться" (Мт. 10:22).

Теж у Монаших Науках, що їх приписують св. Василію, читаємо: "Монах повинен великодушно вправлятися в терпеливосі аж до смерти, спокійно переносячи всякі прикрощі, які вони не були б і звідкіля вони не походили б, за словами св. Павла: 'Благаю вас, брати, щоб ви поводилися достойно вашого покликання, до якого вас покликано, в повноті покори, лагідности й терпеливости, терплячи один одного в любові' (Еф. 4:1-2)”

Терпіння й труднощі супроводять усіх послідовників Христа, бо хто не бере свого хреста і не йде слідом за ним, як він сам запевняє - "не може бути моїм учнем" (Лк. 14:27). Коли ці слова відносяться до кожного християнина, то тим більше до монаха, що то добровільно, силою обітів, зобов'язався вірно йти "слідом за Христом", щоб стати "його учнем". Тож усім нам, як каже Христос, слід приносити "плоди в терпінні" (Лк. 8:15). Так само навчає і св. Павло, кажучи: "Всім нам потрібна терпеливість, щоб, виконуючи волю Божу, ми одержали обітницю," тобто життя вічне (Євр. 10:36). Одне слово, до спасіння нам потрібна терпеливість, бо "через багато страждань нам треба ввійти в царство Боже" (А.Д. 14:22).

Ми вступили до монастиря, щоб змагатись і зростати у святості, вірно сповняючи волю Божу. А святість вимагає великої терпеливости, її не набувається протягом одного дня, вона вимагає кропіткої й постійної праці над собою. Святість вимагає часу .

За зразок може нам послужити сам Христос. Вже на 12-му році він міг був почати свою апостольську працю, як це він доказав своїм виступом перед учителями закону при Єрусалимському храмі, бо за євангелистом Лукою: "Усі, що слухали його, чудувалися його розумові й відповідям" (Лк. 2:47). А все ж таки Ісус вернувся із своїми батьками в Назарет і "був їм послушний" (Лк. 2:51).

Так ото наш Божественний Спаситель прожив 30 років в повнім укритті й забутті назаретського дому, тяжко працюючи й терпеливо очікуючи той день, коли то за Божим повелінням мав почати свою апостольську працю. Його укрите життя, послух Марії і св. Йосифові, його щоденний труд і зріст у святості були найкращим прославленням Отця Небесного, якому він був "слухняний аж до смерти, смерти ж - хресної" (Фил. 2:8).

Не інакше поступав Христос і з своїми учнями. Він присвятив їм багато часу й труду. Він нічого не робив нагально і з поспіхом. Христос навіть не уявляв собі, що він перевиховає своїх учнів в короткому часі. І так, під проводом найкращого Вчителя, апостоли були змушені перейти свій "новіціят" протягом трьох довгих літ, щоб загартувати свого духа.

Хоч Христос не переставав їх щодня повчати й заправляти до духовного подвигу, все ж таки вислід був досить марний. Апостоли були тяжкі до зрозуміння його повчань (Мт. 15:16), не відчували вагомість своїх майбутніх завдань, і з великим трудом гартували свого духа. У своїй славожадності вони не переставали побиватися за перші місця в царстві Божім, що викликало між ними зависть, сварку і непорозуміння. Тому Христос був уповні оправданий, коли докоряв їм: "Ви - маловіри! Доки мені бути з вами? Доки вас терпітиму?" (Мт. 17:17) Все ж таки він терпів їх до кінця, не вчинив ні одного чуда, щоб прискорити зміну їхніх звичаїв, але позволив, щоб їхній духовний зріст і переміна, під подихом Божої ласки, відбувались поступово й незамітно.

В природі нічого не відбувається нагально чи раптово; в природі все відбувається поступово, нічого не настає перескаком; в природі всякий розвиток вимагає певного часу та відповідних обставин. Після засіву зерна жнива не приходять притьмом. Господар мусить терпеливо ожидати, аж поки його засів не скольчиться, не підросте і не прибереся в колосся, та поки зерно в колосках не доспіє. І щойно тоді, коли нива вже покриється доспілим, золотистим колоссям, наступає час жнив.

Подібно діється і в духовному житті. Одне св. Причастя чи один, хоча б і геройський вчинок, не зроблять нас святими. Щоб осягнути святість нам треба прикласти чималих зусиль і затяжної та терпеливої праці над собою і то до самої смерти. Тому св. Апостол Яків закликає: "Брати, будьте довготерпеливі аж до Господнього приходу, як той хлібороб, що терпеливо чекає аж до жнив на дорогоцінний плід землі. Тож будьте терпеливі та й кріпіть ваші серця, бо Господній прихід близько!" (Як. 5:7-8)

Вступаючи до монастиря, в нас буває найкраще бажання вповні посвятитися Богові, щоб осягнути святість життя. Однак ми скоро переконаємося, що наше змагання сумлінно заховати монаші правила й обіти, задля постійної боротьби з пристрастями і спокусами, вимагає нашої повсякчасної уваги та напруження сил. Тож по якомусь часі ми починаємо остигати і знеохочуватися в наших трудах, а до нашого серця починає вкрадатися малодушність і недбальство. Тож поволи-поволи ми починаємо занедбуватися в духовній боротьбі та в захованні правил, а навіть і обітів. Таке чи подібне захитання в нашім змаганні до святости вкрадається до нашої душі передовсім тоді, коли пристрасті не перестають нас непокоїти та спокуси нас не покидають, а різні труднощі й прикрощі щораз зростають, без того, щоб ми збагнули якийсь поступ дорозі нашого духовного життя.

Ось так наше захоплення й ідеал монашого життя десь зникають, а натомість ми починаємо відчувати чимраз то живіше свою неміч і безсильність, тратимо рівновагу духа й охоту до духовної боротьби, а до нашого серця починає вкрадатися зневіра. Так і ми, подібно до апостолів, стаємо "маловірами". В такій духовній зневірі і знеохоті нас огортає смуток, пригноблення духа та неспокій серця. Ми починаємо шукати собі різних вигод, тимчасових приємностей, різних потіх, а то й задоволення тілесних пристрастей, з чого наступає моральний занепад і постепенне зісвітчення монашого життя. А зісвітченого монаха вже більше не вабить духовне життя чи досконалість, зате світ чимраз то більше усміхається до нього, і вже тільки питання часу, коли то він покине монастир.

Щоб не дати себе потягнути до такого душевного пригноблення та знеохоти, не стати жертвою повного занедбання чи зісвітчення монашого подвигу, нам слід пам'ятати, що життя людини тут на землі - це постійна боротьба, в якій нам треба зберігати рівновагу духа й витривати до самого кінця, бо як мовив Христос, "тільки той, хто витриває до кінця, спасеться" (Мт. 10:22). Одне слово, у змаганні до святости нам усім потрібна чеснота терпеливости.

Св. Василій повчає, щоб терпеливости ми вчилися від праведного Йова, який "заховав незламну силу духа серед найтяжчих життєвих страждань" (Лист 2, 3). Розглядаючи терпеливість Йова, св. Отець звертає нашу увагу на три головні прикмети терпеливости Йова, які повинні характеризувати також і нашу чесноту терпеливости, а саме:

1) витривалість, тобто силу духа ("він заховав незламну силу душі"),

2) постійність ("він не змінився в нічому") і

3) лагідність - чи пак рівновагу духа ("він не розгнівався, ані гнівливого слова не вимовив").

Тож пригляньмося ближче цим трьом прикметам терпеливости, що їх поручає св. Василій:

1) Витривалість, тобто сила духа - є основою чесноти терпеливости, а можна б сказати, і монашого покликання. Покликання найчастіше тратиться задля браку витривалости, тобто потрібної нам мужности в поборюванні різних труднощів на дорозі нашого духовного подвигу. Одна-друга спокуса, менша-більша трудність чи невдача, або якийсь тяжчий допуст, і ми вже знеохочуємося, падаємо на дусі й піддаємося. Тому св. Василій закликає:

"В боротьбі за праведність не знеохочуймося ані не покидаймо з безнадійности доконаних уже трудів, бо сила духа виявляється не в однім тільки відважнім вчинку, ані не в коротко триваючім зусиллі, але у витривалості до самого кінця. Господь Бог труднощами випробовує наші серця; він хоче, щоб вінок праведности ми осягнули своєю терпеливістю. Тому нехай не тривожиться серце ваше і нехай не хитається сила віри вашої, бо Христос скоро прийде вам на поміч, він прийде і незабариться!" (Лист 140,1).

В історії хрестоносних походів читаємо, що 1099 р. хрестоносці розгромили сараценів й нарешті визволили Єрусалим з поганських рук. Однак каліф Сирії Саладин 1187 р. знову зорганізував сараценів і розпочав новий наступ на Єрусалим. Рішальна битва відбулася на галилейськім узгір'ї Гаттін, де були укріпилися хрестоносці. Після 3-ох невдалих атак Саладин, присівши на траві під горбком, щоб відпочити, вже задумував відступати, аж тут він завважив малу мурашку, яка змагалася перенести до свого мурашника малу соломинку, але довший час це їй не вдавалося. Аж нарешті, після 65-ої спроби, їй таки вдалося і вона занесла соломинку до свого гнізда. Тож заохочений витривалістю мурашки, Саладин рішився ще раз попробувати своє щастя. І так, за 4-им нападом він розгромив хрестоносців і зайняв Єрусалим. Цю подію трагічно описав славний італійський поет Торквато Тассо (+ 1594 р.) в невмирущій поемі – Gerusalemmeconquistata (Зайнятий Єрусалим, 1593). Перед тим він також оспівав був і визволення Єрусалиму хрестоносцями (Gerusalemmeliberata, 1575).

Св. Василій остерігає своїх ченців: "Не думай, що всі, що живуть у монастирі, будуть спасенні. Ні, воно не так. Багато приходить до Христа, але мало таких, що понесли б його ярмо до самого кінця, а Царство небесне можна набути тільки витривалістю і силою духа: 'Царство небесне здобувається силою і тільки ті, що завдають собі насилля, здобувають його' (Мт. 11:12). Це слово Євангелія. Насиллям воно називає всякий труд, що його доброхіть переносять Христові учні, зрікаючись усякої вигоди тіла, щоб тільки заховати заповіді Христа. Тому, як хочеш здобути Царство небесне, станься євангельським насильником, і, взявши на себе ярмо Христа, мужньо зноси всякий труд!" (II А.Б., 9)

2) Другою складовою частиною чесноти терпеливости - це постійність, без якої нам годі вести ревне монаше життя. Коли ж наші щоденні труднощі не в силі нас захитати й ми їх мужньо поборюємо, то ворог нашого спасіння, остерігає св. Василій, "намовляє нас, щоб ми занедбувались у нашім змаганні до святости" (II А.Б., 3).

Пам'ятаймо, що вступивши до монастиря, нам і далі прийдеться вести боротьбу за спасіння нашої душі, бо, як пригадує нам праведний Йов, життя людини - це "постійна боротьба" (7:1). І від цієї боротьби нам годі десь скритися, бо причину цієї постійної боротьби, в наслідок первородного гріха, ми носимо самі в собі, як слушно завважує св. Павло: "Я бачу інший закон в моїх членах, який воює проти закону мого ума та поневолює мене законові гріха, що в моїх членах" (Рим. 7:23). На світі теж не обійдемось без життєвої боротьби, а то ще багато тяжчої.

Тож чи не краще нам зводити цю "хрестоносну боротьбу", як її називає св. Василій (II А.Б.,1), в монастирі, до якого нас покликав Господь Бог, запевняючи нам теж і свою поміч й обильні ласки? Тому наш св. Отець закликає, щоб ми у цій боротьбі "ні на хвилину не уставали, ані в нічому не відступали від Божої волі, щоб не ослабити постійності в монашому подвизі" (М.Н., XXXIV, 2). Тож пам'ятаймо, що нам, як монахам, і в монастирі треба ревно та постійно поборювати всякі труднощі на дорозі нашого спасіння, бо, як остерігає св. Павло, нам "через багато терпіннь треба ввійти в Царство небесне" (А.Д., 14:22).

3) Третьою головною прикметою, чи радше виявом чесноти терпеливости - це лагідність, тобто збереження рівноваги духа і повне опанування себе в наших труднощах. Якщо серед щоденних труднощів і терпіннь ми не можемо зберегти спокій і рівновагу духа, то це видимий знак, що в нас брак чесноти терпеливости. Поминувши рівновагу духа праведного Йова, який у своїх тяжких допустах "ані не розгнівався, ані гнівного слова не вимовив" (Св. Василій, Лист 2,3), найкращим зразком лагідности в терпінні може нам послужити наш Божественний Спаситель, що у своїх терпіннях "мов те ягня, що на заріз його ведуть, не розтулив уст своїх; він, немов та німа вівця перед обстригачем, не відкривав своїх уст" (Іс. 53:7).

Тому що в спільнім житті ми часто зазнаємо від своїх співбратів різні прикрості, зневаги, а часом і погорду, що викликає в нас гнів, подразнення, а навіть бажання пімсти чи відплати. З того в монастирі постають сварки, непорозуміння, ба навіть ненависть чи відраза між братами. Таке поводження серйозно нарушує братню любов, заколочує спокій, викликує непорозуміння між братами, і все те сильно утруднює спільне життя в монастирі.

Ось тому для збереження миру і спокою, а передовсім братньої любови в монастирі, нам треба за всяку ціну зберігати рівновагу духа, контроль над своїми почуваннями і повну лагідність у бесіді, щоб так наш монаший подвиг вкрився великими заслугами чесноти терпеливости. Тут нам слід глибоко закарбувати в нашому серці слова св. Апостола: "Один одного тягарі зносіть і тим робом сповните закон Христа" (Гал. 6:2).

У практикуванні чесноти терпеливости, нам треба пам'ятати, що:

1) Витривалість у духовному подвизі, як і в кожному доброму ділі - це дар Божий і нам слід уповні надіятися на поміч Божу. Той же ласкавий Господь Бог, який покликав нас до монашого життя, він певно нам поможе і витримати в нашій душевній боротьбі та змаганні до святости. Тут нам слід піти за порадою св. Апостола Якова: "Якщо хтось страждає, хай молиться" (Як. 5:13). Тож молімся про ласку витримання в нашім покликанні та в змаганні до святости нашого життя; щиро "молімся і не переставаймо" (Лк. 18:1), щоб у терпеливості й ми "спасли душі наші" (Лк. 21:19).

Як приклад візьмім собі конання Ісуса Христа в Гетсиманському городі, коли то скорбота й пригноблення прибили його до самого краю, як він сам признався: "Прискорбна душа моя аж до смерти!" (Мт. 26:38). І що він робить? Іде на молитву: "Зостаньтесь тут, - каже своїм учням, - і чувайте, поки я піду і помолюся!" (Мт. 26:36) А св. Лука додає: "Повний скорботи та тривоги, він ще пильніше молився, а піт його став мов каплі крови, що падали на землю" (Лк. 22:44). І саме коли він так "пильно молився", то "з'явився йому ангел з неба й підкрипив його" (Лк. 22:43). Отець Небесний післав йому поміч.

Пам'ятаймо, що Господь Бог знає і наші сили, він уміє також і нас покріпити та потішити, як запевняє нас св. Павло: "Благословенний Господь Бог, Отець усякого милосердя й усякої втіхи, він потішить нас у всякому горю і скорботах" (2 Кор. 1:3-4), він скоро прийде нам на поміч, він не забариться. Тому "молімся, і дасться нам; шукаймо, і знайдемо; стукаймо, то відчинять нам!" (Мт. 7:7) Св. Василій теж запевняє нас: "У наших терпіннях Господь Бог завжди приходить нам на поміч, якщо ми його шукаємо" (Гом. на Пс. 59).

2) По-друге, нам треба пам'ятати, що всі труднощі й терпіння, що їх ми надибуємо на дорозі нашого спасіння, Господь Бог позволяє і допускає на нас для нашого душевного очищення чи випробування. Тому св. Яков каже: "Щасливийчоловік, який перетриває пробу, бо він, бувши випробований, одержить вінець життя!" (Як. 1:12) Тому він радить, щоб унаших стражданнях і випробуваннях ми наслідували праведногоЙова (5:11), що не заломився у своїх випробуваннях, ані у своїхтяжких стражданнях не збунтувався проти Бога, але покірноприйняв їх як допуст Божий, заохочуючи себе: "Господь Бог дав, Господь Бог взяв, хай же ж ім'я його буде благословенне!" І якзапевняє нас св. Письмо, Йов не сказав проти Бога й"найменшого нерозважного слова" (Йов, 1:21-22). І що ж? Господь Бог "поблагословив Йова ще більше, даючи йому удвоєбільше, ніж він мав перед тим" (42:12 & 10).

Св. Василій, заохочуючи антійохійців до терпеливого зношення терпінь під час аріанського їхнього переслідування, писав до них: "Пам'ятайте, що своїми терпіннями ми сплачуємо Богові борг за наші гріхи. В тім випадку ваші терпіння збережуть вас на суді Христовому. Однак дуже можливо, що цими допустами Господь Бог хоче випробувати вашу святість. Тож терпеливо зносіть ваші терпіння, бо Господь Бог ласкавий. Він не позволить, щоб ви терпіли понад ваші сили, але з терпіннями пошле вам теж і свою поміч, щоб у вашій терпеливості ви отримали вінок вічної слави" (Лист 140,1).

Тож у наших допустах і терпіннях з довір’ям здаймося на Божу поміч, пам'ятаючи на слова св. Павла: "Бог вірний, він не допустить, щоб вас спокушувано понад ваші сили, але разом із спокусою дасть вам і силу її перенести" (1 Кор. 10:13).

3) По-третє, в нашій щоденній боротьбі і в нашому духовному пригнобленні нам слід "вгору підносити серця" й думати про нашу вічну нагороду.

Ось що каже св. Василій:

"Якщо в наших терпіннях ми пам'ятаємо на Бога, тоді надія на вічну нагороду нам їх осолоджує і так ми, як каже св. Павло, зможемо 'завжди радіти у Господі' (Фил. 4:4). Коли хтось нас знеславить, то думаймо тоді про славу, яка чекає нас у небі задля нашої терпеливости. Коли хтось нас скривдить, пригадаймо собі на скарб небесний, що його ми складаємо собі своїм прощенням. Коли ж ми покинули свою батьківщину, то пригадуймо собі Небесний Єрусалим, який буде для нас вічною батьківщиною. Якщо ми так будемо порівнювати наші теперішні злидні з вічними добрами, тоді захоронимо свою душу від пригноблення і знеохоти, й витримаємо в нашій щоденній боротьбі до самого кінця" (Гом. про подяку).

Подібно і св. Кирило Єрусалимський (і 386 р.) закликав своїх вірних:

"Піднесіть свої очі до неба і жийте гадкою на небо, як той подорожній, що змагає дістатися до мети. Хай небо буде метою ваших зітхань, хай небо буде метою ваших бажань, хай небо буде метою ваших змагань. Нехай же думки ваші й діла ваші будуть гідні небесного царства”.

"Якщо терпіння вас засмучують або спокуси нападають, або тяжкий хрест пригнічує, піднесіть свої очі до неба й закличте: - Я все перенесу, хоч як тяжко мені, щоб тільки здобути небо! Ось так ідеться до неба. "Пам'ять на небо знеможеному додає сили; праведника заохочує до витрвалости, а грішника приводить до покаяння. Тож піднесіть свої очі до неба, бо небо є місцем нашого призначення, метою нашого вічного життя!"

Правда, живучи в монастирі, воно не легко приходить постійно боротися з нашими пристрастями і спокусами та день у день змагатися до святости нашого життя. Але ми не лишені самі на себе, з нами Бог! Тож не сполягаймося тільки на свої власні сили, але шукаймо помочи там, де її шукав св. Павло, в Христі Ісусі. Він же ж Емануїл - 3 нами Бог! Він з нами тут, під одним дахом, у Пресвятій Євхаристії. З кивота він і до нас простягаючи свої руки й кличе: "Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас!" (Мт. 11:28). А покріплені ним, ми також зможемо закликати зі св. Павлом: "Я все можу в Христі, що мене укріпляє!" (Фил. 4:13)

На закінчення із св. Павлом і я кличу: "Любі брати, будьте сильні й непохитні, трудячись для Господа повсякчасно! Знайте, що ваш труд у Господі не буде марний!" (1 Кор. 15:58), бо ж "страждання нинішнього часу нічим не є у порівнянні до майбутньої слави, яка має нам з'явитися" (Рим. 8:18).