О. АТАНАСІЙ ПЕКАР ЧСВВ Історичні публікації Греко-Католицька Церква під час Карпатської України
Греко-Католицька Церква під час Карпатської України
- Деталі
- Категорія: Історичні публікації
- Опубліковано: Четвер, 20 березня 2014, 19:00
- Перегляди: 2497
Доповідь Отця Атанасія Пекаря ЧСВВ, виголошена ним на симпозіумі НТШ в Нью-Йорку, з нагоди 50-ліття проголошення Карпатської України. В статті згадується діяльність єпископа Діонісія Няраді, якого Апостольський Престол призначив Апостольським Візитатором для греко-католиків в Карпатській Україні. А також спогади про тогочасні події, о. Степана Решетила ЧСВВ, який був секретарем Владики Діонісія.
Греко-католицька Церква на Закарпатті творила т.зв. Мукачівську єпархію,осідок якої з 1780 р. перенесено до Ужгороду. Крім території колишньої Підкарпатської Русі, до Мукачівської єпархії належало ще коло 60 парафій долішнього Земплинського комітату, що його чехословацька влада свавільно приєднала до повоєнної Словаччини. [1]
Під тиском політичної кризи, що витворилася наприкінці 1938 р., Чехословаччину перетворено в Федеративну республіку чехів, словаків і підкарпатських русинів. Нарешті закарпатські українці дочекалися краєвої автономії, гарантованої їм Сен-Жерменським міжнародним договором. Першу автономну владу «підкарпатських русинів» очолив мадярон, посол Андрій Бродій, що негайно навʼязав таємні стосунки з мадярами. Після двох тижнів його зрадницької діяльності, федеративна влада в Празі увʼязнила Бродія, а на його місце призначила, дня 26 жовтня 1938 р., заслуженого народно-церковного діяча, о. шамбеляна Августина Волошина.
о. Августин Волошин, Президент Карпатської України
І того ж таки дня Мукачівський єпископ Олександр Стойка (1932-1943), прихильник Бродія, вітаючи премʼєра о. Волошина під час подячного молебня в катедральному соборі Воздвиження Чесного Хреста в Ужгороді, назвав його – Батьком народу.Це було велике публічне визнання для загальноулюбленого о. Волошина, заслуженого Сина Срібної Землі, бо досі закарпатські українці признавали цей почесний титул «Батька народу»тільки своєму будителеві, незабутньому крилош. Олександрові Духновичеві (1803-1865). З назначенням Батька Волошина премʼєром, закарпатські українці врешті дочекались своєї рідної влади.
Радість українського населення не тривала довго, бо вже 2 листопада 1938 р. Віденський арбітраж віддав найбагатшу частину території Закарпаття, разом з Ужгородом, Мукачевом і Береговом, – Мадярщині. Тоді столицю обкроєного Закарпаття перенесено до Хусту. Однак єп. Стойка, разом з Крилосом, рішив залишитись в Ужгороді, тобто в Мадярщині, хоч туди припало лише 35 греко-католицьких парафій, а до Хусту вислав о. шамбеляна Людвика Міню, що мав адмініструвати 280 парафіями, які лишилися на території Карпатської України. [2]
Тоді Апостольський Престол, дізнавшись про скрутне становище Греко-Католицької Церкви на Закарпатті, 15 листопада 1938 р. призначив до Хусту Крижівського єп. Діонисія Няраді, надаючи йому титул і повновласті Апостольського Візитатора. Владика Діонисій прибув до Хусту 29 листопада 1938 р. вечером, а вже 4 грудня прийняв правління Мукачівської єпархії на території Чехословаччини, призначаючи о. д-ра Міню канцлером, а на секретаря випросив собі відомого василіянського місіонера, о. Стефана Решетила, ЧСВВ (+ 1950).
Владика Діонисій ось так розповів про своє призначення до Хусту:
«Дня 3 листопада ц.р. (1938) я, як Крижівський єпископ, поїхав до Риму «ад ліміна». [3] Там мене заскочили листопадові події на Закарпатті, тобто Віденський арбітраж і приділення Ужгороду й Мукачева до Мадярщини. Я вповні здавав собі справу про наслідки цих подій. Біля 400.000 вірних лишалося без єпископа, без свого духовного проводу. У цій справі я зразу виготовив «Меморіял» і передав його на руки секретаря Свящ. Конгрегації для Східних Церков, кард. Євгена Тіссеранта. Тоді мені призначили у Святішого Отця авдієнцію на 14-го листопада.
«На авдієнції, я очевидно представив Святішому Отцеві справи, які відносилися до моєї Крижівської єпархії. Тоді Святіший Отець заявив: «Я ще маю розглянути з тобою інші справи, які я вже обговорив з Секретарем Східної Конґреґації». Згадавши відтак про події в Карпатській Україні, Святіший Отець мене запевнив: «Ми негайно подбаємо про бідний народ Підкарпаття, що лишився без пастиря й інших потрібних засобів».
«Три дні пізніше, – продовжав Владика, – я одержав грамоту, силою якої мене призначено Апостольським Візітатором для Карпатської України, з правами Апостольського Адміністратора. Одночасно мені поручено негайно вибратися на Підкарпаття. По дорозі я ще поступив до моєї Крижівської єпархії, щоб полагодити наполегливі справи. Вже на третій день я дістав телеграму, щоб негайно їхав на Підкарпаття. Ось повна історія мого назначення!» – закінчив Владика. [4]
Владика Діонисій спішно взявся до упорядкування церковних справ у Карпатській Україні. Він скликав соборчик окружних деканів, з якими обговорив насамперед план і спосіб душпастирської праці в нових обставинах. Владика настоював, щоб духовенство, у рамках католицької акції, зайнялося також культурно-освітньою працею між своїми вірними. Усіх своїх семінаристів він негайно забрав з Ужгородської духовної семінарії і, тимчасово, примістив при Богословській Академії в Оломовці, на Моравії. Ректором для них призначив заслуженого о. Мирона Калинця, ЧСВВ (+ 1944).
Не дивлячись на зимову пору, владика Діонисій, у товаристві свого секретаря, о. С. Решетила ЧСВВ, почав відвідувати деякі парафії, приглядаючись душпастирській праці духовенства. Під час цих відвідин він намагався оживити церковні організації, закликав священиків бути вірними Богові й своєму народові, а вірних перестерігав перед ворожою агітацією, приносячи їм слово потіхи й заохоти.
Для себе Владика накреслив такий план діяльності:
«Нам треба свідомого духовенства, нам треба священиків-суспільців, що працювали б між народом, а не тільки з проповідниці. Тому найголовнішою справою для мене – це відповідне виховання нових кадрів священиків-патріотів. В цьому напрямі ми вже зачали працю. В короткому часі перенесемо наших семінаристів з Ужгороду до Оломовця, де вони матимуть свій окремий ректорат. Зі свого боку я подбаю про те, щоб нашим семінаристам дати здорове виховання під опікою ОО. Василіян, яких брак так дуже відчувається у нас. Вже розписано конкурс для кандидатів, які поїдуть на теологічні студії до Риму.
«Друга справа, це праця духовенства серед народу й для народу. Тут найважливіше порушити т. зв. католицьку акцію. Треба, щоб священики при кожній парафії підібрали собі здібніших мирян і при їхній помочі пізнавали потреби й проблеми своїх вірних. Для бідних треба постаратись про допомогу, для недужих треба подбати про шпиталі, вбогих дітей примістити при багатших родинах тощо. Треба закладати варстати праці, молочарські чи загально господарські школи, поширювати народне виробництво. Очевидна річ, що під усю цю акцію треба поставити здорові національні основи.
«Нарешті наше духовенство повинне віддатися культурно-освітній праці при «Просвіті» чи інших громадських установах, щоб так здобути на свій бік інтелігенцію і разом з нею йти рука-в-руку для розбудови нашої молодої держави». [5]
Для пожвавлення апостольського духа між духовенством Владика заснував «Т-во греко-католицьких священиків»,головою якого став щирий народовець, о. Юлій Станинець, парох с. Вонігово, Тячівського району. Контакт з клиром Владика утримував при помочі «Вісника Мукачівської єпархії в Чехословацькій республиці», перше число якого появилося вже 1 січня 1939 року.
Під опікою єп. Діонисія знайшли собі пристановище також ОО. Василіяни й СС. Василіянки, які радо вибралися з Ужгороду, щоб послужити своєму рідному народові. Мукачівський монастир Св. Миколая на Чернечій горі, розташований на правому березі річки Латориці, залишився на території Карпатської України, але мадяри часто непокоїли монашу братію пострілами з протилежного боку річки. Василіяни з Ужгородського монастиря відкрили собі два нові осідки, а саме при гімназії у Великому Бичкові та в серці Гуцульщини, в Рахові. Зате СС. Василіянки зосередили свої сили при єпархіяльнім сиротинці в Хусті та при вчительській семінарії у Севлюші.
Владика Діонісій Няраді з Василіянами, 1929 р.
Під час евакуації з Ужгороду мадяри не дозволили ОО. Василіянам взяти з собою друкарні. Проте вони не перервали своєї видавничої праці, користуючись державною друкарнею в Хусті. Так уже під кінець січня 1939 р. появилося перше число василіянського релігійного місячника «Благовісник»,друкованого вже фонетичним правописом, під редакцією о. Севастіяна Сабола, ЧСВВ, відомого закарпатського поета – Зореслава.
Більшість духовенства щиро співпрацювала з єп. Діонисієм, намагаючись піднести релігійно-культурне життя своїх вірних. Проте були й такі, що різними способами намагалися припинити всякий прогрес. До них то Владика звернувся з нагоди Нового Року зі своєю батьківською острогою, кажучи: «Уважаю своїм архипастирським обовʼязком звернути увагу Всеч. ОО. Духовникам, щоб вони, свідомі своїх душпастирських завдань, якнайдальше держалися від усякої протидержавної агітації... Нема й не може бути такої влади, яка гляділа б на протидержавну агітацію своїх громадян через пальці, без огляду на те, хто нею проводить». [6]
Коли ж релігійне життя в Карпатській Україні вже почало випливати на спокійні води, мадярська влада задумала усунути з Ужгороду єп. Олександра Стойку, а на його місце привернути єпископа-патріота, Антонія Паппа. По війні, тобто 1924 р., Апостольська Столиця була примушена видалити з Ужгороду тодішнього Мукачівського єп. Антонія Паппа (1912-1924) через його промадярську політику, що викликало на Закарпатті т.зв. православний рух,внаслідок якого понад 100.000 вірних перейшло на православʼя. Тоді єп. Папп був призначений Апостольським Адміністратором 22-ох греко-католицьких парафій Мукачівської і Пряшівської єпархій, що після Тріянонського договору лишилися на території Угорщини, з осідком у Мішкольці. [7] Тепер, під кінець 1938 року, мадяри задумали привернути архиєпископа Паппа до Ужгороду.
Щоб скомпрометувати єп. Стойку й примусити Апостольський Престол відкликати його до Риму, мадярська влада відновила процес колишнього професора єпархіяльної семінарії в Ужгороді, д-ра Стефана Фенцика, що його єп. Стойка суспендував 1934 р. за непослух. Фенцик тоді покинув священичий сан і став провідником москвофільства на Закарпатті, хоч скрито служив мадярам. Після Віденського арбітражу Фенцик теж лишився в Ужгороді й, заохочений мадярськими політичними чинниками, позвав до суду єп. Стойку. Тоді мадярський вищий суд примусив єпископа звільнити Фенцика від усіх церковних кар і привернути йому повне право виконувати священицькі функції. Однак Фенцик і тоді не прийняв жодного єпархіяльного призначення і далі займався політикою, за що був нагороджений мадярами сенаторським постом.
Апостольський Престол, на домагання мадярської влади, тоді відкликав скомпрометованого єп. Стойку до Риму, де почались переговори про передачу Ужгородської єпископської палати аєп. Паппові. [8] Однак планам усунути єп. Стойку перешкодили березневі події, бо після військової інвазії Карпатської України мадяри вже 16 березня 1939 р. силою зайняли Хуст.
Владику Нярадія, який мав Ватиканський дипломатичний паспорт, поки що лишили в спокою. Та вже 18 березня мадярські агенти почали робити у владичій резиденції трус, шукаючи якихсь компрометуючих документів. Ось що записав про це очевидець, о. Решетило ЧСВВ:
«На рішучий протест Владики агенти мадярської тайної поліції відійшли з порожніми руками. Та вже сполудня того самого дня прийшов капітан поліції з двома жандармами й заявив, що Владика арештований і не сміє ні з ким контактуватися, навіть зі мною (тобто своїм секретарем) чи службою. Коло дверей його кімнати відтак поставив сторожу, двох жандармів з наїженими штиками й відійшов.
«Я негайно, ще того самого дня написав листівку до о. Й. Лабая, ЧСВВ в Римі, в якій я повідомив його про арештування Владики й просив, щоб він інтервенював у Ватиканських властей. На моє диво листівка дійшла понад всякі сподівання дуже швидко, так що вже в четвер, 23-го березня, Ватикан подав протест проти обмеження свободи церковного достойника, до того ще й забезпеченого дипломатичним паспортом. Але про це ми вже довідалися щойно в Будапешті».
Владика Діонісій Няраді з Братами Василіянами у Лаврові в 1936 р.
Єпископський секретар далі продовжує:
«Побут єп. Діонисія в Хусті мадярам не був бажаним. Тож вони постановили позбутися його хоч би підступом, бо насиллям не випадало. В середу ранком, дня 22 березня, у Владики зʼявився згаданий капітан і заявив, що на наказ головнокомандуючого окупаційною армією, ген. Генриха Ветга, має доставити Владику на міністерство культу в Будапешті, бо міністр Балінт Гоман бажає обговорити з ним деякі справи. Але Владика заявив, що він не має ніякого діла з міністром культу й тому він не думає вибиратися до Будапешту, хіба на приказ Апостольської Столиці. Офіцер тоді сердито заявив: „Як так, то мусимо вжити насилля, бо наказ мусить бути виконаний!”
«Порадившись зі мною, Владика поставив такі умовини: 1) Він поїде до Будапешту, але тільки в товаристві свого секретаря, 2) перед виїздом він мусить мати повну свободу руху, щоб поладнати церковні справи, 3) день і спосіб подорожі він вибере сам. На це капітан відповів, що він сам у тій справі не може рішати й тому телеграфічно віднесеться до Будапешту по дальші інструкції. Під вечір того ж дня, показуючи нам депешу з Будапешту, капітан повідомив Владику, що його умовини прийнято, але вже в пʼятницю сполудня міністр чекає на Владику.
«Так у пʼятницю ранком, дня 24 березня, ми обидва виїхали з Хусту автом у супроводі мадярського жандарма (у цивілю). Ми їхали через Берегово, Ніредьгазу, Дебрецин і Сольнок, а до Будапешту заїхали вже вечером, коло 9-ої години. Жандарм подзвонив на міністерство культу. Йому відповіли, що ми вільні й можемо робити, що нам угодно, бо міністер взагалі не бажав говорити з Владикою.
«Я тоді подзвонив до Апостольської Нунціятури. Нам відповіли, що сам нунцій чекає на нас з вечерею і запрошує нас до себе на нічліг. У нунціятурі нас дуже чемно привітав сам апостольський нунцій, аєп. Анджело Ротта. Він нас також повідомив, що єп. О. Стойці привернено назад владу над цілою Мукачівською єпархією, з виїмком парафій нижнього Земплина, що припали до Словаччини. На другий день, полагодивши всі свої справи, десь коло півночі, ми виїхали до Загребу». [9]
Тут слід відмітити, що мадяри подвійною своєю грою відкрили очі єп. Стойці. Повернувшись до Ужгороду, він уже не довіряв мадярським обіцянкам, а радше звернув увагу на свій бідний народ. Відважним своїм виступом він не дозволив деградувати ректора семінарії, крилош. Олександра Хіру (+ 1983), якого мадяри довший час держали під домашнім арештом, а натомість вистарався для нього відзначення папського прелата. Єп. Стойка подбав про те, щоб провід духовної семінарії й надалі лишився в руках народовців, тому ректором призначив о. д-ра Людвика Міню (+ 1974), духовником о. Теодора Ромжу (+ 1947), а префектом о. д-ра Стефана Качура. Студійні місця в семінарії почав заповняти селянськими хлопцями, щирими народовцями.
1941 р. мадяри арештували 9 молодих василіянських священиків, ніби за «українську політику» й під багнетами вивезли їх до далекого румунського монастиря в Микулі, в глибині Семигороду. Там їх держали під поліційним наглядом півтора року, поки єп. Стойка не виклопотав для них звільнення, так що літом 1942 р. вони могли вернутись до своїх монастирів на Закарпатті. [10] Відтак в рр. 1942-1943 мадярська окупаційна влада зробила облаву української молоді та багатьох з них інтернувала в різних таборах. Тоді знов тільки єп. Стойка відважився вставитись за них і, завдяки його заходам, понад 200 середношкільних учнів, між ними й 7 священиків і кількох семінаристів, були звільнені й випущені на волю. Хоч суд заборонив тим студентам далі продовжувати свої студії де-небудь в Угорщині, все ж таки єп. Стойка досягнув того, що їм дозволили закінчити студії. Ці факти я навів в інтересі історичної правди, бо закарпатська еміграція в діяспорі нерідко оскаржує єп. Стойку за його «промахи», чи вони правдиві чи ні.
Арештовані мадярською владою Василіяни
Приїхавши дня 26 березня 1939 р. до Загребу, владика Діонисій застав там у єпархіяльній семінарії Батька А. Волошина, міністра А. Штефана й інших членів уряду Карпатської України, які через Румунію щасливо дісталися до Югославії, а звідтам до Праги. Єп. Діонисій разом зі своїм секретарем, о. С. Решетилом, ЧСВВ вже 28 березня вибралися в дальшу дорогу до Риму, щоб про все докладно поінформувати Апостольську Столицю. Так закінчилося архиєрейське служіння владики Діонисія Нярадія для закарпатських українців у Хусті, які й досі згадують його імʼя з великим пієтизмом.
Нехай його памʼять зберігається між нами з роду в рід!
о. Атанасій Пекар ЧСВВ
[1] В. Шандор, «Думки про Закарпаття й Чехословаччину з 1918-1919 рр.», стаття у Свобода, 15 і 16 березня 1988, стор. 2.
[2] Чехи щойно 30 листопада 1938 р., окремим владним декретом, дозвполили паралельно вживати назву – Карпатська Україна.
[3] Католицькі єпископи час від часу (загально що 5 років) повинні особисто приїхати до Риму, щоб здати Христовому Намісникові звіт про стан своєї єпархії. Такі відвідини канонічно названі «ад ліміна».
[4] Див. інтервʼю з Владикою Діонисієм у газеті Новий час, Львів, 7 січня 1939, стор. 3.
[5] Там же, стор. 4.
[6] Див. Нова Свобода, Хуст, 14 січня 1939, стор. 3.
[7] А. Пекар, ЧСВВ, Нариси історії Церкви Закарпаття, Рим 1967, стор. 128-131.
[8] Нова Свобода, 9 лютого 1939, стор. 5; Місіонар, Жовква 1939, стор. 77.
[9] С. Решетило, ЧСВВ, З Хусту до Риму, стор. 1-5 доривочно, рукопис в Архіві Головної Управи ЧСВВ в Римі, в папці: Закарпаття.
[10] Див. Епархіальні Вісти, Ужгород, V (1942) 28: «З радістю повідомляю, що нам удалося, при помочі Апостольського Нунція, висвободити з вʼязниці 9 василіянських священиків по більше ніж однорічному їхньому інтернуванні державною владою».
