Загальне добро і мир у суспільстві

Деталі: Категорія: ДОКУМЕНТИ ЦЕРКВИ; Опубліковано: П'ятниця, 19 вересня 2014, 17:04; Перегляди: 2202

alt

Уривок з Апостольського повчання Папи Франциска «Радість Євангелія».

«Суспільний мир не можна розуміти як умиротворення чи як звичайну відсутність насильства, що досягається навʼязуванням іншим позиції однієї сторони. Такий несправжній мир був би лише відмовкою для виправдання суспільного устрою, який змушує найбідніших замовкнути й не озиватися, щоб ті, які користуються більшими привілеями, могли безперешкодно жити так і надалі, а інші – хай виживають як можуть».

Суспільних вимог щодо праведного розподілу доходів, соціальної турботи про бідних і людських прав не можна утискати під виглядом бажання досягти згоди на папері чи ефемерного миру для вдоволеної меншості. Гідність людської особи і загальне благо стоять вище за спокій окремих людей, які не бажають відмовлятися від своїх привілеїв. Коли такі цінності опиняються під загрозою, має залунати голос пророка.

Мир «не слід ототожнювати тільки з відсутністю війни, що базується на випадковому балансі сил. Мир день у день вдосконалюється постійними зусиллями, що спрямовані до Богом встановленого порядку у світі, де має панувати досконала справедливість між людьми». Зрештою, мир, який не є плодом цілісного розвитку всіх людей, просто не матиме майбутнього й завжди буде насінням нових конфліктів і різних форм насильства.

У кожній країні її мешканці вдосконалюють соціальний вимір свого життя і виступають як відповідальні громадяни в лоні свого народу, а не як маса, що діє під натиском панівних сил. Пригадаймо, що «бути вірним громадянином є чеснотою, а участь у політичному житті є моральним зобовʼязанням». Однак для того, щоби стати народом, потрібно щось значно більше. Це постійний процес, участь у якому має брати кожне нове покоління. Це повільна й копітка робота, яка вимагає прагнення стати одним цілим і вчитися, аж поки не буде створено культуру зустрічі, яка дихатиме багатогранною гармонією.

Побудова народу в мирі, справедливості й братерстві залежить від чотирьох принципів, повʼязаних з постійною напругою, що наявна в кожній соціальній реальності. Вони випливають з головних постулатів соціальної доктрини Церкви, які становлять «перші й основні орієнтири для тлумачення та оцінки соціальних явищ». У світлі зазначених постулатів хочу викласти тепер ці чотири принципи, які можуть скеровувати розвиток суспільного співжиття і будування народу, в якому відмінності гармонійно поєднаю в межах одного спільного устремління. Роблю це з переконанням, що їх застосування може бути справжнім шляхом до миру всередині кожного народу й у всьому світі

Час важливіший за простір

Між повнотою і обмеженням існує постійна напруга. Повнота викликає бажання володіти всім, а обмеження стає перед нами, як стіна. «Час» – у широкому сенсі цього слова – співвідноситься з повнотою, що відображає горизонт, який постійно відкривається перед нами, а окремий момент є виразом обмеженості в певному відтинку простору. Люди живуть у напруженні між кожним окремим моментом і більшим, яскравішим горизонтом утопічного майбутнього як кінцевої мети, що притягує нас до себе. Звідси випливає перший принцип поступу в побудові народу: час важливіший за простір.

Цей принцип дозволяє працювати на довгострокову перспективу, без зацикленості на осягненні безпосередніх результатів. Він нам допомагає терпляче зносити важкі й несприятливі ситуації чи неуникнену зміну планів, якої вимагає динамічна дійсність. Це запрошення для нас прийняти напругу між повнотою і обмеженням та віддати першість часові. Один із гріхів, що його подекуди бачимо в суспільно-політичній діяльності, полягає в тому, що перевага надається простору й владі, а не часу й процесам. Віддання першості простору призводить до маніакального намагання вирішити все в теперішню мить, докладаючи зусиль, щоб заволодіти всім простором влади і самоствердження. А це означає заморожувати процеси й намагатися стримати їх. Віддати першість часові означає зайнятися більше процесами, а не володінням простором. Час упорядковує простір, освітлює всі його ділянки й перетворює їх на ланки постійно наростаючого ланцюга, без можливості повернутися назад. Тож слід надати перевагу діям, що породжують нові динамічні процеси в суспільстві й залучають до них інших осіб і групи, які розвиватимуть їх далі, аж поки ті принесуть плоди, вилившись у важливі історичні події. Діяти слід без страху, але з чіткими й твердими переконаннями.

Іноді запитую себе, хто є ті люди в сучасному світі, які дійсно турбуються про те, щоб запустити процеси, які будують народ, – на відміну від тих, хто прагне досягти негайних результатів, що уможливлюють легкий, швидкий і короткочасний політичний прибуток, але не сприяють побудові людської повноти. Вочевидь, історія судитиме їх за критерієм, який запропонував Романо Ґвардіні: «Єдина модель, за якою можна належно оцінити певну епоху, – це зʼясувати, до якої міри в ній розвивається й осягає свого справжнього смислу повнота людського життя, відповідно до особливостей і можливостей тієї епохи».

Цей критерій доречно застосувати й до євангелізації, яка вимагає від нас тримати в полі зору широту горизонту, бути відкритими на належні процеси й готовими долати довгий шлях. Сам Господь за час свого земного життя не раз давав учням зрозуміти, що деяких речей вони ще не могли збагнути: треба було чекати приходу Святого Духа (пор. Ів. 16, 12-13). Притча про пшеницю і кукіль (пор. Мт. 13, 24-30) образно показує важливий аспект євангелізації: ворог може вторгнутися в простір Царства й заподіяти шкоду, посіявши кукіль, але врешті буде переможений добротою зерна, яка з часом покажеться.

Єдність важливіша за конфлікт

Конфлікт не можна ігнорувати чи приховувати. Його треба прийняти. Але, залишаючись у конфлікті, як у пастці, втрачаємо перспективу, наші горизонти звужуються, а сама дійсність стає фрагментарною. Залишаючись у конфліктній ситуації, втрачаємо відчуття глибокої єдності дійсності.

Коли виникає конфлікт, деякі люди просто дивляться на нього і йдуть собі далі, мов нічого не сталося; вони вмивають руки, щоб далі жити своїм життям. Інші вступають у конфлікт таким чином, що він їх заполонює, вони втрачають ґрунт під ногами, проектують власні замішання і незадоволення на інституції, а тоді єдність стає неможливою. Проте існує й третій, найбільш правильний, шлях поведінки в разі конфлікту: це згода вступити у протистояння з конфліктом, вирішити його і перетворити на ланку в ланцюгу нового процесу. «Блаженні миротворці» (Мт. 5, 9).

Такий спосіб дає змогу розвивати єдність посеред відмінностей, але цього можуть досягнути лише шляхетні особи, які мають мужність піднятися понад поверхню конфлікту й побачити інших у їхній найглибшій гідності. Для цього потрібно встановити конечний для будування дружби в суспільстві принцип: єдність важливіша за конфлікт. Таким чином солідарність – у її найглибшому сенсі, як виклик – стає способом творення історії у життєвому середовищі, де конфлікти, напруження і суперечності можуть досягти багатогранної єдності, яка приносить нове життя. Це означає робити ставку не на синкретизм чи поглинення одного іншим, а на розвʼязання конфлікту на вищому рівні, при якому зберігається те, що є цінним і корисним з обох сторін.

Цей євангельський критерій пригадує нам, що Христос поєднав все у Собі: небо і землю, Бога і людину, час і вічність, тіло і дух, особу і суспільство. Розпізнавальним знаком такої єдності і примирення всього в Ньому є мир. Христос – це «наш мир» (Еф. 2, 14). Проголошення Євангелія завжди починають з вітання миру, і мир у всі часи увінчує та скріплює відносини між учнями. Мир можливий тому, що Господь переміг світ і його постійну конфліктність, «встановивши мир кровʼю його хреста» (Кол. 1, 20). Але якщо заглибимося в ці біблійні тексти трохи більше, то побачимо, що першим місцем, де ми покликані досягати такого примирення у відмінностях, є наш внутрішній світ, наше життя, які завжди є під загрозою втратити цілісність від надмірного дискутування. З розбитими на тисячі шматків серцями важко побудувати в суспільстві справжній мир.

Звіщання миру не є вісткою про врегулювання за домовленостями, а радше переконанням, що єдність, дарована Святим Духом, може внести гармонію в усі відмінності. Вона долає будь-який конфлікт творячи новий і обнадійливий синтез. Різноманітність прекрасна, коли вона готова постійно вступати в процес примирення, аж до укладення певного роду культурного договору, з якого постане «примирена різноманітність», як про це гарно навчають єпископи Конго: «Наша етнічна різноманітність – це наше багатство [...] Лише в єдності, через навернення сердець і примирення, ми зможемо допомогти нашій країні розвиватися на всіх рівнях».

Дійсність важливіша за ідею

Між ідеєю і дійсністю також існує постійна напруга. Дійсність просто існує, а ідея розробляється. Між ними потрібно налагодити постійний діалог, щоб ідея не віддалялася від дійсності. Небезпечно жити в царстві самих слів, образів і риторики. Звідси доходимо висновку, що треба додати третій принцип: дійсність важливіша за ідею.

Цей принцип закликає уникати різних форм маскування дійсності: ангельських форм пуризму, диктатури релятивізму, порожньої риторики, радше ідеалістичних, ніж реалістичних проектів, різновидів антиісторичного фундаменталізму, етичних систем, позбавлених доброти, інтелектуального дискурсу, позбавленого мудрості.

Ідеї як понятійні напрацювання слугують комунікуванню, розумінню та спрямуванню дійсності. Ідея, відірвана від реальності, породжує недієві форми ідеалізму та номіналізму, здатні щонайбільше класифікувати й визначати, але не залучати до дії. Тим, що справді залучає до дії, є дійсність, просвітлена розумом. Формальний номіналізм має поступитися місцем гармонійній обʼєктивності. Інакше правдою маніпулюють – як тоді, коли гімнастику намагаються замінити косметичними засобами. Є політики, і навіть релігійні провідники, які дивуються, чому народ не слухає їх і не йде за ними, дарма що їхні пропозиції такі логічні і ясні. Мабуть, це тому, що вони застрягли в царстві чистих ідей і зводять політику чи віру до риторики. Інші забули, що таке простота, і навʼязали ззовні раціональність, яка чужа людям.

Дійсність важливіша за ідею. Цей критерій повʼязаний з втіленням Слова і впровадженням його в життя: «З цього спізнавайте Божий дух: кожен дух, який визнає, що Ісус Христос прийшов у тілі, той від Бога» (1 Ів. 4, 2). Критерій дійсності – Слово, що вже стало тілом і постійно прагне втілюватися і далі – є головним для євангелізації. З одного боку, він допомагає нам розпізнати історію Церкви як історію спасіння, зберегти памʼять про наших святих, які інкультурували Євангеліє в життя наших народів, і зібрати щедрі плоди двотисячолітньої традиції Церкви, не намагаючись розробити якусь систему думки, відділену від цього скарбу, буцімто ми хотіли би заново придумати Євангеліє. З іншого боку, такий критерій спонукає нас впроваджувати це Слово в життя, чинити діла справедливості й милосердя, в яких Слово приносить плоди. Не втілювати Слово в життя, не перетворювати його в дійсність означає будувати на піску, залишатися на рівні чистих ідей і вкінці опуститися до безплідних і нежиттєздатних самолюбування та гностицизмів.

Цілість важливіша за частину

Між глобалізацією і локалізацією також існує природжена напруга. На глобальний вимір слід звертати увагу для того, щоб уникати щоденної дрібʼязковості. У той же час не варто втрачати з поля зору місцевого, яке дає нам змогу твердо стояти на землі. Разом узяті, ці дві речі не дозволять нам впасти в одну з двох крайностей. У першій люди впадають в абстрактний і глобалізований універсалізм, опиняються позаду всіх, у хвості подій, і, стоячи з відкритим ротом та аплодуючи за вказівкою, споглядають феєрверк світу, що належить іншим; у другій крайності вони перетворюються на музей місцевого фольклору, на відлюдних самітників, приречених повторювати одні й ті самі речі і не здатних побачити виклик у тому, що є відмінним, чи оцінити красу, яку Бог дає поза їхніми власними границями.

Цілість більша за частину; але вона також більша, ніж просто сума її частин. Тож не треба занадто перейматися вузькими й частковими питаннями. Слід завжди дивитися ширше й розпізнавати більше добро, яке принесе користь усім нам. Проте це слід робити не втікаючи від себе і без радикалізму. Необхідно глибше пустити коріння в родючий ґрунт та в історію рідної місцевості, що є даром Божим. Слід працювати над малим, над тим, що нас оточує, – проте з ширшою перспективою. Так само й людина, всім серцем задіяна в житті спільноти, не повинна втрачати свої індивідуальні риси чи приховувати свою ідентичність; ба навпаки, вона отримує все нові поштовхи для свого особистого розвитку. Ні глобальне не мусить щось придушувати, ні часткове не мусить ставати безуспішним.

Тут моделлю нам не слугує куля, яка не більша від своїх частин, де кожна точка рівновіддалена від центру, а між точками немає різниці. Нашою моделлю, натомість, є багатогранник, який відображає збіжність усіх своїх частин, кожна з яких зберігає в ньому свою самобутність. Як пасторальна діяльність, так і політична діяльність прагнуть зібрати в такому багатограннику найкраще з того, що в кожного є. Там є місце для бідних з їхньою культурою, задумами та потенціалом. Навіть особи, яких можна критикувати за їхні помилки, мають що дати від себе, і цього не слід оминати увагою. Це – обʼєднання народів, які в межах універсального порядку зберігають власну індивідульність; це – сукупність осіб у суспільстві, яке прагне загального блага в якому справді буде місце для всіх.

Нам, християнам, цей принцип також говорить про повноту чи цілісність Євангелія, що його Церква нам передає і доручає проповідувати. Його повнота і багатство охоплює вчених і робітників, підприємців і митців – словом, усіх. «Народна містика» по-своєму вбирає ціле Євангеліє і втілює його в молитві, у виявах братерства і справедливості, у боротьбі й у святкуваннях. Добра Новина – це радість Отця, який не хоче втратити жодного зі своїх найменших, це радість Доброго Пастиря, який знаходить загублену овечку й повертає її до своєї кошари. Євангеліє є закваскою, завдяки якій піднімається все тісто, і містом на вершині гори, світло якого осяває всі народи. Євангелію властивий критерій цілісності: добра новина не промине, поки не буде проголошена всім, поки не зцілить і не зміцнить усі виміри людського життя і не обʼєднає всіх людей на бенкеті Царства. Цілість важливіша за частину.