Проповідь Святішого Отця Бенедикта XVI під час Служби Божої 25 грудня 2012 р.

Деталі: Категорія: ДОКУМЕНТИ ЦЕРКВИ; Опубліковано: Вівторок, 25 грудня 2012, 17:12; Перегляди: 1777

Дорогі брати і сестри!

Завжди по-новому краса цього Євангелія торкає наше серце, – краса, яка є сяйвом правди. Завжди по-новому зворушує нас факт, що Бог стає Дитям, щоб ми могли Його любити, щоб ми насмілилися Його любити, і, як Дитя, віддається довірливо в наші руки.

Він начебто говорить: «Знаю, що Моя велич тебе лякає, що, стоячи у Моєму сяйві, ти шукаєш самоствердження. Отож приходжу до тебе як Дитятко, щоб ти міг прийняти Мене й полюбити».

Завжди по-новому хвилює мене також і вислів євангеліста, промовлений майже мимохіть, що в постоялому дворі не знайшлося для них місця. Неодмінно постає питання: що би сталося, якби Марія і Йосиф постукали в мої двері? Чи було б для них місце? Та згодом нам спадає на думку ця звістка, сказана майже випадково, – про брак місця в заїзді, що привело Святе Сімейство до стайні. Євангеліст Йоан поглибив її і подав саму суть, написавши: «Прийшов до своїх, а свої Його не прийняли» (Йн. 1, 11). Таким чином, велике моральне питання стосовно нашого ставлення до біженців і мігрантів набуває ще більш фундаментального сенсу: чи справді маємо місце для Бога, коли Він бажає ввійти до нас? Чи маємо час і місце для Нього? Можливо, ми відкидаємо самого Бога? Усе починається з того, що ми не маємо для Нього часу. Хоча ми все швидше можемо долати відстані, хоча ще ефективнішими стають знаряддя, які дають нам змогу заощадити час, однак маємо менше часу у своєму розпорядженні. А Бог? Питання, що Його стосується, ніколи не здається терміновим. Наш час уже цілком виповнений. Проте причина цього лежить ще глибше. Чи Бог справді має місце в наших думках? Спосіб нашого мислення влаштований так, аби не дати Богові жити в глибині наших думок. Навіть коли здається, що Він стукає в двері нашої свідомості, ми Його віддаляємо якимись міркуваннями. Аби вважатися серйозною, думка повинна бути вироблена в такий спосіб, щоби зробити зайвою «гіпотезу про Бога». Немає для Нього місця. Також у наших почуттях і прагненнях немає місця для Нього. Ми хочемо все робити самостійно, хочемо власноруч торкнутися речей, досвідчити щастя, досягти успіху в наших особистих проектах та задумах. Ми цілковито «наповнені» самими собою – до такої міри, що не лишається жодного місця для Бога. І так само немає місця ні для кого іншого: ні для дітей, ні для бідних, ні для іноземців. Розпочинаючи наші міркування з простого вислову про те, що їм забракло місця в заїзді, ми можемо собі усвідомити, наскільки необхідним було повчання святого Павла: «Перемінюйтесь обновленням вашого розуму!» (Рим 12, 2). Павло говорить про оновлення, про відкритість нашого розуму (ноос); загалом йому йдеться про спосіб нашого сприйняття світу і себе самих. Навернення, якого потребуємо, мусить справді сягнути самої глибини наших взаємин із дійсністю. Молімося до Господа, щоб оживив нашу увагу на Його присутність, аби ми могли почути, як Він легко, проте наполегливо стукає в двері нашого єства і нашої волі. Молімося, щоб у глибині нас самих утворилося місце для Нього. І щоб у цей спосіб ми могли розпізнавати Його в тих, за посередництвом кого Він звертається до нас: у дітях, у стражденних і покинутих, у гнаних та убогих цього світу.

В оповіді про Різдво є ще один вислів, над яким я хотів би подумати разом із вами – гімн прославлення, яким ангели доносять повідомлення про новонародженого Спасителя: «Слава во вишніх Богу, а на землі – мир людям Його вподобання». Бог – сповнений слави. Бог є чистим світлом, сяйвом правди і любові. Він є добрим. Він є справжнім добром, досконалим добром. Ангели, які Його оточують, передають спершу просту радість для розуміння слави Божої. Їхній спів є випромінюванням тої радості, яка їх сповнює. У їхніх словах чуємо, так би мовити, щось від мелодійних звуків Неба. На цьому тлі немає жодного питання про мету. Натомість є проста даність – бути сповненими щастя, яке походить від споглядання чистої слави, правди і любові Бога. Хочемо, аби нас торкнулася ця радість: правда існує. Існує чиста доброта. Існує чисте світло. Бог є добрий, і Він є найвищим Володарем понад усіма володарями. З цього приводу маємо просто радіти цієї ночі – разом з ангелами і пастухами.

Зі славою Бога на Небесах пов'язаний мир між людьми на землі. Якщо Богові не віддають слави, якщо про Нього забувають або прямо Його відкидають, тоді не може бути й миру. Сьогодні поширені такі течії думок, які вказують на протилежне: буцімто релігії, особливо монотеїстські, спричиняють насилля і війни у світі; тому потрібно було б спочатку звільнити людство від релігій, аби згодом створити мир; монотеїзм, віра в єдиного Бога, мала би бути надто могутньою, а отже, причиною нетолерантності, тому що за своєю природою вона начебто хоче всім накинути свої претензії на осібне володіння істиною. Це правда, що протягом історії монотеїзм служив підставою для нетолерантності й насильства. Це правда, що релігія може стати хворобливою і дійти до протистояння своїй найглибшій природі, коли людина думає, що саме вона має взяти в руки справу Бога, таким чином перетворюючи Бога на свою приватну власність. Ми повинні бути пильними стосовно цих спотворень сакрального. Якщо певне використання релігії в історії не підлягає сумніву, проте це неправда, що «ні», сказане Богові, могло би відновити мир. Якщо світло Бога згасає, то згасає також і божественна гідність людини. У такому разі людина вже більше не є подобою Божою, яку маємо шанувати в кожному – у слабкому, в іноземцеві та в убогому. Тоді ми всі вже більше не є братами і сестрами, дітьми єдиного Отця та не походимо від Отця, а отже, і не пов'язані між собою. Хто породжує зухвале насильство, той виявляє себе людиною, яка зневажає і пригноблює іншу людину. В усій своїй жорстокості ми бачили це минулого століття. Лише якщо світло Боже сяє над людиною і в людині, лише якщо кожна окрема людина є бажаною, знаною і возлюбленою Богом, лише тоді, хоч яким мізерним було б її становище, її гідність лишається недоторканною. У цю Святу ніч сам Бог став людиною, як передрікав пророк Ісая: дитя, яке народилося, є «Еммануїлом», Богом із нами (пор. Іс 7, 14). Упродовж усіх цих століть справді були випадки зловживання релігією, але також віра у цього Бога, який став людиною, надавала нових сил для примирення і чинення добра. У темряві гріха і насильства ця віра стала блискучим променем миру і добра, який продовжує сяяти.

Таким чином, Христос є нашим миром; Він звістив мир тим, хто близько і хто далеко (пор. Еф 2, 14.17). Як же ми можемо не просити Його у цю годину: «Так, Господи, звіщай нам мир також і сьогодні, – мир тим, хто близько і хто далеко. Вчини так, щоби також і сьогодні мечі були перековані на рала (пор. Іс 2, 4), аби замість воєнних озброєнь надійшла допомога для стражденних. Освіти тих осіб, які вірять, що повинні чинити насильство у Твоє ім’я, аби вони дійшли до розуміння абсурдності насилля і розпізнали Твоє справжнє обличчя. Допоможи нам стати людьми «Твого вподобання» – людьми на Твою подобу, а отже, людьми миру».

Щойно ангели віддалилися, пастухи заговорили один до одного: «Отож ходімо туди, до Вифлеєма, і подивімося на це слово, що нам об’явили» (пор. Лк 2, 15). Тоді пастухи поспішили до Вифлеєма, як нам говорить євангеліст (пор. 2, 16). Свята цікавість спонукала їх піти й побачити у яслах це Дитятко, про яке сказав їм ангел, що це народився Спаситель, Христос Господь. Велика радість, яку звістив ангел, торкнулася їхніх сердець і надала їм крила.

Ходімо й ми до Вифлеєма, говорить нам сьогодні Літургія Церкви. Слово «транс-еамус» (Trans-eamus), вжите тут у латинській Біблії, перекладається як «переходити», «іти далеко», «насмілитися піти далеко»; це «перехід», коли ми відходимо від нашого звичного мислення та життя й переступаємо межі суто матеріального світу, аби досягти самої суті, далечі, та виходимо назустріч тому Богові, який, зі свого боку, прийшов сюди до нас. Хочемо просити Господа, щоб дав нам спроможність переступити наші обмеження, наш світ; щоби Він допоміг нам зустріти Його, особливо тієї миті, коли Він сам у Пресвятій Євхаристії вкладає себе в наші руки і в наші серця.

Ходімо й ми до Вифлеєма: промовляючи разом із пастухами ці слова одне до одного, ми повинні думати не лише про великий перехід у напрямку до живого Бога, а й також про конкретне місто Вифлеєм, про всі ті місця, де Господь жив, діяв і страждав. Молімося у цій годині за осіб, які сьогодні там живуть і страждають. Молімося, щоб там настав мир. Молімося, аби євреї і палестинці могли провадити своє життя в мирі єдиного Бога та у свободі. Молімося також за навколишні країни: за Ліван, за Сирію, за Ірак тощо, – щоби там утвердився мир, щоби християни в тих країнах, де зародилася наша віра, могли зберегти свою спадщину; щоби християни і мусульмани разом розбудовували свої держави в Божому мирі.

Пастухи поспішали. Їх підганяли свята цікавість і свята радість. Можливо, з нами так буває дуже рідко, що ми поспішаємо до Божих справ. Сьогодні Бог не належить до нагальної реальності. Божі справи, так ми собі гадаємо і кажемо, можуть зачекати. І все ж Він є найважливішою реальністю, Він – Єдиний, хто в кінцевому підсумку є дійсно важливим. Чому також і ми не можемо перейнятися тою цікавістю, аби побачити зблизька і пізнати те, що сказав нам Бог? Молімося до Нього, щоби свята цікавість і свята радість пастухів торкнулися в цій годині також і нас, і ходімо, отже, з радістю туди, до Вифлеєма – до Господа, який також і сьогодні знову приходить до нас. Амінь.

Джерело: Католицький оглядач

ВІДЕО