«Бог, Який співстраждає»

Деталі: Категорія: ДУХОВНІСТЬ; Опубліковано: Субота, 14 листопада 2015, 20:47; Автор: Адміністратор; Перегляди: 3077

Уже юдейсько-равинське богословʼя на підставі деяких натяків у Старому Завіті розвивало тему співстраждання Бога. Тоді, коли Ізраїль мусив страждати, особисто страждав і Бог. «Бог зі сокрушеним серцем ставить Себе на тойсамий рівень», – говорить равинська мудрість.

Рядки Святого Письма: «Він став їхнім Спасом у кожній їхній недолі» (Іс. 63, 9), а також: «Я буду з ним (стражденним чоловіком) у скруті» (Пс. 91, 15), і: «Так бо говорить Всевишній, Вічноживий...: «Я живу високо у святині та зі скрушеним і смиренним духом» (Іс. 57, 15) – це класичні рядки, які наштовхують равинів на думку про співстраждання Бога: Бог супроводжує Ізраїля на його тернистому шляху через історію.

У цьому ж дусі великий юдейський богослов Авраам Гешель, якого називають «американським Бубером», розробляє «богословʼя страждання Бога». Подібно Ульріх Маузер у своєму важливому дослідженні «Божий образ і воплочення» показує, що за старозавітними образами страждаючих пророків Старого Завіту (напр., Осії і Єремії) стоїть співстраждаючий Бог. Оскільки пророки репрезентують Ягве, то любов і турбота Осії є «не просто символами Божого ставлення до світу, а реальними відповідниками такої самої цілком реальної любові і турботи Бога. Але якщо цілком серйозно говорити про реальну любов і турботу Бога, то очевидно догма про нездатність Бога страждати не витримує критики».

Ця думка про співстраждаючого Бога закорінена ще в Старому Завіті, у Новому ж Завіті нарешті повністю розвивається і здійснюється. У цьому звʼязку особливо важливими є слова апостола Петра (1 Пт. 1, 20). Тут ідеться про те, що Христос, овечка, «ще перед створенням світу був вибраний», щоб викупити нас Своєю кровʼю.

Карл Барт зауважує про це: «З огляду на цього Свого Сина, Який повинен був стати людиною і носієм людського гріха, Бог любив людину і з людиною весь світ вічно, ще до того, як його створив, незважаючи і разом з тим у його ницості, небожественності, ба протибожественності – і створив його: тому що любив його у Своєму власному Синові, Який стояв перед Його вічними очима як відкинутий і вбитий через гріх світу».

Це означає також, що Бог міг «наважитися» створити світ, який міг проти Нього повстати і привести до лавин страждання, якоюсь мірою лише тому, що Він наперед постановив через власну участь у стражданні вилікувати рани світу, які виникли з його власної провини. У будь-якому випадку, в житті і смерті Ісуса Христа стає зрозумілим, що Бог дійсно входить у нашу історію страждання, що Він дослівно співстраждає з нами, щоб подолати страждання зсередини.

Історія Бога стає історією страждання не для того, щоб підтвердити тим страждання або увіковічнити його, а тому що у визначеному гріхом світі боротьба проти самого страждання призводить до страждання, до страждання з любові. Христос не хотів загибелі, страстей і хреста. Він хотів відвернення людини від гріха, який постійно створює нове страждання; Він хотів радості від панування Бога і спочатку спробував його реалізувати в любові до стражденних і у втішному слові обітниці. І оскільки люди змовилися проти Нього («Розіпни його!»), Він добровільно прийняв на Себе катування і смерть на хресті, не відповідаючи ударом на удар, щоб нарешті перервати кругообіг зла, а з ним і страждання, і таким чином позбавити його сили. Так Син Божий страждально переніс у власному серці і власному тілі викликаний гріхом розкол між беззастережним «так!» Бога світові і відповіддю «ні!» людини Богові. Так хрест був результатом Його зусиль і боротьби проти страждання. І тому це означає вже не визнання страждання, а протест проти страждання.

Ці міркування підтверджують і слова з Послання до євреїв: «І хоч був Сином, навчився з того, що витерпів, значення послуху і, ставши досконалим, спричинився до вічного спасіння всім, які Йому слухняні» (5, 8). Вже сам послух, тобто приєднання до відданої любові Богу, яку повинні плекати люди і яка не знає страждання, що походить від гріха, яка релятивізує структурне страждання і дозволяє його витримати, є болісним у світі, характеризованому гріхом і стражданням, також і для «Сина». Але це добровільне співстраждання (Євр. 2,18) проклало вихід зі страждання нам. Саме через те, що Бог увійшов у нашу історію страждання, воно, його безвихідь, морок і безглуздя освітлюється надією, що звільняє.

Притому в жодному випадку не слід вважати, що Бог просто-таки грузне в стражданні й тому не може нас більше врятувати, як деякі богослови принагідно закидаютьцій концепції. Радше занурення у людське страждання для Трьох Осіб у житті Пресвятої Трійці різне: Син, ставши людиною, цілковито повʼязаний з людським стражданням, ба поринає власне у нього, щоб передати світові абсолютно немислиму любов Бога; «зідхання» Святого Духа, згідно з Посланням до римлян (8, 26), поєднується з криком творіння від страждання, але одночасно у надзвичайній самотності Ісуса на хресті підтримує звʼязок з Отцем, стаючи таким чином «Духом воскресіння»; а Отець страждає через Сина і з Сином, але так, що Він, не ставши людиною, хоча й не у недоторканому блаженстві, але все-таки як «Отець повен влади», як до Нього звертаються у літургійних гімнах, переживає страждання творіння і веде їх до доброго кінця. Отже, Бог втягується у страждання не таким способом, що власне і людське буття вислизає Йому з рук. Страждання Пресвятої Трійці бере на Себе Отець, Який через Свої обидві «руки», як називає Іриней Ліонський Сина і Святого Духа, виявляє Свою любов у світі.

Дуже гарно це формулює Карл Варт: «Бог, а саме Бог-Отець, страждає через жертву і місію Свого Сина, через Його приниження: Він приймає на Себе через Сина не власне, а чуже страждання його створіння, людини. Він зазнає його через приниження Свого Сина, через глибину, на якій ніколи не терпіло та не терпить жодне творіння, жодна людина, крім однієї – Його Сина... Це батьківське співстраждання Бога є таїнством, є причиною приниження Його Сина, реальним, справжнім, що в смерті Сина на хресті стане історичною подією».

Тож стають зрозумілими часто цитовані слова Дитріха Бонгефера: «Лише Бог, Який страждає, може допомогти». Слова про «страждаючого Бога» є й справжньою відповіддю на питання Й. Б. Меца: «Як же можна взагалі говорити про Бога з огляду на безмежну історію страждання світу, „Його” світу?». На хресті виявляється, що тоді, коли страждання переймається з любові, щоб його побороти, страждання охоплене обітницею життя: воскресіння, відповідь Отця на хрест Сина, є початком скасування всього страждання. Але скасування – як руйнування і розумного усунення. Тому що через те, що Христос на віки вічні несе рубці по праву руку Отця, виявляється, що страждання справді на віки вічні знаходять доступ до Бога і його безмежна негативність не протистоїть остаточному примиренню «Бога всюди у всьому». «Страждання проходить, а досвід страждання – ні», - зауважує Леон Блой. Тому що, коли страждання відбулося в любові, то справджується вислів: любов – це те, що «не переминає» (1 Кор. 13, 8).

Отже, «занадто висока ціна» за страждання заради любові була оплачена самим Богом. За висловом Ґерда Нойгауза: «Так отець, який дозволяє „блудному сину” відійти від нього з дарованим йому спадком, „платить за любов” своїм болем. Цей біль випливає з того добровільного обмеження влади, яка характеризує діалогічне використання свободи. Тому що отець міг би тимчасово й змусити сина залишитися вдома через відмову видати йому частку його спадщини, тим самим уникнувши болю розлуки, а у пізнішій фазі – і каяття сина. Звичайно, це безболісне поводження зі свободою сина мало б теж свою ціну: пониження сина до обʼєкту отцівської волі і тим самим втрату тих субʼєктних стосунків, які становлять суть діалогічного вживання свободи». На противагу цьому, Бог дійсно сам «заплатив за любов» і заплатив так дорого, що все людське страждання може знайти прихисток у любові співстраждаючого Бога і у співстражданні Бога знаходить силу для боротьби зі стражданням, щоб вистояти у стражданні і зрозуміти його.

«Доповнити те, чого ще бракує скорботам» (Кол. 1, 24)

Син Божий цілком і повністю увійшов у наш світ, позначений стражданням, і дослівно(!) зробив страждання власним, щоб тут, у власному серці і у власному тілі терпіти страждання від спричиненого гріхом розколу між беззастережним «так!» Бога і людським «ні!» як відповіддю Богу, яка призводить до страждання.

Але на цей Свій шлях Христос кличе й тих, хто в Нього вірить,так що наслідування Господа завжди означає й крокування слідом за Ним по Його тернистому шляху.

Апостоли повинні «доповнити те, чого ще бракує скорботам Христа для Його тіла, що ним є Церква» (Кол. 1, 24 і далі). Вислів, який викликає велике нерозуміння і потребує пояснення! «Доповнити» означає діяння Христа зробити «повним» таким чином, що апостоли дають його йому виявитися в собі і роблять його власним.

«Те, чого ще бракує скорботам Христа»: «бракує» не в тому сенсі, нібито діяння Христа недостатні, а щоб справді реалізувати й можливості (або й «імплікації»), які містяться в діяльності Господа і зорієнтовані на реалізацію, на здійснення. А вони доти ще не є повністю реалізовані, поки віруючі самі та через себе реально не переборять усе зло і смертельне, всяку скорботу і причину страждання творіння. Лише тоді, коли Христу «все буде підкорене», тобто, коли всі шляхи людства досягнуть у Ньому своєї цілі, «тоді й сам Син підкориться..., щоб Бог був усім в усьому» (1 Кор. 15, 28). Щойно тоді Його діяння досягне Його цілі.

Таким чином існує і форма страждання, яку віруючий переймає в наслідуванні Христа, а саме завжди тоді, коли він терпить уже згаданий конфлікт між «ні!» гріха і «так!» Бога та дослівно його перетерпить. Але це процес, який необовʼязково завершується часовим закінченням життя, а продовжується «очищенням після смерті» – у так званому чистилищі.

Чистилище – поняття, на жаль, навантажене негативним змістом, спаплюжене і викривлене – не є «тимчасовим пеклом», судом відплати, спокутуванням ще наявних «решток» гріхів чи покаранням за гріхи (оскільки прицьому мають на увазі щось кількісно-зчисленне). Радше людина, перебуваючи після смерті у світлі Бога, відчуває все ще діючу силу непослуху Богові, що викликає страждання, і брак інтеграції в собі послуху. «З огляду на любов Бога людина страждає від недостачі своєї власної любові». Тому в нас повинен ще відбутися процес дозрівання і одужання, який ми повинні собі уявляти як страждання від (замалої) любові, від надто нерішучого «так!» і від ще невдалого примирення між винуватцем і жертвою, як страждання, що є «виявом туги за любовʼю».

Ці міркування виявляють також, що питання «Чому в світі є страждання?» – це не лише питання: «Звідки береться страждання? Чи воно сумісне з добрим Богом-Творцем?», а й питання: «Куди веде страждання? Куди веде його Бог?».

ДЖЕРЕЛО: