Smaller Default Larger

«Бог, Який співстраждає»

 

Уже юдейсько-равинське богословʼя на підставі деяких натяків у Старому Завіті розвивало тему співстраждання Бога. Тоді, коли Ізраїль мусив страждати, особисто страждав і Бог. «Бог зі сокрушеним серцем ставить Себе на тойсамий рівень», говорить равинська мудрість.

Рядки Святого Письма: «Він став їхнім Спасом у кожній їхній недолі» (Іс. 63, 9), а також: «Я буду з ним (стражденним чоловіком) у скруті» (Пс. 91, 15), і: «Так бо говорить Всевишній, Вічноживий...: «Я живу високо у святині та зі скрушеним і смиренним духом» (Іс. 57, 15) це класичні рядки, які наштовхують равинів на думку про співстраждання Бога: Бог супроводжує Ізраїля на його тернистому шляху через історію.

У цьому ж дусі великий юдейський богослов Авраам Гешель, якого називають «американським Бубером», розробляє «богословʼя страждання Бога». Подібно Ульріх Маузер у своєму важливому дослідженні «Божий образ і воплочення» показує, що за старозавітними образами страждаючих пророків Старого Завіту (напр., Осії і Єремії) стоїть співстраждаючий Бог. Оскільки пророки репрезентують Ягве, то любов і турбота Осії є «не просто символами Божого ставлення до світу, а реальними відповідниками такої самої цілком реальної любові і турботи Бога. Але якщо цілком серйозно говорити про реальну любов і турботу Бога, то очевидно догма про нездатність Бога страждати не витримує критики».

Ця думка про співстраждаючого Бога закорінена ще в Старому Завіті, у Новому ж Завіті нарешті повністю розвивається і здійснюється. У цьому звʼязку особливо важливими є слова апостола Петра (1 Пт. 1, 20). Тут ідеться про те, що Христос, овечка, «ще перед створенням світу був вибраний», щоб викупити нас Своєю кровʼю.

Карл Барт зауважує про це: «З огляду на цього Свого Сина, Який повинен був стати людиною і носієм людського гріха, Бог любив людину і з людиною весь світ вічно, ще до того, як його створив, незважаючи і разом з тим у його ницості, небожественності, ба протибожественності – і створив його: тому що любив його у Своєму власному Синові, Який стояв перед Його вічними очима як відкинутий і вбитий через гріх світу».

 

 

Це означає також, що Бог міг «наважитися» створити світ, який міг проти Нього повстати і привести до лавин страждання, якоюсь мірою лише тому, що Він наперед постановив через власну участь у стражданні вилікувати рани світу, які виникли з його власної провини. У будь-якому випадку, в житті і смерті Ісуса Христа стає зрозумілим, що Бог дійсно входить у нашу історію страждання, що Він дослівно співстраждає з нами, щоб подолати страждання зсередини.

Історія Бога стає історією страждання не для того, щоб підтвердити тим страждання або увіковічнити його, а тому що у визначеному гріхом світі боротьба проти самого страждання призводить до страждання, до страждання з любові. Христос не хотів загибелі, страстей і хреста. Він хотів відвернення людини від гріха, який постійно створює нове страждання; Він хотів радості від панування Бога і спочатку спробував його реалізувати в любові до стражденних і у втішному слові обітниці. І оскільки люди змовилися проти Нього («Розіпни його!»), Він добровільно прийняв на Себе катування і смерть на хресті, не відповідаючи ударом на удар, щоб нарешті перервати кругообіг зла, а з ним і страждання, і таким чином позбавити його сили. Так Син Божий страждально переніс у власному серці і власному тілі викликаний гріхом розкол між беззастережним «так!» Бога світові і відповіддю «ні!» людини Богові. Так хрест був результатом Його зусиль і боротьби проти страждання. І тому це означає вже не визнання страждання, а протест проти страждання.

Ці міркування підтверджують і слова з Послання до євреїв: «І хоч був Сином, навчився з того, що витерпів, значення послуху і, ставши досконалим, спричинився до вічного спасіння всім, які Йому слухняні» (5, 8). Вже сам послух, тобто приєднання до відданої любові Богу, яку повинні плекати люди і яка не знає страждання, що походить від гріха, яка релятивізує структурне страждання і дозволяє його витримати, є болісним у світі, характеризованому гріхом і стражданням, також і для «Сина». Але це добровільне співстраждання (Євр. 2,18) проклало вихід зі страждання нам. Саме через те, що Бог увійшов у нашу історію страждання, воно, його безвихідь, морок і безглуздя освітлюється надією, що звільняє.

 

 

Притому в жодному випадку не слід вважати, що Бог просто-таки грузне в стражданні й тому не може нас більше врятувати, як деякі богослови принагідно закидаютьцій концепції. Радше занурення у людське страждання для Трьох Осіб у житті Пресвятої Трійці різне: Син, ставши людиною, цілковито повʼязаний з людським стражданням, ба поринає власне у нього, щоб передати світові абсолютно немислиму любов Бога; «зідхання» Святого Духа, згідно з Посланням до римлян (8, 26), поєднується з криком творіння від страждання, але одночасно у надзвичайній самотності Ісуса на хресті підтримує звʼязок з Отцем, стаючи таким чином «Духом воскресіння»; а Отець страждає через Сина і з Сином, але так, що Він, не ставши людиною, хоча й не у недоторканому блаженстві, але все-таки як «Отець повен влади», як до Нього звертаються у літургійних гімнах, переживає страждання творіння і веде їх до доброго кінця. Отже, Бог втягується у страждання не таким способом, що власне і людське буття вислизає Йому з рук. Страждання Пресвятої Трійці бере на Себе Отець, Який через Свої обидві «руки», як називає Іриней Ліонський Сина і Святого Духа, виявляє Свою любов у світі.

Дуже гарно це формулює Карл Варт: «Бог, а саме Бог-Отець, страждає через жертву і місію Свого Сина, через Його приниження: Він приймає на Себе через Сина не власне, а чуже страждання його створіння, людини. Він зазнає його через приниження Свого Сина, через глибину, на якій ніколи не терпіло та не терпить жодне творіння, жодна людина, крім однієї Його Сина... Це батьківське співстраждання Бога є таїнством, є причиною приниження Його Сина, реальним, справжнім, що в смерті Сина на хресті стане історичною подією».

Тож стають зрозумілими часто цитовані слова Дитріха Бонгефера: «Лише Бог, Який страждає, може допомогти». Слова про «страждаючого Бога» є й справжньою відповіддю на питання Й. Б. Меца: «Як же можна взагалі говорити про Бога з огляду на безмежну історію страждання світу, „Його” світу?». На хресті виявляється, що тоді, коли страждання переймається з любові, щоб його побороти, страждання охоплене обітницею життя: воскресіння, відповідь Отця на хрест Сина, є початком скасування всього страждання. Але скасування – як руйнування і розумного усунення. Тому що через те, що Христос на віки вічні несе рубці по праву руку Отця, виявляється, що страждання справді на віки вічні знаходять доступ до Бога і його безмежна негативність не протистоїть остаточному примиренню «Бога всюди у всьому». «Страждання проходить, а досвід страждання – ні», - зауважує Леон Блой. Тому що, коли страждання відбулося в любові, то справджується вислів: любов – це те, що «не переминає» (1 Кор. 13, 8).

Отже, «занадто висока ціна» за страждання заради любові була оплачена самим Богом. За висловом Ґерда Нойгауза: «Так отець, який дозволяє „блудному сину” відійти від нього з дарованим йому спадком, „платить за любов” своїм болем. Цей біль випливає з того добровільного обмеження влади, яка характеризує діалогічне використання свободи. Тому що отець міг би тимчасово й змусити сина залишитися вдома через відмову видати йому частку його спадщини, тим самим уникнувши болю розлуки, а у пізнішій фазі – і каяття сина. Звичайно, це безболісне поводження зі свободою сина мало б теж свою ціну: пониження сина до обʼєкту отцівської волі і тим самим втрату тих субʼєктних стосунків, які становлять суть діалогічного вживання свободи». На противагу цьому, Бог дійсно сам «заплатив за любов» і заплатив так дорого, що все людське страждання може знайти прихисток у любові співстраждаючого Бога і у співстражданні Бога знаходить силу для боротьби зі стражданням, щоб вистояти у стражданні і зрозуміти його.

 

 

«Доповнити те, чого ще бракує скорботам» (Кол. 1, 24)

Син Божий цілком і повністю увійшов у наш світ, позначений стражданням, і дослівно(!) зробив страждання власним, щоб тут, у власному серці і у власному тілі терпіти страждання від спричиненого гріхом розколу між беззастережним «так!» Бога і людським «ні!» як відповіддю Богу, яка призводить до страждання.

Але на цей Свій шлях Христос кличе й тих, хто в Нього вірить,так що наслідування Господа завжди означає й крокування слідом за Ним по Його тернистому шляху.

Апостоли повинні «доповнити те, чого ще бракує скорботам Христа для Його тіла, що ним є Церква» (Кол. 1, 24 і далі). Вислів, який викликає велике нерозуміння і потребує пояснення! «Доповнити» означає діяння Христа зробити «повним» таким чином, що апостоли дають його йому виявитися в собі і роблять його власним.

«Те, чого ще бракує скорботам Христа»: «бракує» не в тому сенсі, нібито діяння Христа недостатні, а щоб справді реалізувати й можливості (або й «імплікації»), які містяться в діяльності Господа і зорієнтовані на реалізацію, на здійснення. А вони доти ще не є повністю реалізовані, поки віруючі самі та через себе реально не переборять усе зло і смертельне, всяку скорботу і причину страждання творіння. Лише тоді, коли Христу «все буде підкорене», тобто, коли всі шляхи людства досягнуть у Ньому своєї цілі, «тоді й сам Син підкориться..., щоб Бог був усім в усьому» (1 Кор. 15, 28). Щойно тоді Його діяння досягне Його цілі.

Таким чином існує і форма страждання, яку віруючий переймає в наслідуванні Христа, а саме завжди тоді, коли він терпить уже згаданий конфлікт між «ні!» гріха і «так!» Бога та дослівно його перетерпить. Але це процес, який необовʼязково завершується часовим закінченням життя, а продовжується «очищенням після смерті» – у так званому чистилищі.

 

 

Чистилище – поняття, на жаль, навантажене негативним змістом, спаплюжене і викривлене – не є «тимчасовим пеклом», судом відплати, спокутуванням ще наявних «решток» гріхів чи покаранням за гріхи (оскільки прицьому мають на увазі щось кількісно-зчисленне). Радше людина, перебуваючи після смерті у світлі Бога, відчуває все ще діючу силу непослуху Богові, що викликає страждання, і брак інтеграції в собі послуху. «З огляду на любов Бога людина страждає від недостачі своєї власної любові». Тому в нас повинен ще відбутися процес дозрівання і одужання, який ми повинні собі уявляти як страждання від (замалої) любові, від надто нерішучого «так!» і від ще невдалого примирення між винуватцем і жертвою, як страждання, що є «виявом туги за любовʼю».

Ці міркування виявляють також, що питання «Чому в світі є страждання?» – це не лише питання: «Звідки береться страждання? Чи воно сумісне з добрим Богом-Творцем?», а й питання: «Куди веде страждання? Куди веде його Бог?».

 

ДЖЕРЕЛО:

  • Ґісберт Ґресгаке: «Чому люблячий Бог допускає наші страждання?», В-во «Місіонер», 2009.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Історія ЧСВВ OSBM

Історія Провінції

Історія монастирів

Помʼяник Провінції

 

Авторські права 2020 © Провінція Святого Миколая. Василіянський Чин Святого Йосафата в Україні. Усі права захищені.