«Священство є любов’ю до серця Ісуса»

Деталі: Категорія: ДУХОВНІСТЬ; Опубліковано: Четвер, 04 липня 2019, 11:29; Автор: Адміністратор; Перегляди: 4951

У свято Серця Христового, яке традиційно присвячується молитві за освячення духовенства, Папа Бенедикт XVI 2009 року оголосив «Рік священства», з нагоди 150-ліття «народження для неба» Івана Марії Віаннея, Святого Заступника всіх парафіяльних священиків. Метою цього року було посприяти внутрішньому оновленню всіх священиків, щоб їхнє євангельське свідоцтво у сьогоднішньому світі стало більш виразним і сильнішим.

У цьогорічне свято Найсвятішого Серця Христового пригадуємо собі актуальне послання Папи Бенедикта XVI, яке було скероване тоді до всіх священиків.

«Священство є любов’ю до серця Ісуса», – говорив часто святий Арський пастир. Цей зворушливий вираз дозволяє нам перш за все пригадати з ніжністю і вдячністю про те, яким величезним даром є священики не лише для Церкви, але й для усього людства.

Я маю на увазі всіх тих пресвітерів, які день у день підносять християнам і всьому світу покірну і щоденну пропозицію слів та жестів Ісуса Христа, намагаючись злучитися з Ним думками, волею, почуттями і способом усього свого життя. Хіба ж можна залишити без уваги їхню апостольську працю, їхнє невпинне і часто приховане від очей служіння, їхню милосердну любов, яка прагне обійняти всіх? І хіба можна не віддати належне тій мужній вірності багатьох священиків, які навіть серед труднощів і нерозуміння залишаються вірними своєму покликанню: покликанню «друзів Христа», яких Він особисто призвав, вибрав і послав?

Я сам до цих пір ношу в серці спогад про першого пастиря, поряд з яким я ніс своє служіння молодого священика: він залишив мені приклад абсолютної відданості своєму пастирському служінню, аж до самої смерті, яка знайшла його в той час, як він йшов з останнім напуттям до важкохворого. Я згадую також про незліченних співбратів, яких я зустрічав і продовжую зустрічати, у тому числі і під час моїх пастирських поїздок в різні країни, які повністю віддають себе щоденному виконанню священничого служіння. Але вираз, використаний Святим пастирем, нагадує також про пронизане Серце Христа і про Його терновий вінець. І тому думка звертається до незліченних ситуацій страждання, в яких знаходяться багато священиків, як через їхню участь в людському досвіді болю у різноманітті його прояву, так і у зв’язку з нерозумінням від тих, кому, власне, адресоване їхнє служіння: як не згадати багатьох священиків, ображених у своїй гідності, які зустрічають перешкоди в своїй місії, інколи навіть переслідуваних аж до найвищого свідоцтва кров’ю?

Є, на жаль, також ситуації, – будь-який осуд яких ніколи не буде достатнім, – в яких сама Церква страждає із-за невірності окремих своїх служителів. І тоді світ витягує з цього причину для скандалу і відречення. Найкориснішим для Церкви в таких випадках буде не стільки педантичне підкреслення слабкості своїх служителів, скільки оновлене і радісне усвідомлення величі дару Божого, що конкретно проявився у світлих особах пастирів, в ченцях, палаючих любов’ю до Бога і до людей, в освічених і терплячих духовних наставниках. У зв’язку з цим, повчання і приклад св. Івана Марії Віаннея можуть послужити для всіх нас важливим орієнтиром: Арський пастир був дуже скромний, але, як священик, він знав, що є величезним даром для свого народу: „Добрий пастир, пастир від Божого Серця, – це найбільший дар, який може дати добрий Бог парафії, і один з найдорогоцінніших дарів божественного милосердя”. Він говорив про священство так, ніби неможливо було осягнути всю велич цього дару і завдання, довірених людській істоті: „О, яким величним є священик!... Якби він це розумів, то помер би... Бог йому послушний: він виголошує два слова, і наш Господь сходить з небес на його голос і вкладає Себе в маленьку Хостію...”. І, пояснюючи своїм вірним значення Таїнств, він говорив: „Якби не було Таїнства Священства, в нас не було б Господа. Хто Його кладе в цю дарохранительницю? – Священик. Хто першим приймає вашу душу, яка входить в це життя? – Священик. Хто живить її, щоб дати сили пройти свій шлях? – Священик. Хто підготує її до появи перед Богом, востаннє омивши в крові Ісуса Христа? – Священик, і знову священик. І якщо ця душа вмирає [через гріх], хто її воскресить, хто поверне їй спокій і мир? – Знову ж таки священик... Після Бога священик – це все!... Що таке священик, ми зможемо зрозуміти лише на небі”.

Ці твердження, народжені в священичому серці святого парафіяльного пастиря, можуть здатися надмірними. Проте, в них виявляється висока пошана, яку він відчував до таїнства священства. Він виглядав пригніченим безмежним почуттям відповідальності: „Якби ми розуміли, що таке священик на землі, ми померли б, не від страху, але від любові... Без священика смерть і страсті нашого Господа були б даремні, – священик продовжує справу Спокутування на землі... До чого нам будинок, повний золота, якщо не буде нікого, хто міг би відкрити його двері? Священик тримає в своїх руках ключі від небесних скарбів: саме він відкриває двері; він є економом доброго Бога, розпорядником Його благ... Залиште парохію на десять років без священика, і люди поклонятимуться звірині... Священик є священиком не для себе, він є ним для вас”.

Він прибув в Арс, маленьке село з 230 жителів, попереджений єпископом, що знайде там парафію в жалюгідному стані: „У цій парохії немає великої любові до Бога, але вона зародиться завдяки вам”. Тому він повністю усвідомлював, що повинен піти туди втілювати присутність Христа, свідчивши про Його спасенну ніжність: „Боже, даруй мені навернення моєї парохії. Я готовий терпіти все, що Тобі завгодно, до кінця своїх днів... лише б вони навернулися!”, – з цією молитвою він почав свою місію. Святий пастир повністю присвятив себе наверненню своєї парафії, думаючи перш за все про християнське виховання ввіреного йому народу.

Дорогі брати в Священстві, просімо у Господа Ісуса дарувати нам благодать, щоб і ми могли навчитися пастирському методу святого Івана Марії Віаннея! Перше, чого ми повинні навчитися, це повного ототожнення себе зі своїм служінням. В Ісусі, Особистість і Місія зливаються воєдино: вся Його спасенна діяльність була і залишається вираженням Його «синівського Я», яке, від віків, стоїть перед Отцем у дусі любовного підкорення Його волі. За скромною, але істинною аналогією священик також повинен сердечно прагнути до цього ототожнення. Звичайно, при цьому не слід забувати, що дієвість служіння залишається незалежною від святості служителя; але не можна забувати і про незвичайну плідність, що виникає із зустрічі між об’єктивною святістю служіння і суб’єктивною святістю служителя. Арський пастир відразу взявся за справу, покірливо і терпляче вести до злагоди своє життя служителя із святістю дорученого йому служіння, вирішивши буквально «жити» в своїй парафільній церкві: „Щойно прибувши, він вибрав церкву своїм помешканням... Він входив в церкву до ранішньої зорі і виходив з неї лише після вечірньої молитви Angelus. Коли він був комусь потрібний, його слід було шукати там”, – говориться в його першій біографії.

Читаючи ці благочестиві перебільшення побожного біографа, не слід забувати про те, що Святий пастир умів також активно «жити» на всій території своєї парохії: він систематично відвідував хворих і родини; організовував народні місії і храмові свята; збирав кошти для своїх благодійних і місіонерських справ та управляв ними; прикрашав свою церкву і забезпечував її священним начинням; займався сиротами із заснованого ним притулку «Providence» і їх виховательками; займався вихованням дітей; створював братства і залучав мирян до спільної роботи з ним.

Його приклад спонукав мене показати області співпраці, які слід все більше відкривати для мирян, разом з якими пресвітери утворюють єдиний народ священства, і серед яких, через своє службове священство, вони перебувають для того „щоб вести всіх до єдності любові”, будучи „братолюбиві один до одного з ніжністю; у шанобливості один одного випереджаючи” (Рим 12, 10). У цьому контексті слід нагадати про палкий заклик, з яким Другий Ватиканський Собор звернувся до священиків, підбадьорюючи їх „щиро визнавати і розвивати гідність мирян і властиву їм міру участі в місії Церкви ... Їм слід з готовністю вислуховувати мирян, по-братськи враховувати їх побажання, визнавати їх досвід і компетентність в різних областях людської діяльності, щоб разом з ними вміти розпізнавати знамення часів”.

Святий пастир вчив своїх парохіян перш за все свідоцтвом свого життя. На його прикладі вірні вчилися молитися, часто зупиняючись перед дарохранильницею, щоб поспілкуватися з Євхаристійним Ісусом. „Для доброї молитви не потрібно багато слів”, – пояснював їм Пастир. – „Ми знаємо, що Ісус – там, в священній дарохранильниці: давайте відкриємо Йому наші серця, порадіємо Його святій присутності. Це найкраща молитва”, і закликав: „Приступайте до Причастя, брати мої, приступайте до Ісуса. Приходьте жити Ним, щоб ви могли жити з Ним... Це правда, що ви негідні цього, але ви цього потребуєте!”

Це виховання вірних в євхаристійній присутності і причасті ставало особливо ефективним, коли вірні бачили його під час здійснення Святої Жертви Меси. Той, хто був присутній при цьому, говорить, що „неможливо було знайти когось, хто б краще виражав поклоніння... Він споглядав Агнець з величезною любов’ю”. „Всі добрі справи, взяті разом, не зрівняються з жертвою Меси, тому що ті є справою рук людських, а Свята Меса – справою Божою», – говорив він. Він був переконаний, що запал життя священика залежить виключно від Меси: „Причина остиглості священика полягає в тому, що він не приділяє належної уваги Месі! Боже, яке співчуття викликає священик, який здійснює Літургію як щось звичне!” Для нього ж правилом було під час Літургії приносити в жертву і своє життя: „Як це прекрасно – приносити себе в жертву Богові коженого ранку!”

Це глибоко особисте ототожнення з Жертвою Хреста вело його – в єдиному внутрішньому пориві – від вівтаря до сповідальні. Священики не повинні ніколи миритися з порожніми сповідальницями, вони не повинні обмежуватися констатацією факту «охолодження» вірних до цього таїнства. За часів Святого пастиря у Франції справа із сповіддю була не кращою, ніж в наші дні, тим паче, що ураган революції надовго придушив цю християнську практику. Але св. Віаней намагався всіма способами, проповіддю і переконливою порадою, допомогти своїм прихожанам знову відкрити для себе сенс і красу таємниці Покаяння, представивши її як внутрішню вимогу присутності Євхаристії. Таким чином йому вдалося створити доброчесне коло. Своїм довгим перебуванням в церкві перед Кивотом він домігся того, що вірні почали наслідувати його. Всі, хто приходив відвідати Ісуса, були впевнені у тому, що знайдуть там і свого пастиря, завжди готового вислухати і пробачити. Згодом зростаючий натовп каяників зі всієї Франції утримував його в сповідальні по 16 годин на день. Тоді говорили, що Арс перетворився на «велику лікарню душ». „Благодать, яку він просив [для навернення грішників], була настільки сильна, що вона йшла шукати їх, не даючи їм ні хвилини передишки!”, – пише перший біограф. Святий Пастир думав так само, коли говорив: „Це не грішник повертається до Бога, щоб випросити у Нього прощення, але Сам Бог біжить за грішником, заставляючи повернутися до Нього”. „Це добрий Спаситель настільки переповнений любов’ю, що шукає нас всюди”.

Всі ми, священики, повинні вважати, що слова, які він вклав у вуста Христові, стосуються нас особисто: „Я доручу Моїм служителям оголосити грішникам, що Я завжди готовий прийняти їх, що Моє милосердя безконечне”. Ми, священики, можемо навчитися у Святого Арського пастиря не лише невичерпної віри в таїнство Покаяння, яка спонукала нас повернути його в центр наших пастирських турбот, але і методу «діалогу спасіння», який повинен відбуватися під час цього таїнства. Арський пастир мав різні підходи до тих, що каються. Той, хто приходив в його сповідальню, спонуканий глибокою і покірливою потребою в Божому прощенні, знаходив в ньому заохочення зануритися в «потік божественного милосердя», який в своєму пориві відносить все геть. А якщо хтось страждав, усвідомлюючи свою слабкість і непостійність, боячись нових падінь в майбутньому, Пастир відкривав йому «секрет» Бога такими красивими і зворушливими словами: „Добрий Бог знає все. Ще раніше, ніж ви сповідаєтеся, Він вже знає, що ви згрішите знову, та все ж прощає вас. Яка велика любов нашого Бога, Який добровільно не звертає уваги на майбутнє, аби простити нам!”. Тим же, хто, навпаки, признавався в гріхах холодно і байдуже, він через свої сльози і біль показував, наскільки «огидною» є їх поведінка: „Я плачу тому, що ви не плачете”, – говорив він. „І якби Господь не був таким добрим! Але Він такий добрий! Потрібно бути варварами, щоб так поводитися перед добрим Батьком!”. Він будив в байдужих серцях розкаяння, спонукаючи їх побачити на власні очі страждання Бога із-за гріхів, ніби «втілене» в особі священика, що сповідав їх. Для тих же, хто проявляв бажання і здібність до глибшого духовного життя, він відкривав глибину любові, пояснюючи невимовну красу можливості жити в єднанні з Богом і в Його присутності: „Все перед очима Божими, все з Богом, все заради того, щоб догодити Богові... Як це прекрасно!”. І вчив їх молитися: „Боже, дай мені благодать любити Тебе настільки, наскільки мені це можливо”.

Арський пастир зумів свого часу преобразити серця і життя багатьох людей, тому що йому вдалося дати їм відчути милосердну любов Господа. Наш час також гостро потребує подібної звістки і свідоцтва про істину любові: «Бог є любов» (1 Ів. 4, 8). Завдяки Слову і Таїнствам свого Ісуса Іван Марія Віанней зумів творити свій народ, хоча нерідко й тремтів, переконаний у своїй особистій невідповідності, тремтів настільки, що нераз бажав зняти з себе відповідальність парафіяльного служіння, вважаючи себе негідним звання пастиря. Проте, із зразковою слухняністю він завжди залишався на своєму місці, тому що його наповнювала апостольська ревність за спасіння душ. Він прагнув повністю слідувати своєму покликанню і місії за допомогою суворої аскези: „Велика біда для нас, пастирів, – викривав святий, – коли душа черствіє”; і мав на увазі під цим небезпеку для пастиря звикнути до стану гріха або байдужості, в якій живуть багато його овечок. Він тримав своє тіло в строгості, довгими чуваннями і постами, щоб воно не протистояло його священичій душі. І він не цурався умертвіння плоті на благо довірених йому душ і щоб сприяти спокутуванню багатьох гріхів, вислуханих ним під час сповідей. Одному побратимові священикові він пояснив: „Я скажу вам, який мій рецепт: я накладаю на грішників маленьку покуту, а решту я виконую сам замість них”. Окрім конкретного покаяння, які накладав на себе Арський пастир, для всіх залишається в силі суть його вчення: людські душі є відкуплені кров’ю Христа, і священик не може присвятити себе їхньому спасінню, якщо відмовляється особисто брати участь в «високій ціні» спокутування.

В сьогоднішньому світі, як і у важкі часи Арського пастиря, важливо, щоб пресвітери у своєму житті і діях вирізнялися переконливим євангельським свідоцтвом. Павло VI справедливо відзначив: „Сучасна людина більш охоче слухає свідків, ніж вчителів, або, якщо слухає вчителів, то робить це тому, бо вони є свідками». Щоб в нас не виникла екзистенціальна пустка, і не наражалася на небезпеку ефективність нашого служіння, ми повинні знову і знову запитувати себе: „Чи дійсно ми пронизані Словом Божим? Чи правда, що воно є поживою, якою ми живемо, значно більшою, ніж хліб і речі цього світу? Чи дійсно ми його знаємо? Чи любимо ми його? Чи роздумуємо ми над цим словом настільки, що воно накладає відбиток на наше життя і формує наше мислення?” Подібно до того, як Ісус покликав Дванадцятьох, щоб перебували з Ним (пор. Мр. 3,14), і лише потім послав їх проповідувати, також і в наші дні священики покликані сприйняти цей «новий стиль життя», початок якого поклав Господь Ісус, і який був прийнятий апостолами.

Саме беззастережне дотримання цього «нового способу життя» відрізняло священиче служіння Арського пастиря. Папа Іван XXIII в своїй енцикліці Sacerdotii nostri primordia, опублікованій в 1959 році, до 100-ліття смерті святого Івана Марії Віаннея, представив його аскетичну особу, приділивши особливу увагу темі «трьох євангельських рад», які він вважає необхідними також і для пресвітерів: „Навіть якщо для досягнення святості життя практика євангельських рад не нав’язується священикам через їх церковний статус, проте, ці ради звернені до них, як до всіх учнів Господа, як звичайний шлях християнського освячення”. Арський пастир зумів жити цими «євангельськими радами», погодивши їх зі своїм положенням пресвітера. Дійсно, його убогість не була убогістю монаха, але убогістю, яка вимагалася від священика: управляючи великими коштами (оскільки найбільш спроможні паломники цікавилися його благодійними справами), він знав, що все це даровано його церкві, його бідним, його сиротам, дівчаткам з його притулку «Providence», його найбіднішим сім’ям. Тому він «був багатий, щоб давати іншим і був дуже бідний для самого себе». Він пояснював: „Мій секрет простий: віддавати все і не залишати нічого для себе”. Коли він опинявся з порожніми руками, то говорив бідним що зверталися до нього: „Сьогодні я такий же бідний, як ви, я один з вас”. Так, в кінці життя, він міг заявити з найповнішим спокоєм: „У мене більше немає нічого. Добрий Бог може тепер призвати мене, коли захоче!”. Також і його чистота була саме такою, яка й очікується від священика для його служіння. Можна сказати, що це була чистота, відповідна тому, хто повинен щодня доторкатися до Євхаристії і споглядати Її з благоговінням і з тим же благоговінням подавати Її своїм вірним. Про нього говорили, що «його погляд випромінював Чистоту», і вірні бачили це, коли він обертався поглянути на Кивот очима закоханого. Послух святого Івана Марії Віаннея також було втілено в добросовісному дотриманні повсякденних вимог його служіння. Відомо, як він страждав від думки про свою непридатність для парохіяльного служіння і бажав бігти «оплакувати своє бідне життя, наодинці». Лише послух і запал до спасіння людських душ заставляли його залишатися на своєму місці. Самому собі і своїм вірним він пояснював це так: „Не існує двох добрих способів служити Богові. Є лише один: служити Йому так, як Він бажає, щоб Йому служили”. Золотим правилом для послушного життя йому здавалося наступне: „Робити лише те, що можна пожертвувати доброму Богові”.

У контексті духовності, яка живиться практикою євангельських рад, я вважаю важливим звернутися до священиків, в цей посвячений їм Рік, з особливим закликом зуміти скористатися новою весною, яку Святий Дух народжує в наші дні у Церкві, не в останню чергу через церковні Рухи і нові Спільноти. «Дух в Своїх дарах багатообразний... Він дихає, де хоче. Він робить це несподіваним чином, в несподіваних місцях і в таких формах, які раніше й уявити було неможливо... але показує також, що Він діє заради єдності Тіла і в єдності єдиного Тіла». У зв’язку з цим важлива вказівка Декрету Presbyterorum ordinis: «Випробовуючи духів, чи від вони Бога, нехай Пресвітери у дусі віри розкривають різноманітні харизми мирян – як найскромніші, так і найбільш достойні – а також з радістю визнають і старанно заохочують їх». Ці дари, які спонукають багатьох до більш піднесеного духовного життя, можуть бути корисні не лише для вірних мирян, але і для самих служителів, оскільки із спілкування між служителями і харизмами може виникнути «важливий імпульс для оновленого зобов’язання Церкви сповіщати Євангеліє у свідоцтві надії і любові на всіх куточках землі».

Крім того, мені б хотілося доповнити, на додаток до апостольської енцикліки Pastores dabo vobis Папи Івана Павла II, що рукопокладене служіння має радикально «громадську форму» і може бути здійснене лише у спілкуванні зі своїм єпископом. Необхідно, щоб це спілкування між священиками і їхнім єпископом, засноване на таїнстві Священства і виражене в євхаристійному співслужінні, преобразилося в різні конкретні форми ефективного і афективного священичого братства. Лише так священики зможуть жити повною мірою даром безшлюбності і привести християнські спільноти до процвітання, в яких могли б повторитися чудеса першого звіщення Євангелії.

Рік Павла, що завершується, звертає наші думки також до Апостола поган, який постає для нас прекрасним прикладом священика, що повністю «віддався» своєму служінню. „Бо любов до Христа спонукує в нас цю думку: Коли один умер за всіх, то всі вмерли” (2 Кор. 5,14). І додав: „А Христос за всіх, щоб ті, що живуть, жили вже не для самих себе, а для того, хто за них умер і воскрес” (2 Кор. 5,15). Яка ще програма може бути запропонована священикові, що трудиться на дорозі християнської досконалості?

Дорогі священики, святкування 150-літньої річниці святого Івана Марії Віаннея (1859) слідує відразу за торжествами 150-ліття об’явлень в Люрді (1858). Ще у 1959 році блаженний Папа Іван XXIII відзначив: „Незадовго до того, як Арський пастир завершив свою довгу дорогу, сповнену заслуг, Непорочна Діва з’явилася в іншому регіоні Франції, покірливій і чистій дівчинці, щоб передати послання про молитву і покаяння, яке як і раніше, навіть століття опісля, приносить величезні духовні плоди. Життя святого священика, пам’ять якого ми відзначаємо, було вже заздалегідь живою ілюстрацією великих надприродних істин, відкритих дівчинці з Массабеля. Святий плекав до Непорочного Зачаття Пресвятої Діви глибоке поклоніння. Ще у 1836 році він присвятив свою парохію Марії, зачатій без гріха, а в 1854 році з величезною вірою і радістю сприйняв догматичне визначення цієї істини”. Святий пастир завжди нагадував своїм вірним про те, що „Ісус Христос, віддавши нам все, що міг віддати, бажає зробити нас спадкоємцями найдорогоціннішого з того, що Він має, – тобто, спадкоємцями Його Пресвятої Матері”.

Пресвятій Діві я ввіряю цей Рік Священства, і благаю Її збудити в душі кожного пресвітера щедре відродження тих ідеалів повної посвяти себе Христу і Церкві, які наповнювали думки і дії святого Арського пастиря. У своєму палкому молитовному житті і гарячій любові до розп’ятого Христа, Іван Марія Віанней щодня зростав у беззастережній посвяті себе Богові і Церкві. Нехай його приклад послужить стимулом для священиків нести у світ свідоцтво про ту єдність з єпископом, між собою і з мирянами, яке сьогодні, як і завжди, є таким необхідним. Не дивлячись на зло, що існує в світі, незмінно актуальними залишаються слова, сказані Христом Своїм апостолам під час Тайної Вечері: „У світі страждатимете. Та бадьоріться! Я бо подолав світ” (Ів. 16,33). Віра в божественного Вчителя дає нам силу дивитися з впевненістю в майбутнє.

Дорогі священики, Христос розраховує на вас. За прикладом святого Арського пастиря дозвольте Христові здобути себе, тоді і ви будете посланцями надії, примирення, миру!

Папа Бенедикт XVI

Ватикан, 16 червня 2009

http://w2.vatican.va

http://www.christusimperat.org