Протоігумен о. Анастасій Калиш ЧСВВ (1875-1930): «Скріпім себе найперше внутрішньо...»

Деталі: Категорія: ІСТОРІЯ; Опубліковано: Понеділок, 26 жовтня 2020, 19:03; Автор: Адміністратор; Перегляди: 3990

«Скріпім себе найперше внутрішньо, а тоді зможемо посвятитися ширшій апостольській діяльності»

Будучи Протоіугуменом, о. Анастасій Калиш, як і всі отці Галицької Провінції, уважав реформу закарпатських Василіян настільки важливою, що був готовий на всякі жертви заради її здійснення. Після обміну кількома листами, наприкінці серпня 1920 р. о. Протоігумен Калиш нарешті прибув до Ужгороду й обговоривши справу реформи з владикою, оглянув усі закарпатські монастирі, а відтак відбув наради з о. Протоігуменом Йоакимом Хомою і його Радою. Наслідком цих кількаденних нарад був т.зв. Договір у справі реформи Отців Василіян на Підкарпатській Русі, що й дало початок Реформи Василіянського Чину на Закарпатті.

Мукачівський монастир - Новіціят - 1929 р.

ЖИТТЄПИС О. АНАСТАСІЯ КАЛИША ЧСВВ:

Народився 28 березня 1875 р. в Бараніх Перетоках (повіт Сокаль). До гімназії ходив у Львові, де звернув на себе увагу професорів своїми надзвичайними здібнощами. Як 16-літній юнак розпочав новіціят ОО. Василіян у Добромилі, 4 вересня 1890 р. Хоч був між новиками наймолодший, проте відзначався великою серйозністю і бистротою ума. Перші обіти склав у Добромилі, 1 травня 1892 р., і залишився там же на гуманістичних і риторичних студіях. Філософію студіював у Лаврові, де заблистів його спекулятивний ум, що на все домагався рацій і залізної логіки. У диспутах був неперевершений. Богословські студії проходив у Кристинополі. Довічні обіти склав 28 липня 1895 р. На богословії теж був найздібнішим студентом, що майже кожний шкільний рік кінчав «максіма кум лауде». Дня 28 серпня 1898 р. прийняв св. Тайну Священства і виїхав до Кракова ще на завершення студій, де здобув т. зв. «Градус», склавши іспити з цілої філософії й теології.

Після повороту перебував у монастирі св. Онуфрія у Львові, а 1902 р. став ігуменом, або – як тоді настоятеля дому студій називали – «ректором» у Кристинополі, префектом студій і професором догматики. Його виклади відзначалися прозорою ясністю і просто невмолимою логікою. Студенти майже не потребували вчитися. Як префект студій та ігумен, о. Атанасій дбав про те, щоб студенти мали все потрібне і всім присвічував прикладом точности й чернечої сумлінности.

Нажаль, студенти довго не втішалися своїм улюбленим професором і ректором, бо, коли 1904 р. о. Філяса вибрано першим протоігуменом оновленого Чину, новий протоігумен покликав собі на свого першого секретаря саме о. Анастасія. Тому він негайно виїхав до Львова, де, як провінційний секретар, проживав до 1909 р. Крім секретарських обов’язків, допомагав у церкві св. Онуфрія: часто проповідав, сповідав і давав реколекції. Пориваючим проповідником, ні місіонером о. Анастасій не був, бо його проповіді, з-за стислости логіки і філософічної глибини, були надто «сухі» й тяжкі для пересічних слухачів. Зате його реколекції для священиків і монахів були знамениті. В Центральному Архіві ЧСВВ у Львові збереглося кілька нотаток з нарисами його проповідей і реколекцій. Кожний нарис підкреслював якусь нову, свіжу думку й розвивав її логічно на базі Св. Письма й розумових аргументів, але ніде не було ні одного прикладу й майже ні одного порівняння. Саме тому проповіді о. Анастасія були тяжкі. Крім цього не вмів він модулювати голосом. Проповідь виходила монотонна в якійсь неприродно високій тонації.

У 1909-му році о. Анастасія назначено ігуменом «княжого монастиря» в Лаврові, де тоді приміщувалися василіянські філософічні студії. Одночасно новий ігумен викладав студентам етику. Як богословські так і філософічні його виклади відзначалися проглядною ясністю і строгою логічністю. В Лаврові почав він хворувати на легені й тому, за порадою лікарів, як тільки наставала весна, його можна було майже щодня стрінути в монастирському парку з книжкою і часословом в руках. Підгірське Лаврівське повітря скріпило його на здоров’ї.

Часи першої війни від 1914-1917 р., о. Анастасій, за порадою о. протоігумена П. Філяса, пережив на еміграції в Австрії. Після війни 1917 р. вернувся до Галичини і став провінційним консультором. Тому замешкав він у Львові, але не на довго, бо вже 1918 р., за української влади виїхав на Східну Україну і, разом з о. Бурдяком, робив старання в справі будови церкви й монастиря в Камінці Подільському, щоб відновити в цьому місті стару василіянську традицію з-перед касати унії.

Після несподіваної смерти другого протоігумена оновленого Чину, бл. п. о. Марка Галущинського, о. П. Філяс, як протоконсультор, управляв Чином до 1920 р. Скоро післявоєнні обставини унормувалися, о. Філяс підготовив капітулу Чину, на якій обрано (4.10.1920 р.) протоігуменом о. Анастасія Калиша.

Як усе життя о. Анастасія так і його протоігуменство було планове, продумане й упорядковане. Після першої візитації монастирів 1921 р., о. Анастасій дійшов до переконання, що перша світова війна не тільки знищила наші монастирі матеріально, але – через розпорошення ченців, їх побут у війську, в концентраційному таборі в Домб’ю, при своїх родинах і т. п. – ослабила внутрішнє чернече життя, дисципліну, зберігання св. Правил і обітів. Тому новий протоігумен кинув клич: «Скріпім себе найперше внутрішньо, а тоді зможемо посвятитися ширшій апостольській діяльності». Цей клич несеться в його першому посланні до цілого Чину з 1921 р. Цей клич він повторяв майже в кожній конференції до ченців кожного монастиря на закінчення канонічної візитації. Цей клич став головною напрямною лінією його протоігуменської діяльности.

З цією метою він звернув багато уваги на колиску чернечого життя, а саме на новіціят у Крехові тим більше, що після війни голосилося до новіціяту багато надійних юнаків на майбутніх священиків (майже 40 щороку) і на братів помічників (понад 30). Тому він замістив виховні становища найліпшими ченцями: магістра новиків (о. М. Лиско), духовника (о. П. Демчук), соція-помічника магістра (о. П. Пушкарський). Відтак звернув увагу на чернечі студії і доручив їх добірним професорам, які рекрутувалися вже з молодих священиків, що осягнули наукові ступні в Римі чи Інсбруці. На гуманістичних студіях у Лаврові викладали такі знамениті професори, як о. Інокентій Баґан «ходяча енциклопедія», о. Йосиф Чепіль – римський доктор, о. М. Лишак – теж римський доктор і ін. Філософію викладали: о. Петро Кисіль – колишній улюблений віцеректор Духовної Семінарії і незрівнянний викладач, о. Йосафат Лабай – римський доктор, пізніше довголітній ректор Папської Колегії св. Йосафата в Римі, о. Й. Загвійський – теж римський доктор. Філософічні студії містилися найперше в Кристинополі. Якже число студентів зросло, о. протоігумен Анастасій доручив відновити зруйнований монастир у Добромилі й туди переніс філософію, а богословські студії примістив у Кристинополі. Професорами богословії були такі римські доктори як: о. Т. Липський, о. Й. Федорик, о. І. Луб, о. Орський, о. І. Тисовський і ін.

Впорядкувавши студії, о. Калиш узяв до уваги василіянське видавництво в Жовкві. Доручив поширити друкарню, розбудувати переплетню, впорядкувати адміністрацію. Після війни люди бажали в першу чергу молитовників. Такі молитовники як «Християнської Родини», «Молитовник українського народу», «Отче наш» і ін. розійшлися сотками тисяч примірників. Улюблений релігійний місячник «Місіонар», найперше під редакцією о. П. Філяса, а відтак о. М. Марисюка, мав майже 50.000 передплатників. Окремо виходили релігійні й аскетичні книжки. А пізніше постала т. зв. «Бібліотека релігійної освіти», «Бібліотека релігійної драми» і т. п. Великою заслугою о. протоігумена Калиша було те, що за його протоігуменства і за його дозволом, від 1924 р. почав виходити поважний науковий журнал: «Записки Чина Св. Василія Великого», під редакцією незабутнього о. Скрутня. Журнал був присвячений студіям історії Чину, Церкви й Сходу. При ньому була основана «Бібліотека Записок ЧСВВ», що видала 25 наукових праць.

До заслуг о. Калиша також і те зарахувати треба, що він повністю відступив о. Й. Маркевича для організування Марійських Дружин. Отець Маркевич створив «Марійське Товариство Молоді», в склад якого входили Марійські Дружини молоді; воно видавало журнали «Наш Приятель», «Вістник Марійських Товариств» та цікаві оповідання.

Канонічна візитація у Бразилії - 1921 р.

Від 1923 р. (300-річчя смерти св. Йосафата) Чин знову включився в великий місійний рух. Після війни наш нарід знов відчував сильний голод Божого, слова. Тоді о. Калиш іменував окремого настоятеля місій, яким був звичайно кожночасний секретар протоігумена. Передусім у час великого посту роз’їжджалися на місії такі старі місіонери як: о. О. Бурдяк, о. М. Повх, о. С. Соколовський, о. Й. Пеленський, о. Т. Галущинський, дуже популярний був тоді о. Лев Манько, о. М. Пелех, о. П. Жупанський, о. М. Марисюк, о. С. Решетило, о. К. Полішко, о. М. Гринькевич. А до них уже долучувалися молодші місіонери, як о. Й. Лучинський, о. Й. Чепіль, о. А. Трух і ін. Похвальною новістю були тоді окремі реколекції для інтелігенції, а згодом т. зв. «замкнені реколекції» для молоді, якими проводили передусім о. Й. Маркевич, о. Й. Скрутень, о. Т. Галущинський та інші.

Ще 1921 р. о. Калиш їздив на канонічну візитацію василіянських місійних станиць у Канаді і в Бразилії. В початках свого протоігуменства о. Калиш взявся за реформу василіанських монастирів на Закарпатті. Вже 1920 р. вислав туди о. Єроніма Малицького, як настоятеля. А цей до трьох років зорганізував у Мукачеві на Чернечій Горі окремий новіціят, якого першим маґістром став о. Гліб Кінах. Пізніше туди приїхали й інші Отці, як ось: о. П. Булик, о. П. Котович, о. М. Калинець і Закарпаття швидко розвинулося в окрему провінцію.

Отже за протоігуменства о. Калиша наш Чин помітно розрісся. Не дивно, що капітула в Добромилі 1926 р. вибрала о. А. Калиша протоігуменом удруге.

У часі другої каденції о. Калиш дальше ревно працював над скріпленням Чину. Їздив, візитував монастирі, видавав послання, напоумляв і заохочував. Крім цього належав він до Міжєпархіяльної Літургічної Комісії, де мусів брати участь у частих засіданнях, а якийсь час був її головою. Вивчав українську мову і з цієї причини пренумерував мовний журнал «Рідна мова» – під редакцією проф. І. Огієнка. А в вільних хвилинах перекладав з німецького М. Мешлєра Т. І.: «Пресв. Діва Марія. Її чудесне життя і блаженне Успіння», що вийшло друком у Жовкві 1926 р., стор. 200.

Десь у тому часі почав відчувати гострі болі серця. У 1927 р. лікарі ствердили сильну «ангіну пекторіс» і радили сповільнити темпо праці та більше відпочивати. Коли чувся дуже втомлений, виїжджав на кілька тижнів до монастиря в Заваллі, коло Михайлівки над Збручем.

Хоч був ослаблений, хотів ще сам особисто перевести візитацію зокрема ж монастирів, в яких були студії. З початком вересня 1930 р. звізитував ще дім богословських студій у Кристинополі. На закінчення тієї візитації дістав сильний атак серця. Після кількох днів відпочинку, лікар дозволив йому виїхати до Львова, де 13 вересня 1930 р. дістав другий атак серця і нагло помер.

Мав дійсно величавий похорон, що його супроводили два Владики: Йосафат Коциловський – ординарій Перемишля й Іван Бучко – тоді єпископ-помічник у Львові. Співав хор василіянських богословів з Кристинополя. У похороні взяли участь ігумени майже всіх монастирів, багато монахів, світських священиків. Зворушливу надгробну проповідь виголосив Преосв. І. Бучко.

Отець Анастасій Калиш мав усі дані доброго настоятеля: бистрий ум, второпність, розсудливість, відвагу рішень й організаторський розмах. Мав особливий дар зв. «донум ґубернанді». Як найвищий Настоятель Чину був дуже справедливий. У потребі вмів звернути увагу й настоятелеві та признати рацію підвладному. На перше місце ставив духовно-аскетичне життя, відтак студії, а вкінці апостольську працю. Помітно скріпив Чин внутрішньо, а Бог видимо йому благословив. Замітна була в нього набожність до Христового Серця і Матері Божої. Урешті ж він був завжди справжнім сином св. Василія Великого та мав окремий пієтизм до св. свящ. Йосафата.