«Греко-католики Срібної Русі»

Деталі: Категорія: ІСТОРІЯ; Опубліковано: Неділя, 01 вересня 2013, 17:03; Перегляди: 2151

Одним із феноменів релігійного життя України є те, що на території держави діють дві окремі Греко-Католицькі Церкви. Хоч як дивно, але побіч УГКЦ, якою керує Верховний Архієпископ Києво-Галицький Святослав (Шевчук), існує ще й Мукачівська єпархія, яка є церквою свого права і яка має самобутню історію не лише унії, а й розбудови церковної структури, репресій і підпілля.

Від Ужгородської унії

Особливістю Закарпаття є те, що цей регіон чи не найдовше з усіх земель був відокремлений від інших українських територій. Відтак не дивно, що Берестейська унія, яка 1596 року поєднала Київську митрополію з Римом, оминула Закарпаття. Мукачівська єпархія приєдналася лише через пів століття, коли 1646 року в ужгородському замку 63 православні священики підписали угоду з еґерським римо-католицьким єпископом. Відповідно до унії священики зрівнялися правами з католицьким кліром, а за деякий час поширили свою територію й на Марамарощину (сучасну Румунію).

1771 року уніати домоглися визнання канонічної незалежності Мукачівської єпархії від Угорщини. А ще через чотири роки чи не найдієвіший греко-католицький єпископ Андрій Бачинський переносить свій осідок до Ужгорода. Цікаво, що найбільша споруда міста – замок Друґетів з того часу починає функціонувати приміщенням для семінарії.

У період існування Австро-Угорщини з’явився шанс об’єднання галицьких і закарпатських греко-католиків (термін виник 1774 року) в одну церкву, але Будапешт, а разом з ним і Рим стали на заваді цим планам. Це не зупинило росту Мукачівської єпархії, яка стала колискою трьох нових єпархій, а Греко-Католицька Церква виявилася чи не найбільшою національною інституцією для українців «Срібної Русі». Принаймні коли закарпатці у березні 1939 року наважилися в дуже складних геополітичних обставинах проголосити незалежність Карпатської України, її президентом обрали греко-католицького священика Августина Волошина.

На початок радянсько-німецької війни 1941 року греко-католики становили більш як чотириста тисяч осіб, або 62 відсотки населення краю. Це більш як утричі перевищувало кількість наявного православного населення, підпорядкованого Сербському патріархату.

Владика Теодор Ромжа

24 вересня 1944 року, напередодні приходу радянської влади, греко-католицька Мукачівська єпархія отримала нового єпископа, яким став 33-річний Теодор Ромжа. Владика, передбачаючи й очікуючи переслідувань, здійснив візитації майже до всіх ввірених йому парафій, активно проповідуючи й намагаючись скріпити дух священиків і мирян перед майбутніми репресіями. Знаючи про переслідування греко-католиків на Галичині, а також про співпрацю частини духовенства з режимом, Теодор Ромжа відзначав, що «зрадник марно чекає нагороду за зраду, після цього і сама влада його грабує, і навіть відштовхує його». Це його передбачення справдилося стосовно організаторів львівського «Собору», яких знищив режим.

Взимку 1945-1946 року влада почала репресії, конфіскувала й передала православним 73 греко-католицькі храми. Жоден із священиків не лише не перейшов на православ’я, а й у цей час було організовано 19 нових греко-католицьких громад. Справа «приєднання» уніатів до православ’я ускладнювалася й тим, що із 141 православного священика здебільшого з далеких сіл 114 взагалі не закінчували духовних навчальних закладів. Натомість із 320 греко-католицьких священиків 93% мали вищу богословську освіту.

І хоча Теодору Ромжі, після офіційної ліквідації УГКЦ на Галичині 1946 року, дали зрозуміти, що легальне майбутнє Мукачівської єпархії можливе лише в лоні Російської Православної Церкви, греко-католики на це відповіли масовими паломництвами до духовних місць. Найбільше з них відбулося 28 серпня 1946 року на Чернечій горі поблизу Мукачева. Там владика Теодор проповідував для 50 тисяч вірних.

Намагаючись ліквідувати один із найбільших духовних центрів краю, навесні 1947 року влада виселяє отців-василіян з монастиря Святого Миколая на Чернечій горі. На це Теодор Ромжа відповідає меморандумом-протестом, який скеровує до Москви. Ще однією невдачею режиму в боротьбі з місцевими греко-католиками стала підготовка «воз’єднання» під час чергової традиційної Успенської прощі на Чернечій горі. Готуючись проголосити тут скасування унії, православні єпископи запросили навіть організаторів львівського «Собору». Однак тисячі прочан пройшли повз колишній греко-католицький монастир і повернули до мукачівської церкви.

У цих умовах радянські служби безпеки вдаються до крайнього заходу – організації вбивства єпископа Теодора Ромжі. 27 жовтня 1947 року під час його візиту в одну з парафій на його бричку з кіньми наїхала на максимальній швидкості вантажівка. Співробітники МГБ одразу кинулися добивати єпископа залізними кілками, але Ромжа вижив і в дуже важкому стані був доставлений до лікарні. Щоб закінчити операцію з ліквідації єпископа, 1 листопада йому ввели ін’єкцію з отрутою.

Смерть Теодора Ромжі вразила не лише греко-католиків, а й навіть православну ієрархію. Троє єпископів РПЦ, зокрема Михаїл Мельник та Антоній Пельвецький, будучи галицькими греко-католиками, перейшли у православ’я й стали єпископами, написали безпрецедентного листа до Микити Хрущова з протестом проти вбивства Ромжі.

Незабаром єпископів Мельника і Пельвецького також прибрали радянські спецслужби.

«Воз’єднання» греко-католиків з РПЦ

Смерть єпископа Ромжі відкрила прямий шлях до ліквідації греко-католицизму на Закарпатті. Однак для створення ілюзії добровільного воз’єднання владі треба було заручитися підтримкою греко-католицьких священиків. Знайти бодай одного, ще за життя Теодора Ромжі, було надзвичайно важко, але наприкінці 1948 року було підібрано відповідну кандидатуру. Ним став член Комуністичної партії Угорщини отець Іриней Кондратович. Він погодився започаткувати «воз’єднавчу» кампанію, але лише за умови, що влада прибере священиків Олександра Хіру та Миколу Муранія, які на той час управляли Мукачівською єпархією.

На тлі залякування духовенства та численних арештів відбулося й ув’язнення отців Хіри та Муранія. Першого, який був таємним єпископом, висвяченим ще владикою Ромжею, було засуджено на 25-річний термін за обвинуваченням у «зраді батьківщини». Після смерті Сталіна по амністії його було звільнено, але незабаром повторно заарештовано й засуджено на п’ятирічний термін ув’язнення та заборонено проживати на Закарпатті. Єпископ Олександр Хіра помер у Караганді 1983 року.

Отець Муранія залишався єдиним, хто мав ще адміністративну владу в єпархії. Навіть після того, як загони міліції 16 лютого 1949 року оточили ужгородський кафедральний собор, отець Микола відмовився передати приміщення для потреб РПЦ. Далі був арешт і спілкування з репресивними органами, які тривали впродовж 57 годин. У безнадійній ситуації отець підписав документ передачі кафедрального храму та адміністративних приміщень. Проте на цьому репресії не припинилися – владі треба було згоду священика на перехід у православ’я. 117 допитів виявилися безрезультативними: Отець Муранія вибрав 25-річний термін ув’язнення.

Формальну ліквідацію греко-католицизму на Закарпатті було проголошено в тому ж монастирі Святого Миколая на Чернечій горі й знову датою обрано свято Успіння Богородиці, 28 серпня, на цей раз 1949 року. Саме в цей день отець Кондратович зачитав акт про те, що греко-католики стали православними дітьми «святої матері, Руської Православної Церкви».

Із 315 місцевих священиків лише 140 під тиском влади перейшли на православ’я, але й з цієї кількості більша половина розкаялася та повернулася до Греко-Католицької Церкви. Про жертовність закарпатського духовенства свідчить і те, що 93 місцевих священиків загинули в радянських в’язницях і таборах.

Формальна «ліквідація» Церкви не стала фактичною, адже греко-католики не перестали підпільно діяти й виконувати свій душпастирський обов’язок, часто жертвуючи своїм життям. Так, 1953 року заарештовано й на шляху до в’язниці вбито підпільного єпископа Петра Ороса. Однак, незважаючи на десятки людських життів і сотні покалічених доль, навіть після смерті єпископа Хіри та отця Муранія підпільна церква продовжувала свою діяльність. З підпілля її виводив єпископ Іван Семедій, якого було таємно висвячено 24 серпня 1978 року. А в червні 2001 року Папа Римський Іван Павло ІІ під час візиту до України причислив єпископа Теодора Ромжу до сонму Блаженних.

Наприкінці 1980-х − початку 1990-х після більш ніж 40-річної перерви Мукачівська греко-католицька єпархія офіційно відновила свої структури (30 листопада 1988 р. Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків). За даними на 1 січня 1999 р., у Закарпатській області було відновлено 289 греко-католицьких парафій. Дискусії й суперечки щодо підпорядкування Мукачівської греко-католицької єпархії спонукали Апостольську Столицю спеціально розглянути ситуацію в ній. Однак статус «церкви свого права» («sui juris») досі залишається незмінним.

З листа закарпатця Йосипа Терелі до Папи Павла VI

«Гіркі часи переживає нині Греко-Католицька Церква України. Ми, вірні цієї Церкви, змушені таємно хрестити, вінчати, сповідати і хоронити! Наше священство в таборах, психлікарнях, фізично-знищене... Я проживаю у державі, де бути християнином – злочин! Ще ніколи за всю історію християнства на вірних слуг Церкви Христової не було таких гонінь і переслідувань, як нині. Українські католики позбавлені всього – родинного щастя, вільно проповідувати, відправляти обряди нашої Церкви – ми в катакомбах! За слово Боже тут розпинають дух живий! Із своїх 34 років я 14 з них провів у тюрмах і концтаборах СРСР і психлікарнях».

6 березня 1977 р.

Зі спогадів працівника держбезпеки Георгія Саннікова («Велике полювання»)

«Операцію з ліквідації Ромжі здійснювали за вказівкою М. Хрущова з санкції самого Сталіна 1947 року. Цю роботу виконали чекісти України. Акція готувалася ретельно. Безпосередні виконавці «лейтенант М. і старшина К., водій вантажівки. Їх спеціально готували, тренували, інструктували на вищому керівному рівні. Взяли спеціальні підписки про нерозголошення таємниці особливої державної важливості...

На бампер важкої армійської вантажівки «студебекер» спеціально для масивності приварили шматок залізничної рейки і металеву котушку-барабан з намотаним важким металевим тросом…

На максимальній швидкості, на яку був здатний на цій дорозі «студебекер», вантажівка вдарила бричку. Від страшного удару ззаду коні, обірвавши стремена, злетіли в повітря і бездиханними звалилися на землю. Розколений на кілька частин візок розлетілася в різні боки. Людей «Ромжу і ченця» підняло в повітря як пушинок і вони, описавши дугу, впали далеко осторонь від дороги на полі.

Перевірений старшина-фронтовик, виконуючи дану йому інструкцію, підбіг до лежачих на землі ще живих чоловіків. І кілька разів ударив кожного монтуванням по голові… відгуків не було. Монах мертвий. Ромжу добили в місцевій лікарні смертельним уколом за допомогою медсестри – агента держбезпеки. Препарат для умертвіння доставили з Москви.

Святослав Липовецький

Український Тиждень