Вечірня: Шляхами історії

Деталі: Категорія: ЛІТУРГІЯ; Опубліковано: Середа, 29 липня 2015, 13:11; Автор: Адміністратор; Перегляди: 3967

Вечірня – це дочка Святої Літургії. Самостійною відправою вона стала тоді, коли Службу Божу перенесено з вечірніх годин на ранішні. Тут вона прийняла у спадок всі молитовні надбання перших сторіч християнства.

За «Апостольськими постановами» (IVст.), Вечірня виглядала ось як: «А коли настане вечір, – дає повчання автор, – то ти, єпископе, збереш церкву. Після того, як вони прокажуть світильний псалом (=140-ий; пор. кн. 2, гл. 59), диякон мовитиме молитву за катехуменів, енергуменів, випробовуванців і каянників, як це ми вище сказали. Якщо їх відпуститься, диякон проказуватиме: „Збережи й розбуди нас, Боже, через твого Христа. Розбуджені ж, просімо в Бога милосердя і Його помилування; за ангела – наставника миру; за добре і корисне, за кончину християнського життя; за вечір і ніч супокійну й вільну від гріха та щоб решту свого часу нашого життя провести бездоганно. Самих себе доручімо взаємно нашому Богові через його Христа” (Кн. 8, гл. 35-36). Наприкінці диякон виголошував: «Вставши помолімось...», а тоді єпископ проказував молитву. Вона дуже схожа на теперішню коліноприклонну молитву з Вечірні Пʼятидесятниці, на її 3-тю частину («Безначальний Боже»). Опісля єпископ читав «молитву покладення рук», змістом якої є звеличення Бога-Творця. Відправа закінчувалася виголосом: «Відійдіть у мирі».

Аквітанська прочанка, Етерія, подає нам цілий опис єрусалимської Вечірні ІV-го сторіччя. Після того, як народ зібрався в гарно освітленій церкві, „хтось з священиків проказує псалом, а всі відповідають; потім є молитва. Далі хтось з дияконів мовить псалом, і також є молитва. За третім разом хтось з клириків проказує псалом, і третій раз є молитва й згадується усіх. Після того, як проказано три молитви, ось і кадильниці вносять у печеру Воскресіння, щоб уся базиліка Воскресіння сповнилась пахощів” (Проща, 24, 10). Етерія в різних місцях підкреслює, що окремі пісні, псалми або антифони так добираються, щоб вони були „відповідні до дня і місця” (там же, чч. 44, 24, 29, ЗО).

Шляхами історії

Ці зауваження мають для нас особливе значення, бо як записано їх у часи здійснення постанов Лаодикійського синоду (347 р.), який намагався довести богослуження до одновидності, зберігаючи однак в них спосіб виконання, сприймальний учасниками відправи. Отож вирішено, „що на зборах не слід лучити псалмів, але кожний псалом треба читати, залишивши проміжок” (кан. 17). Вальсамон додає тут своє пояснення: „Отці постановили, щоб на церковних зборах не читали псалмів безперервно, але щоб у проміжках давати якесь читання, щоб народ трохи спочивав, і знову молився” (там же).

Пропагатором цієї ідеї став спершу Св. Василій Великий (+379 р.), пишучи: „Думаю, що воно корисно також у призначених часах внести в ті моління і псалмоспів якісь різниці й відмінності, бо коли завжди те саме кілька разів повторяти, то душа стає холодна, байдужа й розгублена. І навпаки, при зміні й різнорідності співу псалмів та пісень кожночасно відновлюється прагнення, а й розбуджується наша увага” (ШП. 3). У своєму ж листі до неокесарійських клириків (375 р.) Св. Василій пише: „Тепер вони (учасники відправи) є поділені на дві частини й наперемінку співають підспівуючи; цим вони воднораз і наснажують своє роздумування над Святим Письмом, і втримують свою увагу, уникаючи розгубленості. Потім знову одні, під проводом першого, розпочинають, а решта – підспівують. Так ото, коли вони проводять ніч на розмаїтості псалмоспівів, з додатковими молитвами, вже починає світати...” (Лист 207).

У подальших сторіччях (V-ІХ) відбувається нагромадження молитовного матеріалу. Між літургістами тих часів маємо знаменитих святих мужів, обдарованих талантами музики й поезії. Це вони прокладають нові шляхи на розлогому полі літургійного вислову релігійних почуттів. Ось визначніші з них: Св. Авксентій (+ 470 р.) – «витінський подвижник», укладає короткі вірші – «тропарі» на прославу Бога, апостолів, мучеників, давши почин цілій тропарній системі молінь. Св. Роман Солодкоспівець (V-VІ ст.), порвавши з класичною поезією, до речі, мало зрозумілою для загалу, створює новий тип поліметричної поезії – «кондак», що й собі створив окрему систему, яка залишила свій вплив аж до XIIсторіччя. Потім виходять на арену церковної поетичної творчості такі автори: Софрон Єрусалимський (+ 638 р.), Андрій Критський (+ 740 р.), Іван Дамаскин (+ '53 р.), Косма Маюмський (+ 760 р.), Стефан Саваїт (+ 794 р.), Теодор Студит (+ 826 р.), Теофан Начертанний (845 р.) і Йосиф Піснописець (+ 886 р.). Усі вони творці стихир на різні свята року.

Цей багатющий молитовний матеріал перетворюється поволі в окремі типи Вечірні. Цього роду літургійні переміни визрівають, ростуть та звершуються головною мірою в двох осередках церковного життя тих сторіч: в соборних храмах і в чернечих обителях.

Найвизначнішим осередком східного чернецтва давнини була обитель Св. Сави поблизу Єрусалима. Власне там утворюється той тип відправи, який мав згодом вирішальний вплив на формування сучасної Вечірні. Вона, згідно з документами VIст., мала ось такий уклад: Псалом 140-ий, Єктенії велика й прохальна, Світе тихий, Сподоби Господи, Нині отпущаєши; на 103-ій псалом є лише припущення (натякає на нього) Св. Теодор Студит у своїй 73-ій проповіді). Часослови IXст. вже мають у вечірній відправі 103-ій псалом – гимн прослави Творця – є «предначинательним». До складу цієї Вечірні входять також 18 катизма з трьома «Слава» й «Алилуя» та із змінними стихами на різні дні для антифонного співу.

На переломі ІХ-Х ст. константинопольські Студити здійснюють велику літургічну реформу, завданням якої було достосувати існуючі типи Вечірні до вимог чернечого життя. Їхні літургісти приймають з єрусалимського уставу 103-ій Пс. та закріплюють його на початку Вечірні; з константинопольської ж усувають сталі антифони (Псс. 85, 92, 67), а на їхнє місце подають змінні, за чергою щоденних катизм, які розпочинаються в неділю 1-им псалмом «Блажен муж». Студитські ченці подбали про те, щоб нові обряди охопити постійними приписами. Їх написано в окремій книзі – «Іпотіпосіс», тобто устав.

Найкращим зразком соборних храмів була на Сході церква Св. Софії в Константинополі. Тут Вечірня своїми обрядовими формами досягала вершин величності, з огляду на царя, що поруч патріарха брав участь у торжественних церковних відправах. Царгородські літургісти бажали надати початковій частині Вечірні радше покаянного характеру, тож розпочинали її 6-им псалмом; далі йшли три антифони (Псс. 85, 92, 67) з відповідними приспівами; кожний антифон мав свою малу єктенію, Молитву й Виголос; далі псалом 140-ий, а тоді диякон співав єктенію з довгим рядом прохань; потім відбувався величавий вхід, співали прокімен, читання з Святого Письма; наприкінці ж заключна єктенія з молитвою і тропар «отпустительний».

На українських землях

Тим часом єрусалимський устав, укладений в обителі Св. Сави, має великий вплив на християнському Сході, зокрема в ХІІ-ХІV ст. Вплив цей сягає, з одного боку, аж до Грузії, з другого – в Україну, де тоді отці Володимирського Синоду (1274 р.) намагаються вести обряд Київської Митрополії до одновидності. А в сумнівних справах київські митрополити звертаються до Константинополя. Звідтіля отримують вони пояснення, в яких є виразні ознаки впливів єрусалимського Типикону 1274-1276 років. Згодом стає актуальною літургічна реформа константинопольського патріарха Філотея Коккіна (рр. 1354-55 і 1362-76). Його устав «Діятаксіс» стає в пригоді митрополиту Кипріянові (1354-1406). Внаслідок різних політичних змін в Україну проникають то візантійські, то єрусалимські впливи, спричиняючи літургічний хаос. Досвід минулого спонукає митрополита Кипріяна до того, щоб у своїх літургічних починаннях брати до уваги також Єрусалим. Це видно, наприклад, у його «Служебнику» з 1376 р., наприкінці якого, для більшої певності, додано Філотеїв «Діятаксіс». Слід би згадати тут і про «Церковне око» укладу ігумена Атанасія Висоцького (1401 р.), воно ж бо насправді є лиш переробкою єрусалимського «Типикону», редакції ченців Періблептського монастиря в Константинополі. Наприкінці тієї книжки є «Дисциплінарні статті» Никона Чорногорця (IXст.), що вже тоді намагався зібрати існуючі на Сході обрядові приписи. Потім зʼявилися різні видання літургічних книг.

Отже, на формування окремого українського обряду мали певний вплив то єрусалимські, то константинопольські літургічні приписи. Процес цей завершився щойно на початку XVIIст., найперше в тій вітці Української Церкви, що була зʼєднана з Римом, як це видно з віденських видань Льва Мамонича (1601-23 рр.). Ці видання пізніше брав за основу митрополит Петро Могила (1629-1646).

Після Переяславської угоди (1654 р.) Московський патріархат, «поглинувши» Київську митрополію, розпочинає послідовну «чистку», щоб усунути ознаки окремішності українського обряду. Ця акція не змогла однак вплинути на українську Католицьку Церкву.

Особливості Вечірні

Вечірня є першою з черги літургійною відправою, зваживши, що ввечері починається «новий день». Це Богослуження, як ми вже згадали, є «дочкою Святої Літургії» – в ній вона зродилася, від неї успадкувала суттєві елементи, та й зберегла за собою привілей лучитися із Службою Божою в деяких випадках більше на врочисті свята. Від неї отримала Вечірня у спадок вхід, що іноді, як на Св. Літургії, відбувається з винесенням Євангелії. Обряд цей і тут супроводить окрема молитва, величаві гимни (догмат або наславник празника), звершенням яких є прокімен «Господь воцарися» і читання Святого Письма. Вечірню, як і деякі Служби Божі, закінчує пісня праведного Симеона «Нині отпущаєши» і 33-ій псалом.

Близькість до Св. Літургії дала змогу Вечірні придбати собі прикмету Різновидності: від найпростіших форм малої Вечірні аж до дуже величавих литій; а між ними є оці Вечірні: повсякденна, велика без всеночного, з коліноприклонними молитвами в день Пʼятидесятниці, і та частина, яку долучено до Св. Літургії напередосвячених Дарів, а в деяких випадках – і До Літургії Св. Василія Великого.

Особливістю Вечірні є також її молитовне завдання. У християнську давнину (IIIст.) «Апостольські постанови» визначили його такими словами: „Ввечері ж (молитви), – дякуючи за те, що (Бог) дав нам ніч для відпочинку після цілоденної праці” (8, 34). Цю думку в наступному сторіччі доповнив і поширив Св. Василій Великий у своїх повчаннях, пишучи: „Коли день закінчиться, треба подякувати Богові за все те, що Він нам дав, і за те, що доброго ми вчинили. А й провини слід визнати, бо – чи ми свідомо, чи несвідомо провинилися ділом, словом або самою лише гадкою – за все нам треба переблагати Бога на молитві” (ШП. 37, 4).

Три елементи – прославлення Бога, просьба про дари, каяття за провини – лягли в основу поділу Вечірні. І – частина – це прославлення Бога Творця, Подателя благ; II– здебільшого є висловленням прохань; III– частина, зокрема тоді, коли вона поєднується з литією і має покаянний тон. Хоч ці три елементи виразно виявляються в окремих частинах, проте вони з собою упродовж відправи раз у раз переплітаються та доповнюються. Це явище вірно пояснює о. Мелетій Соловій, ЧСВВ у своїй «Божественній Літургії», пишучи, що східна богослужба „любить повертатися до цієї думки, її повторяти, підходити до неї з різних сторін, щоб таким чином можливо найкраще вичерпати зміст даного священнодійства чи молитовної формули” (ст. 356).