Проповідь Протоігумена отця Павла Райчинця ЧСВВ в «Неділю мироносиць»

Деталі: Категорія: ПРОПОВІДІ І ПРОМОВИ; Опубліковано: Неділя, 04 травня 2014, 15:33; Перегляди: 4668

Проповідь, виголошена Протоігуменом Василіянської Провінції Святого Миколая в Україні, отцем Павлом Райчинцем ЧСВВ, під час Божественної Літургії в Неділю мироносиць, у Малоберезнянському монастирі, 4 травня 2014 року.

ЄВАНГЕЛІЄ ВІД СВ. ЄВАНГЕЛИСТА МАРКА: 15, 43 – 16, 8.

Глава 15:

43. Йосиф Ариматейський, поважний радник, що й сам очікував Божого Царства, прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса.

44. Пилат же здивувався, що вже вмер; і прикликавши сотника, спитав його, чи давно помер.

45. Довідавшись від сотника, він видав Йосифові тіло;

46. а Йосиф, купивши полотно, зняв його, обгорнув полотном і поклав його у гробі, що був висічений у скелі; потім прикотив камінь до входу гробу;

47. Марія ж Магдалина й Марія, мати Йосифа, дивились, де його покладено.

Глава 16:

1. Якже минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Саломія купили пахощів, щоб піти та намастити його.

2. Рано-вранці, першого дня тижня, прийшли вони до гробу, як сходило сонце,

3. та й говорили між собою: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?»

4. Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, – був бо дуже великий.

5. Увійшовши до гробу, побачили юнака, що сидів праворуч, одягнений у білу одежу, – і вжахнулись.

6. А він до них промовив: «Не жахайтеся! Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розпʼятого Він воскрес, його нема тут. Ось місце, де його були поклали.

7. Але йдіть, скажіть його учням та Петрові, що випередить вас у Галилеї: там його побачите, як він сказав вам.»

8. І вони, вийшовши, втекли від гробу, бо жах і трепет огорнув їх, і нікому нічого не сказали, бо боялися.

ПРОПОВІДЬ

Дорогі Брати і Сестри у Христі!

Сьогоднішня неділя присвячена жінкам-мироносицям, які першими прийшли до гробу Господнього і стали свідками Воскресіння Христового.

В Євангелії сьогодні читається, що ці жінки, «дивилися де поклали тіло Ісуса». Вже тоді в них зародився намір прийти знову до цього гробу і намастити тіло Ісуса миром, згідно із звичаєм їхнього народу.

Першою темою для роздумів, яку подають нам своїм прикладом мироносиці, є те, що вони, як каже Євангеліє: «Шукали живого між мертвими» (Пор. Лк. 24, 5-6).

Коли жінки прийшли на місце поховання Ісуса, журячись, хто їм відкотить камінь від входу до гробу, то не знайшли там тіла Христового. Натомість два ангели їм зʼявились і спитали: «Чому шукаєте живого між мертвими? Його немає тут: він воскрес. Пригадайте собі, як промовляв до Вас (…) кажучи:

Син Чоловічий має бути виданий грішникам у руки, має бути розіпʼятий і третього дня воскреснути». (Лк. 24, 5-7).

Дивлячись на наше життя, можемо зауважити, що на відміну від мироносиць, ми «не шукаємо живого між мертвими». Іншими словами: те, що для нас є мертвим, більше нас вже не цікавить і не потягає.

Багато речей в нашому житті стають безнадійними. Це стосується справ, які ми робили, мрій і планів, які в нас зароджувались, людей, які були в нашому житті. В певний момент, кожна річ у нашому житті стає немовби похованою і назавжди втраченою.

Провадження різних справ може зненацька стати неможливим. Мрії можуть стати неосяжними. Плани деколи виявляються нездійсненними. Люди, якими ми дорожили, можуть зникнути з нашого життя.

Коли ми усвідомлюємо, що дорогá для нас людина, або важлива для нас справа, так би мовити, «стає похованою в гробі», ми змирюємося з цим і забуваємо про те, чим колись дорожили і чого добивалися.

Однак, подібно як Христос був похований у гробі лише на три дні, багато чого в нашому житті стає для нас недосяжним лише тимчасово.

З євангельських описів смерті і Воскресіння Христового ми можемо бачити, що смерть більше поглинула апостолів, ніж Господа. Будучи фізично живими, учні більше завмерли, ніж їхній Вчитель, який був похований у гробі.

Подібно і в нашому житті: коли дорогі для нас речі стають для нас недосяжними і втраченими, частіше за все не вони від нас віддаляються, а ми самі від них віддаляємось.

Будучи похованим у гробі, не так Христос віддалився від своїх учнів, як вони віддалилися від нього. Вони впустили в свою свідомість переконання, що Господь помер і Він вже ніколи не буде серед них. І що вони ніколи Його вже не почують, не побачать і не відчують. Внаслідок цього, вони повернулися до свого старого способу життя – почали рибалити. Стали тими, ким були до зустрічі з Христом.

Така ситуація нам добре знайома. Ми також починаємо різні справи і працюємо над їхнім здійсненням. Не раз ми ведемо боротьбу, щоб добитися бажаного. Ми знайомимося з людьми, які нас підтримують в наших труднощах, або є для нас прикладом і заохотою до чогось кращого. Але приходить час, і все це вмить завмирає, перестає діяти, або взагалі зникає з нашого життя. І ми повертаємося туди, де були на самому початку та стаємо тими, ким були колись. Зневірюємося, втрачаємо запал до життя і удосконалення.

Подібно як апостоли, ми починаємо ховатися у своїх життєвих сховищах і починаємо боятися цього життя.

А жінки-мироносиці пішли шукати живого між мертвими. Не зважаючи на те, що вони бачили, як ховають Ісуса в гробі, вони все одно прийшли до Нього.

Коментатори Святого Письма кажуть, що жінки не встигли намастити тіло Ісуса, перед похованням, тому хотіли це зробити пізніше. На Сході був звичай, що померлу людину спочатку обмивали, а потім помазували миром. Після того, посудину, в якій було миро, розбивали і уламки укладали разом з померлим у гробі.

І хоч Мироносиці йшли до гробу зовсім не сподіваючись зустрітися з живим Ісусом, однак вони все ж таки пішли до мертвого, який виявився живим.

Сьогодні мироносиці подають нам одну важливу мудрість: «те, що для нас є найдорожчим, ніколи не вмирає».

Якщо щось в цьому житті є для нас важливим, ми ніколи, за будь-яких обставин, не повинні вважати це остаточно втраченим.

Ми втрачаємо якусь цінність лише тоді, коли починаємо вважати її втраченою.

В більшості випадків, це не цінність зникає з нашого життя, а ми віддаляємося від своєї цінності.

Давайте сьогодні припустимо, що розголошення Воскресіння Христового, мало залежати тільки від жінок-мироносиць. Воскреслий Христос і сам обʼявлявся апостолам, однак уявімо собі, що сказати їм про це мали тільки мироносиці. Таким чином, якби мироносиці не прийшли тоді до гробу, ніхто б з апостолів так і не дізнався про цю велику подію.

Вони могли побоятися, могли не схотіти знову наповнюватися негативними емоціями та спогадами про страсті Христові. Вони могли знайти для себе багато причин, щоб не йти вже до гробу Господнього. І якби не пішли, не стали б свідками Вокресіння. І ніхто б не розповів про це апостолам.

Однак вони пішли і нас сьогодні заохочують також іти до того, що в нашому житті завмерло.

Якщо ми самі не підемо, то ніхто замість нас цього не зробить.

Це кожен з нас має стати свідком Воскресіння.

Це ми самі повинні переконатися, що цінності нашого життя ще живуть і не вмирають доти, поки ми для них самі не вмремо.

Друга наука, яку подають нам своїм прикладом мироносиці, це уважність і прислухання до вказівок, які підносить нам Бог.

«Чому шукаєте живого між мертвими… – сказали їм ангели. – Його немає тут: він воскрес» (Лк. 24, 5-6). «Але йдіть, скажіть Його учням та Петрові, що (Він) випередить вас у Галилеї: там Його побачите, як Він сказав вам» (Мр. 16, 7).

І жінки побігли. Хоч їх охопив спочатку страх, вони розповіли про все апостолам, які спершу їм не повірили, але потім все ожило і розвинулося з новим запалом і силою Божою.

Наші цінності ми часто до чогось привʼязуємо. Нам здається, що цінність може бути лише в якомусь одному просторі. Зазнавши втрати в цьому просторі, людина рідко коли береться шукати свою цінність в іншому просторі. Втрачаючи щось дороге для нас, нам здається, що ми вже не знайдемо це більше ніде і ніколи.

Мироносиці заохочують нас своїм прикладом, шукати свої цінності в нових просторах. Не знайшовши тіла Ісуса, яке вони хотіли намастити миром, мироносиці почули від ангелів, що Його немає в цьому місці, немає живого між мертвими. Його треба шукати деінде.

Тому і ми, не шукаймо своїх втрачених цінностей лише там, де ми їх втратили. Спробуймо прислухатися до нашого життя, і ми почуємо в ньому Божий голос, який підкаже, де нам шукати те, що ми втратили.

Поряд з нами завжди є ці два ангели Воскресіння.

Один, каже нам, що не потрібно вважати живе померлим, бо життя ніколи не помирає. Померти можемо лише ми, по відношенню до нашого Життя.

Цей перший ангел закликає нас ніколи не вмирати для своїх цінностей. Заохочує нас плекати їх, навіть якщо вони здаються втраченими і похованими.

Другий ангел вказує нам дорогу до віднайдення своїх цінностей.

Певні речі, які ми загубили в одному місці, ми можемо знайти лише на новому. Знайти Воскреслого Христа у гробі неможливо, адже не може бути живого між мертвими. Так само і свої найважливіші цінності ми не можемо знайти на місці втрат.

Другий ангел Воскресіння, зажди вказує нам новий напрямок, куди йти і де шукати своє життя.

Напевно кожен з нас зазнав якихось втрат, невдач і розчарувань. Спробуймо піти дорогою жінок-мироносиць, яка має ці два пункти:

Цінності не вмирають. Вмерти для них можемо тільки ми у своєму серці.

Наші цінності ніколи безслідно не зникають. Їх тільки треба шукати на новому місці. Не на місці втрат, а на місці знахідок.