«Спокій душі» в чернечому ідеалі Святого Василія Великого

Деталі: Категорія: ВАСИЛІЯНСЬКА ДУХОВНІСТЬ; Опубліковано: П'ятниця, 04 липня 2014, 19:14; Перегляди: 3168

alt

Свій високий ідеал аскетичного життя, що його називає «правдивою філософією», Святий Василій опер на повний спокій душі. Цей спокій душі, як його розуміє Василій Великий, має в собі повну свободу від турбот цього світу (зовнішній елемент) і повний контроль над пристрастями (внутрішній елемент). Тільки тоді, мовить святий Отець, коли «розум не розсівається на зовнішнє оточення і не розгублюється, а радше підноситься до розважання про Бога», аскет зможе осягнути свою ціль.

Щоб досконало жити, людина мусить злучитися з Богом, тобто постійно звертати свій ум до Бога й призадумуватися над ділами Божими. Тому головна обставина духовного життя – спокій душі. Його найлегше можна осягнути на самоті, де, – як каже Святий Василій Великий, – людина памʼятає «про одне потрібне» (Лк. 10:42) і змагається за набуття вічних благ.

Щоб вічно памʼятати про Бога й живити свою душу бажанням вічних благ, аскет повинен вчитуватися й розважати над Святим Писанням, що завжди підносить серце людини до Бога й молитовної злуки з ним. Перебуваючи на молитовній самоті з Богом, християнин мусить уважати на свої розмови та свою поведінку, щоб не заколочувати внутрішнього спокою душі. Він повинен завжди й усюди практикувати чесноту покори, навіть у своїй зовнішній поведінці.

Василій вчить, що кожен аскет повинен бути розумно поміркованим щодо потреб тіла (одягу, їжі, відпочинку тощо), аби тим послаблювати тілесні пристрасті й допомогти душі легше зноситися до Бога. Ось зміст та ідеал аскетичного життя, який дуже влучно описав св. Василій у листі до свого друга Григорія:

«Ти кажеш, що вигляд місцевости не має великої ваги, аби надихнути твою душу провадити разом з нами життя, заки ти не довідаєшся дещо про його спосіб і порядок. Це справді притаманне твоєму мисленню і гідне твоєї душі, яка легковажить собі земні речі, порівнюючи їх з обіцяним нам вічним щастям.

Я ж покинув життя в місті як нагоду до постійного зла, однак ще й досі не спромігся покинути себе самого.

Та мені аж соромно писати, що я роблю сам у цій самоті вдень і вночі. Я ж покинув життя в місті як нагоду до постійного зла, однак ще й досі не спромігся покинути себе самого. Що більше, я став подібним до тих, що не почувають себе цілком добре на морі й слабують, бо не привикли до плавання. Вони невдоволені великим кораблем, бо ним дуже кидає і тому переходять на байдак чи човен, де й далі слабують і зле почуваються, бо несуть за собою нудьгу й слабість. Так і з нами.

Ми всюди носимо з собою вроджені пристрасті й нас мучить той самий неспокій душі, так що невелика нам користь з того відлюддя. То що ж нам треба робити і як іти за тим, що веде нас до спасіння? А ось що: Коли хтось, – каже Христос, – хоче йти за Мною, нехай відречеться самого себе, візьме хрест свій і йде за Мною! (Мт. 16:24).

Нам треба заховати свій розум у спокої, бо як око, блукаючи туди й сюди, не може ясно бачити перед собою предмети, так і розум людини, якщо безліч світових турбот його розсіває, неспроможний докладно приглянутися до правди.

Хто, наприклад, ще не взяв на себе обовʼязків подружжя, того постійно непокоїть непогамована пожадливість, важкі до поконання пристрасті та злощасна любов. А того, хто вже звʼязаний подружжям, гнобить інша навала турбот. Коли, скажімо, немає дітей – бажання потомства; як діти є – журба за їхнє виховання, турбота про жінку, дім, лад на службі. А ще непокоять шкоди з невдалих контрактів, колотнечі з сусідами, процеси на судах, небезпечний ризик у торгівлі, клопоти з господаркою тощо. Кожна днина приносить щось таке, що каламутить душу. Ночі ж переймають журби дня і непокоять наш розум подібними снами.

Покинути світ – це не тільки віддалитися від нього тілом, а й відірвати душу свою від тілесних пожадань.

На все це лиш одна рада – усунутися цілковито від світу. А покинути світ – це не тільки віддалитися від нього тілом, а й відірвати душу свою від тілесних пожадань, залишитись без міста, без дому, без власности, без товариства, без майна, без засобів до життя, без торгівлі, без людського мудрування, а натомість – бути готовим прийняти до серця науку Божу, всю мудрість її.

Приготування ж серця – це звільнення його від поганих звичок. Навіть на воску годі щось написати, поки не зітремо того, що на ньому було написано раніше. Подібно і в душу годі нам вложити правди Божі, якщо наперед не усунемо з неї тих упереджень, що в ній повстали із призвичаєння до лихого. У цьому чимало помагає нам самота. Вона втихомирює наші пристрасті і дає нагоду розумові викоренити їх цілковито з нашої душі. Усмиривши диких звірів, можна їх цілковито перемогти; так і пристрасті – гнів, страх, смуток – ці отруйні лиха душі, приспані спокоєм самоти й нерозбурхувані постійним подразненням, слабнуть, тож наш розум може легше перемогти їх.

Тому місце нехай буде таке, як оце наше – відокремлене від людей, щоб ніхто зі сторонніх не переривав постійности духовних вправ.

Аскеза побожности годує душу знеслими думками. Що ж дає більше щастя, ніж наслідувати на землі ангельські хори й раннім ранком спішити на молитву, щоб гимнами й піснями величати свого Творця? А коли вже сонце ясно засвітить – братися до праці, якій усюди товаришує молитва, і піснями, наче сіллю, заправляти свої заняття? Сама мелодійність гимнів викликає у душі веселий і радісний настрій.

Тому спокій є початком очищення душі. Язик тоді не говорить про людські справи; очі не зупиняються на принадних і гарних постатях; через слух не входить до душі таке, що ослаблювало б її силу, бо не слухаємо мелодій для приємности, ані дотепних бесід людей, що побуджують до сміху – все це звичайно ослаблює постійність душі. Коли ж розум не розсівається на довкілля і своїми почуваннями не губиться у матеріяльному світі, то входить сам у себе й звідти підноситься до розважання про Бога. Відтак, опромінений світлом Божої краси, він забуває навіть про свою природу й не дозволяє своїй душі турбуватися ані їдою, ані одежею, але, вільний від дочасних турбот, усією своєю силою набуває вічні блага, тобто: стриманість і мужність, справедливість і розсудливість та інші чесноти, повʼязані з ними. Спокій ума піддає нашій душі теж спосіб, як нам найліпше виконати всі обовʼязки життя.

Найліпша дорога до пізнання своїх обовʼязків є роздумування над богонадхненими Писаннями. У них бо містяться вказівки для добрих діл; змальовані постаті блаженних мужів, наче живі ікони, повні Божого життя, щоб ми наслідували їхні добрі діла. І коли хтось спостереже, що йому чогось бракує, нехай старається наслідувати їх, нехай черпає з них (св. Писань), неначе з якоїсь спільної лікарні, відповідний лік на свою (душевну) недугу.

Навіть на воску годі щось написати, поки не зітремо того, що на ньому було написано раніше. Подібно і в душу годі нам вложити правди Божі, якщо наперед не усунемо з неї тих упереджень, що в ній повстали із призвичаєння до лихого.

Отож хто любить невинність, хай часто перечитує історію Йосифа, роздумує про неї і від нього навчиться стриманости, не забуваючи теж, що Йосиф був не тільки стриманий щодо розкошів, а й постійно схилявся до чесноти. Мужности хай навчиться від Йова, який не змінився і зберіг рівновагу духа навіть серед важких життєвих допустів, коли за одну мить з багача став нуждарем, а з батька любих дітей – бездітним. Що більше, він навіть не розсердився на своїх приятелів, що прийшли його потішити, а замість того тільки докоряли йому, збільшуючи тим його біль. Коли хто бажає стати лагідним чи великодушним, щоб з великим запалом духа поборювати гріх і одночасно бути ласкавим супроти людей, той хай повчиться у Давида, завзятого у воєнних трудах, а притім лагідного й непоквапного до гніву, коли йшлося про помсту над ворогами. Таким був і Мойсей, що виступив з великою силою духа проти тих, що згрішили проти Бога, а наклепи проти себе зносив з великою лагідністю в душі. Як малярі, що копіюють образ, часто споглядають на нього і стараються відтворити його характер і риси, так само і той, хто хоче стати вповні досконалим у чеснотах, повинен часто споглядати на життя Святих, немов на живі образи і, наслідуючи їх, повинен старатися здобути собі їхню доброту.

Після читання (Святого Писання) настає молитва, що чинить душу, в якій уже розбудилась любов до Бога, жвавішою та міцнішою. Добра є та молитва, що піддає душі ясну думку про Бога. В цьому саме криється те мешкання Бога у нас, тобто памʼять про приявність Господа у нас самих. Так стаємо храмом Божим, якщо тільки нашу памʼять не одвертають від Бога земні турботи, а пристрасті не збурюють нашого ума. А хто любить Бога й утікає від усього мирського, той звертається цілим своїм серцем до Господа, проганяє з нього пристрасті, які спокушають його до нестриманости, і триває у вправах, що ведуть до чеснот.

Передусім нам треба уникати нерозважности у розмовах, тобто запитувати – без сварливости, а відповідати без зарозумілости; не перебивати, коли хтось говорить про щось добре і не накидатися на нього, щоб вивищитись собі; також слід зберігати міру в говоренні й слуханні, без сорому приймати напімнення, а інших поучати без заздрости. Коли хтось навчився чогось від когось, не критися з тим, як це роблять жінки-покритки, підкидаючи іншим незаконних своїх дітей, а вдячно визнати, хто є батько поучення. Також голос треба використовувати помірковано, щоб через зниження він не губився, а занадто піднесений не напрягався. Найперше треба подумати, що маємо говорити, а щойно тоді говорити.

З людьми будь чемний і ввічливий, у розмові милий. Не старайся приподобатися іншим дотепами, але старайся бути корисним лагідними напімненнями. Завжди уникай грубости, навіть коли треба когось картати. Бо коли ти, напоминаючи, понизиш себе, тоді той, що потребує лікування, прийме його. Часто корисним є той спосіб напімнення, що його вжив пророк супроти Давида, коли той згрішив. Він засудив царя не від себе, а навіть йому подав приклад іншої особи і тим його самого поставив суддею власного гріха. Коли Давид видав присуд сам на себе, не міг уже гніватися на того, хто скартав його.

Покірливому і розкаяному настроєві відповідає сумне і вниз, до землі, опущене око, нечепурний вигляд, ненамащене волосся, вбога одежа. Годиться, щоб на нас самочинно виявлялося те, що роблять у жалобі ті, що сумують. Хітон має бути стягнений поясом: ані не вище стану, бо то по-жіночому, ані не дуже свобідно, щоб ряса спадала занадто вільно, бо це завигідно.

Сон має бути легкий і неглибокий, що вже з своєї природи відповідає поміркованій дієті; його треба умисно переривати старанням про важні справи, бо дати опанувати себе глибокому сну й тим цілковито позбавити свої члени відчуття, означає дати доступ нерозумним маренням. Хто так спить, той щодня зазнає смерти.

Хода повинна бути не лінивою, бо це вказує на недбайливість душі; не різкою й гордою, бо це виказує на невмертвлені в ній пристрасті. Ціль одежі одна – бути прикриттям тіла; вона має бути така, щоб її вистачало заразом на зиму і на літо. Нехай вона не буде ані барвистою, ані вишуканою чи мʼякою. Бо в одежі звертати увагу на барву прирівнюється до пустоти жінок, що прикрашають різним квіттям свою голову й волосся. Тому ряса повинна бути груба, щоб крім неї ченцеві не було потрібно ще якоїсь додаткової одежі. Взуття теж має бути дешеве й зручне.

У всьому, як в одежі, так і в харчуванні, слід памʼятати про потребу. Хліб заспокоює голод, а вода гасить спрагу; крім того, страви з городини підтримують силу тіла. Під час їжі не наслідуй зажерливих звірів, а зберігай скромність, лагідність і стриманість. Розум нехай і тоді буде зайнятий Божими справами. Нехай це буде йому нагодою до славословʼя чи природи страв, чи покріплення тіла, що споживає ці страви. Нехай він тоді роздумує, як треба пристосувати різні страви до потреб тіла.

Нехай молитва перед їдою буде гідна Божих дарів, які він дає нам у цю хвилю, а інші зберігає на майбутнє. Моління ж по їді нехай містять у собі подяку за одержані дари й просьбу про обіцяні. Одна година протягом дня нехай буде призначена на їду, щоб так із 24-х годин лиш та одна була присвячена потребам тіла, а під час усіх інших нехай аскет віддається праці для Бога.

Те, що для інших – ранок, для аскетів – північ.

Сон має бути легкий і неглибокий, що вже з своєї природи відповідає поміркованій дієті; його треба умисно переривати старанням про важні справи, бо дати опанувати себе глибокому сну й тим цілковито позбавити свої члени відчуття, означає дати доступ нерозумним маренням. Хто так спить, той щодня зазнає смерти. Тому те, що для інших – ранок, для аскетів – північ. Спокій ночі дає душі найкраще дозвілля, бо ані очі, ані вуха не проводять до серця шкідливих звуків чи образів. А розум, перебуваючи тоді сам-на-сам з Богом, кається у своїх гріхах і думає над тим, як йому найліпше стерегтися зла. При тому випрошує собі у Бога помочі, щоб сповнити те, що собі намітив».

ДЖЕРЕЛО: