Smaller Default Larger

ІСТОРІЯ: «Протоархимандриче звернення на закінчення ювілейного року Добромильської Реформи» − о. Ісидор Патрило ЧСВВ, 1983 р.

 

«Я можу бути спокійний, бо можу собі сказати, що - хоч тільки в малій частині - але Чин буде таким, яким я буду, яким я його зроблю. Він, отже, в великій мірі, більше як деколи може комусь здаватися, буде залежати і від мене: від моєї посвяти та ревности і від моєї праці та трудів. Буде залежний від мене - точно з тими даними, якими Господь мене обдарував, хоч вони, може, будуть значно обмежені; і на цьому місці, де мене поставлять; та виконуючи ту працю, яку мені призначать, хоч вона також, мабуть, буде дуже незамітна, навіть проста й низька та в людських очах дуже неважна».

"Брати! Я не вважаю, що я вже осягнув мету. На одне лише вважаю: забуваю на те, що позаду, і змагаюся до того, що попереду... Женусь до мети, по нагороду високого Божого покликання в Христі Ісусі" /Фл.3,13/.

Це ті слова св. ап. Павла з листа до дорогих йому Филип'ян, які він написав уже з римської в'язниці, отже по багатьох роках свого повного посвяти і трудів життя, наприкінці свого місійного подвигу. Це слова такі повні повчання й заохоти для всіх - у їхніх подвигах: забуваю на те, що позаду, а змагаюсь до того, що попереду!

 

 

  • МИНУЛЕ СТОРІЧЧЯ: - Недавно закінчили ми ювілейні святкування сотої річниці від реформи нашого Чину, і вже вступили в другий рік нового сторіччя. Усі ми брали участь у тих святкуваннях і, по наших силах, старалися додати до них якийсь причинок.

Ми раділи цим ювілеєм, як також усіма ласками й дарами, усіма успіхами, якими Господь благословив нас впродовж усіх цих минулих вже років, від першого до останнього. Вони бо не були легкі, не завжди нормальні. Крім цих перших, прикрих років, в яких молоду громадку нових Василіян супроводжало незрозуміння майже всього нашого загалу, за цей недовгий час матерня Провінція й колиска теперішнього нашого Чину два рази знаходилася у вирі воєнної хуртовини, яка не залишала її збоку. Хуртовина та часто перекочувалась по її просторах, а за останнім разом, назовні, майже зовсім змела її та інші східноєвропейські Провінції з-перед людських очей. І все ж таки ці великі труднощі й супротивності, а навіть воєнні та післявоєнні роки, не змогли уморити того зерна, яке Всевишній посіяв для Себе, бо воно вже виросло й розвинулося у чимале дерево з широкими розгалуженнями, яких не змогла досягнути ворожа рука останніх повоєнних років.

 

 

Чин у своє перше сторіччя не такий сильний, як був передше, але він далі існує і далі сповняє це завдання, до якого його покликали Бог і Церква, і вірить та чекає на ту хвилину, коли свій труд він зможе знову понести до тих Провінцій, які сьогодні безбожні можновладці поставили поза закон. Бо "той, що живе на небі, із них сміється", - співає псальмо писець /2,4/, і "Очі Господні на праведних, вуха його - на їхній заклик" /34,16/.

Тому теж у цьому ювілейному році складали ми окремим способом нашу найщирішу подяку Господеві за всі ті великі ласки та за все благословення, яким Він його так щедро наділяв. При тому ж усі ми теж просили для цілого нашого Чину дальшої Божої опіки і благословення та щоб і ми в ньому, кожний з нас, вірно сповнив ту місію, яку Господь нам доручить.

Бо на самих святкуваннях і навіть «благодареннях» наше завдання не могло б закінчитися. Подібно як св. ап. Павло, - в словах наведених на початку, - ніхто і з нас не зможе ніколи собі сказати, що він уже осягнув мету. Як Апостол, так і ми не сміємо вдоволитися тим, що позаду, хоча б воно було і величне і світле, а змагатися за те, що ще перед нами. Бо як добрі діти в кожній родині живуть усіма її радощами і смутками й ніколи не жаліють для неї своїх трудів, так і ми повинні жити для нашого Чину, нашої духовної родини, і в ньому та для нього завжди бути готовими на всі труди, яких буде він сподіватись від нас - усі роки, які ще перед нами.

 

 

  • НАШЕ СТОРІЧЧЯ: - Усі ми ще минулого року започатковували це нове сторіччя, яке перед нами. Воно наше, бо в ньому ми живемо і працюємо. Не всі, але багато з нас буде його формувати в оцих найближчих десятиліттях, і дехто ще, завжди виконуючи те саме завдання, допровадить його до найближчого 150-го ювілею.

Яким буде це друге сторіччя, це вже наше сторіччя, яке ми вже започаткували і в ньому будемо для Чину трудитися? Без сумніву, всі ми, кожний з нас, хотів би, щоб воно було світле і славне, - бодай таке, яким було минуле; щоб цей наш Чин далі гарно розвивався, щоб був численний і сильний, гарно працював в усіх доручених йому ділянках; щоб він завжди знаходив признання і вдячність від тих, для кого буде трудитися, а головно, щоб заслужив собі повне вподобання у самого ж Господа, проквітаючи праведністю своїх членів і жертвенною, повною посвяти працею для нашої Церкви та її дітей.

Від кого це буде залежати - чи таким він буде в цьому новому сторіччі, зокрема у найближчих роках і десятиліттях, що перед нами? Це дуже важливе питання, яке нікому з нас не може бути байдужим; і дуже нам залежить, щоб мати на нього якусь відповідь, вже тепер, - щоб спокійніше дивитися перед себе і в ній знаходити заохоту до дальшої праці, та й підтримку у трудах і перешкодах та не одній ще тяжкій хвилині, яких ніколи не бракувало в історії нашого Чину.

 

 

Яким отже буде цей наш Чин в майбутньому,трохи буде залежати від тих обставин, серед яких нам доведеться працювати. А вони можуть бути інакші від тих, які ми знаємо і в яких досі проживали. Самі собою, вони деколи вже можуть бути пригожі, а чи й несприятливі нам. Трохи буде воно залежати від тих зовнішніх, навіть і матеріяльних засобів, якими він зможе користуватися, і не раз також від помочі, яку він знайде в інших, серед свого оточення. - Дещо буде залежати також від настоятелів та їхньої дбайливости і старання.

Але найбільше, найперше, і це ми повинні собі всі сказати - він буде залежати від нас самих, як про це вже коротко згадалося в Посланні з нагоди 100-річчя Добромильської реформи». Закінчивши цей ювілейний рік, добре буде, якщо цю свідомість нашої відповідальності за Чин відновимо в собі і ще по глибимо - і то не тільки загальну відповідальність, усіх разом, але й особисту - мою відповідальність, щоб кожний з нас це усвідомив і сказав собі, що Чин залежатиме вже не тільки від нас, але - від мене, від кожного з нас, зосібна, на своєму місці. Бо Чин - це спільнота членів, які в ній знайшли свою нову духовну родину, яку вони собі вибрали, щоб у ній провести все своє життя. В ньому і для нього вони працюють і трудяться, і від тієї їхньої праці та посвяти він буде залежати: і його число, і вплив та значення, як також усі успіхи та Боже благословення. Отож доля нашого Чину залежатиме від нас, усіх разом. Але про інших я не можу говорити й за нікого не можу ручатись. Це можу зробити тільки за себе. І тому кожний з нас повинен собі сказати; Доля Чину буде залежати від мене, від того, яким я буду і яким я його зроблю. Бо від інших ми можемо тільки чогось сподіватися, але яким хто буде, це вже від нас не залежить. За нікого я не можу говорити і за нікого не відповідаю, тільки за себе самого, бо в рамках своїх можливостей, я буду ТАКИМ, яким сам захочу. Це в моїх силах, і ніхто в цьому не може мене стримати, ні перешкодити. Без сумніву, у великій мірі, найбільш з усього ми теж залежні від усіх дарів природи і дарів ласки, які ми від Бога вже отримали, і які Він нам приготував у майбутньому.

 

 

Але, остаточно все, кожний наш акт підкоряється нашій волі, якої ніхто ні до чого не може змусити, ані від нічого відмовити та відтягнути - бо він, наш акт, залежний виключно від нашого власного вибору і нашого рішення, отже - від нашого власного Я. Тому теж від мене залежить мій Чин, до якого належу. Я - його складовою частинкою, і в мені він повністю буде такий, яким я буду. І чим більше буде таких, як я, тим більше і він буде до них подібний. А коли такими - добрими чи злими - будуть усі, таким буде цілий наш Чин. Тому ніхто з нас не має чого лякатися за своє майбутнє. Я можу бути спокійний, бо можу собі сказати, що - хоч тільки в малій частині - але Чин буде таким, яким я буду, яким я його зроблю. Він, отже, в великій мірі, більше як деколи може комусь здаватися, буде залежати і від мене: від моєї посвяти та ревности і від моєї праці та трудів. Буде залежний від мене - точно з тими даними, якими Господь мене обдарував, хоч вони, може, будуть значно обмежені; і на цьому місці, де мене поставлять; та виконуючи ту працю, яку мені призначать, хоч вона також, мабуть, буде дуже незамітна, навіть проста й низька та в людських очах дуже неважна. - Як усі ще добре собі пригадуємо, недавно /16.Х.83/ відбулася канонізація - піднесення на престоли, капуцинського ченця, св. Леополда Мандіча, заледве 40 років після його смерти. Він, по-людському судячи, був одним із найбільш упосліджених в цілому Капуцинському Чині. Він, як сказав Св. Отець у своєму слові після канонізації, був наче те дерево, якому пообтинали все гілля, на якому залишився сам тільки стовбур, бо з природи був він дуже бідно й скупо обдарований. Малий зростом, заледве 1м,35цм, ще й з поганою вимовою, він до нічого не надавався. Призначили його тільки сповідати. І єдино це він робив усе своє життя - нічого іншо-го. І там, у тій сповідальниці ,він став окрасою усього свого Чину, більше від усіх тодішніх настоятелів та інших поважних урядовців. Його вклад у скріплення та розвиток свого Чину напевно був значно більший від усіх його співбратів, які в тому часі, на думку загалу, виконували куди важливіші праці.

Подібною окрасою для того ж Чину став останньо братчик Єремія з Волощини. Був він беатифікований дня З0.X.1983. А не вмів ані читати, ані писати. Став особливою окрасою, віддаючи найнижчі послуги своїм хворим співбратам.

Разом з ним беатифіковано і молодого священика Домініка Ітуррате, який став святим у школі і над книжкою, бо Господь покликав його до Себе зараз же по свяченнях, навіть не закінчивши своїх студій.

І вони в житті не зробили нічого великого; все ж таки зробили дуже багато і, без сумніву, більше від усіх своїх сучасників спричинилися до розвитку свого Чину.

- І ми, кожний з нас, коли це усвідомимо і, не чекаючи на інших, ані на будь-кого оглядаючись, докладемо всіх старань, щоб у нас самих наш Чин був досконалий і святий, щоб він блистів праведністю і був багатий трудами та самопосвятою. І таким він напевно буде. Це лежить у рамках наших спроможностей, без огляду на те, якими будуть наші природні обдарованості, і це ми можемо здійснити. Буде між нами таких багато - то й більш подібним до них стане наш Чин.

 

 

  • ПОСВЯТА ОДНОМУ БОГОВІ: - 3 нагоди ювілейних святкувань і в нас, певне, були такі побажання для нашого Чину, і напевно було й далі ще є щире бажання, щоб він у всіх, у кожному з нас, якнайкраще проквітав. По закінченні всіх урочистостей, коли в порівнянні з ними, настали звичайні будні, ми напевно поставили собі оце запитання: Що з них залишиться, який буде успіх з усіх наших переживань і тих найкращих плянів та постанов, яких напевно у нас не бракувало? Можемо на них покладатися і укладати на них для Чину його майбутнє? - бо знаємо, що вони самі - без значення, якщо залишилися б тільки у сфері думки і не були ніколи переведені в щоденне життя. А воно часто трапляється, що на самих гарних постановах, які не багато нам коштують, так і залишається, бо легко про них забуваємо і так часто й свідомо їх залишаємо поза собою: бракує нам сили духа і витривалости, щоб їх зреалізувати. Нічого в цьому дивного. І сам св. ап. Павло скаржився на слабкі свої сили, бо бажання,- як пише він у листі до Римлян /7»18/, - добро творити є в мені, а добро виконати, то ні, бо коли я хочу робити добро, зло мені накидається. І все ж таки, незважаючи на це, він наполегливою працею дійшов до того, що міг про себе сказати? "живу вже не я, а живе в мені Христос" - писав він у листі до Галатів /2,20/.

Як зумів він, незважаючи на несприятливі обставини, які схиляли його до зла, дійти до такого стану, щоб могти про себе сказати такі слова? А за ним - як і нам дійти до того, щоб також на це спромогтися, та щоб слова ті відповідали дійсності? - на це сам св. ап. Павло дав нам відповідь у своїх листах і багато разів; це стало для нього можливе, бо Христа він поставив у цілому житті на першому місці і поза Ним ніщо не могло з Ним рівнятися. Найбільш промовисто зробив він це, наче на сповіді, у найбільш довірливому листі, наче від батька до улюблених дітей, що його написав він до Филип'ян. Ось його власні слова, які стали його девізом і програмою цілого його життя:

"Що було мені зиском з-за Христа, я вважав за втрату. Ба більше: я вважаю за втрату все задля найвищого спізнання Христа Ісуса, Господа мого, заради якого я все втратив і вважаю за сміття, аби Христа придбати, і опинитися в Ньому… з праведністю, що від Бога - від віри, щоб спізнати Його і силу його воскресіння і участь у його муках, уподібнюючись Йому в смерті, щоб якось осягнути воскресіння з мертвих..." /3,7-11/. Тому зараз же після того подає вищенаведені слова: "забуваю на те, що позаду, і змагаюсь до того, що попереду" - до мети Божого покликання в Христі Ісусі /13-14/.

 

 

Таке його основне ставлення до Христа-Бога, напевне і для нас спроможне стати потужним засобом, щоб завжди живою і діючою втримувати наснагу нашого посвячення Богові, а з ним і те наше бажання, щоб Чин у мені, і в кожному з нас, повсякчас гарно розвивався і завжди був здоровий та міцний, і перед Богом і перед людьми. Бо Він - Христос Бог, незмінно повинен бути початком, основою і метою всякого Богу посвяченого життя. І цей ідеал повної посвяти Богові завжди треба нам мати перед очима і ним та в ньому його оновляти і скріпляти. Бо, як вогонь з часом починає пригасати, якщо його не підсилювати,так воно буває і з нашим запалом, яким повинні палати наші серця у відношенні до нашого Господа Бога.

Недавно /29.Х.83/ теперішній Св. Отець звернувся ось такими словами до прочан, що прибули з нагоди Ювілейного Року: «Як це дуже влучно окреслив ще Папа Пій XII, найбільшим гріхом сьогоднішнього суспільства є затрата відчуття гріха, яка настала із затратою відчуття Бога, з чим зникла теж основа до пошанування людської гідности".

Про цю затрату чи загублення Бога дуже часто згадувалось на останньому Синоді Єпископів - як причину затрати всіх духовних вартостей і релігійних зобов'язань, бо вони тісно з собою в'яжуться, і поза Богом нема нікого, хто міг би нам їх накласти.

Про затрату відчуття Бога, серед нас не можна б говорити, хоч вона закрадається теж і до церковних кіл. Але про зменшення того відчуття можна і треба нам самим і собі самим бити на тривогу, бо ж воно й нам загрожує, якщо будемо неуважні. Це не є жодна новість, бо так було й передше, в давніших часах, тільки сьогодні воно більше поширене, навіть подекуди - модне, і тому для нас більш загрозливе. Статистика повинна б і нас насторожити, бо ці числа взяті і з-посеред нас, і вони нам також не чужі.

А тим часом відповідь правдивих шукачів правди, філософів, є та сама, що й у Св. Письмі: одинока мета людини, як пише останньо один із них, це осягнення щастя - правдивого, непроминаючого, а такого ніде нема - воно тільки в Бозі... А тут на землі, людина живе, як на вигнанні... в очікуванні на поворот до батьківщини, серед безустанних і квапливих пошуків за щастям, тобто за Богом, бо правдиве щастя - тільки в Ньому.

Тому цей ідеал нашої повної посвяти Богові, як Альфі й Омезі - початкові й меті нашого буття, та Його св. справам, треба нам завжди тримати високо, щоб він нам просвічував і потягав до трудів; щоб ми ніколи не вдоволилися тільки до конечного - того від чого вже не можна відмовитись, що мусимо зробити. Ніколи нашим ідеалом не сміє бути те, що найлегше і вимагає найменше зусилля. Нижче нашої гідности було б, якщо ми вже вранці чекали б на вечір і не докладали всіх зусиль, щоб кожний наш день і кожна наша година були виповнені якимсь добром і чимось корисним. "Робім добро без утоми", - заохочує і нас св. ап. Павло в листі до Галатів /6,9/, бо "що хто посіє, те й жатиме". У цьому хай нам присвічують усі наші попередники, які палали такою ревністю і в праці над освяченням власним і своїх братів, для яких трудилися.

Віддавшись Богові і Його справам, не сміємо шукати насамперед себе ні своїх догід чи інтересів -перед Богом та понад Його справи. Це має значення для всіх людей, а тим більше - для нас, що пішли за Христом, бо тоді до нас треба б прикласти Його слова, що "хто поклав руку на плуг і оглядається назад, не здатний до царства Божого" /Лк.9,62/.

Так само великим і, може, ще більшим пониженням та нерозумним обезцінєнням нашої посвяти було б якби ми її сповняли для людського ока, щоб почути від них більше признання чи похвалу, бо це означало б, що ми залишили Бога і перейшли на службу людям, а жодна людина не є достойна такої нашої посвяти, і, поза Богом, ніхто з них неспроможен нам за неї віддати належну заплату.

 

 

  • НАЙПЕРШИЙ НАСТОЯТЕЛЬ: - Всі ми схильні до такого приниження нашого ідеалу. Над цим не треба нам трудитися, бо до цього тягне нас сама природа, і легко та швидко до цього можемо скотитися, якщо не будемо уважні. Щоб себе захоронити перед такою небезпекою і всецілою втримати нашу посвяту, від якої залежатиме також майбутнє нашого Чину - про ще одне слід нам завжди пам'ятати і це мати в глибині нашої свідомості, а саме: що Бог є нашим ПЕРШИМ і НАЙВИЩИМ НАСТОЯТЕЛЕМ.

Така свідомість, може, найкраще з усього допоможе нам завжди живими і діючими зберігати наші ідеали. Бо ж не для настоятелів ми прийшли до монастиря, і не для них ми в ньому трудимося та змагаємо за досконалість, а тільки, безперечно, - для єдиного Бога ми це зробили. Ради Нього одного ми пішли за Його голосом, який нас вибрав і покликав. Тільки ради Нього ми залишили на світі все - великі і цінні для всіх добра - і вибрали нелегкий спосіб посвяченого Богу життя: для того, щоб Йому краще служити і знайти в Ньому його уподобання. Йому, одному тільки Богові, ми склали наші обіти, і тільки ради Нього ми зреклися тих цінних зрештою, але проминаючих, дібр, і Йому одному обіцяли віддати та посвятити все наше життя.

Тому Він - наш найперший і найвищий Настоятель, понад усіх інших; і для всіх - і тих, що самі для інших є такими настоятелями.

Земні настоятелі діють тільки в Його заступстві, і по-людському, отже в дуже недосконалий спосіб. Вони, найперше, самі обмежені своїми даруваннями, якими рідко коли можуть іншим заімпонувати, а цілком певно неспроможні цього здійснити перед усіма. - Вони також самі слабі й недосконалі, як усі інші. Силою свого обов'язку вони деколи мусять інших поправляти, хоч свідомі того, що й вони не без браків. Не легко таке напімнення ні давати, ні його приймати, а було б воно зовсім неможливе для обох сторін, якщо самі настоятелі мали б для інших бути взором і єдиною нормою їхнього життя.

Усі земні настоятелі ще й тому дуже бідні, бо ніхто з них не може ніколи нам належно заплатити й винагородити за всі наші труди та посвяту: не мають чим; а крім того, ніхто з них, по справедливості, неспроможен нам заплатити те, що ми заслужили, бо в великій більшості назавжди остануться для них незнаними багато з наших вчинків, і добрих і недобрих.

До настоятелів належить дбати про лад. У цьому вони нам можуть бути, в деякій мірі, помічні, бо перед ними і в їхній присутності все буваємо більш уважні. Але самі вони з цим ніколи не дали б собі ради. Як знаємо, хто захоче, без великого труду зможе оминути їхню увагу чи перед ними окритися.

Усі наші спільноти, отже, були б дуже бідні, якщо б нашими настоятелями були тільки люди. Але, на щастя, так воно не є. Всі наші доми, більші й менші, навіть резиденції з одним лише жителем, мають ще іншого Настоятеля, який доповнює всі браки тимчасових його заступників-відпоручників. Він -всюди присутній, в кожному домі і завжди з нами: на кожному місці, що б ми не робили, куди б не поїхали і де б не перебували. /Пс.139/.

 

 

Перед Ним, намарно хтось намагався б окриватися: перед Ним немає нічого закритого. Св. ап. Павло пише: "Нема створіння, скритого від нього; все оголене і явне перед очима того, кому ми маємо звіт дати" /Євр.4,13/.

Він, отже, завжди з нами - день і ніч, і кожної хвилини. Тому знає нас докладно такими, якими ми справді є, а не якими, може, ми іншим видаємося.

І знає Він кому був присвячений кожний наш день та кожна хвилина: Йому чи комусь іншому? Знає також якими були наші молитви, як і чим були виповнені всі наші дні та якими ми були в церкві й у келії, в школі й на вулиці, і на кожному кроці.

Про це треба нам завжди пам'ятати. І тому все для Бога робити, як закликає нас св. ап. Павло в листі до Коринтян: "Чи їсте чи п'єте чи що іншого робите, все робіть на славу Божу" /І:10,31/.

У Ньому теж, ніколи не забуваймо, ще й повнота всіх ласк і сили, яких ми будь-коли потребуватимемо, і їх Він ніколи не відмовить тому, хто їх у Нього буде шукати і просити. І єдино Він за все нам у повні та щедро винагородить, навіть за те, про що ми самі вже, може, давно забули.

Це той Настоятель, який нас до цієї спільноти покликав і який нас у ній тримає. Тільки Тому Настоятелеві склали ми всі наші обітниці й зобов'язання, і для Нього одного ми в ній трудимося і працюємо та від Нього одного чекаємо справедливої нагороди і заплати, яку Він дасть кожному докладно і згідно з його заслугами.

Ця свідомість і переконання довгими роками підтримували і берегли в окремий спосіб сотки наших братів, які в останніх часах, і теж давніше, знайшлися поза монастирями і без близьких настоятелів та навіть без присутности своїх співбратів. Тільки пам’ять про цього Найвищого Настоятеля додавала їм сили витривалості, щоб навіть у найважчих обставинах і небезпеках не хитатися, але зоставатися повністю вірними своїм зобов'язанням, хоч це не раз вимагало від них геройських зусиль, бо часто довгими роками бували вони ще й без священика й св. Тайн.

 

 

  • ЮВІЛЕЙНИЙ РІК ВІДКУПЛЕННЯ: - Свідомість того, що Бог повсякчасно з нами, не десь далеко, а цілком близько, бо за словами св. Письма, "в Ньому ми живемо і в Ньому рухаємося", та що Йому ми служимо і Він - наш Настоятель та наша нагорода, нехай завжди живою зостанеться в кожному з нас - завжди і всюди, і кожної хвилини. Таке усвідомлення нашого прямого і безпосереднього відношення до Бога теж і нам потрібні, як це часто пригадували Отці останнього Синоду Єпископів /28.9. - 29.10.1963/, який увесь час присвятив одній лише справі: поворотові до Бога. - Поворот до Бога - це також перша ціль цього "надзвичайного ювілейного року", що його сам Папа пов'язав із цьогорічним Синодом. До такого повороту закликає він усіх, також монахів та монахинь, які вибрали собі зокрема Богу посвячений спосіб життя, бо й вони його потребують і все будуть потребувати. Тому і їх Св. Отець закликає до пильної участи в ювілейних практиках покаяння, яке має на меті не що інше, а тільки якнайдосконаліше навернення або поворот до Бога, щоб дедалі більше наближатися до Нього.

Крім того, в Римі - як певно вже теж знаємо - дня 2 лютого 1984 р. Св. Отець очолить спільні ювілейні моління всіх ченців і черниць, що при тій нагоді складуть на його руки віднову своїх св. обітів.

До цих ювілейних молінь, за бажанням Св. Отця, цього ж дня повинні, по змозі, включитися всі монахи. Ті, що не зможуть взяти участи в Римських святкуваннях, таку прилюдну ювілейну програму з відновою обітів повинні зорганізувати на місцях, по своїх країнах, щоб - як сказано з повідомленні - всі взяли участь у таїнстві Відкуплення і в новому усвідомленні важливости й значення посвяченого Богу життя.

Хай, отже, ці ювілейні моління та практики і нам допоможуть те усвідомлення вчинити якнайбільше живим, бо воно напевно кращою і повнішою вчинить також і нашу посвяту, і нашу вірність та службу для Бога - того Першого Настоятеля, який ніколи не залишить нас самих.

Боже благословення буде тоді над нами, не забракне нам тоді Його ласки, ані сили, і тоді також запевненим буде майбутнє нашого Чину і його розвиток та успішність його місії, для якої Він нас покликав - на Свою славу, для нашого освячення і для праці над спасінням довірених нам наших братів.

 

Рим, 15 вересня 1983.

о. Ісидор Патрило, ЧСВВ - Протоархимандрит

 

  • Матеріали: Архів Василіянського монастиря у Глен Кові, США.
  • На фотографіях: Василіяни у Добромильському та Лаврівському монастирях в 1935-36 рр.
  • Зібрав та упорядкував о. Франціск Онисько ЧСВВ.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Агрегатор новин

Історія ЧСВВ OSBM

Історія Провінції

Історія монастирів

Помʼяник Провінції