Smaller Default Larger

Богослуження – місце виховання монашої ідентичності

(заключний документ першої сесії собору монашества УГКЦ «Преображення у Господі»: Ідентичність монашества в покликанні і служінні УГКЦ. Розділ ІII)

Між богослужбовим характером монашого покликання і богослуженням Церкви є безпосередній зв’язок. Він полягає в спільній меті – і в монашестві, і в богослужінні Бог є на першому місці, а людина перебуває «в тіні крил Господніх». 

  • На фото: Василіянський храм у м. Бучачі

 

БОГОСЛУЖЕННЯ – МІСЦЕ ВИХОВАННЯ МОНАШОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

 

Між богослужбовим характером монашого покликання і богослуженням Церкви є безпосередній зв’язок. Він полягає в спільній меті – і в монашестві, і в богослужінні Бог є на першому місці, а людина перебуває «в тіні крил Господніх». Не є таємницею, що в пробудженні багатьох монаших покликань величезну роль відіграла глибока участь майбутніх монахів у богослуженнях, до яких зазвичай зараховують як звершення святих таїнств, зокрема, Пресвятої Євхаристії, так і участь у спільних молитвах у конкретні пори доби.

Роль і значення богослужень для монашества не обмежуються пробудженням покликань. Адже розпочавшись, покликання потребує зростання і поглиблення, щоб, врешті-решт, виповнити всі життєві горизонти людини.

Монаша ідентичність невід’ємна від християнської. Вона є повнотою християнства через відважне щоденне практичне життя. Тому для зростання монашого способу життя мають стрижневе значення три таїнства християнського втаємничення – хрещення, миропомазання та Пресвята Євхаристія. Через них увиразнюється виховна дія Святого Духа – педагога (гр. παιδαγωγόϛ; – путівник, провідник) до Христа. Сила дії благодаті хрещення не зводиться лише до моменту, під час якого відправляється Чин таїнства хрещення. Всі богослужбові дії виражають через зовнішні знаки правду про те, що «діється» в людині з цієї миті «нині і повсякчас, і на віки віків». А діється процес занурення в Пасху-Христа через смерть «старої людини» і життя «нової» – Христа в нас (див. Рим. 6, 1-72). Благодать воскресіння діє Духом Святим, постійно очищуючи невідповідні християнству поняття. Цей самий Дух сприяє очищенню наших упереджень і стереотипів про монашество, які побутують у «світі цьому». Саме ця благодать хрещення створює передумови для пробудження перших думок про монашество як прийнятний спосіб здійснення життєвого покликання.

Дія благодаті просвічення Святим Духом, переданої в Чині таїнства миропомазання, проявляється в розумінні краси та величі монашого служіння Богові (богослуження), вираженого в словах Христа: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мр. 8, 34), а також слів: «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?» (Мр. 8, 36). А ще Христос сказав знаменні слова про скопців заради Царства Божого, додаючи, що слова ці – для тих, хто «може збагнути» (Мт. 19,12). Дозрівання до служіння Богові не зі свого, а з Його погляду, до виконання в житті не своєї, а Його волі, – це і є глибинний сенс помазання миром, яким Господь призначив нас до богослуження, – бути «царським священством». Монах – той, хто благодаттю Святого Духа «вмістив» найглибший сенс життя як виняткового служіння Богові.

Божественна літургія – це унікальний «час правити Господеві», коли Господь править нами в своєму «Благословенному Царстві», причащаючи до нього через Тіло і Кров Христа. Ми ж стаємо «громадянами Царства» Духом Святим, котрий сходить «на нас і на передлежачі дари». Під час Божественної літургії ми зростаємо разом із Христом, беручи участь у Його Різдві (Проскомидія), причащаючись Його словами (Літургія оглашенних), а тоді – Тілом і Кров’ю (Літургія вірних), щоб, співстраждаючи й помираючи з Христом, ми мали участь у Його воскресінні й прославленні, все більше обожнюючись і преображуючись «від слави в славу». Ми, отже, причащаємося до самої суті монашества як дарування себе самих Богові для спасіння світу. Виховання монашої ідентичності через причащання до неї є найуспішнішою формою виховання, бо дозволяє максимально наблизитися й уподібнитися до божественного Вихователя, стати з Ним як одне Тіло, зробити Його думки і почування своїми власними (див. Флп. 2, 5). Святий Дух виразними й одночасно таїнственними знаками позначив наш життєвий шлях, осягати який ми покликані щоденною молитвою і працею. Саме через них (ora et labora) ми присвоюємо і практично втілюємо «таїнство» монашества, в котрому Христос сходить до глибин нашої людської немочі, щоби підійняти нас до вершин Божого життя.

 

  • Молитовне правило – вихователь монашої ідентичності

Монаше життя не тільки вважається найвиразнішим виявом християнства, але є ним практично. Свою християнську ідентичність монашество переживає насамперед через молитву, укладену в правило (lex orandi). Це правило містить християнський погляд на Бога, людину і світ. Монашество київської традиції використовує Часослов, у якому зафіксоване «правило молитви» візантійської традиції.

Молитвою охоплюється доба – символічна «одиниця виміру» життя людини, а в цій добі – все, чим займається людина: праця, відпочинок, їжа, сон. Вся людська діяльність освячується і стає богослуженням.

Молитовне правило інтегрує людину всередині неї самої, інтегрує людину зі спільнотою й інтегрує спільноти між собою. Спільна молитва стане найвагомішим чинником об’єднання всіх Чинів і Згромаджень нашої Церкви. Вона приносить різним монашим спільнотам відчуття єдиної ідентичності і посилює його.

Книга Часослова містить максимальне, або повне молитовне правило, до якого монаша спільнота приходить не відразу. Зрештою, йдеться не тільки про монашество, адже весь Божий люд щоденно відмовляє посильну частину молитовного правила – хоча б у вигляді молитви вранці і ввечері. Розвиток духовного життя проявляється через розвиток потреби в молитві. Що ближче людина до Бога, то більше хоче молитись, і навпаки. Тому вихід на повне молитовне правило означає розквіт християнської і монашої духовності, а тим самим – повноту ідентичності. В Часослові повне правило складається з Вечірні, Повечір’я, Північної, Утрені, І, III, VI, і ІХ Часів і Обідниці. Його відмовляння займає приблизно третину доби, завдяки чому досягається оптимальна пропорція з іншими частинами доби – працею і відпочинком. Гармонійний християнин, тобто ідентичний монах, третину доби (життя) віддає Богові через молитву, третину – ближньому через працю і третину – особистим потребам. Звичайно, не відразу осягається така духовна рівновага, проте прямування до неї є однією з головних завдань монашого життя.

Молитовне правило Часослова починається від історіоспасительного Початку всього, котрим є Боже слово: «Нехай буде» (Бут.1,3). Дія цього Початку таємнича для людини. Саме тому, згідно з книгою Буття, «і був вечір, і був ранок – день перший» (Бут. 1, 5). День Часослова починається з вечора, а літургійно-молитовно День Господній славиться в Чині Вечірні. Під час неї ми маємо змогу пережити нашу людську гідність Божого творіння, споглянути на себе Божими очима: «І побачив Бог, усе, що створив: і воно було дуже добре» (Бут. 1,31). Чин Вечірні також вводить нас у те, що було втрачене в Адамі, – у мир із Богом, з іншими людьми і зі собою, тобто в рай.

Але Господь не залишив нас і через Обітницю дав надію на перемогу гріха. Цією надією сповнений Старий Завіт – світлий промінь у сутінках поганства. Час до часу на Вечірні читають фрагменти книг Старого Завіту. Так ми стаємо причасниками надії старозавітних патріархів, суддів, царів і пророків.

Зміцнити нашу надію перед ніччю, що насувається, покликаний Чин Повечір’я, де в каноні (правилі) ми переконуємося, що ніколи ті, хто уповав на Господа, не були посоромлені, – чи то Божий народ при переході через Червоне море, чи Йона в череві кита, чи три юнаки у вогняній печі. Так і в труднощах життя – християнська надія ніколи не посоромить.

Конкретними практичними справами, які треба робити по-новому, є споживання їжі й сон. Якщо внаслідок гріхопадіння кожна людина потрапила у залежність від них, то тепер силою молитви Часослова, з надією на Божу силу, ми поступово долаємо цю залежність: від їжі – через аскетичну практику посту, від сну – через чування. При цьому піст, згідно з Часословом, полягає не так в утриманні від їжі, як у прийманні з умертвленням і подякою всього, «що перед нами поставлять». Цього нас навчають молитви «перед» і «після» вечері. Практика чування знаходить своє втілення в Чині Північної, коли силою нічної молитви перемагаємо схильність до сну. Успіхи в аскетичних практиках підтверджують і зміцнюють християнську надію на подолання «старого чоловіка» з його немочами і пристрастями.

Також «у Господі» ми відходимо до сну, пробачивши всім за все, також і собі за день, що проминув. Це пробачення «Молитов на сон грядущим» дозволяє зняти всі напруження, через які могли б нас турбувати «духи темряви», і в мирі заснути, щоб, доки спочиваємо, чував над нами Господь «Ліг я спати і заснув, і встав, бо Господь оборонить мене» (Пс. З, 6).

Чин Утрені вибудуваний на «утренюванні духа», коли розсіюється й відступає темрява перед явленням Світла Христа. Етапами в явленні Христа для Утрені є воплочення, богоявлення, преображення і воскресіння Христа. Ми підіймаємося з ложа, як Христос із гробу, щоб цього дня ходити, як «сини Світла і сини Дня». Пережити день треба буде в благодаті покликання, щоб учинити його «Днем Господнім» через співтворіння із Богом «нового неба і землі», що відбуватиметься через працю.

І, III, VI і IX Часи – це «молитовні перерви» між працею. Завдяки молитвам Часів черпаємо наснагу до продовження праці і так відпочиваємо. Часи виховують християнське ставлення до праці: від наміру виконати насамперед Божу волю через приймання невдач, втоми й виснаження до готовності вкласти всі свої зусилля і, якщо треба, то й ціле життя в Божу справу, доручену нам.

Завершуємо літургію праці Обідницею – літургією прослави за здобуті Божі дари з очікуванням славного Другого пришестя Ісуса Христа – найповнішого Божого Дару. Настрій очікування підсилюється тугою за зустріччю з Євхаристійним Христом. Обідня трапеза – це одночасно надія на повну Трапезу Господню – Євхаристію, до якої скероване ціле буття монаха. Тому, парадоксально, навіть обідня трапеза – це один із способів євхаристійного й есхатологічного посту: той, до кого ми зітхали увесь «Божий день» (звечора і до обіду), на жаль, ще не прийшов. На цьому «Марана та» («Прийди, Господи» (Од. 22, 17)) закінчується день Часослова, щоб знову «по новому колу» продовжити життєвий шлях до Царства Божого, щораз більше відчуваючи його «смак».

Як бачимо, «повне правило» – це найсвідоміший і найпослідовніший, найбільш ідентичний шлях християнина за Христом і в Христі. Для всіх, хто ще не відчуває себе вповні християнином і монахом, нема кращого шляху до повноти. Запорука успіху при цьому – не в нагинанні правила під власні немочі й духовне лінивство, а в укладанні власного життя в життя Христа, передане в правилі «нового чоловіка». Адже Він став «співобразним до нас, щоб нас учинити співобразними до Образу слави своєї» /58/. Слава Божа просяє в нас настільки, наскільки зможемо й захочемо вмістити її. Звідси й ідентичність монашества: явити славу Господню в «світі цьому», тобто в сучасному світі, бути неначе Мойсеєвими руками, які і вдень, і вночі підняті до Господа і дають можливість всьому Божому людові перемагати «князя світу цього».

 

  • Богослуження та християнське життя

Богослуження має не тільки свій «час» (Часослов), але й «місце». Воно звершується в храмі – спеціально відокремленому священному просторі. На цьому святому місці Бог служить нам, і ми – Йому. Бог любовно споглядає нас крізь очі ікон, промовляє до нас крізь храмову тишу, ніжно обіймає нас запахом ладану, торкається наших уст і сердець своїм словом Євангелія, годує нас своїм Тілом і своєю Кров’ю; а також іде з нами в життя, коли ми виходимо з храму. Зі свого боку, ми приходимо до храму, щоб навчитися бути з Богом, відповісти на Його Слово вірою й виразити Йому нашу любов. У храмовому просторі ми також вчимося бути з людьми, неосудно сприймати їхню присутність, сприймати їх як ближніх. Нашу любов до Бога і ближніх ми виражаємо, використовуючи для цього богослужбові обрядові слова і жести. В обряді конкретним «чином» передана культура відносин з Богом і людьми. Будучи плодом воплочення Божої благодаті в людську культуру, обряд підносить нас на Христовий боголюдський рівень бачення, слухання, куштування, торкання. Це – рівень нової людини в Христі. Наше тіло приймає поставу благоговіння і священного трепету, яка є виразом життєвої постави християнина. Наш храмовий рух у бік святилища виражає сенс людського життя – прямувати до зустрічі з Богом. Ця зустріч стається саме в храмі, зовні виявляючись причащанням Тіла і Крови Христа під час Божественної літургії. Євхаристія є знаком реального життя з Богом, за зростання якого в нас і в світі ми відповідальні.

Словами «в мирі вийдім» Христос посилає нас у світ. Ми виходимо з храму не для того, щоб віддалитися від Бога, а щоб наблизити до Нього цілий світ. Ми виходимо, сповнені енергією (силою) воскреслого Христа, щоб занести пасхальну радість до середовища нашого щоденного служіння. Якщо ми це робимо, то у світі ми – богоносні «вибрані посудини» Божі. Літургія неба і землі, поєднана в Божественній літургії, продовжується в особистій літургії серця. Ми ідентично виражаємо назовні те, ким є внутрішньо.

Літургійний досвід споглядання Бога серцем у знаках Хліба і Вина («Ми бачили світло істинне...») є підставою для споглядання Його в кожній людині, а також для споглядання дії Його Провидіння в обставинах щоденного життя. Христос Євхаристійний, прийнятий у священному часопросторі під час богослужіння, зростає в нашому сприйманні й виростає до Христа космічного, коли вже не тільки в конкретний час і на конкретному місці, але завжди і всюди, «на кожному місці владицтва Його», «в дусі і правді» звершуємо святе богослужіння.

 

  • Особливості літургійного виховання монашої ідентичності в УГКЦ

Монашество нашої Церкви згуртоване в різних Чинах і Згромадженнях, кожне з яких має власну специфічну харизму й намагається її реалізувати. Відмінності всередині нашого монашества охоплюють також підходи до духовності, юрисдикції, підпорядкування й засади організації кеновійного життя. Всі ці відмінності сходяться на одному великому спільному полі – літургійній спадщині. Останнім часом постійно наголошується на її величезній цінності для цілої Вселенської Церкви. Так, наприклад, II Ватиканський Собор одним із найважливіших завдань Східних Католицьких Церков називає плекання їхньої літургійної спадщини. Якщо ж із різних причин минулого ми відійшли від рідної спадщини, то до неї слід конче повернутися. Знаємо, наскільки значною була роль монашества в творенні її розвитку літургійної традиції, зокрема, східної. У ній виразилася душа монашества, його ідентичність, весь геній монашого служіння, повноти прославлення Бога.

Нині монаше правило в усій своїй красі має знову залунати в наших монастирських храмах. Воно знову пов’яже нас із нашими предками – Києво-Печерськими отцями. Воно також якнайкраще пов’яже між собою сучасні Чини і Згромадження, адже літургія на християнському Сході завжди була найглибшим джерелом єдності, об’єднуючи в собі різні види духовності та різні юрисдикції. Чим глибше й повніше житиме монашество літургійним життям, вираженим не тільки в Божественній літургії, а й у вірності цілому Типіконові, тим сильніше відчуватиме себе одним Тілом у Христі. Це значить, що ще треба багато зробити для віднови краси монастирських богослужінь, величі літургійного співу, нового пізнання древніх літургійних розспівів і творення нових. Монашество покликане зробити зрозумілими тексти Октоїха, Тріодей і Миней, перекладаючи їх сучасною українською мовою і тим самим відкриваючи величезне богословське і духовне багатство нашої літургійної традиції для ширших верств Церкви і народу. Водночас саме в монашому середовищі можуть і мають виникнути нові служби нашим святим, зокрема, новомученикам та ісповідникам XX століття. Монастирі мали б стати в нашій Церкві місцями зразкового літургійного благочестя, куди миряни сходилися б зачерпнути з автентичних духовних джерел. Глибока духовна культура монашества, збудована на Божому культі в його літургійному вираженні, стане живильним середовищем для розвитку автентичної культури народу.

Безперечно, щоб виконати таку місію, треба глибоко переоцінити ставлення до літургійної спадщини насамперед самого монашества: від поблажливо-скептичного, наче до музею старовини, – до благоговійно-поважного, котре зауважує колосальний потенціал духовного утвердження, життєво важливого з огляду на виклики секуляризації й масової культури. Ці виклики часто спричиняють тенденції до вихолощення самого духу богослужіння й молитви, до духовного й літургійного мінімалізму. З огляду на це, монашество може відіграти унікальну промислительну роль для цілої Церкви, формуючи ситуацію, в якій монастирі ставатимуть середовищами молитви, культури й просвіти на рівні запитів людини XXI століття, даватимуть інтегральне й цілісне бачення християнина в світі, часто розщепленому культурно, ментально і політично. Цей історичний шанс для монашества УГКЦ в жодному разі не можна втратити.

------------------------------------

58 Анафора Божественної літургії Василія Великого

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

НОВИНИ ЦЕРКВИ

Історія ЧСВВ OSBM

Історія Провінції

Історія монастирів

Помʼяник Провінції