1909-2019: 110 років від дня народження визначного Василіянина, поета, письменника і науковця «ЗОРЕСЛАВА» – о. Севастіяна Сабола

Деталі

Категорія: Останні новини

Опубліковано: П'ятниця, 06 грудня 2019, 23:39

Автор: Адміністратор

Перегляди: 2172

За свою палку любов до України, що виринала з його цілопальної посвяти Богові і своєму народові, о. Севастіян Сабол ЧСВВ був засуджений у 1948 році найвищим судом в Празі на довічне ув’язнення. Країну він не хотів покидати, твердо вирішивши стати мучеником за віру. І лише за особистим проханням та розпорядженням владики Павла Гойдича ЧСВВ, він таємно емігрував через Австрію до Риму, пообіцявши своєму Єпископу, що розповість усій Церкві і світові про переслідування Греко-католицької Церкви та жорстокий процес її ліквідації.

*******

• З виступу Миколи Мушинки на Міжнародній науковій конференції до 100-річчя від дня народження о. Степана-Севастіяна Сабола, ЧСВВ, Зореслава (с. Анталовці, Ужгородського району, 2009 р.):

…Степан Сабол народився 7 грудня 1909 року в Пряшеві [4]. Батько Михайло – твердий русин-греко-католик, був директором пряшівської в’язниці, де знаходилося й помешкання сім’ї Саболів. Севастіян часто жартома згадував, що він народився і виростав у в’язниці. Мати Марія, з дому Іжарик – словачка-римо-католичка, була домогосподаркою. В хаті говорили шариським діалектом. Початкову освіту Степан здобув в мадярській початковій школі (1915-1919), а нижчу середню – в Греко-католицькій руській горожанській школі в Пряшеві (1919-1923), де його учителем був Денис Зубрицький – відомий письменник і громадський діяч, який пробудив у молодого хлопця потяг до літератури. Ще будучи учнем горожанської школи, Степан друкував свої вірші в американській газеті „Світ дітей”, пізніше – в пряшівському „Русскому слові”.

7 липня 1924 року 15-річний юнак вступив у новіціат Монастиря отців Василіанів на Чернечій горі при Мукачеві. Звідти його післали на навчання риторики та філософії в монастирські школи в Крехів (де він провчився один рік), Лаврів (два роки) та Добромиль при Перемишлі (один рік).

В Галичині він почав глибше вивчати історію України, читати твори Шевченка, Франка, Лесі Українки, Зерова, Тичини, Рильського та вслухуватися в бесіду місцевого населення. Там він зрозумів, що і мова східноукраїнських письменників, і мова галичан йому близька і цілком зрозуміла. Вона майже така сама як в селах Зкарпатської України та рідної Пряшівщини. „В Галичині я зрозумів, що я є українцем, що належу до великого українського народу і я був гордий на це важливе для мене відкриття”, – заявив він пізніше [5].

Після успішної матури в Добромильській українській гімназії 1932 року Мукачівський монастир вислав його на дальше навчання теології в Папському Грегоріянському університеті в Римі, яке він після двох років закінчив ступенем ліценціата.

На цей період припадає і початок його перекладацької діяльності з італійської мови. Зокрема захопила його творчість італійського поета Тассо Торквато (1544-1595), якій він присвятив кілька статей, а під славнозвісним дубом Торквато переклав його поему „Ринальдо й Гарміда” [6]. Слід підкреслити, що Зореслав володів майже усіма слов’янськими мовами, а теж угорською, латинською, грецькою, німецькою, італійською та англійською.

У 1934 році о. С. Сабол повернувся до Пряшева, де Преосвященний Владика Павло Ґойдич 26 серпня того ж року висвятив його за священика в Кафедральному храмі св. Йоана Хрестителя. Ще перед тим він склав т.зв. „професію” в чин Василія Великого, прийнявши монаше ім’я Севастіян.

Від 1935 року о. Севастіян працював учителем Богословської семінарії отців Василіанів в Ужгороді, а одночасно і професором релігії (катехетою) в Ужгородській українській гімназії, де зблизився зі своїми однодумцями І. Панькевичем, В. Бирчаком та іншими.

Влітку 1935 року його призначено на пост головного редактора часопису о. Василіанів „Благовістник”, який став одним з найпопулярніших українських часописів Закарпатської України та Пряшівщини. Для словаків-грекокатоликів Зореслав видавав цей часопис в словацькій версії під назвою „Misionár“ – спочатку земплінською говіркою, пізніше – літературною словацькою мовою. Там же він видав і серію брошур на релігійні теми та дві збірки поезій: Зі серцем у руках [7] та Сонце й блакить [8], які зустрілися з дуже позитивними відгуками у читачів та критики й увійшли до золотого фонду загальноукраїнської поезії. Оцінюючи ці дві поетичні збірки провідний літературний критик Закарпаття Володимир Бирчак писав: „Зореслав здобув собі новими мотивами, артистичною культурою й досконалою формою не тільки перше місце між поетами Підкр. Руси, але й вибився на одно з перших місць на Парнасі загальноукраїнської літератури. Поява його віршів для Підкарпаття ще й тим ,що тут з причини малої території ставили й нині ще ставлять малі домагання до поетів. Зореслав поставив дуже високі домагання до себе, а тим самим – і до інших поетів Підкарпаття” [9].

У 1935 році в Ужгороді появилася книга „Укрита фіялка” [10] – про Сестру-Василіянку Василію Глібовицьку (1895-1929), уродженку Тернопільщини, яка померла у Пряшеві і була похована на місцевому цвинтарі. В основу книжки було покладено спогади п’ятьох її спів сестер. С. Сабол ці спогади ґрунтовно відредагував, доповнив кількома новими розділами і видав під іменем настоятельки Василіанського монастиря Стефанії Качуровської [11]. Книжка здобула велику популярність на Закарпатській Україні та Пряшівщині. В 1992 р. її було перевидано в Пряшеві вже під іменем Севастіяна Сабола і з його вступним словом [12].

Восени 1935 року він став заступником голови Товариства підкарпатських українських письменників і журналістів, заснованого в Хусті. 21січня 1938 року архимандрит Ткачук іменував о. Севастіяна секретарем новозаснованої Провінціальної ради Чину св. Василія Великого.

Після Віденського арбітрату в листопаді 1938 року, внаслідок окупації західного Закарпаття (Ужгород, Мукачево, Берегово) фашистською Угорщиною отці Василіяни переселилися у Великий Березний, а після короткого часу – в Хуст, який став столицею Карпатської України. Дуже тісно він співпрацював з прем’єром Карпатської України о. Августином Волошином (був його сповідником) та єпископом Діонізієм Няраді. В Хусті о. Зореслав став катехетою Української гімназії, директором єпархіального хлоп’ячого інтернату (Алумнея) та капеланом Карпатської Січі. Часто зустрічався з генералом УПА Шухевичем („Тарасом Чупринкою), його заступником Колодзінським („Гузаром”) головнокомандуючим Народної оборони Карпатської України полковником С. Єфремовом, міністрами – Клочураком, Долинаєм, Перевізником, Ревам, братами Бращайками, письменниками Ольжичем, Уласом Самчуком, Гренджею-Донським та багатьма іншими. Всі вони приходили до нього на сповідь та за порадами, як поступати у важких ситуаціях.

У березні 1939 року, коли прем’єр Угорщини Горті з благословенням Гітлера окупував ціле Закарпаття, о. Зореслав брав активну участь в обороні Карпатської України. Ризикуючи життям, він прямо на полі бою причащав умираючих січовиків, а мертвим давав останнє помазання [13].

Після поразки Карпатської України мадярська влада арештувала о. Зореслава, як „зрадника Угорщини”. Йому грозила кара смерті. На щастя, через великий авторитет серед населення його не стратили, а 20 квітня 1939 року звільнили з в’язниці і, разом з вісьмома Василіянами із Пряшівщини, під багнетами депортували із Хуста на словацьку границю. Єпископ Ґойдич всіх їх поселив у Меджилабірціях, а архимандрит Ткачук іменував о. Севастіяна провінціальним настоятелем монашого Чину св. Василія Великого у Словаччині. Цю посаду він займав до 1948 року, поширивши кількість монастирів у Словаччині на чотири (Пряшів, Красний Брід, Требішов та Буківець). 4 березня 1948 року Рим іменував о. Севастіяна протоігуменом новоствореної Провінції св. Кирила і Методія в Пряшеві. Разом з єпископами Павлом Ґойдичем та Василем Гопком він проявляв велику активність аби зберегти Греко-католицьку церкву перед ліквідацією. На жаль, їх зусилля виявилися марними.

Після війни він п’ять разів їздив до Ужгорода. Часто зустрічався з єпископом Ромжею (своїм співкласником з Рима), якого незабаром працівники НКВД бездушно закатували.

В 1946 році о. Севастіян спричинився до відновлення у Пряшеві журналу „Благовісник”, який виходить по сей день. Діяльність о. Севастіяна була терном в оці не лише для радянських служб безпеки, але й для чеських та словацьких органів влади. Довідавшись, що комуністична влада Чехословаччини видала ордер на його арешт, він кілька місяців скривався в лісах та чеських монастирях. В монастирі Сестер Василіянок у Пряшеві він залишив пакунок зі своїми рукописами, що в ній були сім зошитів його щоденників, підготовлена до друку четверта збірка поезій „Блакитні ескадри”, листування з А. Волошином, І. Панькевичем, В. Бирчаком та багато інших матеріалів. Працівники безпеки, шукаючи о. Севастіяна, робили часто наїзди не лише на чоловічі монастирі, але й на жіночі, проводячи в них ґрунтовні обшуки. Перед одним з таких наїздів Сестри-Василіянки в Пряшеві спалили всі рукописи Зореслава.

У грудні 1948 року Найвищий суд в Празі засудив о. Севастіяна Сабола на довічне ув’язнення в неприсутності „за шпіонажну службу та за протидержавну діяльність пов’язану з бандерівцями УПА” [14]. Він і надалі жив у Чехії інкогніто. Країну він не хотів покидати, твердо вирішивши стати мучеником за віру.

В серпні 1949 року за безпосереднім наказом єпископа Ґойдича о. Севастіян таємно емігрував в Австрію (Лінз, Сальзбурґ, Інсбурґ). Через кілька тижнів з великими труднощами (спричиненим прокомуністичним консулом Італії в Австрії) – в Італію. В Римі він інформував найвищих представників католицького клиру про переслідування Греко-католицької церкви в Чехословаччині і снагу влади ліквідувати її. Зустрічався і з Папою Павлом VІ. На Грегоріянському університеті в Римі йому за наукову працю „Полемічний антикатолик Мелетій Смотрицький” (написану по-латинськи) був наданий титул „Доктор богослов’я” (ThDr.).

У 1951 році о. С. Сабола – Зореслава було відправлено з Рима в місто Уніон-Стовн в США й іменовано настоятелем новоствореної провінції Василіан в США та священиком Церкви св. Івана Хрестителя в цьому ж місті. Пізніше він переселився в міста Бедфорд (Огіо) та Гемтремк (Мічіґен) і натривало поселився в монастирі отців Василіан в м. Варрен (Мічіґен). Був дуже активним не лише в церковних, але і світських організаціях. В українській діаспорній пресі він опублікував серію статей про насильну ліквідацію Греко-католицької церкви в комуністичних країнах, незаконне арештування та засудження її найвищих представників і священиків, які відмовилися від переходу в православ’я. За власними підрахунками Зореслава кількість його журнальних статей становить 200-250 [15]. На жаль, вони розкидані по різних часописах (часто не підписані або підписані псевдонімами або криптонімами).

В 1967-69 роках в канадському українському журналі „Світло” він вів популярну рубрику „Багато людей запитує...”, в якій окремими статтями відповідав на актуальні питання читачів. В серії „Слово доброго пастиря” (США) о. Севастіян Сабол видав п’ятнадцять популярних брошур на релігійні теми.

В Америці він видав і третю збірку своїх віршів З ранніх весен [16], що містила передрук двох його поетичних збірок з тридцятих років та одинадцять нових віршів. В 50-80 роках він опублікував і кілька наукових та науково-популярних книжок, з яких найвизначнішими є Католицтво і православ’я [17], Від Угорської Русі до Карпатської України (під псевдонімом „Боржава”) [18] та Голгота Греко-католицької церкви в Чехословаччині [19]. Остання містить і його спомини. В ній він навів сотні конкретних фактів про руйнівну політику празького уряду, який з наказу Москви ліквідував найосновніші людські права, між ними право на віровизнання. Історик української церкви Григор Лужицький дав праці Зореслава таку оцінку: „Коли б у нас, у вільному світі була установа, як в інших культурних народів, що люблять книжку й плекають письменство, яка роздає нагороди за найкраще і найцікавіше написані спогади, то недавно видані спогади нашого поета Зореслава або – о д-ра Севастіяна Сабола ЧСВВ, під скромним наголовком „Голгота греко-католицької церкви в Чехословаччині”, повинні одержати першу нагороду” [20]. А один з кращих істориків Карпатської України Петро Стерчо про неї написав: „Ми щиро поручаємо книжку о. Д-ра Севастіяна Сабола кожному, хто інтересується долею своєї церкви як і долею цього вікового клаптика Української Землі, якого словакізація церкви загрожує повною словакізацією населення. Цю книжку рекомендуємо для бібліотек кожної школи українознавства, кожної парохії, кожної української наукової інституції, як і кожної освіченої української родини [21]. За вагомий внесок в науку 1984 року о. С. Сабола-Зореслава було обрано дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка.

В 1968 році о. Севастіян в значній мірі спричинився до відновлення Греко-католицької церкви в Чехословаччині. Навесні 1990 року Й. Шеле-пець в газеті „Нове життя” [22] опублікував статтю до ювілею Зореслава, ілюстровану кількома його віршами. В червні 1990 року о. Севастіян – Зореслав прибув особисто в Пряшів, щоб допомогти налагодити працю Василіанських монастирів у Словаччині. При цій нагоді він зустрічався з найвищими представниками церкви (владикою В. Гопком, о. М. Поташом, єпископом І. Гіркою) та українського громадського життя, своєю ріднею (сім’ями Штофів та Іжариків), знайомими (сім’єю Баботів), Сестрами Василіянками, та дав інтерв’ю газеті „Нове життя” [23]. Стаття про нього (Л. Баботи, М. Романа) з добіркою його віршів була опублікована і в журналі „Дукля” [24]. Його племінник – журналіст Варфоломій Іжарик в газеті „Národná obroda“ опублікував першу статтю про о. С. Сабола словацькою мовою [25].

З того часу С. Севастьян Сабол відвідав Пряшівщину ще кілька разів. Тісно співпрацював з єпископом Василем Гопком, настоятелем монастирів Чину св. Василія Великого о. Маріяном Поташом та іншими. Як експерт канонічного права при папській резиденції у Ватикані о. Севастіян немалою мірою спричинився і до беатифікації мучеників за віру – пряшівських греко-католицьких єпископів Петра Павла Ґойдича та Василя Гопка. В 1990 році його було обрано першим Почесним членом Спілки українських письменників Словаччини, згодом – членом Спілки письменників України.

На Закарпатській Україні він вперше побував у 1991 році. Його виступ на конференції „Українські Карпати” був тоді справжньою сенсацією. Про нього писали в пресі, говорили по радіо і телебаченні. В інтерв’ю дане Івану Ребрику, він так описав свої враження від відвідин Закарпаття. „Я приїхав до Ужгорода на тому тижні і ходив, як у хмарах. Тяжко переживав. Ми їздили до Хуста, відвідали могили січовиків. Я був на тім Краснім Полі – там наші хлопці кирвавилися, гинули. Мене то сильно мучило, я мусив там бути... Я знаю, як вмирали наші хлопці, якою кров’ю освячена Карпатська Україна. І тому, кажу Вам, моє серце було в Хусті весь час. Я був уже за тисячі кілометрів, але душею лишався тут. Я дні і ночі мріяв, що колись, може, Бог дасть, повернутися. І тепер я вернувся. Я чуюся дуже щасливим. Ще, може, потребуюся...” [26].

Кілька разів зустрічався з ним і я, а в 1990 р. в ж. „Дукля” (ч. 5) опублікував інтерв’ю з ним, в якому він розповів про свою тернисту життєву дорогу. Ось як він описав свою особисту зустріч з президентом Словацького штату Йозефом Тисом 1943 року: „Я прийшов на становлену десяту годину до полудня. Президент мене дуже гарно прийняв, знав про мене все, що я є василіян із Пряшева, що мама моя словачка, римо-католичка. – А Ви хто такий? – питає. – Пане президенте, я – українець. – Skadiaľ by sa vzali v Prešove Ukrajinci? Tam sú iba Rusíni. – Я взявся пояснювати йому, що русини й українці – одне і те саме... На цю тему ми сперечалися таких добрих сорок хвилин – він своє і я своє. Він кулаками по столі і я кулаками по столі. Я міг відверто говорити з ним, бо був провінціалом, протоігуменом Василіанського чину в республіці, а церковне право рангу протоігумена монашого чину ставить нарівні з рангом єпископа. Отже, я мав право і з президентом твердо розмовляти, а він це добре розумів. Знав, що скарга на нього не допомогла б його престижу в Римі... [27].

Розмову зі мною він закінчив словами: „Мені трохи жаль, що я не народився принаймні на 20 років пізніше й тепер так мало часу лишається для праці серед мого народу. Але як довго ласкавий Господь ще потримає мене на цій землі, я до кінця життя бажаю віддано служити моєму народові, бо доля Пряшівщини завжди була й залишається близькою моєму серцю [28]. На прощання він подарував мені дві свої книжки з автографами: збірку поезії „З ранніх весен” та спомини „Голгота Греко-католицької церкви в Чехословаччині”. На першій з них він написав: „Вельмишановному панові Др. Миколі Мушинці на спомин про зустріч у Пряшеві літком 1990 р. Зореслав, 28.VII.1990”. Ще раніше мені вдалося придбати його книжку „Сонце й блакить” (Ужгород, 1936) з печаткою „Бібліотека Ч. св. Ізбав. в Михайлівцях” та автографом: „Впр. Олексієві ЧСІ на милий спомин. Автор. 7.V. 1938”. Ці книжки, разом з новішими книжками Зореслава є оздобою моєї бібліотеки.

З того часу Зореслав прожив тринадцяти років, інтенсивно працюючи на духовній ниві. Умер 19 лютого 2003 року в м. Детройт в США [29]. В заповіті він висловив бажання бути похованим в рідному Пряшеві серед своїх Братів-Василіян.

Було би гріхом не виконати його заповіт і не перепоховати його тлінні останки на пряшівському цвинтарі, де вічним сном спочивають його батько і мати, Брати-Василіяни та Сестри-Василіянки.

• ЛІТЕРАТУРА

1 Яцканин І. Зі серцем в руках. (До 100-річчя від дня народження Зореслава // Нове життя, 2010. – 15 січня. – № 1-2. – С. 7.

2 Зореслав. Блакитні ескадри.. – Ужгород: В-во „Закарпаття”, 2009.

3 Зореслав: о. Севатіян Сабол, ЧСВВ: Бог і Україна. Редактор І. Ребрик. – МПП „Ґражда”. – Ужгород, 2009. – 240 стор.; його ж: Католицтво і православ’є. – Редактор І. Ребрик. – МПП „Ґражда”. – 2009. – 446 с.

4 Основна література про о. Севастіяна Сабола – Зореслава: Пеленський Ю. Зореслав – талановитий сучасний поет Карпатської України // Діло. – 1939. – 7 січня; Juríčková V. Štefan Sebastian Sabol – Zoreslav // Slovo. – R. 31. – 1999. – Č. 23-24. – S. 14-15; Babjak J. Sabol, Šebastian Štefan, OSBM // In: Lexikón katolických kňžských osobností Slovenska. – Bratislava , 2000. – S. 1189-1190; Кухта В. Сеньйор красного письменства // Карпатський край. – 1991. – 31 серпня. – С. 4.; Ференц Н. Зореслав // Закарпатська правда. – 1991. – 16 липня. – С. 3.; Ребрик Н. о. Степан-Севастіян Сабол (Зореслав). – Шкільна серія. – Випуск 3. – Ужгород, 1998 – 87 с.; Зореслав. Матеріали ювілейного вечора з нагоди 90-річчя від дня народження. – Ужгород: Ліра, 2002. – 48 с.; Бабота Л. Зореслав і католицький модернізм // Дукля. – 1999. – № 5-6. – С. 38-43; Козак М. Релігійно-філософська лірика Зореслава // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Українська література в загальноєвропейському контексті: Збірник наукових праць. – Випуск 9. Ужгород, 2002. – С. 145-150; Мушинка М. „Доля Пряшівщини близька моєму серцю”. Інтерв’ю з Зореславом // Дукля. – 1990. – № 5. – С. 61-66; Ребрик І. „Ми горіли Україною”. Інтерв’ю з о. Степаном-Севастіяном Саболом (Зореславом), ЧСВВ // Дукля, 1991. – № 1. – С. 27-36; Ференц Н. Степан Сабол як священик і поет // Ужгородській унії 350 років. Зб. наук. праць. – Ужгород, 1997. – С. 78-82; Федака Д. З-під Пряшівського неба. До 90-річчя від дня народження Зореслава // Дукля. – 1997. – № 5-6. – С. 43-49; Ребрик Н. З собою і з життям. Минуло 100 років від дня народження видатного українського письменника Зореслава (о. Степан Севастіяна Сабола) // Літературна Україна. – 2009 10 грудня. – Ч. 41. – С. 1, 4; Мушинка М. Своє життя він присвятив Богові й рідному краю // Благовісник, 2010. – Ч. 1. – С. 12-18; його ж. Бог і Україна. До 100-ліття від народження о. Севастіяна Сабола – Зореслава // Християнський голос. – Мюнхен, 2010. – Ч. 2. – С. 5; Яцканин І. Зі серцем в руках. До 100-річчя від дня народження Зореслава // Нове життя. – 2010. – 15 січня. – № 1-2. – С. 7.

5 Розмова з М. Мушинкою 28 липня 1990 р. у Пряшеві (архів автора).

6 Ребрик Н. о. Степан Севастіян Сабол (Зореслав). – Ужгород. – С. 78-79.

7 Зореслав. Зі серцем у руках. Книжка поезій І. – Ужгород, 1933. – 53 с.

8 Зореслав. Сонце й блакить. Книжка поезій ІІ. – Ужгород, 1936. – 72 с.

9 Бирчак В. Літературні стремління Підкарпатської Русі. – Ужгород, 1937.

10 Зореслав. Укрита Фіялка. – Ужгород, 1936. – 230 с.

11 Качуровська Стефанія М, ЧСВВ. Укрита Фіялка. – Ужгород, 1935.

12 Зореслав. Укрита Фіялка – сестра Василія Глібовицька, ЧСВВ. – СПВ – Відділ української літератури, Пряшів, 1992. – 234 с.

13 Один з таких випадків він описав в автобіографічному оповіданні „Добраніч, мамо...” // Свобода. – Березень 1973. – Передрук: о. Степан-Себастіян Сабол (Зореслав). Ред.. Н. Ребрик. – Ужгород, 1998. – С. 73-77.

14 Лист о. С. Сабола в Американський Відділ НТШ від 18 жовтня 1983. – В кн.

о. Степан-Севастіян Сабол (Зореслав). – Ужгород, 1998. – С. 27.

15 Там таки.

16 Зореслав. З ранніх весен (Вибране). Літературна редакція і вступна стаття „Поетичний світ Зореслава” – Богдана Кравцева. – Накладом „Карпатського союзу. – Нью-Йорк, 1963. – 116 с.

17 О. Севастян Сабол, ЧСВВ: Католицтво і православ’я. – Нью-Йорк, 1955. – 328 с. Передрук: Ужгород, 2009. – 446 с.

18 Боржава Ю. Від Угорської Русі до Карпатської України. – В-во „Карпатський голос”. – Філадельфія, 1955. – 56 с.

19 С. С. Сабол ЧСВВ. Голгота Греко-католицької церкви в Чехословаччині. – Українська духовна бібліотека. – Ч. 49. – В-во оо. Василіан. – Торонто – Рим, 1978. – 350 с.

20 Лужицький Г. Спогади чи сенсаційна повість // Америка. – Філадельфія, 1980. – 26 серпня.

21 Стерчо П. Про церкву в Чехословаччині // Свобода – Джерзи Ситі. – 1982. – 10 січня. – Ч. 9.

22 Шелепець Й. Забутий поет // Нове життя. – 1990, 23 лютого. – Ч. 8.

23 „Нове життя”. – Ч. 27. – С. 5.

24 Бабота Л. – Роман М. Повернення поета Зореслава // Дукля, 1990. – Ч. 4. – С. 50-58.

25 Ižarik Bartolomej. Informo provinciála. Nad niektorými pasážmi z knihy Bohuša Chňoupka Banderovci // Národná obroda, 1990. – 18. júla. - S. 9.

26 Ребрик Н. (упорядниця). О Севастіян Сабол (Зореслав). Ужгород, 1998. – С. 22.

27 Мушинка М. Доля Пряшівщина близька моєму серця. Інтерв’ю з поетом Зореславом (Севастіяном Саболом) // Дукля, 1990. – № 5. – С. 37-43.

28 Там таки. – С. 43.

29 Sr. Josifa Šimová, OSBM. Zoreslav: V deň keď zomriem, ty nezaplačeš... // Blahovistnik. – 2003. . Č. 3. – S. 12-13.

• < Попередня
• Наступна >