Smaller Default Larger

Духовна віднова з о. Атанасієм Пекарем, ЧСВВ: «Монаший дух»

 

  • СЕРІЯ НАУК О. А. ПЕКАРЯ ПІД ЧАС ДУХОВНОЇ ВІДНОВИ.

Духовна наука о. Атанасія Пекаря ЧСВВ про «Монаший дух», виголошена ним під час духовної віднови у Василіянському монастирі Св. Йосафата в Глен Кові. (3/ХІ.2000 р.)

*******

У своїм посланні до Римлян св. Апостол Павло заявляє, що «не всі ті, що від Ізраїля – ізраїльтяни; ані не всі нащадки Авраама є його дітьми», а тільки ті, що «виконують слово Боже», дане Авраамові і його нащадкам (Рим. 9:6-8). Подібно й про ченців нашого Чину можемо сказати, що не всі ті, що складають монаші обіти є монахами, ані не всі ті, що носять василіянську рясу є василіянами. Правдивого монаха виявляє не складення обітів, але ревне їх зберігання; а правдивого василіянина виявляє не ношення василіянської ряси, але монаший дух, тобто високе цінування свого покликання в Чині св. Василія Великого.

 

Головним призначенням кожного монашого згромадження, а тим самим і нашого Василіянського Чину є – постійне змагання його ченців до досконалості чи пак до святості життя. Ось тому св. Єфрем Сирійський (+ 373 р.) нам пригадує: «Не саме тільки постриження чи зодягнення монашої ряси роблять нас монахами, але гаряче прагнення неба й богоугодне життя, в чому саме й проявляється досконалість монашого подвигу» (Про монаший подвиг). А св. Василій вже у вступі до Ширших правил напоминає: «За Божою благодаттю ми зібралися тут в ім’я Господа нашого Ісуса Христа і всі маємо ту саму мету – святість життя» (АТВ., с. 139), тому св. Отець монахів називає: «Борцями за святість» (Там же, с. 144).

Тож призадумаймося над тим, чи ми справжні монахи, тобто чи ми в дійсності посідаємо монашого духа, а саме – чи ми, належно оцінюємо наше чернече покликання й тому ревно змагаємося до досконалості, чи, за словами нашого св. Засновника, ми дійсно являємося – «борцями за святість» й безупинно змагаємось до освячення нашого монашого життя.

 

1. Поняття монашого духа.

Монаше життя – це покликання до досконалого чи пак святого життя, а монаший стан – це стан досконалості, якого головним завданням являється постійне змагання до святості. В теорії, монаший дух це ніщо інше, як тільки високе цінування нашого монашого покликання, як стану досконалості. А в практичному, щоденному житті, монаший дух проявляється у ревнім і безупиннім змаганні до досконалості, тобто християнської святості життя.

Тож перш за все застановімся над неоціненною вартістю монашого покликання, що його св. Василій порівнює до «дорогоцінної перлини» (Мт. 13:45-46), яку, знайшовши, купець іде, продає все, що має і купує її (ШПр. 8, 2). Подібно й ми, просвічені Божою ласкою покликання, віднайшли у монашім подвизі величний ідеал християнського життя, тож покинувши все, ми пішли «за дівственним і вбогим Христом», який, як пригадують нам Отці II Ватиканського собору, «своїм послухом аж до смерті (Фил. 2:8) відкупив й освятив нас» (Про оновл. чернечого життя, ч. 1). Молодцеві, що шукав кращого й досконалішого життя, Христос виразно заявив: «Якщо хочеш бути досконалим, то йди й продай усе, що маєш, роздай бідним, і будеш мати скарб на небі; а потім приходь і йди за мною!» (Мт. 19:21) А тим, що пішли за його покликом і «продали», тобто покинули все, що мали та пішли за ним, Христос беззастережно пообіцяв, що вони «сторицею одержать і життя вічне» успадкують (Мт. 19:29).

І саме ці Христові слова, записані в євангелії, взяв собі до серця Чернигівський князь Святослав Давидович (+ 1142 р.), відомий в нашій історії як Святоша, і 1106 р., як читаємо в Києво-Печерському Патерику, «покинув княжіння й усю його славу, честь і владу, прийшов у Печерський монастир і постригся в ченці», прийнявши ім’я – Микола (К-П. Патерик, стор. 159-160). Коли ж його рідні брати, князі Володимир й Із’яслав, докоряли йому, що ніхто з князів цього не вчинив, то він відповів: «Все це я покинув Христа ради, бо надіюся стати наслідником вічного життя. Я став убогим заради Бога, щоб його позискати... І хоч передо мною ніхто з князів цього не вчинив, то нехай я буду для інших попередником, зразком, щоб і вони пішли слідом за мною» (стор. 161-162). І як знаємо з історії Київської Русі, то опісля й інші князі постригались у ченці, як напр. інший Чернигівський кн. Святослав Ольгович (м. Гавриїл, 1164 р.), а по нім Київський кн. Святослав Всеволодович (1194 р.), відтак Суздальський кн. Всеволод Мстиславич (1195 р.), Муромський кн. Давид Юрійович (1228 р.), та й інші.

Монаше життя, як нам пригадують Отці II Ватиканського собору, є неоціненим «Божим даруванням, що його св. Церква одержала від Господа й його запопадливо зберігає» (Про Церкву, чис. 43). В тім же ж соборовім документі Про Церкву читаємо, що Церква піднесла монаше життя «до гідності канонічного стану» (чис. 45), через що монаше життя «належить непорушно до життя і святості цілої Церкви» (чис. 44). Одне слово, життя Церкви у змаганні за вічне життя в небі та її туземна святість найкраще виявляються в розквіті і святості чернечих згромаджень.

Щоб про це переконатися, нам вистане заглянути до нашого мінейного, чи пак літургійного року, в якому між святими переважно згадуються преподобні, тобто святі монахи чи монахині, включаючи й мучеників, ісповідників та святителів (єпископів). Тому й не дивно, що Папа Лев XIII, встановлюючи 1882 р. т. зв. Добромильську реформу нашого Чину, врочисто заявив: «Коли проквітав Василіянський Чин, то разом з ним проквітала й Руська (Українська) Церква». В тім же ж своїм апостольськім листі Папа Лев XIII теж засвідчив: «Наші попередники, Папи Римські, високо цінили Василіянський Чин і віддавали йому належне признання й опіку. Вони були переконані, що Василіянський Чин багато добра зробив для Католицької Церкви, зокрема ж для українців» (Див. буллу Особливою охороною, 1882 р.)

Про те, як високо Папа Лев XIII оцінював монаше покликання, можемо взнати з приватної авдієнції молодого Романа, пізнішого митрополита Андрея Шептицького, після завершення його правничих студій (1888 р.) Як знаємо, його батько завзято противився його вступленню до монастиря і домагався від нього закінчити правничі студії і щойно тоді погодився, щоб його син став василіянином.

Коли ж Святіший Отець узнав, що Роман рішився вступити до монастиря, то схилився до нього, пригорнув його до своїх грудей і зворушено промовив: «Сину, ти направду вибрав собі кращу частку, що не відніметься від тебе!» (пор. Лк. 10:42). А відтак, задивившись десь у далечінь, ще й додав: «Монаше покликання – це найбільша ласка, якою Господь Бог може відзначити людину в цьому житті, вже не згадую про прийдешнє життя в небі!»

Коли ж відтак Роман заявив, що він хоче стати василіянином, то Святіший Отець здивовано спитав: «Василіянином?» – і, задумавшись, додав: «Прегарно, це тішить мене, бо у св. Церкві василіяни мають перед собою велике майбутнє. Їхня місія направду прекрасна й велична! Ви знаєте, що для добра Церкви я зарядив під наглядом оо. Єзуїтів їхнє відновлення». Описуючи цю незабутню авдієнцію у Папи Льва XIII, мати митр. Шептицького примітила: «Коли Святіший Отець говорив про значення василіян, то його лице сяяло блиском якогось небесного натхнення» (С. Шептицька, Молодість і покликання Романа Шептицького, ЧСВВ., Рим 1987, стор. 115-117).

У світлі тут сказаного, спитаймо себе: – Як ми задивляємося на своє чернече покликання? Чи й ми вважаємо своє монаше покликання, як висказався був Папа Лев XIII, за «найбільший Божий дар ласки», якою Господь обдарував нас у цьому житті? Далі спитаймо себе, як ми задивляємося на Василіянський Чин, до якого Господь Бог нас покликав?

Тож свідомі того, що наш Василіянський Чин має причинитися до відродження й нового розквіту нашої пострадавшої Церкви, з усіма силами змагаймося перейнятись духом нашого монашого покликання, щоб за зразком св. Йосафата стати ревними і святими василіянами і так, щоб ми «не тільки пустим словом і язиком, але ділом і правдою» (пор. 1 Ів. 3:18) допомогли нашій Церкві до її повного розквіту і святості. Пам’ятаймо, що Василіянський Чин – це ми, кожен з нас зокрема!

 

2. Змагання до святості.

Як було сказано, в теорії монаший дух – це високе цінення монашого покликання, як особливий Божий дар ласки. Однак на практиці, в щоденному монашому подвизі, монаший дух виявляється у ревному та постійному змаганні до християнської досконалості, до святості монашого життя, як пригадує св. Отець наш Василій: «Ми відреклися усього, що у світі, щоб прямувати до величного, святого життя» (V А.Б. 1). Тому він і називає монахів – «борцями за святість» (Вступ до ШПр., 4).

Хоч слова ГНІХриста: «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий!» (Мт. 5:48) – відносяться до всіх християн, однак законні особи своїми обітами євангельських рад беруть на себе особливий обов’язок всіма силами прямувати до християнської досконалості. Тому св. Василій монаха вважає – «досконалим християнином».

Через ласку монашого покликання Дух Святий, що є – Духом святості, одушевляє численні душі бажанням досконалості й вони єднаються в одну духовну родину, щоб при взаємній допомозі, за словами Василія, нестримно прямувати до «величного і святого життя» (V А.Б.,1). А щоб це успішніше осягнути, всі вони зобов’язуються обітами євангельських рад вести спільне життя в монастирі за правилами, потвердженими Апостольським Престолом. Звідси св. Церква піднесла монаше життя до гідності «канонічного стану» (див. Декрет «Про Церкву», чис. 45), головним завданням якого є – постійно і незмінно прямувати до християнської досконалості й так ставати «святими й непорочними перед Богом у любові» (Еф. 1:4). Тому канонічне право й наказує:

«Усі монахи й кожен зокрема, настоятелі в рівній мірі, як і їм підлеглі ченці, повинні не тільки сумлінно дотримуватися своїх обітів, але й вірно зберігати, за приписом своїх статутів (конституцій), задум і постанови свого Засновника й так невпинно прямувати до досконалості свого стану» (ККСЦ, кан. 426).

Тому-то й наші Конституції приписують: «Метою нашого Чину є – у всьому шукати Божого вподобання та освячення своїх членів за допомогою практикування євангельських рад, згідно з навчанням і прикладом Ісуса Христа, за Уставом св. Василія й наших правил» (Правило 2).

Тож величчю і славою монашого життя є те, що у св. Церкві воно творить окремий канонічний стан – стан досконалості, якого першим і головним обов’язком є – постійно й витривало змагатись до християнської досконалості, щоб через особисте освячення осягнути головну мету нашого життя – спасіння душі.

Через складення монаших обітів ми добровільно беремо на себе це головне, так би сказати істотне завдання – беззастережно прямувати до досконалості. Як же ж монах забуває на це своє головне й істотне завдання монашого життя й почне легкодушно нарушувати правила й занедбуватись у своєму духовному подвизі, то тим самим він перестає бути правдивим монахом і стає монахом без духа, так би сказати – манекеном у монашій рясі.

Тут варта пригадати собі слова нашого колишнього архимандрита, о. Теодосія Галущинського:

«Монахи беруть на себе стисле й тяжке зобов’язання, тобто як найважливіше завдання свого покликання, прямувати всіма засобами, що їх подає Чин, до осягнення християнської досконалості. Як же з монах забуває на це своє істотне зобов’язання і не вважає його головним завданням свого життя, тоді він стає людиною без покликання, хоч під іншим оглядом він міг би бути корисним для суспільства, як визначний науковець, як здібний вихователь молоді, як славний письменник, тощо. Але стративши з очей своє власне освячення й прямування до християнської досконалості, він ніколи не буде добрим монахом. У монашім житті все інше – другорядні справи, тільки засоби до головної мети. А вона не інша, як тільки постійне, рішуче й витривале прямування до християнської досконалості через вірне наслідування Христа, який для всіх нас являється – «дорогою, правдою і життям» – Ів. 14:6» (див. Про скріплення й поглиблення монашого духа, Рим 1949, стор. 16).

 

3. Плоди монашого духа.

Щоб заохотити себе до пожвавлення й вірного збереження монашого духа, застановімся ще й над його плодами:

1) 3 належного цінення нашого монашого покликання й ревного змагання до досконалості в нашому серці, перш за все, зроджується – вдоволення й духовна радість, яка випливає з нашої тісної злуки з Христом, за яким ми пішли, складаючи монаші обіти. Він же ж бажає, щоб «його радість» завжди перебувала в нас і щоб «наша радість була повна» (Ів. 15:11). Він же ж і приобіцяв нам: «Радітиме ваше серце і вашої радості ніхто не відбере від вас» (Ів. 16:22).

Для зісвітченого й занедбалого монаха ця душевна радість є чимсь непонятним. Світ ніяк не може зрозуміти, чому ще й сьогодні так багато душ вступає до монастиря, чому ще й сьогодні так багато душ шукає свого щастя в монастирських мурах. Коли Папа Лев XIII 1899 р. призначив Слугу Божого Андрея Шептицького на Станиславівського (Івано-Франківського) єпископа, то він закликав: «Не перестаю бути монахом і мого каптура, символу моєї монашої професії, яка є моєю славою і всім моїм щастям, я ніколи не скину!» (див. його Паст, лист: «Наша програма», 1899).

Саме недавно появилася в католицькій газеті «TheRegister» стаття про вступлення до монастиря славної мексіканської співачки – Ґраціелли Арріола, яка здобула собі славу найкращої оперної співачки Мексики. Завершивши 1992 р. національну консерваторію, вона подалась до визначної консерваторії ім. Моцарта в Інсбруці, Австрія. Виступаючи в усіх визначних операх Європи і Америки, вона в короткому часі стала співачкою світової слави. Та всі ті успіхи й оплески не вдоволяли Ґраціеллу, її серце рвалось до чогось вищого. Вона призналася, що перед кожним своїм виступом на сцені, вона клякала й благала Господа Бога, щоб їй об’явив, що від неї бажає: «Як Пречиста Діва Марія, я клонила свою голову й мовила: – Ось я слугиня Господня, нехай станеться зо мною – що Бог собі бажає!» Тож 1995 р., закінчивши з великим успіхом консерваторію в Інсбруці, вона несподівано скасувала всі свої виступи й виїхала до Асижу, Італія, щоб відбути реколекції. І так, як сама розповідає, «слухаючи слово Боже, я раптом відчула, що Бог кличе мене до монашого життя.» Тож осінню того самого року вона вступила до монастиря Францішканських Сестер. На питання, чи вона не жалує за тим, що покинула славну кар’єру оперної співачки, С. Ґраціелла відповіла: «Як було сказано, що кожен, хто покине все задля Ісуса, то сто раз більше одержить. Це вповні сповнилося на мені, бо в монастирі я знайшла спокій душі й повне щастя та вдоволення, чого я ніколи не зазнала під час моїх виступів й оплесках на сцені».

 

*****

 

2) В парі з душевним щастям і вдоволенням, в душі сумлінного монаха зроджується – ревність у службі Богові. Змагаючись до досконалості свого монашого подвигу, ревний монах все і всюди відчуває своїм обов’язком те, що відчував й Ісус Христос: «Чинити волю Отця Небесного та завершити діло його» (Ів. 4:34). І саме ця ревність у збереженні правил (в яких виявляється нам воля Божа) і в сповнюванні наших обов’язків непомильно веде нас до досконалості.

Для ченця, що посідає монашого духа, ніяке правило не замале, ані ніякий приказ не затяжкий, а кожне його завдання важливе. Тому він виконує свої обов’язки так, наче б вони були єдиним завданням цілого його життя. Він їх сповняє для Бога і з любові до Бога, який заслуговує нашої найвищої служби. Такий монах завжди і всюди пам’ятає на слова св. Василія: «Нам, що „боремося за побожне життя” (Про суд, 8) – слід „законно боротись” (2 Тим. 2:5), і з приказаних речей і найменшої не опускати» (Вступ до ШПр., 2).

 

3) Монаший дух підносить теж і вартість ченця в очах Божих і тому Господь Бог щедро благословить кожне його діло. Ревний монах завжди й усюди старається приподобатись Богові, бо Бог і його св. воля йому завжди перед очима (пор. ШПр. 5,3), й тому він кожне своє діло робить – на славу Божу. І саме це надприродне намірення монаха у сповнюванні своїх обов’язків освячує й найменше його діло та робить його цінним і милим в очах Божих. Так ото в його серці загніждується «мир Божий, що перевищає всяке людське розуміння» (Фил, 4:7). Ось джерело правдивого щастя, повної душевної радості й Божого миру, що його, як нас запевняє Христос, «світ не може нам дати» (пор. Ів. 14:27).

Ось так «нерозум» в очах світу тих, що вступають до монастиря, стає для них «Божою мудрістю», а їхня неміч «Божою силою» (1 Кор. 1:24). Ось чудо ласки монашого покликання; ось чудо ділання монашого духа. Чернець, що постійно бореться зі своїми пристрастями й «розпинає своє тіло світові» (Гал. 6:14), знаходить Бога, а в Бозі він знаходить радість і мир, що ущасливлюють його душу далеко більше, як коли б він посідав цілий світ. Ось у чім криється велич і неоціненна вартість монашого покликання.

 

Хай же ж Богові буде дяка за його цінний дар, за наше монаше покликання!

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

 

Авторські права 2019 © Провінція Святого Миколая. Василіянський Чин Святого Йосафата в Україні. Усі права захищені.