Smaller Default Larger

Отець Йоаким Хома ЧСВВ

 

Одним з найвизначніших закарпатських Протоігуменів Отців Василіян був без сумніву о. Йоаким Хома, завдяки старанням якого Закарпатська Василіянська Провінція після першої світової війни була цілковито відновлена й почала стрімко розвиватися аж до її ліквідації радянською владою [1].

 Стаття отця Атанасія Пекара ЧСВВ

  • Життєвий шлях о. Хоми

Йоан Хома (в монашестві Йоаким) народився дня 6 березня 1870 р. в Пряшеві, у родині столяра. Після завершення початкової та середньої шкіл у Пряшеві, побожний юнак вступив до Святомиколаївського монастиря оо. Василіян на Чернечій горі, біля Мукачева, де вже 17 серпня 1885 р. зодягнув на себе чернечу рясу і прийняв монаше імʼя Йоаким. Після дворічної проби, загартувавшись у монашому подвизі, у вересні 1887 р. він почав богословські студії в Ужгородській єпархіяльній семінарії, де навчався упродовж чотирьох літ.

Під час свого чернечого формування бр. Йоаким засвоїв ґрунтовне знання церковних обрядів і співу, тож іще як богослов навчав першорічних семінаристів «простопінія», тобто – церковного співу, а на четвертому році богословʼя настоятелі доручили йому навчання церковних обрядів і співу в поблизькій єпархіяльній препарандії для дяковчителів. Обдарований милозвучним голосом, він ще як третьорічний богослов в неділі й свята керував літургійним співом у катедральному храмі. А вірні, захоплені його богомільним співом, так і назвали його Сладкопівцем.

 

 

Після завершення богословських студій, через свій молодий вік, він ще один рік навчав у Маріяповчанській монастирській школі, а відтак 22 вересня 1892 р., у Мукачівській обителі склав довічні обіти перед тогочасним Протоігуменом, о. Інокентієм Левканичем [2]. На празник Покрова (за ст. ст.) того самого року прийняв із святительських рук єп. Юлія Фірцака († 1912 р.) єрейські свячення. Зразу після своїх свячень о. Хома був призначений учителем новомонашествуючих, готуючи надійних юнаків до монашого подвигу в тому ж Мукачівському монастирі. Обовʼязки наставника (тобто магістра новиків) він сповняв аж до 1905 р.

Спостерігши небуденні дарування у багатонадійного ієромонаха, Протоігумен Левканич уже 1893 р. покликав його на уряд Провінційного Секретаря, обовʼязки якого о. Хома успішно виконував аж до 1906 р., коли його вибрано протоігуменом. На монашому соборі 1894 р. його обрали ще й дефінітором, тобто – Провінційним Радником.

Свої обовʼязки Учителя новиків, Провінційного Секретаря і Радника о. Хома виконував дуже сумлінно, тож по смерті о. Левканича († 1906 р.) монаша братія на соборі у Маріяповчі вибрала його, відносно ще молодого ієромонаха (мав 36 років), на відповідальний уряд Провінційного Настоятеля, довіривши йому відновлення завмираючого вже Чину. Новообраний Протоігумен не обманув сподівань своїх співбратів по Чину, й не зважаючи на численні труднощі, привів закарпатських Василіян до повного їхнього відновлення й розквіту [3].

 

 

Чин закарпатських оо. Василіян на зламі ХІХ-ХХ ст. значно підупав як морально, так і матеріяльно. Початків занепаду слід шукати в другій половині XIX ст., коли до монастиря почали приймати кандидатів без жодного вибору, до того ж – цілковито занедбавши їхнє духовне й монаше виховання. Тож не дивно, що по якомусь часі новомонашествуючі (нерідко вже перед самими свяченнями), гуртом покидали монастир і верталися у світ. Внаслідок цього монастирі наприкінці минулого сторіччя майже зовсім запустіли.

Під поблажливою рукою Протоігумена І. Левканича (1885-1906) до монастирів закрався світський дух, занедбання й порушення монастирського порядку та основних засад чернечого життя (наприклад – самого дотримання монаших обітів, передусім убожества й послуху). До того ж о. Левканич пішов по лінії мадяризації [4], так що монахи, не менше від світського духовенства, почали гордувати простим людом і вести «великопанське життя». Самі Настоятелі, задля вигіднішого життя, обмежували у своїх монастирях число монахів і цілком не турбувалися зростом монаших покликань. Єдине, чого по монастирях ще вірно дотримувались, було відправлювання щоденних богослужень, тобто Утрені, Святої Літургії та вечірні. Але й у тих відправах не всі монахи брали участь. Про якусь там місійну чи душпастирську працю монахів не було що й говорити [5].

А потреба місійної праці чітко виявилася наприкінці минулого століття, коли-то на Мараморощині зʼявилися перші ознаки православʼя [6]. В той час серед монахів не знайшлося ні одного місіонера, який міг би був взятися до втихомирення релігійного заворушення в народі. Тому й не дивно, що єпархіяльне духовенство, зібране 1903 року на синоді в Ужгороді, одноголосно домагалося реформи Василіянського Чину. Синод представив єп. Ю. Фірцакові вже готовий план реформи закарпатських монастирів, і то за допомогою галицьких оо. Василіян або мадярських оо. Єзуїтів [7].

Єп. Фірцак, з одного боку, не бажав собі реформи при помочі мадярських єзуїтів, бо боявся повного змадярщення закарпатських монахів. Але, з другого боку, владика побоювався, що мадярська влада, яка з політичних міркувань старалася за всяку ціну відгородити Закарпаття від Галичини, ніяк не згодиться, щоби реформу проводили галицькі Василіяни. Крім того, він сам рішуче виступав проти т.зв. екземпції Василіян, як це сталося в Галичині [8]. Він бажав і надалі тримати закарпатські монастирі й ченців під своїм наглядом, тож наполягав, щоби закарпатські Василіяни реформувалися власними силами, обіцяючи їм свою повну підтримку.

 

План віднови єп. Фірцака

На загальному соборі закарпатських Василіян, який відбувся в днях 6-7 червня 1906 р. у Маріяповчанському монастирі, єп. Фірцак особисто представив свій план реформи. На його думку закарпатські Василіяни мали спорудити просторий монастир в Ужгороді, де могли б примістити Новіціят і всю василіянську студіюючу молодь, яка щодня ходила б на виклади до гімназії чи учительської препарандії, а клирики – до єпархіяльної семінарії. Отож, на думку владики, віднова монашого життя на Закарпатті мала розпочатись від новоспорудженого Ужгородського монастиря, і то – власними силами Василіян. А новообраний Протоігумен, о. Йоаким Хома, ЧСВВ [9], мав якнайскоріше втілити цей план у життя.

Протоігумен Хома теж був перейнятий ідеєю реформи, але на взір галицьких Василіян. Однак єпископ Фірцак йому спротивився. Він далі наполягав, аби закарпатські Василіяни обновлялися власними силами, чи в крайньому випадку, за допомогою мадярських єзуїтів. Думку єп. Фірцака щодо реформи за участю оо. Єзуїтів підтримувала теж більшість уже помадярщених монахів. Тож о. Хома, на підставі Монаших правил, був змушений звернутися до єзуїтів. На щастя, після довгих переговорів і дебатів, оо. Єзуїти відмовились від реформи й відверто заявили, що Василіянський Чин у Мадярщині не має майбутнього і порадили, щоб усі закарпатські Василіяни перейшли на латинський обряд [10].

 

Ужгородський монастир Отців Василіян

 

Перед наступним василіянським собором, що відбувся в днях 16-18 червня 1909 р. в Краснобрідському монастирі, свящ. Конґреґація для Поширення віри [11], за домаганням єп. Фірцака [12], наказала Василіянам спорудити в Ужгороді відповідний монастир, в якому, під наглядом місцевого єпископа, мали відкрити Новіціят й інтернат для середньо-шкільної молоді [13]. Справа спорудження нового монастиря для завмираючого вже Чину не була легкою. До того ж, в Ужгороді не було й відповідної площі для запланованого монастиря. Однак потреба реформи була нагальною. То ж з дорученням собору, о. Протоігумен Хома ще того самого року вибрався до Риму, щоби там особисто обговорити справу реформи закарпатських Василіян.

Вислухавши думку о. Хоми, Префект свящ. Конґреґації, кард. Єронім Ґотті [14], прийняв план реформи єп. Фірцака, й наказав Протоігуменові якнайскоріше почати реформу закарпатських Василіян, причому – власними силами, стараючись одночасно збудувати в Ужгороді відповідний монастир, як того домагався владика.

 

Отці Василіяни і учні гімназії в Ужгородському монастирі

 

Проект віднови о. Хоми

Після повернення з Риму о. Протоігумен Хома зі своїми дорадниками невідкладно приготували уже конкретний план відносно реформування Новіціяту, що його відтак вислали для затвердження до Риму [15].

На основі того плану вирішено: 1) відкрити Новіціят у Маріяповчанському монастирі, який на той час єдиний міг забезпечити його утримання; 2) Магістром, тобто – наставником новиків, призначено румунського ієромонаха Лева Ману, ЧСВВ [16], котрий мав виховувати новиків уже за Конституціями, затвердженими Апостольським Престолом для галицьких Василіян [17]; 3) щоб успішніше вести Новіціят й забезпечити в монастирі відповідний лад і дисципліну згідно із згаданими Конституціями, о. Ману одночасно був призначений Маріяповчанським ігуменом; 4) вчителями схоластиків [18] були призначені оо. Августин і Атанасій Максим, ЧСВВ [19], що мали відповідну кваліфікацію для викладання в середніх школах; 5) на філософські й теологічні студії рішено висилати студентів до реформованих уже оо. Василіян в Галичині, чи до Риму. Призначений Вчителем новиків о. Ману вже восени того ж року виїхав до Галичини і перебув довший час на Новіціяті в Крехові, де разом з новиками відбував усі приписані вправи, щоб набути потрібного досвіду для кермування відновленим Новіціятом. А тим часом один з монахів у Маріяповчі переклав на мадярську мову зведення головних правил згаданих конституцій, т. зв. Суммарій [20].

 

 

На жаль, цей план реформи, що його затвердив і Рим, не вдався. Згаданий о. Ману вдався у політику й цілком занедбав Новіціят. Старші монахи в монастирі й надалі жили за своїми власними міркуваннями, а часті прощі, що відбувалися в Маріяповчі впродовж цілого року, занадто дезорганізували новиків і відволікали їх від духовних вправ. Тому й не дивно, що так старанно запланований Новіціят уже невдовзі розпався. Сам же ж о. Ману, ображений доганою Протоігумена, самовільно покинув Маріяповч і виїхав до Румунії, де, за підтримкою Луґоського єп. Василя Госсу [21], намагався відокремити Біксадський монастир від Закарпатської Провінції, щоб започаткувати окрему, румунську Василіянську вітку [22]. Однак о. Хома не допустив до того і, після тривалих заходів, зберіг Закарпатську Провінцію неподільною [23].

Однак о. Хома, цілковито відданий ідеї обновлення Чину, не знеохочувався, але з великою ревністю взявся до спорудження монастиря в Ужгороді, в чому головним його помічником і дорадником став згадуваний уже о. Атанасій Максим, ЧСВВ. Поки о. Протоігумен клопотався збіркою фондів, то о. Максим наглядав за будовою. Тож єп. Фірцак, хоч уже був немічний, дня 29 жовтня 1911 р. з великою радістю посвятив наріжний камінь під новий монастир, який завершено за один рік. При монастирі була відновлена й гарна церковця, що її Отці Василіяни відкупили від православних греків, разом з площею під будову.

Скоро однак виявилося, що Святовасилівський монастир в Ужгороді не надається для виховання монашого доросту [24]. Тим більше, що серед закарпатських Василіян на той час не знайшлося ні одного відповідного вихователя, який зумів би довести реформу до її щасливого завершення. Тому Фірцаків наслідник, єп. Антоній Папп (1912-1924), далі наполягав, аби реформою зайнялися мадярські єзуїти. Однак на превелике щастя, вони знову категорично відмовились. Таким чином о. Протоігуменові Хомі довелося нарешті стукати до дверей галицького Протоігумена, о. Платоніда Філяса, ЧСВВ [25].

 

 

Галицький Протоігумен прихильно поставився до прохання закарпатських Василіян і зразу уклав для о. Хоми просьбу до Риму, яку той особисто передав на руки Префекта свящ. Конгрегації, кард. Е. Ґотті [26].Кардинал прихильно прийняв нову пропозицію реформи о. Хоми, й листом від 1 липня 1914 р. звелів, аби перед остаточним рішенням Апостольского Престолу щодо реформи закарпатських Василіян, обидва Протоігумени докладно обговорили справу реформи й уклали відповідну угоду, що її відтак мала затвердити свящ. Конгрегація [27]. Однак до бажаної зустрічі двох Протоігуменів не дійшло, бо незабаром вибухнула війна, яка знову розвіяла надії о. Хоми на обновлення закарпатських Василіян [28].

 

Поновні старання о. Хоми

Хоча світова війна віддалила на якийсь час реформу, все ж таки о. Протоігумен Хома про неї памʼятав і далі клопотався про її здійснення. Після закінчення війни він відразу старався відновити стосунки з галицькими Василіянами через згадуваного вже о. Філяса [29]. Однак справу реформи перебрав у свої руки вже новий галицький Протоігумен, о. Анастасій Калиш, ЧСВВ [30].

Протоігумен Калиш, як і всі отці Галицької Провінції, уважав реформу закарпатських Василіян настільки важливою, що був готовий на всякі жертви заради її здійснення [31]. Дізнавшись про вибір нового Протоігумена, о. Хома негайно запросив о. Калиша чимскоріше приїхати на Закарпаття, щоб оглянути всі монастирі й устійнити, де і як буде найкраще розпочати намічену реформу [32]. Отож, після обміну кількома листами [33], наприкінці серпня 1920 р. о. Протоігумен Калиш нарешті прибув до Ужгороду й обговоривши справу реформи з владикою, оглянув усі закарпатські монастирі, а відтак відбув наради з о. Протоігуменом Хомою і його Радою. Наслідком цих кількаденних нарад був т.зв. Договір у справі реформи Отців Василіян на Підкарпатській Русі, який опісля затвердила й Апостольська Столиця [34].

Повідомивши про цей Договір єп. Паппа в Ужгороді та єпископського вікарія М. Руснака у Пряшеві [35], о. Протоігумен Калиш вибрався до Праги, де передав на руки Апостольського нунція, аєп. Климента Мікари [36], всі акти стосовно реформи закарпатських Василіян, аби той вислав їх до Риму для перевірення [37].

Справа реформи закарпатських Василіян лежала теж і на серці нунція, який був добре поінформований про загрозу й поширення православної пропаганди в Мукачівській єпархії [38]. Тому він негайно доручив о. Хомі розпочати потрібні приготування до реформи [39], а о. Калишові звелів зразу вислати на Закарпаття потрібних для реформи монахів, ще поки прийде остаточний дозвіл з Риму [40]. Тож 1 жовтня 1920 р. о. Хома, пересилаючи копію Договору з галицькими Василіянами, повідомив єп. Паппа: «Починаємо реформу в найтяжчих часах, але відкладати її на ліпші часи вже не було як. Кандидатів уже маємо, які дістануть повний монаший вишкіл вже у зреформованому Новіціяті. Договір відносно реформи ми вислали до Риму через Апостольського нунція для потвердження, а на відкриття кандидатури ми вже дістали позволення від нунціятури в Празі» [41].

Хоч монахи-мадярони ще й далі протестували проти реформи за допомогою галицьких Василіян [42], однак о. Хома не піддався. Опираючись на рішення Апостольської Столиці, він довів справу реформи закарпатських монастирів до щасливого кінця. Тож уже 2 листопада 1920 р. до Мукачівського монастиря на Чернечій горі прибули галицькі Василіяни (щоб розпочати реформу) в такому складі: 1) о. Єронім Малицький, котрий перебрав уряд Ігумена [43]; 2) о. Гліб Кінах – Маґістер (виховник) новиків [44]; 3) о. Полікарп Булик – Економ і помічник магістра [45]. З ними прибули також три брати-помічники: Гавриїл Ханик – кухар [46], Йосиф Нижник – столяр [47] і Симеон Бужара – кравець і господар дому [48].

Галицькі отці, перебравши у свої руки Мукачівський монастир, основно його відремонтували й приготовили все потрібне для відкриття Новіціяту, який розпочато 28 лютого 1921 року з вісьмома кандидатами (6 на священиків, а 2 на братів-помічників).

 

 

В сімох закарпатських монастирях на той час було всього лише 18 ієромонахів. Шестеро з них, у знак протесту проти реформи, відразу покинули Чин [49], а четверо відмовилося від реформи, хоч і залишилися в Чині [50]. їх приміщено у Боронявському монастирі, де вони продовжували вести богомільне життя. Сам о. Хома через клопоти зі здоровʼям, за порадою настоятелів, не підпорядкувався вимогам реформи і, як Протоігумен нереформованих Василіян, перейшов до Ужгородського монастиря, де посвятився письменницькій праці. Так ото із старших ченців тільки сімох ієромонахів прийняли реформу й поновно перейшли ґрунтовний монаший вишкіл уже в реформованому новіціяті [51].

Ось так, завдяки великій посвяті і чималим трудам о. Протоігумена Хоми нарешті вдалося розпочати на Закарпатті спасенне діло обновлення Василіянського Чину, яке в короткому часі принесло рясні плоди, про що вже сказано на іншому місці [52].

Отець Й. Хома ще як Секретар Протоігумена Левканича в рр. 1894-1906, займався також письменницькою працею, дописуючи час від часу до духовно-релігійного журналу «Листок» і популярної газети «Наука». Він часто виступав в обороні інтересів свого Чину також і на сторінках місцевої мадярської преси. Зацікавившись монастирською старовинною бібліотекою й архівом, він написав і коротку історію закарпатських Василіян, що появилася під заголовком: «Чин св. Василія в Мадярщині» у колективній мадярськомовній праці: «Католицька Мадярщина», 1902 року [53].

Коли ж відтак чудотворна ікона Пресв. Богородиці при Маріяповчанському монастирі 1905 р. вже втретє чудесно просльозилася, то о. Хома був присутній при перевірці чуда Єпископською комісією, очоленою кан. Олександром Микитою [54]. Це нове чудо натхнуло молодого ченця й він, за короткий час, уклав обʼємистий молитовник під назвою: «Марія-Повчанскій Паломник», в якому зібрав багато молитов і пісень на честь Маріяповчанської Богородиці. «Паломник» зʼявився друком 1907 року й від того часу всі прочани, що вибиралися на прощу до Маріяповчі, обовʼязково брали його зі собою. У вступі до молитовника о. Хома подав також цінну історію чудотворної Маріяповчанської ікони, що донині не втратила своєї історичної вартости [55].

У договорі щодо реформи, о. Хома дуже наполягав, аби закарпатським Василіянам було дозволено затримати свій своєрідний церковний спів, який зберігався в закарпатських монастирях від давніх часів [56].Тож, як обдарований музикант (вміло грав на цимбалах), він сам списав під ірмологійні ноти цей василіянський наспів, що появився окремою книгою 1930 року [57].

Як уже згадувалося, о. Хома був докладно обізнаний із літургійними відправами й обрядами. Тож за дорученням єп. Петра Ґебея (1924-1931) він щорічно укладав для єпархії т.зв. «Церковний Устав», в якому були детально зібрані різні приписи типику щодо літургійних відправ на всі неділі і свята церковного року. «Устав» друкувався в Ужгородській василіянській друкарні і був призначений не тільки для Мукачівської, але також для Пряшівської, Крижівської та Пітсбургської єпархій (остання у США). Перед своєю смертю він ще встиг завершити такий «Устав» на 1932 рік.

 

 

1930 року оо. Василіяни перебрали редагування релігійно-популярного місячника «Благовістник», що його ще 1920 р. почав видавати о. А. Волошин (при допомозі о. Еміліяна Бокшая), для оборони Греко-католицької Церкви перед православною загрозою. В 1926 р. видання «Благовістника» перебрали оо. Василіяни, але відповідальним редактором далі фігурував о. Бокшай, хоч багато статей писали вже самі Василіяни. Коли ж 1930 р. о. Бокшай нарешті відмовився від редакторства «Благовістника», то о. Хома перебрав редакцію на себе. Таким чином о. Хома вписався в історію закарпатських Василіян також як редактор «Благовістника», хоча не встиг уже на повну силу розвинути свої письменницькі здібності, оскільки невдовзі, дня 31 серпня 1931 р. передчасно відійшов до вічности, на 62 році свого трудящого й Богу відданого життя [58].

Хоронив його один з перших випускників реформи, Пряшівський єп. Павло Ґойдич, ЧСВВ в асисті капітульного вікарія, кан. О. Стойки [59],та кількох каноніків з Мукачівської та Пряшівської єпархій. Прощальне слово виголосив о. П. Булик, ЧСВВ, один з тих галицьких Василіян, які розпочали відродження закарпатських Василіян, за девізом Покійного: «Все відновити в Христі!» (Еф. 1:10).

 

*****************

[1] Див. А. ПЕКАР, ЧСВВ, «Василіянська Провінція Св. Миколая на Закарпатті», стаття у Нарис історії Василіянського Чину св. Йосафата (далі: НІВЧ), Рим 1992, стор. 383-416.

[2] Життєпис Протоігумена Інокентія Левканича, ЧСВВ (1837-1906) див. у Крестный Мҍсяцослов на 1897 год, Унгвар 1896, стор. 97-98; його некролог у Görög-katholikusNaptáraz 1907-ікі érve, Ungvár 1906, р. 167-168.

[3] Про заходи о. Хоми щодо обновлення закарпатських Василіян див. «Записник» о. Г. КІНАХА, ЧСВВ у Записки ЧСВВ (далі: ЗЧСВВ), Рим. XII (1985) 120-159; А. РЕКАК, 08ВМ, «Basilian Reform Transcarpathia», стаття і документи у ЗЧСВВ, VII (1971) 143-226.

[4] Тому-то мадяри величали протоіг. Левканича «закарпатським Нестором».

[5] Про сумний стан закарп. монашества в той час див. докладний звіт Мукачівського єп. Ю. Фірцака до Риму, від 30 листопада 1908 р., у ЗЧСВВ, VII (1971) 179-187; пор. лист іг. А. Максима, від 18 жовтня 1917 р. Там же, стор. 212.

[6] Про початки православного руху в Мукачівській єпархії див. А.ПЕКАР, ЧСВВ, Нариси історії Церкви Закарпаття (далі: ПЕКАР, Нариси), Рим 1967, стор. 113-119.

[7] Див. рішення Єпархіяльного синоду у тижневику Наука, Унгвар 1903, ч. 18, стор. 7.

[8] Затверджуючи реформу оо. Василіян у Галичині, папа Лев XIII надав їм т.зв. привілей екземпції, тобто звільнив їх від залежностей від місцевих владик, і підпорядкував безпосередньо наглядові Апостольської Столиці. Апостольський лист Льва XIII, від 12 травня 1882 р., в укр. перекладі, в ЗЧСВВ, XI (1982) 346-352.

[9] Про обрання о. Хоми Протоігуменом і його короткий життєпис див. Мҍсяцословна 1907 год, Унгвар 1906, стор. 46-48.

[10] Див. Записник о. КІНАХА у ЗЧСВВ, XII (1985) 121-122.

[11] До 1917 року, коли була заснована окрема свящ. Конґреґація для Східних Церков, справи Східних Церков були полагоджувані свящ. Конґреґацією для Поширення віри (відомої як Пропаганда), при якій Папа Пій XI утворив 1862 р. окремий Відділ для Східних Церков.

[12] Див. листа єп. Фірцака до Риму, від 25 травня 1909 р. у ЗЧСВВ, VII (1971) 187-189.

[13] Див. листа Пропаганди, від 12 червня 1909 р., до Пряшівського єп. І. Валія, який мав очолювати василіянський собор у Красному Броді – Там же, стор. 190.

[14] Кардинал Єронім М. Ґотті був префектом Пропаганди в рр. 1902-1916.

[15] Див. листа о. Хоми до кард. Ґотті, від 2 грудня 1909 р. у ЗЧСВВ, VII (1971) 190-194.

[16] Лев Ю. Ману – один з румунських Василіян, який вступив до монастиря вже по закінченні студій богословʼя. 1909 р. був призначений Маріяповчанським Ігуменом і Вчителем новиків. Як румунський патріот, без дозволу настоятелів, зайнявся політикою й кандидував на депутата до мадярського парламенту, через що цілком занедбав монастирські обовʼязки й Новіціят, але депутатом не став. Тому слушно був покараний. Ображений карою, покинув монастир і душпастирював по різних румунських парафіях, протегований Луґоським єп. В. Госсу. Нарешті, 1931 р. вернувся до Чину й відновив свій Новіціят у Крехові. Після повернення з Галичини був директором монастирської друкарні в Біксаді. 1934 р. став Ігуменом Мойсеївського монастиря, а 1936 р. – Ігуменом Микульським, тощо. Після ліквідації румунських Василіян 1948 р. ще якийсь час діяв у підпіллі, де за ним і слід пропав.

[17] Cf. Constitutiones Congregationis Ruthenae OSBM Reformatae, Rimae 1896; друге видання появилося у Жовкві, 1910 р.

[18] За давнім звичаєм, середньошкільних студентів у монастирі називали «схоластиками», тобто школярами.

[19] Два рідні брати вступили до монастиря вже як дипломовані вчителі для середніх шкіл. Старший, о. Августин Максим (1870-1921), трагічно загинув у Біксадському монастирі ще перед реформою; а молодший, о. Атанасій Максим (1878-1955), став правою рукою о. Протоігумена Хоми. Перейнятий реформою, наново відбув Новіціят у Крехові, а відтак переніс реформу також до румунських монастирів, і 1937 р. став першим румунським Протоігуменом. Про створення Румунської Провінції див. мою статтю у НІВЧ, стор. 460-472.

[20] Cf. SummariumConstitutionum Congregationis Ruthenae OSBM Reformatae, Staravjes 1890.

[21] Румунський єп. Василь Госсу був Луґоським (1903-1912), а відтак – Ґерлянським (1912-1916) ієрархом.

[22] Див. ЗЧСВВ, VII (1971) 153-155; теж лист о. Хоми від 15 липня 1913 р. – Там же, стор. 194-198.

[23] Подібні спроби були і з боку Гайдудорозького мадярського єпископа щодо Маріяповчанського монастиря – див. листа о. Хоми, від 15 липня 1913 р. – Там же, стор. 198-201.

[24] А. ВОЛОШИН, «Унгварский монастырь ЧСВВ», стаття у Мҍсяцослов на 1913 год, Унгвар 1912, стор. 66-71 (з ілюстрацією монастиря).

[25] Життєпис о. Платоніда Філяса, ЧСВВ (1864-1930) див. у ЗЧСВВ, XI (1982) 470-477. Був першим Протоігуменом реформованих Василіян у рр. 1904-1917, а відтак, після несподіваної смерті свого наступника, о. М. Галущинського, управляв Провінцією як Протоконсультор у рр. 1918-1920.

[26] Див. просьбу о. Хоми до свящ. Конґреґації, від 8 червня 1914 р. у ЗЧСВВ, VII (1971) 208-211.

[27] Див. відповідь кард. Ґотті від 1 липня 1914 р. – Там же, стор. 211.

[28] Листом від 21 липня 1914 р. о. Філяс повідомив о. Хому, що збирається приїхати до Ужгороду після 10 серпня. Див. листа у ЗЧСВВ, XII (1985) 134.

[29] Переписка о. Хоми з о. Філясом в рр. 1919-1920 – Там же, стор. 141-144.

[30] Життєпис о. Анастасія Калиша, ЧСВВ (1875-1930) див. у ЗЧСВВ, XI (1982) 513-518. Уряд протоігумена займав у рр. 1920-1930.

[31] Див. листа о. Філяса від 18 квітня 1920 р. у ЗЧСВВ, XII (1985) 144.

[32] Див. листа о. Хоми від 7 червня 1920 р. – Там же, стор. 145.

[33] Переписка між о. Хомою й о. Калишем – Там же, стор. 145-147.

[34] Повний текст договору, підписаний у Мукачеві, дня 4 вересня 1920 р. у ЗЧСВВ, VII (1971) 214-217; затвердження договору Апостольською Столицею від 6 квітня 1921 р. – Там же, стор. 224-225.

[35] 1918 р., з приходом чеського війська, Пряшівський єп. Стефан Новак (1879-1932), як мадярський патріот, виїхав до Мадярщини, а управління єпархії лишив на свого вікарія, каноніка Миколая Руснака. Руснак управляв єпархією аж до 1922 р., коли-то Рим призначив Крижівського єп. Діонисія Нярадія апостольським адміністратором Пряшівської єпархії.

[36] Аєп. Климент Мікара був Апост. нунцієм у Празі в 1919-1923 роках.

[37] Між згаданими актами знаходились: 1) Договір у справі реформи, 2) Список закарпатських монастирів і монахів, 3) Просьба до свящ. Конґреґації для Східних Церков затвердити умови переведення реформи. Всі вони опубліковані у ЗЧСВВ, VII (1971) 214-223.

[38] Про православний рух на Закарпатті у 20-их роках див. ПЕКАР, Нариси, стор. 120-123.

[39] Лист нунція до о. Хоми, від 14.ІХ.1920 р. у ЗЧСВВ, VII (1971) 223-224.

[40] Див. листа о. Калиша до о. Хоми від 14 вересня 1920 р. у ЗЧСВВ, XII (1985) 149-150.

[41] Див. Записник о. КІНАХА – Там же, стор. 151.

[42] Див. листа о. С. Лупіша, ЧСВВ до єпископа, від 25 жовтня 1920 р. – Там же, стор.152-153.

[43] Ігумен Єронім Малицький, ЧСВВ (1865-1925), розпочавши реформу в Мукачеві, уже восени 1923 р. перебрався до Ужгороду, щоб залучити тамтешній Святовасиліївський монастир до реформи. На жаль, він несподівано помер дня 2 березня 1925 р. Його життєпис у ЗЧСВВ, Жовква, І (1925) 298-301; некролог у Душпастырь, Ужгород, 3 (1925) 136-137.

[44] Життєпис о. Гліба Кінаха, ЧСВВ (1888-1980) див. у Світло, Торонто, 1 (1966) 23-25; у ЗЧСВВ, XII (1985) 85-99.

[45] 1923 р. о. Полікарп Булик, ЧСВВ (1885-1961), після переходу о. Малицького до Ужгороду, перебрав ігуменство в Мукачеві, а відтак, 1932 р., став першим Протоігуменом зреформованої закарпатської Провінції. Див. його жуттєпис у Світло, 1 (1972) 25-27; його Спомини про реформу були опубліковані у Васшіянський Вісник, Рим, 9 (1970) 62-74; 10 (1971) 85-98 і 11 (1972) 69-82.

[46] Бр. Гавриїл Ханик, ЧСВВ (1882-1961) перейшов опісля кухарем до Ужгороду. 1939 р. мадяри прогнали його на Словаччину, звідкіля він 1941 р. повернувся до Галичини.

[47] Бр. Йосиф Нижник, ЧСВВ (1883-1952) вже 1923 р. вернувся до своєї Провінції.

[48] Бр. Симеон Бужара, ЧСВВ (1884-1967) перед наступом мадярів, 1939 р. виїхав до Югославії, а через якийсь час добрався до Риму, де й помер. Його некролог у Вас. Вісник, 5 (1967) 30.

[49] 1921 р. Чин покинули наступні ченці: о. П. Бігарій, о. М. Бринський, о. С. Лупіш, о. С. Поратунський, о. М. Семерський та о. В. Шестак.

[50] В Боронявському монастирі були приміщені нереформовані ієромонахи: К. Голиш, К. Гавриш, М. Кралицький і В. Мотринець – як ігумен. Трохи згодом о. Гавриш теж покинув Чин, а інші отці після смерті о. Й. Хоми († 1931 р.) добровільно підпорядкувалися реформованим настоятелям.

[51] Три молодші ієромонахи: С. Бойчик, Д. Жаткович і Т. Скиба, відбули свій зреформований вишкіл в Мукачеві, а старші: А. Максим, Т. Леґеза, Л. Долгий і Е. Аякі – на новіціяті у Крехові.

[52] Див. ЗЧСВВ, XI (1982) 141-160. Почавши реформу з вісьмома кандидатами, галицькі Отці протягом десяти років довели закарпатську Провінцію до повного її розквіту, з 129 ченцями, із яких: 34 ієромонахи, 51 брат помічник і 44 схоластики. Крім того, було ще й 19 новиків, як подає Каталог Святомиколаївської Провінції, Ужгород 1933, стор. 25.

[53] Cf. KISS J. – SZIKLAY J., A Katholikus Magyarország, Budapest 1902, vol II, р. 1109-1110.

[54] Членом Єпископської комісії, яка в днях 11-14 січня 1906 р. перевіряла чудесне сльозіння ікони, був також Мукачівський Ігумен, о. Йоанникій Йозевич, ЧСВВ, якому товаришив тодішній Пров. Секретар, о. Й. Хома, обраний незабаром Протоігуменом.

[55] Й. ХОМА, ЧСВВ, Марія-Повчанскій Паломник, Унгвар 1907, стор. 5-21.

[56] Див. пункт ІІІ-й Договору, від 4 вересня 1920 р. у ЗЧСВВ, VII (1971) 215.

[57] Й. ХОМА, ЧСВВ, Простопініе по преданію иноков ЧСВВ обпасти Карпаторускія, Мукачево 1930. Рецензію о. М. ЛОНЧИНИ, ЧСВВ див. у ЗЧСВВ, Львів, IV (1932) 347.

[58] Див. некролог о. Хоми у Душпастырь, 8-9 (1931) 220-221; теж у Благовҍстнику, 10 (1931) 145-146

[59] Мукачівський єп. П. Ґебей помер 26 квітня 1931, то ж у той час єпархією управляв кан. О. Стойка, як капітульний вікарій.

 

о. А. Пекар, ЧСВВ

1995 р.

  • ЗАПИСКИ ЧСВВ – Секція ІІ – Том ХV, (ХХІ) – Вип. 1-4

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

 

Авторські права 2019 © Провінція Святого Миколая. Василіянський Чин Святого Йосафата в Україні. Усі права захищені.