Smaller Default Larger

о. Діонізій Д. Дребітко ЧСВВ

 

Ієромонах Діонізій Дмитро Дребітко ЧСВВ

(1911-1976 рр.)

 

 

„Увійшовши в храм, Ісус вигнав усіх, що продавали й купували в храмі, перевернув столи міняйлів, і ослони тих, що продавали голубів, і сказав їм: «Написано: „Дім мій, буде домом молитви називатися, ви ж чините з нього печеру розбійників” (Мт. 21, 12-13).

Життя і діяльність визначного Василіянина Закарпатського краю можна охарактеризувати посилаючись на євангельську розповідь про те, як Ісус Христос очистив Єрусалимській храм від несумісних з Божим домом речей і осіб. Отець Діонізій жив в таких історичних обставинах, коли в Церкву Христову насильно втискалася політика окупантів Закарпаття. Спочатку це була політика мадяризації, яку проводив угорський уряд. Опісля, настала політика „оправославлення” греко-католиків і ліквідація греко-католицької Церкви, яку проводив радянський уряд. Замість того, аби в Церкві прославляти Бога і вчитися моральним засадам, тут стали купляти людей, продавати їх, конфесіювати і т.п. Як за угорської окупації, так і за радянської влади, в церковних питаннях основним було не те, чи людина є істинним християнином, а на боці якої політики вона є. Наприклад, у примусовому „переписуванні на православну віру”, йшлося не так про вибір єдиної і правдивої віри, тобто православної, а про визнання пануючого режиму в краї. Отець Діонізій був одним з тих ієромонахів, які очищали Церкву від несумісних з нею течій і берегли в християнах прагнення „шукати найперше Царства Божого і його справедливості” (Мт. 6, 33).

 

Народився майбутній Василіянин 31 жовтня 1911 р. у м. Сваляві, Закарпатської області.

Батьки його, Василь (помер у 1945 році) та Анна (уродженка м. Іршави, Закарпатської області, померла у 1954 році), посідали багато землі і мали акції у Підкарпатському банку.

 

 

Брат Діонізій в Малоберезнянському монастирі, 01.11.1929 р.

 

У 1927 році, після закінчення восьмирічної школи, молодий Дмитро вступив до Чину Святого Василія Великого у Мукачівський монастир, де відбув вступне випробовування протягом двох років, обравши монаше ім’я Діонізій.

З 1929 р. по 1930 р., брат Діонізій проживав у Малоберезнянському монастирі.

З 1930 р. по 1932 р. навчався у Василіянському монастирі в с. Лаврів, Самбірського р-н. А опісля, був переведений на подальше навчання до монастиря у с. Добромиль, де у 1933 році захворів й повернувся до василіанського монастиря у м. Мукачеві й після одужання, продовжив тут навчання.

У 1933-37 роках, брат Діонізій виконував монаше служіння в Ужгородському монастирі і продовжував богословські студії.

Пресвітерські свячення брат Діонізій отримав у 1937 році, з рук Преосвященного єпископа Олександра Стойки.

На свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, 7 квітня 1937р. нововисвячений ієромонах відслужив свою першу святу Літургію у Мукачівському монастирі, де, в подальшому, залишився виконувати свої обов’язки. В цьому монастирі отець Діонізій, зокрема, викладав грецьку та латинську мови для ченців, що проходи вступний курс монашого життя.

 

 

Жертва „Корони святого Стефана”.

 

 

„Корона святого Стефана” була символом угорської влади. В березні 1939 року, після розпаду Чехословаччини, василіанські монастирі на Закарпатті, опинилися під окупацією цієї „корони”. В краї запанувала політика „мадяризації” і місцеві Василіяни були змушувані сприяти цій політиці, зокрема − у своїх проповідях, які вони виголошували під час публічних богослужінь. Так виникло роздвоєння духовенства, одна частина якого стала під „Короною святого Стефана”, а інша – пішла всупереч цій „Короні”. О. Діонізій був одним із тих священиків, хто відмовлявся вихваляти цю корону у своїх проповідях, за що став її жертвою.

У 1939 році о. Діонізій був призначений до василіанського монастиря у с. Бороняво. Його душпастирська і місійна діяльність була сприйнята тут як анти мадярська, тому що він її не те щоб не підтримував чи виступав проти неї, а діяв поза політикою, закликаючи християн, як казав Ісус Христос, „шукати найперше Царства Божого і його справедливості”. Але тут проявилася закономірність „Хто не з нами, той проти нас”. Угорська влада потрактувала дії отця Діонізія за цим принципом: якщо він не сприяє політиці мадяризації, значить він ворог цієї політики і прихильник іншої – проукраїнської.

В цей час виникали конфлікти між громадянами та представниками угорського уряду. Звичайні працівники і селяни відчули тиск нових державних законів і проявляли бунт. Ось так, у 1939 році, мали місце кілька конфліктних подій у с. Бороняво, в яких о. Діонізій став основним фігурантом і жертвою.

Влітку 1939 року, голова села Бороняво, на зборах жителів села, які відбувалися біля церкви, оголосив, що населення повинно продавати свої вироби лише державним підприємствам, при чому, за визначену суму. З цього приводу, люди почали виражати невдоволення і в свою чергу, вимагати, щоб взамін держава продавала для населення продукти за мінімальною ціною. У цю дискусію вмішався о. Діонізій, виступивши на захист населення. Це показало його в очах угорського уряду, як ворога „Мадярщини”.

Вкінці того самого року, о. Дребітко звернувся до жандармерії с. Сокирниця, Хустського району, де виразив невдоволення з приводу того, що жандарми даного відділу, незаконно нанесли тілесні пошкодження декільком жителям с. Бороняво, які, нібито, крали у лісі дрова.

Ці та інші події, стали причиною того, що вкінці 1940 року, о. Діонізій був заарештований угорським урядом та переведений до Ужгородського монастиря під нагляд угорських василіян. Причиною арешту о. Діонізія було також те, що він відмовлявся проводити мадяризацію місцевих дітей та молоді.

 

 

Отець Діонізій Дребітко ЧСВВ (стоїть крайній зліва), серед арештованих угорським урядом закарпатських Василіян.

Будапешт, 1941 р. Монастир отців Єзуїтів.

 

В цей час, до Ужгородського монастиря перевели також інших заарештованих за „проукраїнську політику” василіян, серед яких були: о. Мелетій Малинич ЧСВВ, о. Богдан Мересій ЧСВВ, о. Полікарп Лозан ЧСВВ, о. Йосиф Завадяк ЧСВВ та о. Антоній Станканинець ЧСВВ. Тут, над затриманими ченцями провели слідство і відправили їх до в’язниці у м. Будапешт (Угорщина), а опісля – до Будапештського монастиря отців Єзуїтів.

 

 

Історична в’язниця закарпатських василіян:

Василіанський монастир в румунському селі Нікула.

 

 

Історичний василіянський монастир в с. Нікула (Румунія).

 

Після недовгого перебування у монастирі отців Єзуїтів в Будапешті, о. Діонізія разом з іншими українськими василіанами, під супровід конвою, відправили у Румунську Трансільванію до василіанського монастиря в с. Нікула, поблизу міста Герла.

У румунському василіянському монастирі, разом зі своїми братами по Чину, о. Діонізій молився за свій народ, за його витривання у правдивій християнській вірі, незаплямованій течіями цього світу.

Ченці-василіяни, що проживали на території Закарпаття, одразу почали робити старання, щоб ув’язненим василіянам було дозволено повернутися на рідні землі.

У справі повернення даних ченців на територію Закарпаття, в основному брали участь Протоігумен о. Леонтій Долгий ЧСВВ та єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка.

 

 

Загальна панорама розташування монастиря в с. Нікулі.

 

Після смерті регентського комісара Закарпатської України Міклоша Козьми, санкціями якого була здійснена висилка вищеперелічених ченців, його наступник Вільгельм Томчані, дав дозвіл на їх повернення в Закарпаття. У промові до цих монахів, п. Томчані сказав: „Ви були наказані, однак, завдяки нашим старанням, повернулися додому. Ви, як духовні особи, які знають свої обов’язки, тепер будете продовжувати свою роботу. Дивіться, щоби знову не провинились супроти мадярського закону. Тому що, Бог прощає грішника завжди, а люди – лише один раз. Вдруге люди вам не простять”.

1942 р. о. Діонізій повернувся на Закарпаття та оселився у Мукачівському монастирі.

 

 

Радянське переслідування.

 

1943-47 роки − це період, коли о. Діонізій був ігуменом Боронявського монастиря (Хустський район, Закарпатської області). На той час, у монастирі проживали такі ченці, як: о. Йосиф Завадяк ЧСВВ, який був заступником ігумена та інші отці і брати.

У ці роки, як монах та священик греко-католицької церкви, відмовився від переходу на православ’я, закликав населення не зраджувати своєї віри. Якщо ж не буде греко-католицького священика і церков, − застерігав о. Діонізій, − греко-католики можуть самостійно хрестити новонароджених, вінчати і хоронити померлих згідно свого обряду.

Це був час, коли приходилось робити вибір: вигідне, а одночасно продажне життя, чи переслідування, а може й смерть. Настали скитання по монастирях Закарпаття, які, один за другим, радянська влада почала ліквідовувати.

Восени 1947 р. о. Діонізій поселився у Малоберезнянському монастирі, а вже взимку 1948 р., був змушений працевлаштуватися на роботу у Свалявський лісхоз, начеб ніколи не був монахом і священиком.

Монаший дух, виплеканий у монастирських стінах, не дав змиритися о. Діонізію з існуючим станом монашого життя. У квітні 1949 р., він залишив примусову працю й місце проживання у родичів, та оселився у Імстичівському монастирі, єдиному з діючих на той час. Разом з ним, у даному монастирі проживав о. Антоній Голіш ЧСВВ, пізніше арештований органами КГБ. Всупереч намовлянням перейти на православ’я, о. Діонізій повторно написав присягу, у якій йшлося про довічну вірність Папі Римському та греко-католицькій вірі та що не буде старатися про підвищення в церковних та монаших гідностях.

На запитання слідчого: „Із-за яких причин о. Діонізій відмовився стати священиком православної церкви?”, він відповів: „Як на мене, православна віра є неправдивою. Однією з правдивих є греко-католицька віра. Це моє переконання”.

У квітні 1950 року, після примусового закриття Імстичівського монастиря, повернувся на проживання до м. Сваляви, та влаштувався працювати на місцевий ліспромхоз. Монастирське життя поніс з собою у серці й жив цим євангельським життям там, де на це була Божа воля. Приходилось часто згадувати слова Ісуса Христа: „Лисиці мають нори, а птиці небесні – гнізда, а Син Чоловічий не має де голови приклонити” (Мт. 8, 19).

На час арешту, який стався 29 січня 1951 р., о. Діонізій проживав у с. Пашковці, Воловецького району та числився працівником Жденієвського лісничого відділу.

У „Постанові на арешт” вказувалося, що в період окупації території Закарпаття мадярськими військами, о. Дребітко являвся активним прибічником окупантів. Будучи ігуменом монастиря у с. Бороняво, Хустського р-н., систематично виступав у церкві перед віруючими з проповідями, що містили антирадянський зміст. У цих проповідях він, нібито, схвалював фашистський окупаційний режим, робив наклепи на комуністичну партію та Радянський Союз, а також, закликав населення надавати допомогу мадярсько-фашистським військам у війні проти СССР. Після визволення території Закарпаття з під мадярської окупації та об’єднання з Радянською Україною, Дребітко, з точки зору працівників КГБ, проводив серед населення антирадянську агітацію, скеровану проти заходів Радянської влади на Закарпатті.

 

 

Фото, відбиток пальця та особистий підпис арештованого о. Діонізія Дребітка.

Взято з кримінальної справи. Архів СБУ.

 

12 квітня 1951 року Закарпатський обласний суд, засудив о. Діонізія на 25 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з поразкою в правах на 5 років та конфіскацією майна. Ув’язнення відбував у таборах ГУЛАГу м. Норільськ, Красноярського краю.

 

 

Норильський виправно-трудовий табір.

 

Норильлаг був організований у 1935 році. Його завданням було будівництво Нікелевого комбінату та освоєння району розміщення комбінату та його підприємств.

 

 

о. Діонізій, м. Норильськ, 08.08.1955 р.

 

У м. Норільську о. Діонізій працював на залізниці. Однак, попри цю роботу, не переставав бути священиком. Норильський виправно-трудовий табір був місцем ув’язнення численних християн, віра яких вважалася радянською владою, злочином проти існуючої політичної системи. В цих умовах, християни об’єднувалися й підтримували свій релігійний дух таємними богослужіннями та участю у святих церковних Таїнствах. Одним із ревних та завзятих провідників християн в умовах ув’язнення у м. Норільську був о. Діонізій.

Священнослужителі відправляли богослужіння у бараках майже щовечора. Чаші виготовлялися з нікелю самими ув’язненими. Вино робили з родзинок, а хлібці для причастя випікали ті католики, що працювали на кухні.

Активістів релігійної діяльності допитували і забороняли нею займатися. Однак, о. Діонізій ухитрявся проводити обряди в різних бараках, або ж виголошувати проповіді прогулюючись з вірними по табору, наче б група зібралася поговорити. Значна частина ув’язнених приходила на сповідь регулярно, раз на місяць, а інші й щотижня.

 

 

о. Діонізій з групою закарпатців у м. Норильську.

 

Це була доволі небезпечна діяльність. Священиків тут розстрілювали, остерігаючись виникнення контрреволюційного бунту серед ув’язнених. Однак, саме незаконна наруга над священиками викликала бунт людей. Якраз по такій причині, в одному з відділів Норильлагу, виникло повстання у 1953 році.

Попри усі небезпеки та важку фізичну працю, о. Діонізію вдалося не те, що уникнути продовження терміну ув’язнення, що було тут досить поширеним явищем, а навіть отримати дострокове звільнення. З виправного табору о. Діонізій був звільнений 15 жовтня 1955 року. Після чого ще працював на складі пального, приналежного до норильської шахти „Медвежий ручей”.

 

 

Другий арешт і ув’язнення.

 

12 січня 1956 року о. Діонізій прибув з Красноярського краю у м. Сваляву, Закарпатської області. Проживав тут в домі свого брата Дребітко Василя Васильовича, по вул. Достоєвського, 6 і проводив підпільну душпастирську діяльність серед місцевого населення. Після чергового нелегального богослужіння, проведеного в домі брата, о. Діонізій був змушений переселитися до своєї сестри Ковач Марти Василівни по вул. Островського, 20, де проживав близько року. В лютому 1957 року, о. Діонізій переселився до своєї другої сестри Анни, що проживала по вул. Первомайській, 27. Незадовго після цього, 25 лютого 1957 р., о. Діонізій був вдруге заарештований.

 

Причиною арешту о. Діонізія, як подається в кримінальній справі, були такі „злочини”:

 

  • проводив нелегальні богослужіння в уніатському обряді для віруючих, що відмовилися возз’єднатися з православною Церквою, й тим самим, розпалював серед населення релігійну ворожнечу та незлагоду;
  • агітував певних осіб виступити з комсомолу та накидав їм ідеї католицизму;
  • так, впливаючи на свою неповнолітню племінницю Дребітко Анну в дусі релігійного фанатизму, о. Дребітко створив для неї такі умови, в силу яких, вона в липні 1956 року, переписала антирадянські релігійні вірші та пісні, а в січні 1957 року, заявила про свій вихід із лав комсомолу та здала у Свалявський райком ЛКСМУ свій комсомольський квиток;
  • під час проведення нелегальних богослужінь, прославляв Папу Римського, а після богослужінь співав папський гімн і релігійні націоналістично-українські пісні;
  • до дня арешту Дребітко незаконно зберігав у себе та користувався раніше придбаною ним антирадянською літературою, а саме: брошурами „Чи людина має душу?”, „Катихизм”, „Чистилище” та ін.

 

За вироком судової колегії в кримінальних справах Закарпатського обласного суду, 28 травня 1957 року, о. Діонізій був ув’язнений у виправно-трудовий табір терміном на 5 років, без поразки у правах, з конфіскацією належного йому майна.

 

 

Мордовські політичні табори „Дубравлаг”.

 

Своє друге ув’язнення о. Діонізій відбував у Мордовських політичних таборах. Це був комплекс відділень і лагпунктів у районах Мордовської АРСР, у яких до 1987 утримувалися політичні в’язні.

Дубравлаг був організований у 1948 на базі Темниковського ВТТ і до 1954 мав статус Особливого табору ГУЛАГу. З 1961 до 1972 це був єдиний табір в СРСР, де відбували покарання засуджені у всіх республіках за „особливо небезпечні державні злочини”, такі як: „зрада Батьківщини”, „антирадянська агітація і пропаганда”, „участь в антирадянській організації”.

Серед півтора-двох десятків табірних відділень і лагпунктів, ізольованих один від одного і розкиданих уздовж вузькоколійки довжиною близько 60 км або неподалік її (за 15-20 км), було кілька табірних зон (в окремі періоди − до 7-8), де, окремо від інших ув’язнених утримувалися засуджені за „особливо небезпечні державні злочини”. За даними Прокуратури РРФСР, на 14.07.1965 серед приблизно 10 тисяч ув’язнених Дубравного ВТТ було 3816 „особливо небезпечних”; у середині 70-х їх було біля 500. Українці в Дубравлазі зазвичай становили половину континґенту.

 

 

о. Діонізій, Мордовські табори. 29.07.1957р.

 

Серед політв’язнів Дубравлагу, засуджених за „антирадянську агітацію і пропаганду” між іншими, абсолютну більшість складали дисиденти, учасники підпільних політичних груп і гуртків, активісти національних рухів й лідери заборонених релігійних громад. До останніх належав й о. Діонізій. Він належав й до тих, хто відбував ув’язнення повторно, а таких тут було чимало.

З другого ув’язнення о. Діонізій повернувся у 1962 році.

 

 

Підпільна діяльність.

 

 

с. Дусино, Свалявського р-н., Закарпатської обл., де о. Діонізій служив Службу Божу в підпіллі.

 

Про невтомну душпастирську працю отця Діонізія, свідчать спогади його родичів, у яких він проживав після повернення з концентраційних таборів. О. Діонізій проживав у свого брата Івана і родичі згадують, що між братами не було згоди відносно діяльності о. Діонізія. Іван Дребітко не дозволяв своєму братові ходити по селах і підпільно священнодіяти. „За тобою стежать, тебе спровокують, а це знову грозить тюрмою” – говорив Іван Діонізію, на що той відповідав: „Я присягався бути священиком правдивої Церкви Христової і не можу відмовити потребуючим греко-католикам. Якщо мене заарештують – значить на те Божа Воля; піду знову в Сибір”.

Духовне покликання, навіть в умовах небезпеки, було й надалі для о. Діонізія на першому місці. Щоб не створювати проблем своєму брату, він переселився у село Неліпино, Свалявського району і звідси відвідував підпільні греко-католицькі парафії, проводив богослужіння і проповідував Христове Євангеліє.

 

 

 

о. Павло Райчинець ЧСВВ з жителями села Дусино, у яких о. Діонізій проводив богослужіння.

 

„По тому усі спізнають, що ви мої учні, коли будете мати любов між собою” (Ів. 13, 35).

Душпастирська праця о. Діонізія в умовах підпілля полягала не лише в тому, щоб проводити богослужіння, але також в тому, щоб проповідувати Христа прикладом свого життя.

О. Діонізій був змушений працювати, перш-за-все на державних роботах. При чому, працювати йому можна було лише на чорних роботах, таких як лісосплав, або сторожування і т.п. Тим не менше, в цих місцях ним були показані істинні християнські цінності і свідчення про вищий світ – Небесне Царство.

Місцями духовної діяльності о. Діонізія можна назвати не лише ті, де він відправляв Службу Божу, але й ті, де він працював фізично. Одним з таких місць було лісництво у с. Тибава, Свалявського району, де працював о. Діонізій. Деякі працівники, знаючи, що між ними є греко-католицький священик-монах, насміхалися над ним, робили йому великі навантаження, намагаючись вивести о. Діонізія з рівноваги. Однак, він проявляв зразкову терпеливість і дякував Богові за усі труднощі. Свідки відгукуються про таку поведінку о. Діонізія, як про „нечувану” в той час. Це була проповідь ієромонаха своїм життям, коли заборонено було проповідувати словом. Він проповідував за принципом св. Апостола Павла, який написав в одному із своїх послань: „Коли твій ворог голодує, нагодуй його; і коли має спрагу, напій його, бо, роблячи це, ти нагромаджуєш йому на голову розпалене вугілля. Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром” (Рм. 12, 20-21).

Після праці у с. Тибава, о. Діонізія переведено в лісництво у с. Дусино, Свалявського району. Тут згадують його, як сумлінного робочого, який не відмовлявся від жодної роботи. Бачачи зразкову працю і приклад життя, співпрацівники пропонували о. Діонізію час-від-часу не приходити на роботу у лісництво, а працювати по своєму духовному покликанню і молитися за них. Як говориться у свідченнях цих працівників, вони завжди відчували молитовну і духовну підтримку о. Діонізія, що стало для них ціннішим від фізичної допомоги.

 

 

Третій арешт.

 

„Ніхто не спроможне любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає” (Ів. 15, 13).

В 70-х роках, на Закарпатті, в околиці м. Сваляви, підпільно діяв одружений греко-католицький священик Андрій Бокотей. За те, що він охрестив дитину, йому загрожував арешт і чергове ув’язнення. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що цей священик мав сім’ю і четверо дітей та вже відбув ув’язнення в таборах ГУЛАГу Казахської РСР. о. Діонізій, зголосився в державні органи, що це він проводив згаданий обряд хрещення, взявши, таким чином, вину на себе. Родичі о. Діонізія, намагалися „врозумити” його, але він відчував обов’язок допомогти в цій ситуації о. Андрію. Результатом був третій арешт і ув’язнення о. Діонізія. По тому, що не існує кримінальної справи про цей арешт, можемо зробити висновок, що ув’язнення о. Діонізій відбував вже не на засланні, а в місцевих в’язницях.

 

 

Смерть і похорон.

 

Помер о. Діонізій 26 липня 1976 р. у м. Сваляві, на 65-му році життя, 49-му монашого покликання й 40-му році священнослужіння.

Похований мав бути на цвинтарі у м. Сваляві, однак, попри те, що на свалявському цвинтарі була вже викопана могила, перед якою очікували поховання тлінні останки померлого, працівники КГБ не дозволили здійснити тут похорон, й родичі були змушені похоронити о. Діонізія у с. Неліпино, Свалявського району.

 

 

Похорон о. Діонізія Дребітка ЧСВВ.

На фото: крайній справа о. Микола Шепа ЧСВВ.

 

 

Реабілітація.

 

11 травня 1990 р о. Діонізій був реабілітований Пленумом Верховного Суду Української РСР. А 17 квітня 1991 р., Закарпатський обласний суд, в свою чергу реабілітував о. Діонізія на підставі ст. 1 Закону Української РСР „Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”.

 

 

Вшанування пам’яті отця Діонізія Дребітка ЧСВВ

Ченцями відновленої Провінції Св. Миколая.

 

У 2009 році, за ініціативою Протоігумена нововідновленої Василіянської Провінції св. Миколая – отця Павла Райчинця ЧСВВ, було вирішено встановити пам’ятник отцю Діонізію на місці його поховання у селі Неліпино.

20 серпня 2011 року, відбулося посвячення надгробного пам’ятника отцю Діонізія на сільському кладовищі у с. Неліпино. У посвяченні взяли участь Протоігумен о. Павло Райчинець та отці і брати Провінції св. Миколая, як також, родина блаж. пам’яті о. Діонізія.

 

 

На могилі о. Діонізія Дребітка ЧСВВ. Сільський цвинтар у с. Неліпино.

 

 

Нововстановлений пам’ятник о. Діонізію.

 

 

 

Обряд посвячення пам’ятника і панахида, 20 серпня 2011 року.

 

„Чим більше пружину затискати, − говорить народна мудрість, − тим скоріше і сильніше вона розіжметься”. Чим сильніше утискали о. Діонізія, тим ревнішою та більш впливовою ставала його праця, як священика й монаха-василіянина. Це був один з тих духовних діячів Закарпаття, який тримав віру греко-католиків в умовах підпілля сильнішою, ніж вона була у тих, хто міг у той час визнавати свою віру легально.

Тричі ув’язнений, та у виправно-трудових таборах, він залишився вірним своєму духовному покликанню й зберіг віру в серцях численних християн за часів радянського атеїзму.

„Дім мій, домом молитви назветься” – це був життєвий девіз о. Діонізія. Незважаючи на наслідки, він продовжував оберігати Божий дім, яким, насамперед, є душа кожної людини, від гріха і засліпленості, які поширювали атеїстичні та політичні режими.

Нехай вічною буде пам’ять про о. Діонізія в наших серцях, а в нашому християнському житті, нехай він буде прикладом для наслідування.

 

  • МАТЕЛІАЛИ ЗІБРАВ: О. ФРАНЦІСК ОНИСЬКО ЧСВВ.

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Історія ЧСВВ OSBM

Історія Провінції

Історія монастирів

Помʼяник Провінції

 

Авторські права 2014 © Провінція Святого Миколая. Василіянський Чин Святого Йосафата в Україні. Усі права захищені.

 

@Mail.ru