Smaller Default Larger

Митрополит Андрей Шептицький і Закарпаття

Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, ЧСВВ, 1928 року взяв участь в Успенському відпусті при монастирі Отців Василіян на Чернечій горі біля Мукачева й виголосив до сліз зворушливу проповідь про св. Віру, яка глибоко вписалась у серцях 50-тисяч паломників.

З тієї нагоди єпархіальний орган «Дупшастырь», писав:

  • «Наш монастир ще ніколи не вітав такого достойного гостя, як митрополит, граф А. Шептицький, ЧСВВ, ім'я якого золотими буквами вписалось у серця наших вірних під Карпатами».

 

Ім'я Митрополита вписане золотими буквами теж і в історії закарпатської церкви в період її насильної мадяризації.

 

1771 р. після довгих зусиль Апостольська Столиця нарешті канонічно створила Мукачівську єпархію, однак підпорядкувала її під митрополичий нагляд Остригомського архієпископа, тобто примаса Мадярщини. А в наступному 1772 р. Галичина після першого поділу Польщі була прилучена до Австрійської монархії. Так ото виринуло питання відновлення давньої Галицької митрополії, до якої Рим бажав включити також і Мукачівську єпархію.

 

Однак угорці обрушились і ніяк не хотіли допустити хоч би тільки до церковного єднання закарпатських українців з Галичиною, вважаючи такий крок «нарушенням угорської конституції». На жаль, тогочасний губернатор Галичини граф Й. Гайструк теж підтримав становище угорської влади, і так Мукачівська єпархія, а опісля теж виділена з неї Пряшівська єпархія (1818 p.), зосталися й надалі під митрополичим контролем угорського примаса.

 

Тут до речі слова нашого історика (Й. Пелеша - ред.): «Мадяри були свідомі того, що підпорядкування закарпатських українців митрополитові свого обряду принесе з собою також і їхнє національне пробудження, а вони того собі не бажали». З того часу й почалася політика повної ізоляції Закарпаття від Галичини як на церковному, так і національному полі.

 

Митрополит Андрей Шептицький ЧСВВ

 

Справа церковного об'єднання закарпатських українців з Галичиною стала знову актуальною в половині ХІХ ст., коли Папа Григорій XVI після насильного знищення УКЦеркви царем Ніколаєм І задумав створити в межах Австро-Угорської монархії український католицький патріархат із двома митрополіями, тобто Галицькою і Закарпатською. Однак мадяри і цим разом розвіяли задуми Апостольської Столиці. Вони за ніяку ціну не хотіли дозволити, щоб закарпатські українці були «виключені з-під угорської церковної влади» й тому не допустили до створення окремої, хоч би Закарпатської митрополії.

 

Після т. зв. вирівняння (Ausgleich) між Австрією та Угорщиною (1867 р.) почалася насильна мадяризація закарпатських українців не тільки на національній, але й на церковній ниві, підтримувана самим Остригомським архієпископом-примасом. Так у 1888 р. прихильний українцям Папа Лев XIII знову задумався приєднати Мукачівську й Пряшівську єпархії до Галицької митрополії. Однак мадяри на чолі з примасом І. Шімором († 1891 p.) рішуче противилася задумам Христового Намісника, мовляв, це було б «великою зневагою національних почуттів угорського народу». Стало ясним, що мадяри намірялися використати церкву як засіб мадярщення цілого Закарпаття.


Папа Римський Лев ХІІІ

 

Депутат до угорського парламенту Євген Сабов, загорілий борець за введенння мадярської мови до Богослуження, признався Волошинові: «Під Карпатами, близько Львівського митрополита, небезпечною є руська (українська) національна свідомість народу». А саме під цим кутом нам прийдеться розглядати діяльність митрополита Шептицького в обороні закарпатських українців − перш на еміграції в Америці, а опісля у рідних їхніх сторонах під Карпатами.

 

Митрополит Шептицький перші свої стосунки нав'язав із закарпатськими емігрантами у США з нагоди призначення українського католицького єпископа після того, як він став 1901 р. Галицьким митрополитом. У тому часі закарпатці в Америці творили більшу частину української еміграції, тому угорська влада почала робити всякі старання, щоб Рим призначив для них закарпатського єпископа, який відокремлював би закарпатців від галичан, з ними в тому часі вони творили спільні церковні громади. І так уже 1902 р. Апостольська Столиця вислала до США пряшівського каноніка Андрія Годобая як апостольського візитатора, якому угорська влада доручила «таємні, політичного характеру інструкції», щоб за всяку ціну відокремив закарпатських емігрантів від галичан.

 

Митрополит Шептицький був свято переконаний, що при завзятій опозиції римо-католицької американської ієрархії, українці зможуть добитися свого єпископа тільки тоді, коли вони будуть релігійно об'єднані. Тому, збагнувши тайні затії угорської влади, він розпочав дипломатичні старання про назначення на єпископа в Америці кандидата галицького походження, який мав не тільки об'єднати розсварену вже українську еміграцію, але теж припинити православний рух, що його започаткував між закарпатцями священик-пряшівчанин Олексій Товт († l909 p.), якому латинський єпископ відмовив юрисдикцію, тобто право священодіяння.

 

Місія Годобая як «угорського агента» не вдалася. Він не тільки зігнорував галичан, але порізнив між собою й закарпатське духовенство. А тим часом православний рух почав набирати щораз більшої сили. Навіть угорська влада затривожилася. Але завдяки успішній дипломатії митрополита Шептицького як Відень, так і Будапешт підтримали кандидатуру галицького ієромонаха С. Ортинського, ЧСВВ, якого Папа Пій X початком 1907 р. призначив першим українським католицьким єпископом в Америці, але без відповідної юрисдикції.

 

Деякі закарпатські священики, ображені тим, що не їхній кандидат став єпископом, пішли по лінії угорської ізоляційної політики й нехтували приказами Ортинського. Однак пізніше, коли Ватикан уже надав йому повні єпископські права, то силою факту усі вони підпорядкувалися юрисдикції Ортинського. До повного поділу закарпатськими та галицькими вірними в Америці дійшло щойно після Першої світової війни, коли для закарпатців був призначений єпископ Василь Такач (1924-1948), а для галичан − єпископ Костянтин Богачевський (1924-1961).

 


Єпископ Костянтин Богачевський

 

Наприкінці XIX ст. настав великий занепад закарпатських василіан, тож виринула потреба основної реформи Чину, чим так ревно займався нововибраний протоігумен о. Йоаким Хома, ЧСВВ (1906-1931). Доглянувши великий успіх Добромильської реформи василіан в Галичині (1882 p.), о.Хома бажав поширити її теж і на закарпатські монастирі. Однак угорські власті ніяк не хотіли погодитися на те, щоб галичани переводили реформу закарпатських василіан, але настоювали, щоб її провели мадярські єзуїти. Та Боже провидіння зарядило так, що єзуїти відмовилися. Тоді о. Хома звернувся з просьбою до Апостольського Престолу, щоб реформу закарпатських монастирів таки провели галицькі Василівни, хоч закарпатські владики відмовились підтримати його просьбу. Тому він звернувся за поміччю до митрополита Шептицького, зазначаючи: «Я знаю, що слово Вашого Високопреосвященства багато значить у Римі».

 

 

Митрополит підтримав просьбу о. Хоми і, повідомляючи його про свою інтервенцію в Римі, зазначив: «Якщо і на майбутнє зможу Вам у дечому помогти, то це буде для мене великою приємністю!». Так на просьбу Шептицького справою реформи закарпатських василіан зайнявся галицький протоігумен о. Плятонід Філяс, ЧСВВ († 1930 p.). Однак через труднощі із боку мадяр та байдужості закарпатських владик, справа реформи закарпатських монастирів зволікалась аж до 1921 p., коли-то галицькі василіяни нарешті почали довгоочікувану реформу, яка у великій мірі причинилася до релігійного й національного відродження Закарпаття.

 

Митрополит Шептицький став в обороні закарпатських українців також у їхній нерівній боротьбі проти насильної мадяризації церковнослов'янського Богослуження, чим він «образив національне почуття угорців». По довгих стараннях закарпатським українцям 1905 р. нарешті вдалося заснувати греко-католицьку парафію в Будапешті, де перебувало велике число вихідців із Закарпаття. Однак нагляд над парафією привласнив собі Остригомський архієєпископ-примас кардинал Клавдій Васарі († 1912 p.), який на пароха призначив угорського патріота о. Еміліана Меллеша († 1932 p.). По якомусь часі Меллені почав відправляти Богослуження по-мадярськи всупереч суворій забороні Апостольської Столиці. Вірні протестувати й домагатися слов'янського Богослужіння, але кард. Васарі не звертав уваги на їхні протести, а радше підтримав пароха, щоб і надалі вживав у відправах мадярську мову.

 

Закарпатські владики, до яких вірні знову і знову зверталися у справі збереження літургійної мови, мовчали. Вони не відважилися виступити проти кард. Васарі, бо й вони були підлеглі йому, як своєму митрополитові. Тож не було іншого виходу, лиш звернутися за поміччю до митрополита Шептицького. Митрополит без всякого зволікання вислав до Будапешта двох своїх священиків, які на місці перевірили справу церковних відправ. Одержавши точні інформації, митрополит Шептицький листовно звернувся до кард. Васарі і радив йому, щоб заборонив в будапештянській греко-католицькій церкві мадярську мову в Богослужіннях. Коли ж Васарі зігнорував пораду Митрополита, то він звернувся прямо до Рима.

 

Апостольська Столиця притьмом наказала Васарієві, щоб «шанував давнішу заборону» і не позволив вживати мадярської мови в Богослужіннях. Однак Васарі не звертав уваги й на заборону Рима і далі підтримував мадярські Богослужіння в закарпатських греко-католицьких парафіях. Для заспокоєння ж закарпатців у Будапешті він наказав парохові раз на місяць відправляти св. Літургію по-церковнослов'янськи. З того часу мадяри вважали митрополита Шептицького своїм «ворогом».

 

Тут варто зацитувати із «Щоденника» о. Василя Лара († 1982 p.), пізнішого директора жіночої учительської семінарії в Ужгороді: «Одного дня під час Першої світової війни ми, ужгородські семінаристи, зайшли до нашого духовника о. Василя Такача і знайшли його до сліз пригнобленого. На наше питання, що сталося, відповів, що болюче переживає наставлення мадярського прем'єр-міністра Стефана Тіси, який домагається зміни календаря і введення мадярської мови в усіх наших церквах, чим він посягнув на душу нашого народу, тобто на наш східний обряд і слов'янську літургію. Просльозившись, відтак додав: «Одинокий наш рятунок − це Львів, митрополит Шептицький!»

 

Після Першої світової війни Закарпаття відійшло від Угорщини і приєдналося на автономних правах до новоствореної Чехословацької Республіки. Тоді Пряшівський єпископ Стефан Новак (1913-1919), почуваючи себе мадярським патріотом, покинув єпархію й перейшов до Мадяршини. А Мукачівський єпископ Антоній Папп (1912-1924), теж переконаний мадяр, відмовився скласти присягу лояльності чехословацькій владі, тому Рим був змушений його усунути й перевести до Угорщини. Внаслідок цього чехи заінспірували та підтримали на Закарпатті православний рух − як протест проти насильної мадяризації. Так ото в повоєнному часі Закарпаття опинилося в огні релігійної боротьби.

 

У той час митрополит Шептицький, якого поляки довший час не хотіли допустити до Галичини, перебував у Римі. Використавши свій побут у Римі, він взявся рятувати Закарпаття від православної загрози. Тоді за порадою митрополита Апостольська Столиця призначила апостольським адміністратором Пряшівської єпархії Крижівського єпископа Діонісія Няраді (1922-1926). Ідучи за вказівками митрополита Шептицького, єпископові Няраді в короткому часі вдалося припинити православний рух на Пряшівщині. Зате в Мукачівській єпархії, де єп. А. Папп і надалі держався мадярської політики, релігійна боротьба не вгавала.

 

Єпископ Діонісій Няраді

 

Коли ж опісля єп. Папп виступив проти реформи закарпатських василіан, то митрополит Шептицький радив усунути його з Мукачівської катедри, а на його місце призначити єпископа-народовця. Так за порадою митрополита Апостольська Столиця 1924 р. перевела єп. Паппа до Мадярщини, а на його місце призначила свідомого народовця, каноніка Петра Ґебея, який ще перед своєю хіротонією встиг відвідати митрополита Шептицького у Львові, щоб засягнути в нього поради щодо релігійної боротьби. Здійснивши віщі слова єп. Такача, що проти насильної мадяризації «одиноким рятунком був Львів на чолі з великим митрополитом Шептицьким».

 

Восени 1924 р. після своїх архієрейських свячень владика Ґебей ще раз відвідав митрополита на Святоюрській горі у Львові, тим разом у товаристві о. А. Волошина. З цієї нагоди згаданий о. Лар записав, що з того часу митрополит Шептицький був у постійному контакті з єп. Ґебеєм та о. Волошином. У своєму Щоденнику о. Лар теж згадав, що о. Волошин часто прочитував йому листи від митрополита Шептицького, в яких Шептицький давав йому батьківські настановлення, як би то пожвавити релігійне й національне життя закарпатських українців.

 

Наприкінці 1927 р. митрополит Шептицький скликав до Львова всіх українських католицьких владик на конференцію, в якій взяли участь теж і закарпатські єпископи, включно з американським єп. В. Такачем. У наступному році наради єпископів продовжилися Ужгороді. З цієї нагоди митрополит Шептицький у товаристві єп. Няраді провів свій літній відпочинок на Закарпатті й мав нагоду взяти участь у згаданому Успенському відпусті на Чернечій горі в Мукачеві, де саме й виголосив до сліз зворушливу проповідь «Стійте у вірі». Вислухавши із захопленням палкі слова митрополита, народ тоді його назвав «нашим Мойсеєм». А були і такі, що говорили: «Не дбаю, якщо вже й умру!» Так ото закарпатські українці признали митрополита Шептицького своїм Батьком і бездоганним Заступником-Мойсеєм.

 

Літом 1930 р. єп. Ґебей вислав до Львова тодішнього професора єпархіальної учительської семінарії о. Василя Лара, щоб познайомився з модерними методами релігійного виховання молоді. При цій нагоді о. Лар зложив поклін і був гостем у митрополита Шептицького. Відтак у своїм Щоденнику о. Лар записав: «Розмовляючи з митрополитом, я переконався, що він краще знає обставини в нашій Мукачівській єпархії, ніж ми самі. Він з любовно згадував про наш народ, про його глибоку релігійність та природні здібності. Він добре знав про наші політичні й культурні відносини, як теж був добре обізнаний з усіма нашими труднощами. Для нього було ясним, що для піднесення релігійного життя на Закарпатті слід було плекати в народі українську свідомість».

 

 

Тому й не дивно, що митрополит Шептицький всіма силами підтримував політично-культурні змагання о. Августина Волошина. Коли ж монсеньйор Волошин став прем'єром автономного уряду Карпатської України, то митрополит Шептицький був між першими, що виявили своє вдоволення й невимовну радість. А свого вітального листа до Волошина він закінчив такими словами: «Пересилаючи Вам мої найщиріші побажання, запевняю Вас про мої щоденні молитви за Вашу Ексцеленцію і за підданих Вам наших братів за Карпатами».

 

Коли 1860 р. Галицьким митрополитом був призначений Григорій Яхимович (1860-1863), то Олександр Духнович (1865р.) привітав його одою «Голос радости», в якій явно висказав свою думку, що «Карпати не розлучать вічно нас». Духнович був свято переконаний, що закарпатським українцям завжди прийде поміч із Святоюрської гори, й тому він одушевлено кликав:

 

Бо свої то за горами, − не чужі,

Русь єдина, мисль одна у всіх в душі

То і Пастир, что для всіх там єсть Отцем,

Помнит, что ми также братя Русь жиєм!

 

Були це пророчі слова нашого Будителя, які так яскраво здійснилися в особі Святоюрського Пастиря, великого Митрополита Андрея Шептицького (1901-1944), який «не самим тільки словом і язиком, але й ділом і правдою» (1 Ів. 3, 18) доказав, що «свої то за горами, − не чужі», задля чого «Капати не розлучать вічно нас!»

 

  • о. Атаназій Пекар ЧСВВ

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Історія ЧСВВ OSBM

Історія Провінції

Історія монастирів

Помʼяник Провінції

 

Авторські права 2018 © Провінція Святого Миколая. Василіянський Чин Святого Йосафата в Україні. Усі права захищені.