Smaller Default Larger

Життєвий шлях о. Гліба Григорія Кінаха ЧСВВ

 

Якщо заглянути до скупих і ще все недописаних «Споминів» о. Кінаха, то його покликання направду треба приписати надзвичайному проводові Святого Духа. Від малку його серце схилялось до медичних студій, він щиро бажав стати лікарем, а тут якимсь чудом Святий Дух запровадив ідейного і статечного юнака до монастирських мурів, щоб став монахом, місіонером – лікувати душевні рани безсмертних душ. 

 

***************** 

 

Життєвий шлях о. Гліба Григорія Кінаха ЧСВВ

(1888-1980)

  • о. Атанасій Пекар, ЧСВВ

Отець Гліб Григорій Кінах, ЧСВВ, починаючи від свого рукоположення (3.9.1915 р.), прикладав пильну увагу до свого Щоденника, в якім він записував важливіші події або те, що його «особливо вражало» (1). На жаль, першу свою нотатку, тобто до кінця 1919 р., він залишив у монастирі св. Онуфрія у Львові «разом з іншими записками» (2). З приходом большевиків до Львова 1939 р. ці всі особисті записки о. Кінаха пропали. Зате в Архіві Головної Управи ЧСВВ у Римі (3) збереглися його дальші записки-щоденники від 1.1.1920-24,1.1950 р., переписані на машинці й переплетені у двох книжках, разом 698 сторінок. Вони були головним джерелом його життєпису за той час і на них я буду часто покликатися (4). Залишилося ще кілька зошитів записок о. Кінаха за рр. 1950-1973, але вони вже далеко скупіші на інформації щодо його особистого життя (5).

Пізніше о. Кінах кількома наворотами брався списати «Спомини» своїх молодечих літ, але після кількох спроб він їх залишив, признаючись, що «з дитячих літ» він майже нічого не памʼятає і на цьому кінчались його «Спомини» (6). В архіві Головної Управи залишилося досить багато листів о. Кінаха, однак, поки що, тільки деякі з них були для мене доступні (7).

Сам про себе о. Кінах мало що писав. Але й інші якось не дуже то бралися за написання ґрунтовного його життєпису. І так до диспозиції у мене знайшлися тільки чотири коротші його життєписи, а саме:

1) Отця М. Ваврика, ЧСВВ, що його він написав з нагоди золотого ювілею священства о. Кінаха (8).

2) Отця М. Поташа, ЧСВВ з його рукопису про закарпатських «Визначніших Василіян» (9).

3) Короткий некролог, що його виголошено на хвилях Ватиканського радіо з нагоди його смерти, пера о. Р. Головацького, ЧСВВ (10).

4) Життєпис-некролог о. Кінаха у «Василіянському Віснику», що його вложив о. В. Бурко, ЧСВВ (11).

Це ж увесь джерельний матеріял, на основі якого мені довелося зложити повний образ-мозаїку цього святого, ревного, а рівночасно дуже заслуженого Василієвого сина, ієромонаха о. Гліба Г. Кінаха, ЧСВВ. Правда, про нього я теж багато чув від його співбратів і духовних синів по Чину, як теж я мав те щастя особисто пізнати його й користуватися з його інформацій при написанні деяких моїх статтей у «Записках ЧСВВ» відносно історії закарпатських Василіян (12). А останні два роки його праведного життя мені довелося проживати таки разом з ним у домі Головної Управи Чину в Римі. Це все послужило мені при написанні життєвого шляху цього великого Василіянського монаха, що для багатьох став не тільки натхненим учителем, але й живим прикладом праведного чернечого життя.

 

 

  • ПІД ПРОВОДОМ СВЯТОГО ДУХА

Якщо заглянути до скупих і ще все недописаних «Споминів» о. Кінаха, то його покликання направду треба приписати надзвичайному проводові Святого Духа. Від малку його серце схилялось до медичних студій, він щиро бажав стати лікарем, а тут якимсь чудом Святий Дух запровадив ідейного і статечного юнака до монастирських мурів, щоб став монахом, місіонером – лікувати душевні рани безсмертних душ. Направду дивні Божі дороги, якими Господь Бог провадить кожну душу до її спасіння!

Ієромонах Гліб Григорій Кінах, ЧСВВ, прийшов на світ у Збаражі, дня 5 жовтня 1888 р. у богобійній міщанській родині Івана й Анни з дому Кірик, що їх Господь Бог обдарував аж сімома діточками. Григорій між ними був середущим сином. Старші від нього були: Степан, Яків та Маринка, а молодші: Ксеня, Федір і Текля. Вони жили на передмісті Збаража, яке називали «Довжок». Там височів теж і монастир польських ОО. Бернардинів, при якому була народна школа з польською мовою навчання, але зате три години тижнево навчали ще й української – як тоді казали «руської» мови. До цієї школи батьки записали теж і свого Гриця. Далі в його «Споминах» читаємо таке:

«Коли я скінчив пʼяту класу, то в часі вакацій директор школи намовляв тата, що був теж радним міста Збаража, щоб записав мене до ґімназії. Батько послухав директора і при кінці вакацій 1899 р. повіз мене до Тернополя, і записав мене до іспитів при українській ґімназії ім. Франца Йосифа. Іспит пішов мені добре. Мама купила мені мундурик і черевики, й дала мене на станцію до нашого свояка Заячківського, якого син також здав іспит до першої класи ґімназійної» (13).

Восени 1908 р., тобто по скінченні ґімназії, на 20-му році свого юного життя Грицько вступив до ОО. Василіян і вже в жовтні того ж року він зачав початкову школу чернечого подвигу (новіціят) при Святомиколаївському монастирі в Крехові, під проводом визначного й довголітнього вчителя чернечого доросту, о. Миколая Лиська, ЧСВВ (14), якого випробуваними слідами опісля уміло крокував також і о. Кінах, ставши вчителем Василіянської молоді на Закарпатті. Про своє рішення стати монахом він сам описав у листі до свого сестрінка Василя Ноґача, коли дізнався від своєї сестри Теклі, що її син теж наміряє вступити до ОО. Василіян:

«По матурі я провів вакації в одного священика (15), де я підучував його дітей до іспитів. Священик радив мені піти на світського священика і сам поїхав до Львова, щоб запевнити мені прийняття до духовної семінарії. Однак мене до того не тягнуло. Мені постійно приходила думка, щоб вступити до монастиря. Я тоді навіть добре не знав, що це є – монастир та яке там життя.

«Вже з десять літ до нас приходив місячник «Місіонар» (16). Перед Великоднем 1898 р. ОО. Василіяни мали місію у поблизькому селі Чернихівці. Поголоска про місію розійшлася по цілій околиці. Люди з усіх усюдів громадно йшли на місію. Пішли також мої батьки з моїми старшими братами, хоч це не було так близько, ціла миля дороги. Місія тривала цілий тиждень. Ще й сьогодні пригадую собі, як потім мої батьки вдома переповідали нам усе те, що оо. місіонери говорили на науках... Я на місію не ходив, бо був ще замалий, але я жадібно слухав, що в хаті говорили про місіонерів та про їхні науки. З місії принесли теж різні памʼятки, як хрестики, медалики й образці. Принесли також книжечку «Вічні правди» що її потім у нашій хаті часто читалося. Принесли теж кілька чисел «Місіонаря» який так усім сподобався, що батьки його передплатили і він приходив до нас постійно, аж до початку світової війни.

«Як я вже підучився добре читати, то я прочитував кожне слово «Місіонаря» від початку аж до кінця, хоч і не все, що там було написане, я розумів. Але читав, бо я дуже любив читати. Мене завжди цікавили вістки про місії, що їх давали василіянські місіонери. Рад був би я вичитати щось і про життя місіонерів, але того там не писали. Було тільки широко описане життя св. Василія Великого.

 

 

«По кількох роках я пішов до гімназії в Тернополі. Новий спосіб життя – нові заняття. На початку четвертої класи я довідався, що кількох моїх старших товаришів по 4-ій класі вступили до ОО. Василіян. Тоді в мене знову зродилася гадка, щоб піти за їхнім прикладом. Але чомусь я не рішився, а в старших класах мене дуже тягнуло до медицини. Скільки то добра може зробити людям добрий лікар – думав я. Але я зачав теж побоюватися, чи з мене може бути добрий лікар. Аж одного разу, під час вакацій, перед нашою хатою перевернувся віз зі снопами, а хлопець так нещасливо впав з воза, що зламав собі ногу. Його скоро занесли до нашої хати, а самі поїхали по лікаря. Приїхав лікар, зачав оглядати ногу, а мені казав притримувати її. Мені тоді відразу зробилося недобре і я мало що не зомлів. Відтоді мене переслідувала гадка, що я не надаюся на лікаря, бо я замʼякий до того фаху. Хоч я і дальше цікавився лікарськими справами, але по матурі в мене таки забракло відваги записатися на медицину.

«Різні люди різно мені радили. Остаточно я рішився стати священиком. В тому часі я часто пригадував собі слова моєї мами, яка одної неділі, вернувшись з церкви, сказала мені: – „Сьогодні я сповідалася у нашого молодого єґомосця (сотрудника). Він був до мене дуже ласкавий і не кричав. Ой коли б і ти, мій сину, став колись таким ласкавим священиком!” По матурі ті слова не виходили мені з голови. Хто знає, чи лікувати душі, вливати до них спокій і розраду, чи воно не більше добро, як лікувати тілесні рани чи недуги!?

«По вакаціях я поїхав до Львова, на приймальний іспит на теологію. Прийняли, тільки моїм батькам треба було щось доплачувати за моє утримання. Тоді я вибрався оглядати місто Львів. Вступав також і до церкви ОО. Василіян. Зі Львова я не вертав додому, але поїхав до Збаража, до тітки, і в неї я перебув два тижні. Там я надумався і вернув до Львова (17), просто до ОО. Василіян і на фірті спитав, чи не прийняли б мене до монастиря. Тоді мене запровадили до о. П. Філяса (18), якому я щиро висказав свої побоювання, щодо монашого життя. А він мені відповів: – „Поїдь на новіціят і подивися. Якщо тобі сподобається, то залишишся; якщо ні, то кожної хвилини можеш покинути”. Я послухав доброї ради, переночував у монастирі, а наступного дня я поїхав до Крехова й там зостався аж до закінчення новіціяту (19). Хоч у моїм монашім житті бували теж тяжкі хвилини, зате я ніколи не пожалував свого рішення і сьогодні не жалую!» (20)

 

 

Після тимчасових чернечих обітів, що їх він склав у Крехівському монастирі дня 30 червня 1910 р., молодий монах відбув ще дворічний курс філософії у Лаврові, а восени 1912 р. виїхав на вищі богословські студії до Риму, де замешкав у Папській Українській Колеґії, що тоді служила рівночасно і для світських і для василіянських семінаристів (21). У Вічному Місті, дня 26 квітня 1914 р., він склав свої врочисті обіти і прийняв дияконські свячення з рук болгарського зʼєднаного Владики Л. Младенова. На жаль, йому не вдалося докінчити богословських студій у Римі з причини вибуху італійсько-австрійської війни. У травні 1915 р. всі клирики Папської Української Колеґії були змушені покинути Вічне Місто й виїхати до Відня. Тоді о. протоігумен П. Філяс, який на той час був Апостольським Адміністратором для українців католиків в австрійських країнах поза Галичиною, примістив василіянських клириків в монастирі ОО. Вербістів у Медлінґу біля Відня, де вони могли продовжати теж свої студії. Так сталося, що дня 3 вересня 1915 р., Владика Діонисій Нярадій, єпископ Крижівський, висвятив у нашій українській католицькій церкві св. Варвари у Відні диякона Г. Кінаха на священика.

Коли опісля російські війська уступилися з Галичини аж по ріку Стрипу, василіянські клирики безпроволочно вернулись до своїх галицьких монастирів. Так ото й о. Кінах під кінець 1915 р. вернувся до Лаврівського монастиря вже як священик, де мусів докінчувати ще останній рік своїх богословських студій. Після кінцевих іспитів його призначено до Святонуфріївського монастиря у Львові, де він мав зайнятися упорядкуванням цінного монастирського архіву й бібліотеки, а рівночасно мав студіювати українську історію й давню літературу на Львівському університеті під проводом проф. С. Томашівського (22) та проф. К. Студинського (23). З причини польсько-української війни йому знов не вдалося закінчити дальших своїх студій, а то тим більше, що своєю запопадливою працею і наукою він ослабив своє здоровʼя. Тоді, для підкріплення фізичних сил, ієромонаха Гліба перенесено до Вознесенського монастиря у Золочеві, а згодом, улітку 1920 р., до Святоюрської обителі в Кристинополі, де він здебільша допомагав тамошнім отцям в душпастирській праці.

 

 

 

  • ПРИ РЕФОРМІ ЗАКАРПАТСЬКИХ ВАСИЛІЯН

У Кристинополі, дня 5 вересня 1920 р., о. Г. Кінах дістав від о. протоігумена А. Калиша, ЧСВВ (24), доручення їхати на Закарпаття, щоб там помогти перевести реформу ОО. Василіян. Настоятелем Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі біля Мукачева назначено тоді о. Єроніма Маліцького, ЧСВВ, який мав теж керувати акцією реформи (25). Обовʼязки учителя новиків мав виконувати о. Гліб, а на помічника ігумена і соція новіціяту був призначений о. Полікарп Булик, ЧСВВ (26). Для реформи закарпатських Василіян призначено ще й трьох братів-помічників, а саме: 1. Бр. Гавриїла Ханика – на кухаря; 2. Бр. Йосифа Нижника – на столяра; а 3. Бр. Семена Бужару – на кравця й дверника (27). Таким чином о. Кінах, уже дня 2 листопада 1920 р., опинився в Мукачівському монастирі на Закарпатті, щоб там серед важких обставин започаткувати життєве своє діло чернечої обнови як учитель духовного життя цілого нового покоління Василіян. Про своє нове завдання як маґістра, тобто учителя новиків, він записав таке:

«Ще в часі студій я любив читати різні газети, що їх видавали монаші Чини чи Згромадження, особливо ж видання ОО. Салезіян. Мабуть від останніх я набрався переконання, що найліпше хоронити молодих від невідповідної поведінки це – щоб хтось із старших постійно перебував з ними. Те саме відносилося й до новіціяту, передусім у Мукачеві, де не було ніякої виховної традиції й новиків треба було на кожному кроці повчати. На новіціяті, звичайно, багато дечого навчає новиків ревнитель (28) чи «ангел» (29), не говорячи вже про соція (30). Але в самих початках я не мав нікого, бо мій соцій, о. Булик, переважно був занятий господарством монастиря, а на новіціят приходив лише вчити співу. Тому мені самому доводилося перебувати ввесь час з новинами, навіть на рекреації чи під час прогулянок. Але тоді я ще був більш балакучий і завжди умів розповісти новинам щось цікавого. З тієї причини я нікуди не міг виїжджати ані брати на себе якихсь душпастирських обовʼязків.

«Тоді я постановив заступати новикам і тата і маму. На новіціят приходили часто і 14-літні діти, яким завжди треба було раз-у-раз те саме пригадувати» (31).

 

 

Як уже згадано, настоятелі приготовляли о. Гліба на історика й бібліографа Василіянського Чину. Та Боже Провидіння запорядило інакше. Його назначено вчителем монашої молоді під час реформи закарпатських Василіян. Одного разу на прогулянці він звірився перед своїми новиками: «Мені коштувало багато праці та молитов, заки я втягнувся у моє нове завдання, що його поклали на мої плечі мої ОО. Настоятелі. Я думав, що стану істориком та дослідником нашої бувальщини, а тут я мусів зректися свого улюбленого заняття й пильно студіювати нову ділянку літератури, тобто аскезу монашого життя. Спочатку було тяжко, але другий рік був уже легший» – спогадує дідусь (32).

І, направду, о. Кінах узявся за своє нове завдання з такою пильністю і завзяттям, що внезабарі став популярним і загально любленим провідником душ, хоч між його вихованцями були не тільки закарпатські українці, але теж румуни, мадяри, а навіть деякі приходили з Юґославії чи Бразилії (33). Крім того, він не занехаяв теж і своєї «ублюбленої праці» і як тільки мав трохи вільного часу, брався за впорядкування старинного архіву й бібліотеки княжого монастиря на Чернечій горі, де зберігалися цінні стародавні грамоти, рукописи й першодруки. В короткому часі, – завдяки ладові, заведеному о. Глібом у монастирському архіві й бібліотеці, – Чернечу гору зачали облягати свої й чужі науковці та дослідники старини. А й він сам старався перестудіювати й приготовити до друку деякі старинні матеріяли з історії Мукачівського монастиря чи закарпатських Василіян (34). До 1937 р. він ще успів упорядкувати й відкрити при Мукачівському монастирі музей культурно-релігійних памʼяток (35).

Якже настав час, щоб із закарпатських зреформованих монастирів створити самостійну Василіянську Провінцію, то о. архимандрит Д. Ткачук, ЧСВВ (36), дня  24 вересня 1931 р., назначив о. Кінаха архимандричим візитатором, щоб він сумлінно перевів візитацію всіх василіянських осідків на Закарпатті, в Мадярщині, Румунії та Юґославії (37). На основі його подрібних звітів свящ. Конґреґація Східних Церков, грамотою з дня 2 квітня 1932 р., створила окрему закарпатську василіянську провінцію під назвою – Провінція св. Миколая (38). Тоді о. Кінаха назначено теж протоконсультором тієї ж провінції (39).

 

 

Щоб плекати для себе монаші покликання й відповідно приготувати своїх схоластиків до вищих студій філософії й богословʼя, у вересні 1937 р., закарпатські ОО. Василіяни відкрили при своєму Святовасиліївському монастирі в Ужгороді класичну ґімназію з правом прилюдности. Тоді о. Кінаха назначено духовником ґімназії й василіянських студентів при ній. Віддавши новіціят під провід о. Антонія Станканинця, ЧСВВ (40), о. Кінах прийнявся виконування нових обовʼязків в Ужгороді від 28 вересня 1937 р. Хоч відтак він часто приїжджав з Ужгороду до Мукачева, щоб допомогти молодому учителеві новиків призвичаїтись до свого обовʼязку вихователя молодих, все ж таки життя на новіціяті в Мукачеві не укладалося як слід. Тому о. Кінах вже в половині вересня 1938 р. вернувся до Мукачева, щоб там знову перебрати обовʼязки духовного проводу на новіціяті (41).

В березні 1939 р. розпалася Чехословаччина, а мадярські війська силою зайняли Карпатську Україну, яка вже 15 березня 1939 р. проголосила свою незалежність під проводом о. монс. Августина Волошина (42). Мадяри жорстоко повелися з закарпатськими Василіянами, як прихильниками влади о. Волошина, а всіх монахів, які народилися на Пряшівщині (вона тоді припала незалежній Словаччині) чи в Галичині, силоміць викинули з Закарпаття. Так ото, дня 21 травня 1939 р., мадярські жандарми під багнетами вивезли о. Кінаха й бр. В. Навроцького до Верецьок (сьогодні – Вишні Ворота), щоб їх там передати полякам. Поляки, однак, відмовились прийняти їх до себе, мовляв, вони вже задовго перебували закордоном. Тому-то наступного дня мадяри вночі викинули їх, разом з їхнім багажем, поза словацьку границю, біля с. Убреж (43). З Убрежа о. Кінахові вдалось сконтактуватися з колишнім своїм «новиком», тепер уже Пряшівським єпископом, Преосв. Павлом Ґойдичем, ЧСВВ (44), який радо прийняв їх до себе, а о. Кінаха відразу примістив при монастирі СС. Служебниць у Пряшеві, де він виконував обовʼязки духовника й провідника новіціяту Сестер (45) аж до його виїзду до Риму з кінцем травня 1946 р.

Крім своїх щоденних занять при монастирі СС. Служебниць, де був приміщений також єпархіяльний Сиротинець, о. Кінах став ще й сповідником усіх єпархіяльних заведень у Пряшеві, включно до Духовної Семінарії та СС. Василіянок. В Пряшеві він теж був занятий при епархіяльному архіві й допоміг остаточно скаталогізувати епарх. бібліотеку, в якій заведено тоді повний лад. Із вдячности еп. Ґойдич, почавши від 1 січня 1944 р., назначив його керівником Єпархіяльної Бібліотеки (46) і доручав йому різні особисті й довірочні завдання, як теж зготовлення Церковного Уставу (за рр. 1940-1946) й єпархіяльного Шематизму на 1944 р., про що буде ширша згадка у статті про письменницьку діяльність о. Г. Кінаха.

 

 

  • ПРИ ГОЛОВНІЙ УПРАВІ ЧИНУ

Саме тоді, коли о. Кінах вже повністю втягнувся в духовну й письменницьку працю у нових повоєнних обставинах на Пряшівіцині, Апостольська Столиця завізвала його до Риму й, дня 11 червня 1946 р., назначила його Вікарієм, тобто заступником Головного Настоятеля Чину (47). Перебравши свої нові обовʼязки при Головній Управі Чину, о. Кінах незабаром, у товаристві ген. економа Чину, о. Йосафата Лабая, ЧСВВ (48), провів в рр. 1947-1948 основну канонічну візитацію всіх заморських домів й осідків ОО. Василіян. Результатом цієї протяжної подорожі-візитації було оформлення 1948 р. нових заокеанських провінцій, тобто: Американської (49), Канадської (50) та Бразильської (51), а в Арґентині створено тоді віце-провінцію (52).

Дня 14 червня 1949 р. о. Г. Кінах передав управління Василіянського Чину новообраному архимандритові, о. Теодосієві Т. Галущинському, ЧСВВ (53), а сам і дальше лишився при Головній Управі як – Протоконсультор, тобто перший радник, а в потребі й заступник архимандрита Чину (54). І саме тоді арґентинські отці задумали відкрити в Апостолес, провінція Місіонес, свій власний новіціят, щоб не мусіли посилати своїх кандидатів аж до Бразилії. А що вони самі тоді не мали відповідної особи на провідника новіціяту, то о. Кінах погодився виїхати до Арґентини на два роки, щоб і там започаткувати новіціят. Ось тому в серпні 1950 р. о. Кінах, за позволенням свящ. Конґреґації Східних Церков (55), виїхав до Арґентини, де зразу підготував, а дня 16 квітня 1951 р. вже й розпочав новіціят в Апостолес з 4-ма кандидатами. Літом 1952 р. о. Кінах лишив ведення новіціяту на о. П. Нюньку, ЧСВВ (56), а сам повернувся до Риму, щоб прийняти пост духовника Папської Української Семінарії св. Йосафата. Рівночасно він також продовжав свої обовʼязки протоконсультора Головної Управи Чину.

 

 

З кінцем червня 1952 р. о. архимандрит Т. Галущинський вибрався на канонічну візитацію до Канади, під час якої о. протоконсультор Г. Кінах заступав його в управлінні Чином. В часі візитації, дня 31 серпня 1952 р., о. архим. Галущинський несподівано помер (57). Тоді о. Кінахові довелося приготовити й перевести Генеральну Капітулу ЧСВВ, яка відбулася з початком 1953 р. в Римі. На капітулі о. Кінаха знову обрано консультором Головної Управи, а при тім він далі сповняв свої обовʼязки духовника Колеґії св. Йосафата. Маючи тепер уже трохи більше вільного часу, того ж року о. Кінах започаткував свою активну співпрацю при наукових виданнях «Записок ЧСВВ», про що теж буде мова на іншому місці.

Обовʼязки духовника семінарії о. Кінах сумлінно сповняв аж до жовтня 1958 р., коли, після серцевого припадку, він перенісся до дому Головної Управи і по кількамісячнім відпочинку в Австрії, знову перебрав обовʼязки генер. протоконсультора, бо в міжчасі попередній протоконсультор, о. Йосиф Мартинець, ЧСВВ, був назначений і висвячений на єпископа для українців католиків у Бразилії (58). Нарешті Генеральна Капітула 1963 р. звільнила о. Кінаха з усіх обовʼязків при Головній Управі, бо саме тоді він завершив уже 75-ий рік свого трудолюбного життя.

Все ж таки о. Кінах і далі не переставав трудитися на духовному полі, сповняючи милий йому обовʼязок духовного провідника й сповідника не лише василіянських клириків при головному домі й семінаристів Колеґії св. Йосафата, але ще і в римських домах СС. Василіянок і СС. Служебниць. При тім він теж пожвавив свою письменницьку працю, визбируючи з пильністю весняної бджілки василіянську бібліографію з різних газет і журналів, списуючи собі з різних видань українську духовну поезію (59) і трудячись при редаґуванні «Василіянського Вісника», що саме 1963 р. зачав виходити з його ініціятиви (60). Завершенням його письменницької праці була повна бібліографія писань о. протоархим. А. Великого, ЧСВВ, за рр. 1948-1973, що її о. Кінах закінчив уже на 85-ому році свого трудящого життя, повного заслуг, святости й небувалих чеснот (61).

 

 

Хоч о. Гліб і далі не переставав працювати пером, все ж таки він зачав скоро занепадати на своїх силах і памʼять його чим раз то більше слабла, а його думки вже якось не клеїлися. Сам він зачав дедалі набувати більше тих особливіших рис невинних дітей, про яких наш Божественний Спаситель висказався, що «таких є Царство Небесне» (Лк. 18:16).

З напруженням усіх своїх сил він відправляв щоденно св. Літургію, хоч не без допомоги одного з ієромонахів, аж до Зелених Свят 1979 р. Тоді його здоровʼя зачало сильно підупадати, аж нарешті, під кінець листопада того ж року, його треба було віддати до Клініки Непорочного Серця Марії в Римі, де він і заснув у Бозі дня 29 січня 1980 р., на 92-му році свого праведного життя, на 72-му році свого чернечого подвигу і на 65-му році свого священицького служіння.

Похоронні богослуження відправлено у церкві обителі ОО. Василіян на Авентині, в четвер, дня 31 січня. Відправляв Преосв. Владика М. Марусин у співслужінні Всесв. о. Протоарх. І. Патрила й членів Головної Управи Чину, за участю Василіянської Братії, СС. Василіянок, СС. Служебниць, як теж визначних членів світського клиру, включно семінаристів Колеґії св. Йосафата в Римі. Тлінні останки покійного о. Гліба спочили на римському цвинтарі «Кампо Верано», очікуючи другий прихід Господа нашого Ісуса Христа.

 

 

На вступі своєї знаменитої бесіди «Про мученика Гордія» св. Василій каже: «Похвали для звичайних людей сплітаємо з оздобних слів та красномовних зворотів. Коли ж ідеться про праведників, то сама правда про їхні вчинки є вистарчальним доказом про їхню світлу памʼять» (62). Ці слова я буквально примінив до написання життєпису бл. п. о. Гліба Г. Кінаха, ЧСВВ. Для звеличання його світлої памʼяті мені було досить навести, хоч би коротко, його богоугодні вчинки, які самі собою звеличують цього праведного й заслуженого ченця Василіянського Чину св. Йосафата.

 

  • «Записки ЧСВВ» (Секція ІІ) – Том ХІІ (ХVІІІ) – Вип. 1-4.

 

*****************

1. Див. о. Г. КІНАХ, ЧСВВ, Щоденник, у вступі на стор. 1.

2. Там же.

3. Для Архіву Головної Управи ЧСВВ у Римі далі буду вживати скор.: АГУ.

4. АГУ – о. КІНАХ, Щоденник у двох частинах, переписаний на машинці в Римі 1975 р. Част. І – від 1.1.1920 до 29.5.1939; Част. II – від 30.5.1939 до 24.1.1950. Далі буду відкликуватися: Щоденник, додаючи стор.

5. В АГУ – о. КІНАХ зберігаються ще сім ручно записаних зшитків-що-денника о. Г. Кінаха, почавши від 27.1.1950 до 10.12.1973 р.

6. Там же, «Спомини – Збараж 1908» (всього 3 стор. машинопису); та «Мої спомини» (рукою густо записаних 8 сторінок).

7. Мені дано до диспозиції тільки 10 листів о. Кінаха, переважно з його діяльности в Мукачеві. Два з них відносяться до приходу мадяр до Мукачівського монастиря в березні 1939 р.

8. Див. М. Ваврик, На згадку золотого ювілею священства Впр. о. Г. Кінаха, ЧСВВ, стаття у «Світло» 1 (1966) 23-25.

9. В АГУ – рукопис о. М. Поташа, ЧСВВ, Характеристика визначних Василіян на Закарпатті (тих по реформі), стор. 8-14.

10. Див. «Світло» 4 (1980) 131.

11. «Василіянський Вісник» (далі скор.: «ВасВіс»), 16 (1980-83) 113-116.

12. Передусім у моїй розвідці про реформу ОО. Василіян на Закарпатті, поміщеній у «Записки ЧСВВ» (далі скор.: «ЗапЧСВВ»), VII (1971) 143-226; та в історичнім нарисі Закарпатської Провінції – там же, XI (1982) 131-164.

13. Див. «Мої спомини», стор. 6.

14. Вичерпний життєпис і некролог о. М. Лиська, ЧСВВ (1877-1971) див. у «ВасВіс» 10 (1971-72) 40-43.

15. В о. І. Сендецького, пароха села Золотники, Підгаецького повіту, куди саме родина Кінахів переселилася на нове господарство-фільварок, названий «Дубник».

16. Василіянський рел. місячник «Місіонар» зачав виходити у Жовкві, 1897 р. Першим його редактором був о. П. Філяс (1897-98), а по нім о. Л. Березовський (1898-1908) – див. «ЗапЧСВВ» V (1967) 412-13.

17. У «Мої спомини» о. Кінах згадує про своє рішення записатися на право у Львівському університеті, але як переходив попри Василіянський монастир св. Онуфрія у Львові, то таки «мене щось туди тягнуло». За третім разом не витримав і задзвонив на фірті.

18. Згаданий о. Плятонід Філяс, ЧСВВ (1864-1930) був першим протоігуменом відновлених ОО. Василіян, саме в рр. 1904-1917. Його життєпис у «Світло» 7-8 (1955) 34-38; «ЗапЧСВВ» XI (1982 ) 470-77.

19. Тобто до літа 1910 р.

20. Див. АГУ – о. Кінах, Переписка. Це рукописна копія листа з деякими особистими поправками о. Кінаха, без дати.

21. Про Папську Українську (Руську) Колеґію в Римі, засновану 1897 р. Папою Левом XIII, див. мою розвідку у «ЗапЧСВВ» XI (1982) 338-42.

22. Проф. Степан Томашівський (1875-1930) став доцентом історії у Львівському університеті 1910 р. Його цінний «Вступ до історії Церкви на Україні» появився у «ЗапЧСВВ» IV (1932) 1-160; окремим випуском під заголовком: Історія Церкви на Україні, Філядельфія, Па. (В-во «Америка»), б.р.

23. Проф. Кирило Студинський (1868-1941), в рр. 1900-1918 викладав на Львівському університеті укр. літературу.

24. Згаданий о. Анастасій О. Калиш, ЧСВВ (1875-1930) займав уряд галицького протоігумена в рр. 1920-1930. Його життєпис пера о. І. Назарка у «ЗапЧСВВ» XI (1982) 513-18.

25. Життєпис о. Є. Маліцького, ЧСВВ (1865-1925) див. у «ЗапЧСВВ» І (1925) 298-301; XI (1982) 456-59.

26. Про о. П. Булика, ЧСВВ (1885-1961) див. «Світло» 1 (1972) 25-27; теж о. А. ПЕКАР, ЧСВВ, Ісповідники віри нашої сучасности, Торонто-Рим (В-во ОО. Василіян) 1982, стор. 289-92. «Спомини» о. Булика опубліковані у «Вас Віс» 9 (1970) 62-74; 10 (1971) 85-98; 11 (1972) 69-82.

27. Про реформу закарпатських Василіян див. мою довшу розвідку у «ЗапЧСВВ» VII (1971) 143-178 (по-англійськи); по-укр. там же, XI (1982) 138-147.

28. Ревнитель – це один із кращих новиків, посередник між о. маґістром і новиками, який допильновує на новіціяті порядку, щоб усі прикази о. маґістра були точно виконані.

29. «Ангел» – це особистий товариш новоприбулого кандидата, звичайно совісний новик, який поступово впроваджує його в монастирський спосіб життя.

30. Соцієм о. маґістра, звичайно, був один з молодших ієромонахів, який мав товаришити новикам під час їхньої рекреації, прогулянки і ручної праці, як теж допомагати при навчанні новиків.

31. Див. Щоденник, від 9.3.1921, стор. 34-35.

32. Див. цит. рукопис о. Поташа, стор. 10.

33. У Мукачеві відбули свій новіціят два бразилійці: Й. Мартинець, ЧСВВ, пізніший еп. для укр. катол. у Бразилії (1958-1978) та Й. Роґа, ЧСВВ (1903-1975).

34. Див. мою наступну статтю: Письменницька праця о. Г. Кінаха, ЧСВВ, у цих « ЗапЧСВВ » стор. 103-116.

35. Див. «Вісти з Чернечої гори» 30 (1937) 1.

36. Вичерпна біографія о. Діонисія Ткачука, ЧСВВ (1867-1944), першого архимандрита оо. Василіян в рр. 1931-1944, подана у «ЗапЧСВВ» 1 (1949) 85-88; теж у «Світло» 1965, стор. 436-38.

37. Назначення о. Кінаха архим. візитатором в АГУ-Протокол, дня 20.9. 1931, чис. 22/31. Звіти візитацій – там же, Переписка о. Кінаха з Архимандритом. В часі візитацій (жовтень 1931-березень 1932) о. Кінаха на новіціяті в Мукачеві виручував о. М. Дудаш, ЧСВВ (1902-1972), пізніший еп. Гайдудорозький у Мадярщині.

38. Декрет свящ. Конгрегації поданий у «ЗапЧСВВ» XI (1982) 408-9. Назву «Провінція св. Миколая» піддав о. Кінах у своєму листі до о. Архимандрита з дня 28.2.1932 р. – див. АГУ – о. КІНАХ, Переписка з Архимандритом.

39. Протокол 1-ої Василіанської Капітули по реформі, що відбулася в Мукачеві, 11-14 липня 1932 р., як теж назначення Провінційної Управи з дня 22 липня 1932 р. див. в АГУ-Закарпаття.

40. Один з кращих реформ. Василіян, о. Антоній Станканинець, ЧСВВ (нар. 1905 р.), був переслідуваний мадярами, а опісля запроторений большовиками 1949 р. до Казахстану з тим, що не смів повертатися на Закарпаття. По своїм звільненні з карного табору він і надалі лишився у місті Чу, недалеко Караґанди, КазСССР, де продовжає свою душпастирську працю між вигнанцями різних національностей.

41. Див. Щоденник, під 2.9.1938, стор. 345. Цікаво, що в тому часі о. протоіг. Булик висилав о. Кінаха ще на дальші студії до Праги, щоб собі набув диплом гімн. професора. Тільки о. Архимандрит перешкодив – там же, під 12-13.1.1938, стор. 336.

42. Див. проф. П. Стерчо, Карпато-Українська Держава, Торонто (В-во НТШ) 1965.

43. Про своє видалення мадярами із Закарпаття о. Кінах згодом «написав подрібно о. Поповичеві у Мондері», а він надрукував цей лист у «Світло», яке тоді виходило в Мондері, Альберта, Канада, п.з.: Недоля ОО. Василіян – див. «Світло» 14 (1939) 7; теж Щоденник, під 22.5.1939, стор. 364.

44. Див. А. Пекар, ЧСВВ, Василіянин-Ісповідник, життя вп. П. Ґойдича, ЧСВВ, Ню Йорк (Слово «Доброго Пастиря») 1961. Владика Ґойдич вступив до монастиря вже як 11-річний священик і відбув свій новіціят під проводом о. Кінаха у Мукачеві, 1922-1923 р. Опісля, вже як Пряшівський еп. (1927-1960), він часто приїжджав до Мукачева на реколекції чи коротенький відпочинок.

45. Про СС. Служебниць і їхній новіціят в Пряшеві див. А. Великий, ЧСВВ, Нарис історії Згромадження СС. Служебниць П.Н.Д.М., Рим (В-во СС. Слу-жебниць) 1968, стор. 336-38.

46. Див. Щоденник, від 28.12.1943, стор. 449.

47. Про заміну ген. вікарія Чину див. «ЗапЧСВВ» XI (1982) 329-30.

48. Життєпис о. Й. Лабая, ЧСВВ (1896-1962) написав о. М. Ваврик, ЧСВВ, у «Альма Матер», Рим 1963, ч. 29, стор. 42-46.

49. Декрети поділу Американсько-Канадської провінції на дві окремі провінції див. у «ЗапЧСВВ» XI (1982) 410-13; історія Американської провінції – там же, стор. 265-93.

50. Історію Канадської провінції авторства о. М. Соловія, ЧСВВ, див. у «ЗапЧСВВ» XI (1982) 165-207.

51. Історія Бразилійської провінції й ерекційні грамоти – там же, стор. 241-64; 422-27.

52. Декрети створення Аргентинської містопровінції та її історія – там же, стор. 294-307; 427-28.

53. Архимандритом о. Теодосій Т. Галущинський, ЧСВВ (1880-1952) був дуже короткий час, всього три роки (1949-1952). Його вичерпну біографію див. у «ЗапЧСВВ» І (1953) 489-97.

54. Там же, XI (1982) 330.

55. Див. лист Конґреґації з дня 2.5.1950 р. в АГУ – Сх. Конґр.

56. Літом 1952 р. до Арґентини приїхав з Бразилії о. Панкратій Нюнька, ЧСВВ (нар. 1921), щоб продовжати новіціят в Апостолес. Від 1979 р. він займає пост містопротоігумена в Арґентині. Про сам новіціят в Апостолес див. «ЗапЧСВВ» XI (1982) 300-02.

57. Покійний о. архим. Т. Галущинський помер під час канон. візитації в Мондері, Канада, дня 31.8.1952 р., даючи монашій Братії реколекції.

58. Див. статтю: Український єпископ для Бразилії у «Світло» 10 (1958) 6-7. Хіротонія еп. Мартинця відбулася в свято Успіння П.Б., дня 15 серпня 1958 р., у церкві св. Сергія і Вакха, при головному домі ОО. Василіян у Римі, перед чудотворною іконою Жировицької Богоматері.

59. При Василіянському В-ві в Римі згодом появилися три збірки укр. дух. поезії о. Г. Кінаха, а саме: 1. Різдвяна містерія (1968), 2. Великодні дзвони (1968) і 3. Достойно єсть... (1971).

60. «Василіянський Вісник» – як циклостилеве видання при головному домі в Римі, зачав виходити 1963 р., для «закріплення співжиття і співпраці між провінціями Чину». Досі появилося 16 чисел.

61. Бібліографію писань о. протоарх. А. Великого, ЧСВВ, опубліковано у «ЗапЧСВВ» IX (1974) 303-24. Це був останній письменницький подвиг о. Кінаха, що появився друком.

62. Див. Науки св. Василія Великого для народу, переклад з грецького, Ґлен Ков, Н.Й. (Відбитка зі щоденника «Америка») 1954, стор. 190.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Історія ЧСВВ OSBM

Історія Провінції

Історія монастирів

Помʼяник Провінції

 

Авторські права 2014 © Провінція Святого Миколая. Василіянський Чин Святого Йосафата в Україні. Усі права захищені.

 

@Mail.ru