Smaller Default Larger

«Митрополит Андрей Шептицький як монах-василіянин»


В 70-ту річницю відходу до вічності Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ, пропонуємо Вам статтю о. Атанасія Пекаря ЧСВВ: «Митрополит Андрей Шептицький як монах-василіянин», яку він присвятив Митрополиту Андрею у 1994 році, з нагоди 50-ої річниці його смерті.

  • о. А. ПекарЧСВВ

(З нагоди 50-ліття смерті Митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ – 1944-1994)

Відзначаючи 50-ліття смерті Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ, слід памʼятати, що він вступив на арену життєвої боротьби в монашій рясі, як монах-син св. Василія Великого. Не без причини я вибрав цю тему (Митрополит А. Шептицький як монах-василіянин), бо в цій розвідці хочу бодай коротко окреслити хресну дорогу його монашого покликання, яке він леліяв у своїй благочестивій душі вже від ранніх літ, про що небагато говорилось, а ще менше писалось.

Митрополит Андрей Шептицький походив з давнього українського боярського роду Перемиського князівства, як про це свідчать давні грамоти з княжих часів. (1) Шляхетські привілеї роду Шептицьких після захоплення галицьких земель поляками були потверджені 1458 р. королем Казимиром Ягайловичем, а опісля, 1572 р., їх повторно підтвердив король Жигмонт Авґуст. (2) Рід Шептицьких, вірний своїм релігійним і національним традиціям, протягом довгих століть брав активну участь в обороні українського народу і його східнохристиянського обряду, а з його рядів після Берестейського замирення вийшло кількох українських єпископів.

 

 

По Берестейській унії рід Шептицьких став прихильником церковного зʼєднання, але, почавши з половини XVII ст., представники цього роду полонізувалися і перейшли на римо-католицтво. Все ж таки ХVII ст. видало аж чотирьох зʼєдинених українських владик з роду Шептицьких, а саме: 1) Варлаама, єпископа Львівського (+ 1715), 2) Атанасія (+ 1746) і 3) Лева (+ 1779) – Київських митрополитів, 4) ще одного Атанасія – єпископа Перемиського (+ 1779), як також Никифора, архимандрита Лаврівського (+ 1798). У тому ж XVII ст. з роду Шептицьких походять ще кількох визначних ієромонахів-василіян. (3)

Але впродовж ХVII ст. бачимо вже й римо-католицьких єпископів зі спольщених родин Шептицьких, наприклад – римо-католицького Полоцького єпископа Єроніма Шептицького (+ 1773), що був теж членом польського сенату, чи Мартина Шептицького (+ біля 1809), який титулував себе «князем селюським». (4) З розпадом Польщі (1795 р.) майже всі родини Шептицьких, враз зі своїми родинними добрами, опинилися під володінням Австрії. Щоб зберегти свої шляхетські привілеї, всі вони перейшли на латинський обряд і до половини XIX ст. сполонізувалися.

Батько Слуги Божого Андрея, граф Іван Шептицький, стараючись забезпечити графський титул для своєї родини, (5) почав збирати давні грамоти та памʼятки по своїх предках. Це привело його до усвідомлення українського походження роду Шептицьких, про що він охоче розповідав своєму синові Романові, майбутньому митрополитові. А в салонах своєї новоспорудженої резиденції у Прилбичах біля Яворова він порозвішував портрети єпископів і митрополитів з роду Шептицьких, про життя й унійні зусилля яких він часто розмовляв зі своїм сином, (6) а часом навіть брав його до Унівського монастиря, де зберігалося чимало різних памʼяток українських владик з роду Шептицьких. (7)

Отож, хоча батько нашого Митрополита був вихований уже у польському дусі і в римо-католицькому обряді, все ж таки він ще жив традиціями своїх українських предків, а в глибині свого шляхетного серця відчував, що він «русин». (8) Але та «руська» (тобто – українська) свідомість почала пробуджуватись у його серці щойно пізніше, коли його син став митрополитом і зайняв провідне місце у відродженні галицьких українців. Але навіть і тоді він публічно не виявляв своїх національних почувань і до кінця свого благочестивого життя зостався відданим римо-католиком, уважаючи себе за поляка. Ось чому нашому Митрополитові Андреєві довелося подолати сильний опір, як зі сторони матері, так і з боку свого завзятого батька, поки йому дозволили вступити до монастиря українських Отців Василіян.

 

 

Своє релігійне виховання Слуга Божий Андрей завдячує побожній матері, яка вже змалку прищепила в його серці велику любов до Бога і до ближнього. Тому й не дивно, що його душа так рвалася до Євхаристійного Христа, якого він приймав до свого серця дуже часто і з великою побожністю. Його обачна мати вже при першім його св. Причасті (17 травня 1876 р.) зауважила: «Відчуваю, що мою дитину Господь Бог хоче мати своїм. Але в який спосіб – не знаю!» (9) З того часу вона почала молитися за покликання свого сина до священства. Їй однак не приходило й на гадку, що Господь Бог вибере собі його на українського священика, який, наче старозавітній Мойсей, поведе свій гноблений народ до національного й релігійного відродження.

Під час гімназійних студій у Кракові, де він мав нагоду щодня вчащати на Службу Божу й приймати св. Причастя, Слуга Божий щораз виразніше відчував у своєму серці бажання посвятитися на службу Богові, і то – в українському обряді. (10) І вже тоді, коли ще ніхто й не думав про якусь реформу ОО. Василіян, він признався своєму шкільному приятелеві: «Я стану василіянином!» (11)

Внаслідок церковних реформ австрійського цісаря Йосифа II (1780-1790), Василіянський Чин у Галичині дуже занепав, а василіянські монастирі опинились у руїнах. Нарешті у 80-тих роках минулого сторіччя тодішній Протоігумен, о. Климентій Сарніцький, ЧСВВ (+ 1909), порушив перед Апостольським Престолом питання про оновлення галицьких василіян. Папа Лев ХІІІ радо погодився з пропозицією о. Сарніцького, і вже 12 травня 1882 р. доручив ОО. Єзуїтам, щоб вони зайнялися реформою василіян, почавши від їхнього монастиря в Добромилі. Так і почалось 1882 р. оновлення галицьких василіян, відоме в історії як Добромильська реформа (1882-1904). (12)

 

 

Літом 1883 р., після закінчення своїх гімназійних студій, Слуга Божий Андрей отримав од своїх батьків дозвіл відбути закриті реколекції в єзуїтському монастирі у Новому Селі (Нова Весь), під проводом давнього їхнього приятеля і сповідника, о. Генриха Яцковського, який власне і мав нагляд над реформою василіян. Там, у затишку монастирських мурів, зауважує його мати, – «моє хлопʼя покірно питалось Господа: – Господи, що хочеш, щоб я вчинив? А Господь відповів йому безслівним голосом у його душі: – Покинь батька й матір, братів і свій дім; покинь і той обряд, що його ти від дитинства полюбив і в якому виховано тебе для Мене; покинь також усі ті звичаї, що врослись у твоє серце і візьми Мій хрест, бо підеш до чужих тобі людей, від яких зазнаєш недовірʼя, осудження, а може й погорди. Твої найближчі будуть здвигати раменами і назвуть тебе безглуздим, а твоя рідна мати буде плакати над тобою і ти у сльозах покидатимеш її... Але ти підеш, бо Я кличу тебе, щоб ти служив Мені до самої смерти!» (13)

Опісля Слуга Божий звірився своїй матері: «Під час реколекцій, як звичайно, о. Яцковський пояснював мені тему до розважання. Одного разу, коли після його відходу з каплиці я почав роздумувати над його словами, то я виразно почув внутрішній голос, який наказував мені: «Маєш стати василіянином!»Ці слова громом вразили чуйне серце графині, а в її голові, як вона сама призналась, «все заморочилось, наче в людини, що від сильного удару втрачає свідомість». Напівпритомна, вона раз у раз питала свого серця: «Як, Ромцьо перейде на інший, ніж мій, обряд?» Для неї у той час зміна обряду означала «зміну віри». (14)

Ось як вона сама пояснила те своє первісне приголомшення, викликане рішенням її сина стати василіянином:

«Мені стало важко... Роман іншого обряду ніж я? Я від самого дитинства наслухалася, як у наших (розумій – польських) колах лиш з погордою говорили про руське (українське) духовенство... їхнього обряду я зовсім не знала, я їх бачила тільки як представників пониженої і ворожо наставленої до нас нації, яка завзято виступала проти римо-католицької Церкви і польської національності. Тож не дивно, що тоді все те, що я наслухалася про руських (українських) священиків, всі ті згірдливі зауваження й жарти, політичні дискусії й напади на них у парламенті, як також усілякі непристойні анекдоти на їхню адресу, все те як ті гадюки підносило свої голови й сичало в моїй голові... Тоді я тільки одне розуміла, тільки одне бачила – якийсь великанський хрест, що на-до мною простягав свої рамена. А на ньому я бачила свого сина, Романа, що покидає обряд, у якому я його виховала; покидає все те, що мені найдорожче, покидає наш латинський костел...» (15)

Графиня Шептицька різними способами намагалася умовити свого улюбленого сина, щоб він не вступав до василіян, а радше до єзуїтів. Але Слуга Божий непохитно стояв на своєму рішенні – стати монахом-василіянином. Нарешті, під впливом розмов зі своїм сповідником о. Яцковським, графиня заспокоїлася і сприйняла рішення свого сина вступити до василіянського монастиря як волю Божу. Однак вона просила Романа, щоб він до якогось часу не згадував про це батькові, бо той напевно рішуче спротивиться. (16)

На початку серпня того памʼятного 1883 року графиня захворіла, й о. Яцковський приїхав її відвідати. Тоді в розмові, у присутності свого чоловіка, вона якось забулася і несвідомо спитала о. Яцковського: «Отче, що Ви думаєте про рішення Ромка вступити до василіян?» Граф Шептицький тоді цілим тілом стрепетнувся і, підскочивши з крісла, крикнув не своїм голосом: «Ніколи! Ніколи!» (17) Батько Слуги Божого був упевнений, що то о. Яцковський, який тоді мав нагляд над реформою ОО. Василіян, намовив його сина вступати до василіянського монастиря, а до того ще вплинув і на дружину, щоб вона підтримувала Романа в його постанові. Тому він відразу заборонив о. Яцковському вчащати до їхнього дому й бути сповідником його родини, а сам не хотів навіть зустрічатися з сином, щоб той не мав можливості просити його дозволу вступити до монастиря, бо про це, на його думку, «взагалі не було варта й говорити». (18) Тож Слуга Божий, не маючи змоги наблизитися до рідного батька, просив маму переказати йому, що він не вступить до Отців Василіян аж доки батько не дозволить йому. Й додав такі памʼятні слова: «Я певний, що в короткому часі Господь Бог просвітить своєю ласкою тата й він, нарешті, дасть мені позволення». (19)

 

 

Опір чоловіка тільки наблизив графиню до її сина і вона, зауваживши великі його страждання, викликані спротивом батька, своїм любʼязним материнським серцем цілком погодилась з його рішенням стати василіянином. Однак батько й далі твердо стояв на своїй позиції і був радий, коли восени того ж року Роман поступив на військову службу. Він сподівався, що військова карʼєра й світське товариство усміхнуться його синові, котрий скоро забуде про монастир. Але він помилився. Ані гучні забави, ані військова карʼєра не промовляли до серця молодого кадета й він щодня, вже о пʼятій годині вдосвіта спішив на Службу Божу й приймав св. Причастя, щиро молячись за збереження свого монашого покликання, до якого виразно кликав його голос Божий: «Маєш стати василіянином!»

По трьох місяцях військової муштри Слуга Божий тяжко захворів на скарлятину, від чого прийшло до нього зараження крови та запалення суглобів. Тут можемо виразно вбачати палець Божий, бо про військову карʼєру Романа вже годі було й думати. При тій обставині графиня Шептицька записала у своїх «Споминах»:Отак Господь Бог «безпощадно почав ламати зброю в руках бідного батька, яку він звертав проти Божого покликання свого сина, щоб «визволити» його від солодкого ярма Христового». (20)

Однак затяжна боротьба спрямована на те, аби не дозволити своєму синові вступити до монастиря, не вгавала в душі батька, й він далі вперто намагався протидіяти святій волі Божій. Він ніяк не хотів погодитися з рішенням свого сина і продовжував ухилятися від зустрічі з ним. Щоб врешті-решт переломити лід батьківської мовчанки, Слуга Божий написав йому з Криниці у Татрах (де він перебував з матірʼю на відпочинку, після тяжкої хвороби) до сліз зворушливого листа, в якому розповів батькові про причини й початки свого монашого покликання:

«Думка вступити до монастиря, – писав Слуга Божий, – дозріла в мене ще в шостій класі гімназійній, отже, на два роки до Добромильської реформи. Ця думка зродилась у мене на ґрунті нашої родинної любови до св. Унії, яка у моїм серці відзивалась чогось голосніше, ніж в інших – що я ніколи не затаював. Ця думка назрівала в мене поволі, бо гадка про східний обряд у мене сягає ще дальше, до самих моїх дитячих літ. Хоч у тих справах я звично старався мовчати, але якось мені не вдалося цю гадку цілком приглушити. Сьогодні я вже дійшов до зрілого віку, в якому життя представляється мені поважно й тому сміло признаю, що моїм покликанням є – стати василіянським монахом.

«Я знаю, тату, що Ви не похваляєте мого рішення, але знаю і те, що Ви зайняли таке наставлення до мого покликання не задля любови Бога і Його святої справи – єдности на Русі (Україні), але тільки задля свого особистого переконання, що не Бог, а люди мене намовили вступати до монастиря.

«Я свідомий того, що Бог вимагає від Вас великої жертви, але чи та жертва для Вас, для нашої родини і для нашого краю буде змарнована? Чи колись не будете гордитись тим, що принесли ту жертву? Я можу присягнути, що моє рішення походить тільки від мене самого та що в ньому не було жодного стороннього впливу, бо я ніколи не розмовляв про це з ніяким єзуїтом, а коли я звірився своїм рішенням моєму сповідникові, то замість заохотити мене, він приказав мені випробувати себе. Про руську (українську) справу я ні з ким не говорив, тільки з Вами. І тільки Ви, тату, впливали на мене своїми розповідями про наших славних предків».

Наприкінці цього, сльозами написаного листа, в якому Слуга Божий наскрізь відкрив батькові свою до краю пригноблену душу, він запевнив батька, що без його однозначного дозволу не вступить до монастиря, хоч би й довелось йому чекати довгі роки. А відтак дописав:

«Я довго вагався, чи висилати Вам цього листа, чи ні. Я боявся того, щоб наші, вже й так напружені відносини, ще більше не погіршились.

Але в добрій вірі і в тому переконанні, що правда ще нікому не пошкодила, посилаю мого листа в імʼя Боже. Благаю Вас, уважайте мене своїм сином, а не кимсь чужим, що веде з Єзуїтами якусь змову проти Вас. Вже час перетяти той вузол непорозуміння, який нам обом так сильно дошкулює». (21)

 

 

По одержанні цього листа в душі графа Шептицького протягом трьох тижнів точилася болісна боротьба. Нарешті він відважився приїхати до Криниці, щоб «розмовитись з Романом». Про цю переломову зустріч графиня записала у своїх «Споминах» такіслова:

«Взявши Романа під руку, вони обидва пішли у ліс. Я впала навколішки й молилася. Після двох годин вони вернулися, спокійні й веселі. Зміст їхньої розмови був отакий: – Батько не забороняє Романові піти за голосом його покликання, але щоб він це міг зробити з чистою совістю та для добра сина, він вимагає від Ромка дальшої проби – закінчення університетських студій. Одне слово, вимагає від нього докторату права і більших контактів зі світом, як теж світових розваг... Значить, він вимагає від Ромка дальшого досліджування його монашого покликання і то протягом чотирьох років». (22)

Для Слуги Божого ці умови були нелегкими, але він був готовий на будь-яку жертву, аби тільки батько дозволив йому вступити до монастиря. Одне певне, що цей дозвіл батька не прийшов раптово, зненацька, а коли прийшов – то не без впливу ласки Божої. І від тої хвилини, коли батько повірив у Боже покликання свого сина, він прийняв його беззастережно, як волю Божу, і більше не чинив жодного опору. Більше того, в серці батька зродилась велика повага до свого сина, якого Господь подарував йому тільки на якийсь час, а тепер бажає його мати цілковито своїм. Це й була таємниця монашого покликання Слуги Божого Андрея, в яку його батько нарешті повірив і сприйняв як волю Божу. Все ж таки батько й далі наполягав, щоб син закінчив правничі студії і щойно тоді зможе вступити до ОО. Василіян. (23)

Я навмисно довше зупинився на спротиві Шептицьких проти монашого покликання їхнього сина, бо ще й сьогодні головною перепоною монаших покликань найчастіше є самі батьки, що всякими способами намагаються відрадити своїх дітей від їхнього рішення йти за голосом Божого покликання і не вступати до монастиря. І часто буває, що опісля батьки з таких дітей не мають жодної потіхи чи радости.

На Великдень 1888 року, перед промоцією на доктора права, Слуга Божий Андрей зі своєю мамою і молодшим братом Левом вибралися на прощу до Риму й були прийняті Папою Левом XIII на приватній аудієнції. Коли Папа почув, що Роман хоче вступити до монастиря, пригорнув його до своїх грудей і кликнув: «Сину, ти вибрав собі кращу частку, що не відніметься від тебе!» (Лк. 10: 42). Відтак додав: «Монаше покликання – це найбільша ласка, якою тільки Господь Бог може відзначити людину в цьому житті, а вже не говорю про майбутнє життя в небі».

Коли Слуга Божий пояснив Папі, що він хоче стати монахом-василіянином, то Святіший Отець здивовано спитав: «Василіянином?» І раптом, неначе собі щось пригадав, продовжив: «Так, так, василіяни мають перед собою велику й важливу місію у Церкві. їхня місія направду велика й дуже гарна. Ви чули, що це я рішив їх відновити, відкривши для них новіціят у Добромилі, під наглядом ігумена єзуїтів, о. Яцковського». А графиня у своїх «Споминах»відмітила: «Коли Святіший Отець говорив про значення василіян у Церкві, то його лице сяяло блиском надземного натхнення». (24)

 

Добромильський монастир 1882 р.

 

По своїй промоції на доктора права, (25) Слуга Божий недовго затримувався у світі, бо вже 28 травня 1888 року прибув до Добромильського монастиря і, відбувши триденні реколекції, був офіційно прийнятий кандидатом до Чину св. Василія Великого. (26) Ось що читаємо в монастирській хроніці про перші його дні в монастирі:

«Ледве він переступив поріг монастиря, ледве мав час розглянутися у новім середовищі, а вже було видно, з яким зрозумінням і як серйозно він береться до монашого покликання. Він віддав усі свої сили й усі свої дарування для монашого життя, щоб те життя не тільки належно пізнати й зрозуміти, але щоб від самого початку перетворити себе на правдивого монаха, щоб бути здатним до праці у Василіянському Чині». (27)

Приписаний час випробування для кандидатів тривав шість місяців. Але з огляду на те, що Слуга Божий духовно був уже загартований і певний свого покликання, то час випробування йому скорочено до одного місяця. Тому вже 1 липня 1883 року відбулися його облечини у василіянську рясу і було надане йому монаше імʼя – Андрей. Ось як описала ці облечини графиня Шептицька:

«Торжество облечин почалось о 9-ій годині. Коли ми прийшли до церкви, то Роман положився перед головним вівтарем на підлогу з навхрест розложеними руками і так почалась відправа. За якийсь час (по тропарях) він піднісся і став на коліна, а один із священиків при вівтарі спитав його: «По що прийшов ти тут, Брате, припавши перед святим жертовником?» А Роман відповів: «Бажаю вести покаянне монаше життя». – «А в чому хочеш його знайти?» – «В монашій рясі і в законному житті». Після того, оскільки памʼятаю, священик постриг навхрест його голову і, відмовивши молитву, надав йому монаше імʼя – Андрей. Тоді приступив о. Ґаспар Щепковський, Ч. І., що був учителем новиків, і дав йому монашу рясу і пояс. Роман пішов до захристії і повернувся вже перебраний на монаха, як Брат Андрей... Щойно тоді я вповні відчула, що він уже не наш і що ми віддали Богові тільки те, що від самого народження було Його!» (28)

 

Добромиль 1893-1894 рр.

Другий у першому ряді (зліво-направо) о. Андрей Шептицький ЧСВВ.

 

Після облечин розпочалось строге новіціятське випробування, яке у Василіянському Чині тривало рік і шість тижнів. Цей час призначений на інтенсивну монашу формацію послушників. Тому й не диво, що Слуга Божий, тепер уже Брат Андрей, ревно прикладався до приписаних вправ, щоб якнайкраще загартуватися в монашому житті згідно з засадами св. Василія Великого. (29) Виявилося, що його покликання було щирим і непохитним, та що він повністю надавався до чернечого життя. Одне слово, Слуга Божий цілковито відповідав усім тим вимогам, що їх ставить василіянський Устав для допущення до перших, т. зв. тимчасових обітів, які він радісно зложив 13 серпня 1889 року.

По тимчасових обітах Слуга Божий Андрей залишився ще цілий рік у Добромильському монастирі, щоб краще загартуватися в монашому подвизі та перейти повний курс риторики й церковного проповідництва, готуючись до місійної праці. З новим шкільним роком (1890-1891) він опинився в єзуїтській колегії у Кракові, де разом з іншими талановитими василіянськими студентами посвятився студіям богословʼя.

Влітку 1892 року брат Андрей приїхав до Кристинопільського монастиря, щоб там відповідно приготовитись до вічних обітів, тобто до монашої професії, яку він урочисто склав 14 серпня 1892 р. Тиждень пізніше прийняв ієрейські свячення в Перемиському катедральному соборі з рук єп. Юліяна Пелеша (+ 1896). Закінчивши відтак свої богословські студії іспитом «ad gradum», вже восени 1893 року він, перший з реформованих василіян, зайняв у Добромильському монастирі важливий пост – учителя новиків.Учні-новики подивляли його небувалі дарування душі, передовсім – його лагідну вдачу, якою він нагадував їм радше батька, ніж настоятеля. Він їх навчав не тільки своїм словом, але передусім прикладом свого зразкового монашого життя. (30)

По трьох роках (1896 р.) його призначено директором св. місій й ігуменом Львівського монастиря, звідки він розгорнув широку місійну діяльність, а одночасно започаткував реколекційний рух серед духовенства й молоді. (31) Наступного року до його обовʼязків додали й функції провінційного секретаря та єпископського комісара СС. Василіянок і СС. Служебниць. Між тим, виникла потреба зайняти місця професорів у домі василіянських студій у Кристинополі, що їх до того часу постачали єзуїти. До числа надійних, уже василіянських професорів, зараховано також о. ігумена Шептицького. Так у вересні 1898 р. його переведено до Кристинополя, де він почав викладати догматичне й моральне богословʼя.

 

Родина Шептицьких з Митрополитом Андреєм

 

Та недовго він затримався і на професорській катедрі, бо вже у лютому наступного року надійшло його призначення на Станиславівського єпископа. Хоч Слуга Божий Андрей відмовлявся від такої гідності, все ж таки Папа Лев XIII, котрий памʼятав його незабутні відвідини 1888 року, під послухом звелів йому прийняти архиєрейство. Продовживши свої богословські виклади в Кристинополі до кінця шкільного року, ієромонах Андрей Шептицький, ЧСВВ, дня 17 вересня 1899 року прийняв архиєрейські свячення і перебрав управу Станиславівською єпархією. (32) Однак це вже виходить поза межі моєї розповіді про монаше життя Слуги Божого, митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ.

 


 

Автор статті: о. Атанасій Пекар ЧСВВ

  • «ЗАПИСКИ ЧСВВ» (ІІ) – Том ХV(ХХІ) – Вип. 1-4, Рим 1996.

 

(1) M. Nazarewicz, Annales Eccelesiae Ruthenae, Leopoli 1862, p. 146-147.

(2) Обидві грамоти Там же,стор. 147.

(3) І. Шпитковський, «Рід і герб Шептицьких», у Богословія, Львів, XI (1933) 97-110; Л. Цегельський, Митрополит Андрій Шептицький, Філадельфія, Па. 1937, стор. 8-Ю; В. Ленцик, «Рід Шептицький в Українській Церкві», Богословія, Рим, 52 (1988) 108-124.

(4) Шпитковський, стор. 104.

(5) Там же,стор. 107-109. Титулом графів Шептицькі були наділені австрійським цісарем 1871 р.

(6) Й. Сліпий, «Про молодечий вік нашого Митрополита», у Богословія,IV (1926) 19-20.

(7) Там же,стор. 15; І. Боднарук, Великий чернець і народолюбець, Прудентопіль 1949, стор. 8-12. Василіянський монастир в Уневі був заснований наприкінці XIV ст. і відіграв важливу роль в історії української зʼєдиненої Церкви упродовж XVII-XVIII ст. 1790 р. цісар Йосиф II, переселивши василіянських монахів до інших монастирів, передав Унівський монастир з його добрами Львівським владикам. Відтак 1919 р. митр. Шептицький передав цей монастир Студитським монахам – див. М. Н. Косак, Шематизм Провінцій св. Спасителя ЧСВВ, в Галиціи, Львов 1867, стор. 172-173; І. Крипякевич, «Середневічні монастирі в Галичині», у Записки ЧСВВ, Жовква, II (1926) 91-93.

(8) Це заявив сам граф Іван Шептицький 1911 р., коли з нагоди його 75-ліття делегація зі Львова, під проводом майбутнього єп. Й. Боцяна (+ 1928), вручила йому портрет його сина, Митрополита Андрея, намальований артистом Іваном Трушем (+ 1941) – див. Сліпий, стор. 8; Цегельський, стор. 10.

(9) В листі до графині Островської від 7 червня 1876 р. – див. Сліпий, стор. 13; про релігійне виховання Слуги Божого див. – Боднарук, стор. 13-15.

(10) Сліпий, стор. 22; Софія з Фредрів Шептицька, Молодість і покликання о. Романа Шептицького, Рим (2-ге вид.) 1987, стор. 25.

(11) Боднарук, стор. 16-18; П. Ісаїв, Митрополит Андрей Шептицький, Мюнхен-Міттенвальд 1946, стор. 2-4; Шептицька, стор. 25.

(12) Про Добромильську реформу ОО. Василіян див. Записки ЧСВВ, Рим, XI (1982) 60-87; Нарис історії Василіянського Чину св. Йосафата, Рим (В-во ОО. Василіян) 1992, стор. 324-343.

(13) Шептицька, стор. 33.

(14) Там же.Про зміну обряду й покликання митр. Шептицького див. докладну розвідку - А. Zięba, «W sprawie genezji decyzji R. Szeptyckiego o zmianie obrządku, u Polska Akad. Umiejętności, Metropolita Andrzej Szeptycki (Studia I materialy), Red A. Zięby, Kraków 1994, р. 43-64). На жаль, під час писання моєї статті я ще не мав її під руками.

(15) Там же,стор. 34.

(16) Там же,стор. 35.

(17) Там же,стор. 37.

(18) Там же, стор. 46. На стор. 45-46 Шептицька подала відповідь о. Яцковського на заборону її чоловіка.

(19) Шептицька, стор. 46.

(20) Там же,стор. 53.

(21) Лист цитований тільки фрагментарно. Повний його текст Там же,стор. 57-61; М. Гринчишин, ЧНІ зб., Артикули для започаткуеання процесу Слуги БожогоА. Шептицького, Рим 1958, стор. 30, писав, що у відстоюванні свого покликання Слуга Божий виявив «непохитну віру».

(22) Шептицька, стор. 61.

(23) Про правничі студії, які Слуга Божий Андрей закінчив докторатом права 19 травня 1888 р, див.: Сліпий, стор. 17-19.

(24) Шептицька, на стор. 115-117, детально описала папську авдієнцію, що відбулася 24 березня 1888 р.

(25) 19 травня 1888 р. – Сліпий, стор. 18.

(26) Про монаше життя Слуги Божого розповідаю на основі статті о. Й. Скрутня, ЧСВВ, «У чернечій келії», Богословія, IV (1926) 27-40. С. Баран, Митрополит Андрей Шептицький, Мюнхен 1947, стор. 15-17.

(27) Скрутень, стор. 29.

(28) Там же,стор. 29-30.

(29) Про життя Бр. Андрея на новіціяті – Там же, 31-32; Боднарук, стор. 18-21.

(30) Скрутень, стор. 36.

(31) На стор. 37-38 о. Скрутень докладно перелічує місії та реколекції, що їх дав о. ігумен А. Шептицький у рр. 1896-1898.

(32) Там же,стор. 39; С. Korolevskij, MétropoliteAndré Szeptyckyj, (1865-1944), Rome 1964, р. 36-37.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Історія ЧСВВ OSBM

Історія Провінції

Історія монастирів

Помʼяник Провінції

 

Авторські права 2018 © Провінція Святого Миколая. Василіянський Чин Святого Йосафата в Україні. Усі права захищені.