Smaller Default Larger

Богослуження – суттєва прикмета Церкви Ісуса Христа

 

«...Богослуження без Церкви є самозапереченням. Якщо всі [священики і вірні] працюють лише для того, щоб самим стати субʼєктом богослуження, існує небезпека, що із богослуження зникає і спільний субʼєкт – Церква і Той, хто діє у богослуженні. Бо дуже часто забувається, що богослуження має бути ділом Господнім (OpusDei), в якому першодіючим є Бог, і лише через Його дію ми можемо долучитись, а наші дії можуть стати спасаючими для інших. Якщо якесь молитовне зібрання святкує лише себе, тоді воно святкує цілком нерозумно. Бо воно не є причиною богослуження. Тому можна часто спостерігати, що загальна активність призводить раптом до нудного богослуження. У богослуженні не може щось відбуватись, якщо відсутнім є Той, на кого чекає увесь світ» (Венедикт XVI).

 

1. Богослуження і спільнота вірних

Богослуження належить до Церкви і воно викарбовано на її тілі вже від самих початків.

– Для молитви зібраної спільноти богослуження відіграє централізуючу функцію. Той дар, якого християнська спільнота удостоюється на богослужіннях, є завдатком і стає завданням, щоб співпрацювати у і для Царстві/а Божому/го. Своїми богослужбовими обрядами Церква веде всіх, немов мати своїх дітей, до Ісуса Христа, Спасителя. Найкраще їй вдаватиметься виконувати це завдання «богослужбовим святкуванням істини», аніж голосистими закликами.

– В богослуженні не йдеться про «охорону памʼятників старовинної архітектури», тобто про охорону традиційних богослужбових форм; в ньому також не йдеться про естетичну і романтичну замріяність чи захоплення мистецькими церемоніями і співами. Богослуження є і має надалі бути спасительним діянням Бога для свого народу та відповіддю народу на це дійство.

– Богослуження не є в першу чергу діянням молитовної громади, але спасительною дією Бога задля свого люду, Його служінням своїй Церкві. Богослуження не є нічим іншим, як продовженням служіння священичого діяння Христа, який є присутній у кожному богослуженні «в спільноті, яка збирається в Його імені, в особі священнослужителя, в Його слові, а також дійсно і постійно в євхаристійних дарах».

– Богослуження є в першу чергу служінням Бога для нас. Лише через те, що він до нас приходить, щоб творити нам все на добро, ми стоїмо перед викликом дати Йому гідну відповідь. Ми робимо це нашою похвальною і подячною молитвою.

– Священиче діяння священика реалізується діалогічно. Він є немов посередником у розмові між Богом і людьми, між людьми і Богом. «Християнське Богослуження є універсальним. Воно відбувається під відкритим небом; воно ніколи не може стати діянням якоїсь спільноти, згрупованої на певному, географічно розташованому клаптику землі».

 

 

2. Богослуження в щоденному житті парафії – часослов як вислів виразного бажання Церкви

Це виразне бажання Другого Ватиканського Собору залишається дотепер без жодного суттєвого відлуння; якраз навпаки, в тих регіонах, де до Собору практикувалися вечірня і повечірʼя, зникли ці богослуження як наслідок «євхаристійної ейфорії». Нерідко подібні тенденції можна спостерігати також і в східних католицьких Церквах. Причини: У західній Церкві часослов став у своєму розвитку досить рано «особливою молитвою» монахів і священиків і зник зі свідомості вірних на парафіях. Собор також не міг нічого змінити в цьому плані.

Щоб цього не сталось на Сході, потрібно, не відкладаючи цього завдання на завтра, подбати про реформу часослова, щоб зробити його зручним у використанні вірними. Реформа часослова у післясоборовий час була дуже важливою, але вона набрала неправильного чи радше однобічного розвитку. ЇЇ першорядною ціллю було забезпечити римо-католицьких священиків і монахів кількісно вдалою для практикування молитвою часослова.

– На християнському Сході беззаперечно потрібна реформа парафіяльних богослужінь часослова – дотепер однак не видно жодних спроб такої реформи, хоч н-д візантійська традиція знає такі реформи.

Як на Сході так і на Заході Церквам треба було б повернутись до старих (ранніх) парафіяльних традицій. На Заході і на Сході вірні могли колись співати / молитись часослов навіть без книжок. Лише дяку і священикові потрібна була книжка, тому що вони молились змінні частини часослова, а співслужіння громади уможливлювалось короткими антифонами та піснеспівами.

– Тому нагальним і невідкладним має бути завдання вернутися до такої практики спільної молитви часослова.

– Кожен знає, з якою великою охотою вірні співають молитви антифонного та єктенійного характеру. Нажаль наші літургісти і церковні композитори мають досить мало напрацювань у цьому напрямку.

– Багато єпископів, нажаль, вважають дотепер, що молитва часослова не є підходящою для спільної молитви на парафіях; вони вважають, що часослов – це витвір монастирів і тому належить до монастирів; для нормального парафіяльного життя його практично не зручно молитися, хіба що з нагоди великих празників церковного року.

 

Фактом є те, що:

– Чим більше затихає спільна молитва в Церкві, тим більше зростає духовний голод молитви в Церкві і поза нею.

– Найкращим доказом того, що молитви часослова мають велику притягаючу і інтегруючу силу, є відкритість молоді до часослова, наприклад ентузіазм молоді в Тезе (Taize), на молодіжних вечірнях та інших позаєвхаристійних богослуженнях за участі молоді.

– Радість молитви часослова, спільнотна молитва і хвала Богові зранку і ввечері, відображають і водночас задовольняють внутрішнє бажання та пошук стабілізуючих елементів в нашому аритмічному життєвому щоденні, бажання спокою перед робочим днем і після нього, бажання мати нагоду спільного «стояння перед Господом», бажання Його прославляти і дякувати за те, що Він щодня і постійно нас підтримує, несе і переносить.

– Церковна молитва часослова уможливлює влиття у велику спільноту Церкви, що перебуває у молитві, яка молиться також в імені тих, які в даний момент не мають часу перебувати на молитві «або з інших оправданих причин» (літургія Василія Великого) відсутні, щоб просити Бога про Його благословення і милість у всіх наших стараннях та бідах.

 

  • Тієрмайєр А. А., Літургія, як спосіб життя та джерело радості у священичому служінні (Доповідь – Уривок), Айхштетт, 2010.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Історія ЧСВВ OSBM

Історія Провінції

Історія монастирів

Помʼяник Провінції

 

Авторські права 2019 © Провінція Святого Миколая. Василіянський Чин Святого Йосафата в Україні. Усі права захищені.