Smaller Default Larger

Брати – Ісповідники Закарпаття


Спогади отця Мелетія Батога ЧСВВ, про відвідини Василіянського монастиря в Імстичеві на Закарпатті та Братів, які там тоді проживали: брата Марʼяна Щоку ЧСВВ та брата Юліяна Миговича ЧСВВ.

 

 

Якщо їхати трасою з Мукачева до Хуста, то із села Широкого на схід видно пагорб, на якому стоїть, як писанка, монастирська церква.

Це і є Імстичівський славний монастир, знаний не тільки на Закарпатті, але і за його межами. Історія його сягає минулих сторіч.

Він був завжди осередком духовного життя всього Закарпаття. Отці Василіяни працювали не тільки для Імстичева, але й для інших навколишніх сіл. Після ліквідації василіянських монастирів на Закарпатті в кінці сорокових років минулого століття цей монастир якийсь час ще тримався.

 

Монастир Отців Василіян в Імстичеві

 

Сюди позвозили з усіх закарпатських монастирів отців і братів, яких ще не встигли арештувати. Влада чекала, не знаючи що далі з ними робити. З монастиря зробили таку собі в’язницю. Монахи очікували своєї долі, перебуваючи під своєрідним арештом. За кожним їхнім кроком наглядали «охоронці».

Підпишуться на московське православ’я – будуть на Закарпатті, а ні – чекають їх Сибір, Казахстан чи простори Півночі. А для цього ще будуть розслідувати їхню діяльність, хто чим займався. «Все можливе: тюрма, допити, а навіть і смерть, якщо на це воля Божа», – говорили між собою отці й брати. Так і сталося.

І тепер, коли Греко-Католицька Церква відроджується, коли знову почали вигравати дзвони, як в неділю, так і в будень, у Імстичеві монастир немов би ожив від довгого сну. Повертаються до своїх монастирів монахи – брати і отці-василіяни.

Всі вони похилі віком. Здоров’я підірване тюрмами, засланнями, але обличчя наповнені радістю. Відкриваються монастирі в Імстичеві, у Бороняві і трохи пізніше в Малому Березному.

Колись славна василіянська Закарпатська Провінція, сьогодні ослаблена, кількісно відроджується. Отців можна почислити на пальцях, а братів ще менше.

Їхнє життя упорядковує о. Павло Мадяр, ЧСВВ. Невтомно працює з мирянами з духовенством, а також з отцями і братами свого Чину Святого Василія Великого. Здоров’я його підірване. Одна легеня в нього видалена, і то вже понад двадцять років.

Аж дивно, скільки енергії у цієї людини, яка своєю добротою і любов’ю не одного зворушила і підняла на ноги не тільки духовно, але навіть матеріально. Від невтомної праці він часто втрачає сили і змушений підтягувати свій стан здоров’я. Тож лікування є для нього необхідним.

Це було влітку 1993 року. О. Павло знову захворів. Лікарі направляють його на курорт – в санаторій в с. Довге. Там він уже перебував декілька разів. Процедури і санаторне лікування підсилюють організм, і через деякий час він знову приступає до праці.

 

Бр. Мар’ян Щока ЧСВВ, о. Павло Мадяр ЧСВВ, о. Миколай Шепа ЧСВВ, бр. Юліян Мигович ЧСВВ в Імстичівському монастирі

 

О. Павло не забуває і про своїх парафіян, а також братів. Бажає, щоб вони мали духовну опіку священика. Просить письмово о. Методія Скраля, ігумена Боронявського монастиря, послати о. Мелетія в Імстичево на час, коли він буде перебувати в санаторії у Довгому. Я охоче погодився поїхати до Імстичева. Ще ніколи там не був, але чув від боронявських людей, як вони колись пішки ходили туди на відпуст.

З Іршави їде автобус біля Імстичева по трасі, але прямого транспортного зв’язку немає, тому йду пішки ще два кілометри від шосейної дороги до села. Тут протікає лугами річка Боржава і творить справжній живопис цієї місцевості.

Село також розділене. Частина його розташована в долині, інша на пагорбах, на яких стоїть церква, яку постійно обслуговували Отці Василіяни, ще й внизу є церква, в ній колись служили наші отці, але тепер нею користуються православні.

Тому в селі є духовний поділ, хоч не дуже вороже наставлені одні до одних, і в цьому є велика заслуга отця Павла.

Піднімаюсь вгору, а тут ще одна церква будується. Це вже греко-католицька. І тут є поділ. Три церкви поруч, та найвище стоїть монастирська.

Перед церквою – невеличкий цвинтар, де поховані наші отці. Увійшовши на подвір’я монастиря, я побачив, як безжурно бігає малеча. Монастирські приміщення займає тепер школа-інтернат, де навчаються і мешкають неповносправні діти.

Входжу в монастир, і тут мене зустрічає брат Венедикт, знаючи вже, для чого я приїхав. Привітались ми, а на коридор виходять два старенькі брати: Мар’ян і Юліан, – ще дуже гарно тримаються. Їм вже поза вісімдесят.

 

Бр. Юліян Мигович ЧСВВ і Бр. Мар’ян Щока ЧСВВ

 

Брат Мар’ян – високий закарпатець, а Юліан – низький, але також виражає своїм виглядом монаший спокій, покору. Я з ними привітався. Брат Мар’ян пропонує мені обід і запитує, чи буде ще вечірня Служба Божа.

– Бо у нас завжди дві Служби Божі відправлялися – одна з ранку, а друга увечері. А ми ще не мали Служби Божої. То ми будемо Вам, отче, дуже вдячні, бо о. Павла відвезли до Довгого на лікування.

– Він у важкому стані? – спитав я.

– Ні. Але щораз здоров’я в нього підупадає, тому нехай підлікується. Прошу отця, ідіть от в цю кімнату і відпочиньте. Ви з дороги і, напевно, стомлені. – Запропонував брат Мар’ян.

Зайшов я в келію брата Венедикта, якого знаю ще з підпілля. Сів на край ліжка і розпитую:

– Як вам тут, брате, живеться?

– Та нічого, дякую Богу за все. Отець Павло хворий, але і ці брати теж вже старенькі і також хворі, то треба їх доглядати. Особливо їм зимою було дуже важко: холодно, а дров було мало, і вугілля не вистачило.

Але, слава Богу, зима минула, а літом вже є легше. Довелось їм на старість відчути не дуже приємні наші звичні умови, але таке монаше життя. Може Бог дасть, що цього року буде легша зима.

Розмова ще би продовжувалась, але потрібно служити Літургію.

Зауважую, що церква відновлена. Розписі виконані заново.

– Оці ікони малював отець Микола Щепа, а оці – його брат. Та в невдовзі о. Микола Щепа помер, похований тут у нас біля монастиря, – розказує брат Венедикт.

Куховарить в монастирі брат Мар’ян. І після Служби Божої, на якій були брати, він запрошує на вечерю. І тут при вечері нагадує, що куховарив з самих початків свого покликання. Він пам’ятає добре давні часи і щось хоче розказати.

Можливо, і пам’ять підводить, то деякі речі повторює. Говорить впевнено, але і вислуховує уважно, коли я щось розказую чи запитую. Як я говорив, мені здавалось, що він кожне слово ловить і лиш тоді, коли я вже закінчував, починав висловлювати свої думки. Та сьогодні він мене тільки запитував. І тут почав згадувати про отців-василіян з Галичини, які були на Закарпатті ще до війни.

– Посилали на Закарпаття кращих отців, вони були глибокого духу. Всіх їх бачу, як сьогодні: о. Степан Решитило, о. Петро Котович – був тут, в Імстичеві, о. Полікарп Булик і о. Гліб Кінах – в Мукачеві. О. Стефан Решитило давав місії. То були славні отці, ревні в службі, вони заклали добрий фундамент.

Брат Мар’ян говорив з перервами і зважав на кожне слово. А брат Юліан мовчав. Він був мовчазний, але дуже побожний, і кожного разу приходив на розмову до мене у келію з братом Мар’яном.

Брат Мар’ян мав свою келію, а брат Юліан свою. У Брата Юліана була швейна машинка. І ціле життя він працював кравцем. В монастирі колись шив габіти і ремонтував одежу. Разом з братом Мар’яном вони були в Мукачівському монастирі.

Першого вечора я мав радість. При вечірнім іспиті совісті зрозумів, що я маю справу не з якимись звичайними братами, а з ісповідниками віри. Вони терпіли за віру, але не зрадили, і на старість знову повернулись до монастиря.

Правда, коли брат Мар’ян готовий був поділитися своїми переживаннями з часів підпілля, то брат Юліан не міг, чи не хотів щось про себе розказати, тож про нього розказував брат Мар’ян. Я відчував, що брат Юліан – добра і порядна людина, не заподіяв нікому жодного зла. Він всіх любить, до всіх приємно відноситься, а основне – він щиро молиться як справжній досконалий монах.

Як тільки познайомився з братами, відчув їх дух, їхні переживання. Все-таки в них, попри всі труднощі, була радість, що на старість знову опинилися в монастирі і можуть молитися, як це було колись.

Цю їхню радість сьогодні важко передати, бо тепер мають щодня Службу Божу, утреню, вечірню, ранішні і вечірні молитви, а також розважання, і знову монастирські мури й монастирська намолена церква захищають їх від усяких спокус і пустих думок. Завше тут відчуваються дух молитви і пошана до Пресвятої Євхаристії.

 

Брат Мар’ян Щока ЧСВВ

 

Іншим разом брат Мар’ян запросив мене до своєї келії і просив посидіти у нього, намагаючись поділитися своїм пережитим. До келії зайшов брат Юліан.

– Коли о. Павло попросив мене йти до монастиря, я тут же пішов з радістю, як тільки віддали нам ці келії, – говорив з піднесенням брат.

– Ви разом з братом Юліаном прийшли в монастир, як віддали вам ці келії? – запитую.

– А де… Брат не хотів йти. Він жив у родичів. Йому там не робили кривди, і він звик до такого життя та й не хотів уже йти до монастиря. Але я йому кажу: «Ходи, там наше місце. Ми ж давали обіти, тож треба і вмирати в монастирі».

Так привів його до монастиря. Обидва ми старі, а о. Павло також немає здоров’я, але добре, що брата дали. Дуже доброго брата нам дали, Венедикта. То нам помагає: і за продуктами сходить і за хлібом, куди тільки потрібно, всюди піде.

Брат Юліан трохи на мене спочатку нарікав, бо біля рідних йому було краще, але що робити? Таке наше життя, монаше…

– А ви брата Юліана знали здавна? – знову запитую.

– Так. Як я прийшов до Мукачева, він вже був там довший час кравцем. Бо я прийшов в монастир пізніше. Відслуживши у чеському війську, прийшов додому і лише тоді пішов до монастиря. Та ще мене не прийняли відразу, то цілий рік втратив. Батька я вже не мав, а мати сама.

Нас було п’ятеро дітей. Ділити поле не було звідки, бо поля у нас майже не було. То думаю: піду в монастир. Я мав велике бажання бути монахом. Не знаю, звідки ця охота запала в моє серце. Коли я підріс, то ми завжди з мамою ходили на відпусти, що відбувались на Чернечій горі. Це було так велично.

Пам’ятаю, як вийшли молоді брати співати утреню, а мені приходить на думку: чому я не є між ними?

– Мене приваблювала не тільки Чернеча гора з монастирем, але й сама духовність вірних Закарпаття, коли вони сходилися на відпусти. З одного боку – могутня споруда середньовічної фортеці з високими мурами і вежами, а з другого боку – у вінку густих виноградників і рясних садів видніється монастирська церква св.

Миколая з вежами і блискучими хрестами. А як задзвонять дзвони, то здається, що весь світ вклоняється Господеві Богові.

– А там, за горою, видніється рівнина з річкою Латорицею…

– На відпусти до Чернечої гори приходило багато людей, деколи до 50 тисяч вірних. А до Святого Причастя приступало до 10 тисяч. На відпуст з’їжджалися владики і багато священиків зі всіх околиць Закарпаття. Часто приїжджав владика Павло Ґойдич з Пряшева. Його звернення до народу були завжди пам’ятними, вражали…

– Мукачівська братія у монастирі до війни з кожним роком також зростала.

– Я відразу не міг чомусь відважитися йти до монастиря. Довелося відслужити ще у чеському війську, де я дав собі обітницю, що, коли повернуся додому, піду-таки в монастир. Як повернувся, мені пропонували їхати до Америки, але вирішив йти тою дорогою, яку вказував мені Господь. Я твердо вирішив посвятити своє життя Богові.

– Прийшов я до монастиря, брат на фірті покликав ігумена. Коли він вийшов, то став випитувати, де я був, що робив, з якої я родини. Не мав я когось, щоб мене факторував, щоб хоч одне добре слово сказав про мене.

А в кінці питає мене, що маю з одежі. Бо я в чому ходив, в тому і прийшов – бідні ми були. Хоч було холодно, та я навіть плаща не мав, все моє багатство – що на мені. Він носом покрутив, подивився на мене і каже:

«Заробиш собі на плащ, тоді прийдеш». Мені стало незрозуміло і дуже гірко на серці, мало не заплакав з горя, але якось втримався, тому що такого ніде не писали. Біда. Що мав діяти?

– То, прошу брата, Ви одразу відчули труднощі, ще не будучи в монастирі, і як ви це сприйняли? – перебиваючи, задаю братові питання.

– Мене дуже стривожило це, а найбільше те, що я надіявся: буду в монастирі. А вийшло зовсім по-іншому. Та де я міг дістати плаща, адже ж я щойно повернувся з війська? І коли прийшов додому, то вдома нужда, що важко оповісти. Хоч мати була роботяща, та четверо дітей вдома, а я прийшов п’ятий. Скрута та й годі.

Мати дуже хотіла, щоб я йшов до монастиря, вона була побожна. Її всі поважали в нашому селі, а для мене вона була святою. Правду Вам кажу: весь час за всіх нас молилася. Нічого я не міг сказати ігуменові. Сумний пішов додому. Цілий рік пробув удома. Роботу знайти було не так просто.

Та я молився, бо хотів йти до монастиря і мамка моя молилася за мене. Особливо приваблював мене Мукачівський монастир. Я часто ходив до монастиря, бо хотів бачити братів і почути, як вони співають утреню, вечірню не тільки під час відпустів, але і в будень. Мені так хотілося з ними разом співати!

А з багатьма братами я встиг познайомитися. Рівно через рік я прийшов знову до монастиря. Заробивши гроші, купив собі плащ, але мене вже не питали, що я вдітися маю. Прийняв мене ігумен дуже добре і ласкаво, я навіть не сподівався, що буду монахом. Він дуже зрадів, коли я сказав, що при війську я був кухарем і вмію все, що потрібно готувати на обід.

Все ж таки моє бажання Господь Бог милосердний вислухав, і я став братом у Мукачівськім монастирі. О, це був славний монастир… А я Вам вже говорив, що на відпуст сходилися на Чернечу гору зі всіх закутків Закарпаття і навіть з Галичини.

 

Брат Юліян Мигович ЧСВВ

 

Було багато духовенства. А наші брати-монахи були подивом для всіх. Як заспівають, то серце так підносилось, аж здавалось, що тут всі на небі. А, що там говорити… Чи ще таке буде?.. Не знаю…

– Буде! На Закарпатті буде багато покликань, народ тут побожний, і в Мукачеві скоро наші браття будуть і так само співатимуть, як це було до війни. Я вірю в це, – говорив, переконуючи брата Мар’яна.

– Дай Боже, щоб так сталося. Але я вже цього не дочекаюся. Коли я прийшов до монастиря, то брат Юліан там був кравцем, обшивав нас. Всі мали ходити в чистих габітах на служби, то він роботи також мав багато. Мене відразу запримітили, що я вмію їсти варити, то через якийсь час призначили до кухні, тож пригодився мій військовий кухарський досвід.

Бо я при війську готував обіди воякам, а тепер – для братів і отців. Можливо, так Пан Бог зарядив, щоб я був у війську кухарем. А було для кого готувати, тоді було лиш братів 35 осіб. Хлопці молоді, їсти хочуть, а було деколи і скрутно.

Не раз о. Полікарп Булик переживали. То прийдуть до мене, мало що не плачуть, і посилають мене до добродіїв за допомогою. Їдемо до одних, до других і назбираємо цілий віз продуктів по селах та й веземо до монастиря.

Так викручувались з цієї біди. О, це була добра людина. Отця Полікарпа любили всі брати. Він не міг ні покричати, ні посварити, але своєю добротою помагав, як тільки міг, тому я зараз, коли розмовляю з Вами, то говорю про нього на «Ви». Золота душа. Та взагалі, як я Вам говорив, галичани були добрими монахами, яких-будь не посилали до нас.

– Деякі отці наші недобре ставилися до них, та все одно це все зносили. Одного разу така була скрута, що все вийшло нам, нема з чого готувати обід.

Продуктів нема, і хліба, і грошей нема. Прийшов до мене о. Полікарп і плаче. Так, плакав… Я подивився на нього, жаль мені так стало, то і кажу йому: «Отче, поїдемо до отця-пароха в сусіднє село. Цей отець завжди приїжджав до нас.

Добра душа. Дуже любив наш монастир і, чим тільки міг, помагав нам. Отець Полікарп кажуть, що він і так завжди нам помагає, але скільки можна до нього їздити? Та їдемо. Приїхали до нього, то він так зрадів і питає, як там отець-ігумен поживають, як їх здоров’я.

Я говорю, що хвилюється і каже, що Ви нам дуже багато помагаєте, то й соромиться Вас більше просити продуктів. «А щоб ви здорові були, – говорить він, – Та як би я смів не дати, та я зараз ціле село підійму і завеземо без вас все, що потрібно для братії».

Я засміявся, а мій фірман вже під’їжджає до комори отця. Привезли ми повний віз усяких продуктів, всякої всячини. Він вже їх наготував і хотів завезти до нашого монастиря. За Божим провидінням все вийшло на добре.

В скорому часі ми отримали гроші за вино з Чехії. В монастирі була велика винниця, і ми літургійне вино відправляли для церков на Чехію. Вони дуже собі хвалили наше вино з монастиря. То ми мали з нього великий дохід і могли утримувати свою братію.

Це була велика допомога. В наших підвалах стояли великі бочки. Навіть під час війни, бочки були заповнені вином.

З одних бочок виливали вино на продаж, а в інші заливали свіже, і так постійно. Ігумен завжди на великі свята по склянці вина наливали братам до вечері, а так ніколи не вживали вина, бо не було такої потреби.

Та це все лиш розповідь, але пожити там в монастирі, то направду було великим щастям. А потім прийшли більшовики. Німці з мадярами втікали, а тут цілий полк прибув на нашу гору. Один солдат, як добрався до підвалу із своїми друзями, то понапивались до нестями. А зайшов полковник.

Він весь був червоний, як буряк, то так кричав на них… А відтак узяв пістолет і на місці застрілив цього солдата, який прямо з бочки, пробивши пострілом дірку, пив вино. То ще мали клопіт його хоронити. Ми боялись, щоб нас не постріляв.

Солдати тут були трохи довше, але не хотіли з нами бути в монастирі, бо ми постійно молилися. Був дуже тривожний і непевний час. За якийсь час солдати забрались і, мабуть, пішли на фронт. Бо ще йшла війна. Але нас увесь час тривожили.

До кожного прив’язувались. Багато разів до мене підходили. До мене говорив один: «Ти такий здоровий, а тут нічого не робиш. Тобі тільки робити».

Він, напевно, думав, що тут лишень моляться. Пізніше декого з братів таки забрали до війська і на фронт відправили. Почалося наше горе, поки нас всіх не вивезли з монастиря до Імстичева.

 

Імстичівський монастир Отців Василіян

 

о. Мелетій БАТІГ, ЧСВВ

Спогади із записок 1994 р

 

05.03.2014

За матеріалами: misionar.info

Фото: Архів Провінції Св. Миколая ЧСВВ

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

 

Авторські права 2019 © Провінція Святого Миколая. Василіянський Чин Святого Йосафата в Україні. Усі права захищені.