Smaller Default Larger

Свята Тайна Подружжя

 

«Подружній союз, у якому чоловік і жінка встановлюють спільноту на все життя, спрямований своїм природним характером для добра подружжя і для народжування і виховання дітей: цей союз між охрещеними був піднятий Христом Господом до гідності таїнства» (Кодекс канонічного права, кан. 1055, § 1.).

 

 

 

Подружжя в Божому задумі

 

Святе Письмо розпочинається створенням чоловіка і жінки на образ і подобу Божу (Пор. Бут. І, 26-27.) і завершується видінням «шлюбу Агнця» (Од. 19,7.9). Від початку до кінця Письмо говорить про подружжя і його «таїнство», про його установлення і значення, яке Бог дав йому, про його початок і мету, про різні способи здійснення його впродовж історії спасіння, про його труднощі, що виникають із гріха та відновлення його «у Господі» (1 Кор. 7,39), у Новому Союзі Христа і Церкви (Пор. Еф. 5, 31-32.).

 

  • Подружжя у порядку творення

«Глибока спільність подружнього життя і любові заснована Творцем й унормована Його законами. (...) Сам Бог є творцем подружжя» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 48.). Покликання до подружжя закладене в самій природі чоловіка і жінки, якими вони вийшли з рук Творця. Подружжя не є чисто людською установою, незважаючи на численні зміни, яких воно зазнавало впродовж століть у різних культурах, суспільних структурах і духовних укладах. Ця різноманітність не повинна спричинити забуття спільних і сталих властивостей. Хоча гідність цього союзу не виявляється скрізь з однаковою ясністю (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes»,47), проте у всіх культурах існує певне поняття величі подружнього союзу. «Бо добробут кожної людини і людського та християнського суспільства тісно повʼязаний з процвітанням подружньої й родинної спільноти» (Пор. II Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», 47.).

Бог, Який створив людину з любові, покликав її також до любові, яка є основним і вродженим покликанням кожної людської особи. Бо людина була створена на образ і подобу Бога (Пор. Бут. 1, 27.), Який Сам є Любов (1 Iв. 4, 8. 16.). Оскільки Бог створив людину чоловіком і жінкою, їхня взаємна любов стає образом абсолютної і вічної любові, якою Бог любить людину. Ця любов є доброю, дуже доброю в очах Творця (Пор. Бут. 1, 31.). І ця любов, благословлена Богом, призначена стати плідною і втілитися у спільну справу оберігання творіння: «І благословив їх Бог і сказав їм: «Будьте плідні й множтеся, наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Буг. 1,28).

Святе Письмо стверджує, що чоловік і жінка були створені одне для одного: «Не добре чоловікові бути самому» (Бут, 2, 18). Жінка, «плоть від його плоті» (Пор. Бут. 2, 23), тобто його подоба, рівня йому, найближча йому, дана чоловікові Богом як допомога, представляючи таким чином Господа, в Якому «допомогаn наша» (Пор. Пс. 121, 1). «Так-то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2,18-25). Сам Господь указує, що це означає нерозривну єдність їх двох життів, пригадуючи, яким «від початку» був задум Творця Пор. Мт. 19,4: «Так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло» (Мт. 19,6).

 

  • Подружжя під владою гріха

Кожна людина зазнає зла навколо себе і в собі. Цей досвід відчувається і в стосунках між чоловіком і жінкою, їхньому союзу завжди загрожувала незгода, дух панування, невірність, заздрість і різні конфлікти, які можуть призвести до ненависті і розірвання його. Цей непорядок може виявлятися більш або менш гостро, і його можна менше або більше подолати, залежно від культури, епохи, особистості, але він має загальний характер.

У світлі віри цей непорядок, який ми болюче стверджуємо, не походить від природи чоловіка і жінки, ні від природи їхніх стосунків, а від гріха. Розірвання з Богом, первородний гріх, має наслідком розірвання первісної спільності чоловіка й жінки, їхні стосунки спотворені взаємними звинуваченнями (Пор. Бут. 3, 12); їхній взаємний потяг – власний дар Творця (Пор. Бут. 2, 22.) – змінюється у стосунки панування і хтивості (Пор. Бут. З, 16); високе покликання чоловіка і жінки бути плідними, множитися і підпорядковувати собі землю (Пор. Бут. 1, 28.) обтяжене болем пологів і труднощами здобування хліба (Пор. Бут. З, 16-19.).

І все ж таки порядок творення продовжує існувати, навіть якщо він є значно порушеним. Щоб оздоровити рани від гріха, чоловік і жінка потребують допомоги благодаті, у якій Бог у Своєму безконечному милосерді їм ніколи не відмовляв (Пор. Бут. 3, 21.). Без цієї допомоги чоловік і жінка не можуть досягти здійснення єдності їхнього життя, для якої Бог їх створив «на початку».

 

  • Подружжя в педагогії Закону

Милосердний Господь не покинув грішну людину. Страждання що є наслідком гріха, – «в болях будеш народжувати – дітей» (Бут. 3,16), «в поті лиця твого їстимеш хліб» (Бут 3 19) – одночасно становлять ліки, які обмежують шкоду від гріха. Після гріхопадіння подружній стан допомагає перемогти замкнутість у собі, самолюбство, пошуки самозадоволення і відкритися іншій людині для взаємної допомоги і дарування себе.

Моральна свідомість стосовно єдності й нерозривності подружжя розвивалася під впливом педагогії старозавітного Закону. Полігамія патріархів і царів ще не осуджується відкрито. Однак Закон, даний Мойсеєві, передбачає захист жінки від сваволі чоловікового панування, навіть якщо цей самий Закон, за словами Господа, ще несе на собі сліди «жорстокості серця» чоловіка, через що Мойсей дозволив відпускати жінку (Пор. Мт. 19, 8; Втор. 24, 1).

Бачачи в образі особливої і вірної подружньої любові союз Бога з Ізраїлем (Пор. Ос. 1-3; Іс. 54, 62; Єр. 2-3, 31; Єз 16; 23.) пророки підготували свідомість вибраного Народу до глибокого розуміння єдності й нерозривності подружжя (Пор. Мал. 2, 13-17). Книги Рути і Товита подають зворушливі свідчення високого значення подружжя, вірності і ніжності одружених. Традиція завжди вбачала в Пісні Пісень незрівнянне вираження людської любові, чистого відбитку любові Бога, любові, «як смерть, сильної», якої «водам великим не вгасити» (П. П. 8, 6-7).

 

  • Подружжя у Господі

Шлюбний союз Бога та Його народу Ізраїля підготував Новий і Вічний Союз, у якому Син Божий, втілившись і віддавши Своє життя, зʼєднався певним чином з усім людством, Ним спасенним (Пор. II Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», 22.), готуючи таким способом «шлюб Агнця» (Од. 19,7.9).

На порозі Свого публічного життя Ісус, на прохання Своєї Матері, сповняє Своє перше чудо на весіллі (Пор. Iв. 2, 1-11.). Церква надає великого значення присутності Ісуса на весіллі в Кані. Вона вбачає в ній підтвердження, що подружжя є добром і передвісником того, що відтепер воно буде дієвим знаком присутності Христа.

У Своєму навчанні Ісус недвозначно навчав про первісне значення союзу чоловіка і жінки, такого, якого хотів Творець на початку; даний Мойсеєм дозвіл на розлучення був поступкою жорстокості серця (Пор. Мт. 19, 8.); подружній союз чоловіка і жінки є нерозривним: Сам Бог його здійснює: «Що Бог злучив, людина хай не розлучає» (Мт. 19,6).

Це недвозначне наполягання щодо нерозривності подружніх уз могло непокоїти і виявитися нездійсненною вимогою (Пор. Мт. 19, 10). Однак Ісус не обтяжує подружжя тягарем, який і неможливо нести і який надто важкий (Пор. Мт. 11,29-30), важчий, ніж Закон Мойсея. Приходячи, щоб відновити початковий порядок творення, порушений гріхом, Ісус Сам дає силу і благодать, щоб подружжя жило в нових вимірах Царства Божого. Йдучи слідом за Христом, зрікаючись самих себе, беручи на себе свій хрест (Пор. Мр. 8, 34), чоловік і жінка зможуть «зрозуміти» (Пор. Мт. 19, 11.) первісний сенс подружжя і з допомогою Христа жити згідно з ним. Ця благодать християнського подружжя є плодом Хреста Христового – джерела цілого християнського життя. На це вказує апостол Павло, говорячи: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву й видав Себе за неї, щоб її освятити» (Еф, 5,25-26), і відразу додає: «Тим-то покине чоловік свого батька і свою матір, і пристане до своєї жінки, і вони обоє будуть одне тіло. Це велике таїнство, а я говорю про Христа і Церкву» (Еф. 5,31-32).

Усе християнське життя несе на собі відбиток шлюбної любові Христа і Церкви. Уже Хрещення, що вводить до Божого Народу, є шлюбною містерією: це, так би мовити, весільна купіль (Пор. Еф. 5, 26-27), що випереджує весільну трапезу, Євхаристію. Християнське подружжя стає, своєю чергою, дієвим знаком, містерією Союзу Церкви і Христа. Подружжя між охрещеними є справжнім таїнством Нового Союзу, оскільки воно означає і вділяє благодать (Пор. Тридентський Собор: DS 1800; Кодекс канонічного права, кан. 1055, п.І.).

 

  • Дівицтво для Царства Божого

Христос є центром усього християнського життя. Звʼязок з Ним займає перше місце перед усіма іншими звʼязками – родинними чи суспільними (Пор. Лк. 14, 26; Мр. 10,28-31). Від початку Церкви були чоловіки й жінки, які відмовилися від великого добра подружжя, щоб іти за Агнцем, куди б Він не пішов (Пор. Од. 14,4.), щоб дбати про справи Господа і старатися Йому сподобатися (Пор. 1 Кор. 7, 32.), щоб вийти назустріч Нареченому, Який надходить (Пор. Мт. 25, 6). Сам Христос покликав деяких іти за Ним у такому способі життя, взірцем якого є Він Сам:

«Бувають бо скопці, що з матернього лона такими народились; бувають і скопці, що їх люди оскопили; бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Небесного Царства. Хто може вмістити, нехай вмістить» (Мт. 19,12).

Дівицтво ради Царства Небесного є розвитком благодаті Хрещення, могутнім знаком переваги звʼязку з Христом палкого очікування Його повернення, знаком, який нагадує також, що подружжя є дійсністю нинішнього світу, що минає (Пор. Мр. 12,25; 1 Кор. 7,31.).

Обидві дійсності – таїнство Подружжя і дівицтво для Царства Божого – походять від Самого Господа. Бо Він надає їм змісту й уділяє благодать, необхідну для того, щоб жити в них відповідно до Його волі (Пор. Мт. 19, 3-12.). Пошана дівицтва для Царства (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 42; П Ватиканський Собор, Декр. «Perfectae caritatis», 12; II Ватиканський Собор, Декр. «Optatam totius», 10) і християнське розуміння подружжя нероздільні і взаємно підтримуються:

«Хто засуджує подружжя, принижує дівицтво; хто хвалить подружжя, збільшує подив щодо дівицтва. (...) Бо те, що виявляється добром лише в порівнянні зі злом, не може справді бути добром; але те, що є краще, ніж незаперечні добра, є благом найвищою мірою» (Св. Іван Золотоустий, Про дівицтво, 10, 1; пор. Іван-Павло II, Апост. зверн. «Familiaris consortio», 16.).

 

Наслідки таїнства Подружжя

 

«Від правосильного подружжя народжується між подружжям звʼязок, вічний і винятковий за своєю природою; крім того, у християнському шлюбі подружжя, з огляду на завдання та гідність свого стану, зміцнюється і неначе освячується особливим таїнством» (Кодекс канонічного права, кан. 1134).

 

  • Подружні узи

Згоду, якою подружжя взаємно віддає і приймає одне одного, запечатує Сам Бог (Пор. Мр. 10, 9). З їхнього союзу за Божим законом «виникає непорушна установа, також і перед суспільством» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 48.). Союз подружньої пари залучається до союзу Бога з людьми: «Справжня подружня любов стає частиною любові до Бога» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 48.).

Отже, подружні узи установлені Самим Богом так, що подружжя, укладене і фізично здійснене між хрещеними, ніколи не може бути розірване. Цей зв'язок, що є результатом добровільного людського акту подружньої пари і фізичного здійснення подружжя, стає вже безповоротною дійсністю і дає початок союзові, запорукою якого є Божа вірність. Церква не має влади висловлюватися проти цього розпорядження Божої мудрості (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 1141).

 

  • Благодать таїнства Подружжя

«У своєму житті та у своєму стані християнська подружня пара має серед Божого Народу свій власний дар» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 11). Ця благодать, властива таїнству Подружжя, призначена для вдосконалення любові між подружжям, для зміцнення їх нерозривної єдності. Цією благодаттю «вони допомагають одне одному освячуватися в подружньому житті, у прийнятті і вихованні дітей» (II Ватиканський Собор, Догм. конст. «Lumen gentium», 11; пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 41.).

Христос – джерело цієї благодаті. «Так само, як Бог заснував колись Союз любові і вірності зі Своїм народом» так і тепер Спаситель людей і Наречений Церкви виходить назустріч християнському подружжю через таїнство Подружжя (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 48). Він залишається з ними, дає їм силу йти за Ним, узявши на себе свого хреста, підніматися після упадків, взаємно прощати одне одному, нести тягарі один одного (Пор. Гал. 6, 2.), «коритися один одному в Христовім острасі» (Еф. 5,21) і любитися надприродною, ніжною і плідною любовʼю. Уже тут, на землі, у радощах їхньої любові і радощах родинного життя Він дає їм передчуття весільної трапези Агнця:

«Де черпатиму силу, щоб відповідно описати щастя подружжя, яке зв'язує Церква, ЄвхаристІйна жертва скріплює, а благословення позначає, ангели проголошують, Небесний Отець затверджує? (...) Що за пара з тих двох християн, злучених єдиною надією, єдиним бажанням, єдиним порядком, однаковою службою! Вони обоє - діти того самого Отця, слуги того самого Пана; ніщо їх не розділяє ні духом, ні тілом; навпаки, вони справді є двоє в одному тілі. Там, де є одне тіло, є також один дух» (Тертуліян, До дружини, 2, 8, 6-7; пор. Іван-Павло II, Апост. зверн. « Familiaris consortio », 13.).

 

Блага і вимоги подружньої любові

 

«Подружня любов передбачає цілісність, до якої входять усі складники людської особи: поклик тіла та інстинкту, сила чуттів та емоційності, прагнення духу і волі; вона передбачає глибоку єдність особистостей, таку, яка понад тілесним союзом веде до творення одного серця й однієї душі. Вона вимагає нерозривності й вірності у взаємному обдаровуванні; вона відкрита для плідності. Отже, йдеться про нормальні характерні ознаки всякої природної подружньої любові, але з новим значенням, яке не лише їх очищує й зміцнює, а й піднімає їх до рівня вираження правдиво християнських цінностей» (Іван-Павло II, Апост. зверн. «Familiaris consortio», 13.).

 

  • Єдність і нерозривність подружжя

Любов подружньої пари вимагає зі самої своєї природи єдності і нерозривності їх особистої спільності, яка охоплює усе їхнє життя: «Так що вони вже не двоє, лиш одне тіло» (Мт. 19,6 ;Пор. Буг. 2, 24). «Вони покликані зростати без перерви у своїй спільності через щоденну вірність шлюбній обітниці взаємного цілковитого дару» (Іван-Павло II, Апост. зверн. «Familiaris consortio», 19.). Ця людська спільність підтверджується, очищується й завершується через єдність в Ісусі Христі, даній через таїнство Подружжя. Вона поглиблюється через життя спільної віри і через Євхаристію, яку спільно подружжя приймає.

«Рівна особиста гідність, яку треба визнати за дружиною і чоловіком у взаємній і повній любові, з усією ясністю виявляє єдність подружжя, підтверджену Господом» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 49.). Полігамія суперечить цій рівній гідності і подружній любові, що є єдиною і ексклюзивною (Іван-Павло II, Апост. зверн. «Familiaris consortio», 19.).

 

  • Вірність подружньої любові

За своєю природою подружня любов вимагає від подружжя незламної вірності. Це – наслідок взаємного дарування подружжя одне одному. Любов прагне бути постійною. Вона не може бути тільки «до нового рішення». «Цей тісний союз, взаємне віддання двох осіб, не менше, ніж добро дітей, вимагають цілковитої вірності подружньої пари і їх нерозривної єдності» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 48.).

Найглибший мотив подружньої вірності закорінений у вірності Бога Своєму Союзі і вірності Христа Своїй Церкві. Через таїнство Подружжя подружжя отримує змогу представляти цю вірність і засвідчувати її. Через це таїнство нерозривність подружжя набирає нового і глибшого змісту.

Може здаватися важким або й неможливим звʼязати себе на все життя з якоюсь людиною. Саме тому дуже важливо є проповідувати Добру Новину, що Бог нас любить остаточною і безповоротною любов'ю, а члени подружжя мають частку в цій любові, яка їх піднімає і підтримує, і що у своїй вірності вони можуть стати свідками цієї вірної любові Бога. Члени подружжя, які з Божою благодаттю дають це свідчення, часто в дуже важких умовах, заслуговують на вдячність і підтримку церковної спільноти (Пор. Іван-Павло II, Апост. зверн. «Familiaris consortio», 20.).

Існують, однак, такі умови, за яких із дуже різних причин подружнє співжиття стає практично неможливим. У таких випадках Церква допускає фізичне відокремлення подружньої пари і кінець їхнього співжиття. Подружжя й надалі є перед Богом чоловіком і дружиною, і їм не дозволено брати новий шлюб. За таких важких обставин найкращою розвʼязкою є примирення, якщо це можливо. Християнська спільнота покликана допомагати таким особам по-християнськи переживати цю ситуацію у вірності їхньому подружньому зв 'язку, який залишається нерозривним (Пор, Іван-Павло Й, Апост. зверн. «Familiaris consortio», 83; Кодекс канонічного права, кан. 1151-1155.).

У багатьох країнах численні католики вдаються до розлучення на підставі цивільного права і беруть новий цивільний шлюб. Церква, залишаючись вірною слову Ісуса Христа («Хто відпускає свою жінку й бере другу, чужоложить Із нею. І коли жінка покине свого чоловіка й вийде за іншого, – чужоложить»: Мр. 10,11-12), обстоює позицію, що вона не може визнати правочинним новий союз, якщо таким був перший шлюб. Якщо розлучені беруть новий цивільний шлюб, то вони перебувають у ситуації, яка об'єктивно суперечить Божому Закону. З того часу вони не можуть приступати до святого Причастя доти, доки триває це становище. З тієї ж причини вони не можуть сповняти деякі церковні обов'язки. Примирення через таїнство Покаяння може вділятися лише тим, які розкаялися за порушення печаті союзу і вірності Христові й зобов'язалися жити у цілковитій стриманості.

Християнами, які живуть у таких умовах й оберігають віру, прагнуть по-християнськи виховувати своїх дітей, священики і вся спільнота повинні уважно піклуватися, щоб вони не вважали себе відлученими від Церкви, у житті якої вони як хрещені повинні й можуть брати участь:

«Необхідно запрошувати їх слухати Слово Боже, бути присутніми на Службі Божій, витривалими в молитві/давати внески на діла милосердя та діяльність спільноти на захист справедливості, виховувати своїх дітей у християнській вірі, зміцнювати дух покути й виконувати акти покути, щоб так день за,днем випрошувати собі Божу благодать» (Іван-Павло II, Апост. зверн. « Familiaris consortio », 84.).

 

  • Відкритість до плідності

«За самою своєю природою установа подружжя і подружня любов спрямовані до народжування й виховування дітей, якими вони немов увінчуються» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 48.).

«Діти є найціннішим даром подружжя і приносять батькам найбільше добра. Сам Господь сказав це: «Не добре чоловікові бути самому» (Буг. 2,18) І «та й що від початку створив їх чоловіком і жінкою» (Мт. 19,4), бажаючи дати їм особливу участь у Своєму ділі творення; Він благословив чоловіка й дружину, кажучи: «Будьте плідні й множтеся» (Бут. 1,28). Тому справжня подружня любов, взаємна повага і вся сутність сімейного життя, яка з цього випливає, прямують до того, щоб, не забуваючи інших цілей подружжя, члени подружжя були налаштовані до відважної співпраці з любовʼю Творця і Спасителя, Який прагне через них поширювати й збагачувати Свою родину» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 50).

Плідність подружньої любові поширюється на плоди морального, духовного і надприродного життя, що їх батьки через виховання пер.дають своїм дітям. Батьки є головними й першими вихователями своїх дітей (Пор. II Ватиканський Собор, Декл. « Gaudium et spes », 3.). У цьому значенні головним завданням подружжя і родини є бути на службі життя (Iван-Павло II, Апост. зверн, «Familiaris consortio», 28.).

Подружня пара, якій Бог не дав дітей, може, однак, жити повним подружнім життям, у людському і християнському значенні, їхнє подружжя може випромінювати багатство любові, гостинності і жертовності.

 

Домашня Церква

 

Христос бажав народитися і зростати в лоні святої Родини Йосифа і Марії, Сама Церква є «Божою Родиною», Від початку ядро Церкви становили ті, що «з усім своїм домом» увірували (Пор. Ді. 18, 8.). Коли вони наверталися, то прагнули, щоб «увесь їхній дім» також прийняв спасіння (Пор. Ді. 16,31; 11, 14.). Ці родини, що увірували, стали острівцями християнського життя у світі невіруючих.

У наш час у світі, часто чужому і навіть ворожому до віри, віруючі родини є дуже важливими як вогнища живої і осяй ви Тоу уи аикансьй Собораєродині давню назву; домашня Церква (Ессlеsіа dотеstіса) (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 11; пор. Іван-Павло II, Апост. зверн. «Familiaris consortio», 21.). Саме в лоні родини батьки «словами і прикладом є для своїх дітей першими вісниками віри, розвиваючи властиве кожному з них покликання, а особливо дбайливо духовне покликання» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 11.).

Саме тут чудовим способом здійснюється хрещальне священство батька й матері родини, дітей та всіх членів родини «через прийняття таїнств, молитву і подяку, свідчення святого життя, самовідречення і діяльну любов» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 10.). Таким чином, родинне вогнище - це перша школа християнського життя, «школа людського збагачення» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 52.). Саме тут навчають витривалості і радості праці, братерської любові, великодушного багато разового прощення, а особливо – почитання Бога молитвою і жертвою власного життя.

Треба згадати також певних осіб, які через конкретні умови, у яких вони мусять жити, часто не з власної волі, особливо близькі серцю Ісуса і заслуговують любові й піклування Церкви, особливо душпастирів: ними є велика кількість неодружених людей. Багато з них залишаються без людської родини часто через бідність. Є між ними такі, які у своїх обставинах живуть у дусі блаженств, взірцево служачи Богові і ближньому. Усім їм потрібно відчинити двері родинного вогнища, «домашньої Церкви», і великої родини, якою є Церква. «Ніхто не є без родини у цьому світі: Церква є домом і родиною всіх, особливо „втомлених і обтяжених” (Мт. 11,28)» (Іван-Павло II, Апост. зверн. «Familiaris consortio», 85.)

 

КОРОТКО

Св. Павло говорить: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву. (...) Це велике таїнство, а я говорю про Христа і Церкву» (Еф. 5,25.32).

Подружній союз, через який чоловік і жінка встановлюють між собою інтимну спільність життя і любові, заснував Творець і наділив його власними правами. За своєю природою він призначений для добра подружжя, а також для народжування і виховання дітей. Подружжя між хрещеними було піднесено Господом Ісусом Христом до гідності таїнства (Пор. II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 48, § 1; Кодекс канонічного права, кан. 1066, § 1.).

Таїнство Подружжя означає єдність Христа і Церкви. Вона дає подружжю благодать любити одне одного любовʼю, якою Христос полюбив Свою Церкву; благодать таїнства вдосконалює таким чином людську любов подружжя, зміцнює їх нерозривну єдність та освячує їх на шляху до вічного життя (Пор. Тридентський Собор: DS 1799.).

Подружжя базується на згоді тих, що беруть шлюб, тобто на бажанні віддати себе одне одному, взаємно й остаточно, з метою жити в союзі вірної й плідної любові.

Оскільки шлюб ставить подружжя у публічний стан життя в Церкві, то треба, щоб він відбувався публічно, під час літургійної відправи перед священиком (або уповноваженим свідком Церкви), свідками та спільнотою вірних.

Єдність, нерозривність і відкритість до плідності належать до сутності подружжя. Полігамія несумісна з єдністю подружжя; розлучення розділяє те, що Бог зʼєднав; відмова від плідності позбавляє подружнє життя від його «найпрекраснішого дару» – дитини (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 50.).

Повторне одруження розлучених при живому законному членові подружжя суперечить задумові і Законові Божому, якого навчив Христос. Розлучені не є відлучені від Церкви, але вони не можуть приймати Євхаристійного Причастя. Вони житимуть по-християнськи, особливо виховуючи своїх дітей у вірі.

Християнське родинне вогнище є місцем, де дітям вперше звіщається віра. Ось чому родинний дім слушно названо «домашньою Церквою», спільнотою благодаті і молитви, школою людських чеснот і християнської любові.

 

Чин Вінчання

 

Чинові Вінчання передують заручини. Наречені в притворі храму висловлюють перед священиком рішення укласти шлюб, на знак чого священик накладає на їхні правиці обручки зі словами молитви: «Господи, Боже наш, Сам благослови заручини рабів Твоїх, і утверди промовлене ними слово, і утверди їх святим Твоїм з’єднанням, і утверди заручених у вірі, і єдинодумстві, і істині, й любові». Обручки символізують Господню силу, що утверджує любов заручених. Церква просить, щоб «ангел Божий йшов перед ними у всі дні життя їх»[1].

Священик після того, як під спів «Щасливий кожний, хто Господа боїться» (див. Пс. 128 (127)), і хто його путями ходить», увів наречених досередини храму, розпочинає Чин Вінчання, подібно до Божественної Літургії, торжественним виголосом: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа». Цей виголос вказує на тісне поєднання Таїнства Вінчання з Пресвятою Євхаристією, благодаттю якої наречені стають одним тілом. «Бо святе Причастя є завершенням і печаттю кожного таїнства. Церква добре робить, приготовляючи святі Дари для спасення й благословення подружньої пари. Бо Сам Христос, який дав нам ці Дари і є цими Дарами, прийшов на весілля до Кани Галилейської, щоб принести їм [нареченим] єднання в мирі. Тому ті, хто вінчається, мають бути гідними Святого Причастя; вони мають бути поєднані перед Богом у храмі – домі Божому, бо вони є діти Божі»[2].

Наречені прилюдно, кладучи руки на Євангеліє, складають перед Богом подружній обіт (присягу) «любові, вірності, і чесності, і що не залишать одне одного аж до смерті». Непохитною основою подружнього єднання є не тільки згода наречених, а насамперед Господня сила: «І нині, Владико, пошли руку Твою зі святого жилища Твого і з’єднай раба Твого […] і рабу Твою […], бо Ти з’єднуєш жінку з мужем». Від Господа походять усі дари, що творять і укріплюють це єднання: «З’єднай їх в однодумності, вінчай їх на любов, злучи їх в одне тіло, даруй їм потомство й радість у дітях»[3]. Священик підтверджує обіт наречених словами: «Що Бог з’єднав, чоловік хай не розлучає».

Священик звершує таїнство Подружжя накладанням вінців на нареченого та наречену, благословляючи їх і тричі промовляючи: «Господи Боже наш, славою й честю вінчай їх». Вінці символізують, що людина – чоловік і жінка – сотворена «мало що нижчою від ангелів, володарем над творінням» (пор. Пс. 8, 6-7) і покликана Богом бути співтворцем із Ним, приймаючи від Нього потомство. Вінці також символізують перемогу чоловіка і жінки, що підкорили тілесну пристрасть подружній любові, та вінець мучеництва як свідчення вірності Христовій любові аж до смерті.

Подружній подвиг розкривається також у тропарях, які співають перед зніманням вінців. У першому тропарі – «Ісає, ликуй, Діва мала в утробі і родила Сина Еммануїла, Бога й чоловіка» – Церква радіє здійсненню пророцтва Ісаї про прихід і перебування Бога-Еммануїла в новому подружжі. У другому – «Святії мученики, ви славно страждали і вінчалися» – Церква молиться до святих мучеників про їхнє заступництво, аби Христос, «апостолів похвала і мучеників радість», став похвалою та радістю і цього подружжя (третій тропар), щоб воно своїм подружнім життям проповідувало Тройцю єдиносущну.

Знімаючи вінці з подругів, священик молиться до Христа, щоб Він, приймаючи вінці подругів, зберіг їх «чистими, непорочними й бездоганними на віки вічні» – на знак того, що силою Христовою подружня любов повінчаних сильніша від смерті й триватиме навіки. Чин Вінчання завершується благословенням подружжя іменем Пресвятої Тройці, іконою Якої вони покликані бути.

 

  • КАТЕХИЗМ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
  • КАТЕХИЗМ УГКЦ «ХРИСТОС – НАША ПАСХА»

 


[1]      Требник, Чин Вінчання, Молитва на заручення третя.

[2]      Симеон Солунський, Про Божий храм, 282.

[3]      Требник, Чин Вінчання, Молитва перед накладанням вінців.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

 

Авторські права 2019 © Провінція Святого Миколая. Василіянський Чин Святого Йосафата в Україні. Усі права захищені.