Smaller Default Larger

«Гляди! Уважай на себе!» (Втр.15,9) – Наука Св. Василія Великого

 

Бог, що нас сотворив, на те дав нам використовувати бесіду, щоб ми могли один одному відкривати задуми серця й завдяки спільній нам природі передавали собі взаємно думки, які видобуваємо з глибин серця, неначе з якогось засіку. Якби ми були сотворені з самою тільки душею, наші думки сходилися б безпосередньо самі з собою. Але наша душа творить нам думки під заслоною тіла, тому потребує слів і назв, щоб виявити назовні те, що криється в глибині душі. Отже, коли наш ум винайшов якийсь влучний вислів, тоді пливе на слові, неначе на човні, до того, хто його слухає. І коли застане він глибоку тишу й спокій, тоді бесіда доходить до вух учнів, неначе до спокійної й певної пристані. Коли ж, немов страшна буря, віє проти нього гамір слухачів, тоді, розбиваючись в повітрі, човен тоне. Отже, мовчанкою зробіть місце для бесіди моєї, бо може в ній знайдеться щось корисне, що заберете з собою!

Бесіда правди тяжка до зрозуміння й легко може «втекти» тим, хто неуважний, тим більше, що так запорядив Святий Дух, щоб вона була ядерна й коротка. Вона короткими словами багато виказує й завдяки тій ядерності легко тримається памʼяті. Вже з природи така прикмета бесіди – не затемнювати значення неясністю, не говорити непотрібного, пустого, не обходити справу здалека. Такі-то безперечно є ті слова, які ми щойно навели з книг Мойсея, і які ви, пильні слухачі, певне собі запамʼятали, хіба що вони задля своєї короткості пролетіли попри ваші вуха. Слова ці такі: «Гляди, щоб у твоєму серці не зродилась... грішна думка» (Втр. 15, 9). Ми, люди, дуже схильні до гріхів думкою. Тому Той, що творив поодиноко наші серця, знаючи, що більшість гріхів ми сповнюємо в пожаданнях волі, на першому місці поставив чистоту душі. Те, чим ми найскоріше грішимо, велів нам найбільше охороняти й найкраще берегти. Як дбайливіші лікарі стараються вже наперед охоронити вказівками, які спершу захищають, так і загальний Покровитель і правдивий Лікар душ захистив у нас сильнішими сторожами те, що узнав більш схильним до гріха. Діла тіла вимагають часу, здібності, труду, помічників та іншої підмоги. Порушення ж душі не потребують часу, бувають без труду, без заходів, для них кожний час відповідний. І так не один гордий і зарозумілий своєю святістю, робить назовні враження людини вмертвленої, охоче понижує себе перед другими, які хвалять його за чесноту, одначе, йдучи за тайними зворушеннями серця, зараз таки несеться гадкою на місце гріха. Опісля ж у робітні свого серця живо собі змальовує ясний образ розкоші й без свідків допускається гріха, який нікому невідомий, аж доки не прийде Той, що освітить усе, закрите темрявою, й виявить заміри сердець.

Тому вважай, «щоб у твоєму серці не зродилася... грішна думка», «хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці» (Мт. 5, 28). Тіло в своїх ділах має багато перешкод, а хто гадкою грішить, у того гріх щодо скорості йде в парі з самою гадкою. Отже, там, де наглий упадок, подано нам і наглий рятунок-підмогу, бо ж закликає нас, «щоб у твоєму серці не зродилася... грішна думка». Та зачнімо уже скоріше саму бесіду.

 

2. «Гляди, уважай, на себе». Кожна тварина має вже сама в собі від Бога, який її сотворив, засоби до оборони свого буття. Приглядаючись ближче, можеш спостерегти, що більша частина тварин, хоч невчена, вміє стерегтися того, що для них шкідливе, й, навпаки, якийсь природний нахил побуджує їх уживати те, що для них корисне. Тому й нам дав Бог, наш Учитель, цю велику заповідь, щоб те, що тварини мають з природи, ми мали з розуму, й те, що у тварин діється нерозважно, щоб у нас діялося з розвагою й великим докладенням ума та й щоб ми пильно берегли сили, які нам Бог дав, себто, щоб ми втікали перед гріхом, подібно, як тварини втікають за поживними травами. Отже, уважай на себе, щоб ти міг відрізнити шкідливе від того, що для тебе корисне.

Подвійна ж є увага: одна, коли ми тілесними очима бачимо видимі речі, а друга, коли б ми сказали, що та заповідь «Уважай на себе» відноситься до діяння очей, то відразу переконалися б, що це неможливо. Бо ж як може хто себе цілого оглянути оком? Він же навіть себе самого не в силі побачити. Так само не сягає верху голови, не знає, які плечі, яке лице, яке розміщення нутрощів. Говорити ж, що прикази Святого Духа неможливі, це було б безбожністю! Отже лишається, що ця заповідь відноситься тільки до діяння ума. «Уважай на себе», себто гляди, оглядай себе самого з усіх боків. Для власної охорони май завжди відкриті очі душі: «Ходиш серед сітей» (Ср. 9, 13). Всюди ворог наставив закриті сіті. Отже, все оглядай, щоб ти спасся, як «сарна з рук (мисливця) і немов та птиця з сильця» (Прип. 6, 5). Серни не можна спіймати в сіть через її бистрі очі. Навіть названо її так (в грецькій мові), від її бистрозорості. А птах, коли уважний, то ширяє високо понад зрадливими сітями ловців на своїх легких крилах. Гляди ж, щоб не виявився ти гірший від нерозумної тварини в захисті себе самого, щоб часом, омотаний сіттю диявола, не став ти його здобиччю «виконувати його волю!» (2 Тм. 2, 26).

 

3. Отже, вважай на себе, тобто, не на те, що твоє, ні на те, що довкруги тебе, але вважай тільки на себе самого. Бо зовсім інше – ми самі, а що інше – наші речі, і що інше те, що довкруги нас! Ми – це тіло й душа, бо ми сотворені на подобу свого Творця. Наше є тіло, з усіма почуттями, довкола ж нас – майно, гроші, мистецтво й інші життєві знаряддя. Отже, що ж кажуть нам згадані слова? Не вважай на тіло, не шукай усіма можливими способами його добра. Не зітхай за здоровʼям, красою, вживанням розкошів, довгим віком. Не подивляй грошей, слави й влади. І все, що служить тобі до цього дочасного життя, не ціни так високо, щоб, дбаючи про них, не занедбав свого вищого життя. Але вважай на себе, себто на свою душу. Її прикрашай, про неї дбай, щоб своєю дбайливістю усунути з неї всякий бруд, який чіпляється її через гріх, щоб очистити всяку погань гріха, а прикрасити й прояснити всякою красою чесноти. Приглянься до себе самого. Хто ти? Пізнай свою природу, а саме, що тіло твоє – смертне, душа ж – безсмертна. І так само, в нас є якесь подвійне життя: одне – тілесне, що скоро проминає, друге – подібне до душі, що не має границь.

Отже, вважай на себе! Не привʼязуйся до смертного, неначе б до вічного й не горди вічним, неначе минущим. Не оглядайся на тіло, бо воно минає. Дбай про душу, бо вона безсмертна. Всю увагу зверни на себе, щоб ти вмів одному й другому приділити те, що йому корисне: тілу – поживу й одежу, а для душі – науку побожності, мудрий провід, вправу в чеснотах, усунення прогрішень. Не випасай надмірно свого тіла, не клопочися різнорідністю мʼясив. «Тіло пожадає проти духа, і дух пожадає проти тіла. Вони суперечать одне одному» (Гл. 5, 17), тому гляди, щоб колись, піддавшись тілу, не витратив ти занадто сили на те, що гірше. Тут так, як у вазі: як більше обтяжиш одну терезку, тим самим облегшиш другу. Так воно і з тілом, і з душею. Перевага одного неодмінно спричинює зменшення другого. Коли тіло розкошує й добре випасене, тоді дух при своїх діяннях оспалий і немічний. Коли ж з душею добре й вона підноситься до питомої собі висоти через вправу в доброму, тоді мусить прийти ослаблення тіла.

 

4. Ця заповідь якраз дуже корисна і для слабих, і для здорових дуже відповідна. В хворобі лікарі повчають хворих, щоб вони самі на себе вважали й нічого не занедбали з того, що служить до виздоровлення. Так само й те слово, той лікар наших душ, тим маленьким способом лікує нашу душу, зранену гріхом. Уважай, отже, на себе, щоб відповідно до провини вжити спасенного засобу до виздоровлення. Коли гріх великий і тяжкий, тоді тобі треба великої покути, гірких сліз, невпинних чувань, безперервного посту. Коли провина твоя легка й простима, така ж нехай буде й покута. Тільки вважай на себе, щоб пізнати здоровʼя й хворобливість душі. Багато-бо через надто велику неувагу зовсім не знають навіть, що вони хворі. А хворіють тяжко й невиліковно.

Та й здорові мають велику користь з тої заповіді. І так ця сама річ лікує недужих і робить ще здоровішими здорових. Кожний-бо з нас, учнів Слова, має заряд одного якогось діла, що подане нам через Євангеліє. У великому домі цієї Церкви є не тільки різні посудини золоті й срібні, деревʼяні й глиняні, але також всякого роду ремесла. Дім Божий, тобто Церква, має ловців, мандрівників, архітекторів, будівничих, рільників, пастухів, силачів, вояків. До всіх них можна приложити те коротке слово, яке кожному зокрема наказує совісність праці й пильність волі.

Ти – ловець, посланий Богом, який каже: «Вишлю силу мисливців, що полюватимуть на них на кожній горі!» (Єрм. 16, 16). Гляди ж отже пильно, щоб тобі не вирвалася здобич, щоб ти тих, що здичіли в проступках, спіймавши словом правди, привів до Спасителя.

Ти – мандрівник, подібний до того, що молився: «Кроки мої спрямуй!» (Пс. 119, 133). Уважай на себе, щоб не змилив дороги, щоб не збочив направо або наліво. Іди дорогою царською.

Архітектор нехай положить сильну основу віри, якою є Ісус Христос. Будівничий нехай глядить, як будувати – не деревом, сіном, тростиною, але золотом, сріблом і дорогим камінням (1 Кр. З, 12).

Ти – пастир? Отже вважай, щоб чого не занедбав, що до пастиря належить. Що ж це таке? Те, що заблукало, приведи назад, перевʼяжи зраненого, вилікуй слабого.

Ти – рільник? Тож обкопай неплідну смоковницю й обклади тим, що помагає до родючості. (Як. 13, 8).

Ти – вояк? Воюй же доброю боротьбою проти духів злоби, проти похотей тіла, вдягни повну зброю Божу (Еф. 6, 12-13), не омотуйся життєвими клопотами, щоб ти сподобався Тому, хто тебе зробив вояком.

Ти – силач? Уважай же на себе, щоб не переступити якого припису змагань. «Коли хтось бореться, то не отримує вінка, якщо не бореться законно» (2 Тм. 2, 5). Наслідуй Павла, який біг і боровся, і умертвлявся. (1 Кр. 9, 26). Як добрий борець, сам май добре напружене око душі. Найважніші частини тіла охороняй заслоною рук. Око своє впʼяли в свого противника. В бігу сягай по те, що перед тобою. (Флп. З, 13). Так біжи, щоб осягнути. В змаганні опирайся невидимим ворогам. Ці слова вимагають, щоб ти все своє життя був такий і щоб не подався, не спав, але пильно й чуйно вважав на себе самого.

 

5. Дня було б мені мало, коли б хотів я перечислити всі діла тих, що трудяться для Христового Євангелія, й виказувати силу цієї заповіді, яка-то вона для всіх важлива: «Уважай на себе!» Чувай, радься, пильнуй того, що вже маєш, роздумуй над майбутнім. Не марнуй через легкодушність того, що вже маєш, а чого ще нема й, може, ніколи не буде, не мрій про його вживання, неначе б ти мав те уже в руках. З природи вже дана молодим та слабкість думати через легкодушність ума, що вже мають те, чого щойно сподіваються. Чи ж не так воно, що як тільки вони знайдуть трохи вільного часу або відпочивають уночі, зараз снують собі неймовірні мрії й через несталість думки несуться за тим усім. Обіцяють собі блискуче життя, світле подружжя, добре потомство, глибоку старість, загальну пошану. Хоч ні на чому не можуть оперти своїх надій, сягають одначе по те, що в людей найбільше. Набувають собі гарні й великі доми, виповнюють їх усякою обстановкою, загортають для себе стільки поля, скільки їм їхня порожня уява відділила з цілої землі. Доходи, зібрані з того, ховають до вимріяних складів. До того ж усього додають ще худобу, численну домашню службу, державні уряди, панування над народами, військові начальства, війни, вінки перемоги, навіть саме царство. Своєю буйною уявою сягаючи за тим усім, виглядає, що вони через якийсь надмірний нерозум використовують вимріяні добра так, неначе б уже їх мали, неначе б вони лежали вже у їхніх стіп. Наяву бачити сонні видіння – це хвороба, питома лінивій і легкодушній душі. Здавлюючи оцю непогамованість ума й замішання думок і, немов якимись зубилами стримуючи непостійність розуму, Боже слово проголошує нам велику й мудру заповідь: «Уважай на себе!», не обіцяй собі того, чого нема, але використай те, що маєш.

Думаю, що Законодавець ужив таке напімнення, щоб усунути ще й цю хворобу спільного життя, а саме, що кожний з нас легше займається чужими справами, ніж розбирає свої власні. Щоб з нами так не було, каже: «Перестань вишукувати блуди других, не дозволь своїм думкам займатися недомаганнями чужими, але «вважай на себе» себто, зверни око своєї душі на власні недомагання. Багато, як каже Господь, бачать скалку в оці брата, а не бачать колоди у власному оці (Мт. 7, 3). Не переставай, отже, контролювати себе, чи життя твоє йде по заповіді й не оглядайся поза себе, чи не знайдеш чого, щоб зганити, як той грубий і гордий фарисей, що виступив, оправдуючи себе самого, а погордив митарем (Лк. 18, 11). Не переставай роздумувати, чи ти часом не згрішив гадкою, або чи язик твій не провинився, випереджуючи думку, або чи в ділах рук твоїх не було чого нерозважного. Коли ж у своєму житті знайдеш багато провин, а певне що знайдеш, бо ж ти людина, скажи це слово митаря: «Боже, змилуйся наді мною грішним!»

Уважай же на себе! Хоч би ти проживав в гаразді й хоч ціле життя плило б тобі по бажанню твоїм, все-таки й тобі на добро вийдуть ці слова, які, як добрий дорадник, будуть тобі пригадувати те, що людське. А коли на тебе спадуть різні терпіння, тоді нехай відізвуться в серці твоїм ці слова, щоб тебе не охопила погорда і уперта зухвалість, ані з відчаю не попав ти у негідний сум. Ти чванишся багатством і величаєшся своїми предками? Гордишся батьківщиною, красою тіла й тим, що всі тебе шанують? «Уважай на себе», бо ти смертний, ти земля й до землі повернешся (Бт. З, 19). Оглянься за тими, що перед тобою жили в подібних почестях. Де ж тепер ті, що колись займали державні становища? Де ті непереможні бесідники? Де провідники народних зібрань? Де ті славні годівельники коней (Каппадокія в часах св. Василія славилася годівлею коней), де полководці, сатрапи, тирани? Чи все те не порох? Чи все те не казка? Чи ж ціла згадка їхнього життя це не кілька костей? Нахилися над гробом: чи зможеш пізнати, хто слуга, а хто пан, хто нуждар, а хто багач? Якщо можеш якось, то розрізни вʼязня від царя, сильного від слабого, гарного від поганого. Памʼятаючи про свою природу, ніколи не будеш гордитися. А будеш про неї памʼятати, коли будеш уважати на себе!

 

6. Та, може, ти вбогий, з низького роду, незнаний, син бідних, без дому, без вітчизни, безсильний, без того, чого треба на кожний день, дрижиш перед тими, що в силі, боїшся всіх через своє нужденне життя? Сказано, що «бідний же загроженим не почувається» (Прип. 13,8). Не попадай, отже, у відчай і не втрачай усієї доброї надії, що ось ти не маєш нічого того, що в житті цьому пожадане. Скоріше зверни свій ум на ті добра, які ти дістав від Бога, й на ті, що їх тобі приобіцяно в будуччині. Ти ж людина, кожну одну яку сам Бог творив (Бт. 2, 7). Чи не принесе тобі найбільшої радості, коли ти мудро роздумаєш, що ти зліплений руками самого Бога, який усе впорядкував? Опісля ж і те, що ти сотворений на подобу свого Творця, можеш дійти до такої самої слави, що й ангели своїм добрим життям. Ти дістав розумну душу, якою пізнаєш Бога, роздумуванням проглядаєш природу речей, зриваєш найсолодший овоч мудрості. Всі земні тварини, освоєні й дикі, ті, що живуть у воді, й ті що ширяють у повітрі, всі вони тобі служать, всі вони твої піддані. Чи не повинаходив ти мистецтв? Не побудував міст? Чи не продумав ти те, що конечне й те, що для розвеселення? Чи не для мудрості твоєї і моря проходимі? Чи земля і море не служать твоєму життю? Чи ж не тобі повітря і небо та громади зір показують свій лад? Отже, чому ж ти стаєш малодушним? Чи тому, що твій кінь не в срібній вуздечці? Та ж маєш сонце, що в шаленім бігу цілий день світить тобі. Не маєш золотих і срібних світильників, але місяць маєш, що присвічує тобі тисячу разів краще. Не сідаєш до позолочуваних повозів, але маєш ноги, що є для тебе властивим і вродженим повозом. Чому ж щасливими називаєш тих, що мають повну калитку, а в дорогу мусять уживати чужих ніг? Ти справді не спиш у ліжку зі слонової кості, одначе маєш землю, яка багато цінніша від слонової кості, й на ній солодкий спочинок та скорий і безжурний сон. Не лежиш під золотим дахом, але маєш над собою небо, що сяє чудовою красою зірок. Та це тільки речі земні, але є ще далеко більші! Для тебе ж то – Бог між людьми, зіслання Святого Духа, перемога смерті, надія на воскресіння, Божі заповіді, що вдосконалюють твоє життя, дорога до Бога через заповіді, зготоване Небесне Царство, бо готові вінки справедливості для того, хто не втікав перед ніякими трудами задля чесноти.

 

7. Коли ти вважаєш на себе, то ж сам побачиш довкруги себе і це, і ще багато більше. Будеш тоді вживати те, що маєш, і не будеш падати духом через якісь недостатки. Якщо ця заповідь буде тобі завжди стояти перед очима, вона принесе тобі велику користь. Наприклад, гнів бере верх над твоїм розумом і злість приводить тебе до непристойних слів і до звірячих учинків. Якщо ти вважаєш на себе, тоді стримаєш гнів буком розсудку, як якогось спущеного й незагнузданого лошака батогом; запануєш над язиком і не піднесеш руки на того, хто тебе розізлив. Злі пожадання палять твою душу й кидають її в непогамовані й нечисті зворушення. Але як ти вважаєш на себе й памʼятаєш, що ось та твоя теперішня розкіш скінчиться дуже гірко, а приємності, що повстають тепер у нашому тілі з розкоші зродять затроєного хробака, який буде нас вічно гризти в пеклі і полумʼя пристрасті стане матірʼю вічного вогню, то негайно повтікають сполошені розкоші та якийсь дивний внутрішній спокій завітає до душі, подібно як стихає крик розпущених служниць при появі статечної господині.

Уважай тому на себе і знай, що одна частина душі розумна й розсудна, друга ж – пристрасна й нерозумна. Першій з природи належить панувати, а другій – слухати й підлягати розумові. Отже, не дозволь, щоб розум твій попав у неволю й став служити пристрастям. З другого ж боку не допусти пристрастям піднестися проти розуму й перебрати на себе владу душі. Нарешті, добре пізнавання себе самого стане для тебе провідником до доброго пізнання Бога. Коли ти будеш добре вважати на себе, тоді не треба буде тобі пізнавати Творця з укладених речей, але ти сам в собі, неначе в малому світі, будеш оглядати велику мудрість Творця. З безтілесної душі пізнаєш безтілесного й нічим необмеженого Бога. Твій дух уже сам із себе не перебуває привʼязаний до місця, але тільки через злуку з тілом він є в якімсь місці. Вір, що Бог невидимий, роздумуючи над своєю власною душею, бо й вона невидима для тілесних очей. Вона не має ніякої краски, ні вигляду, не позначена ніякою тілесною рисою, а пізнати її можна тільки з діяння її. Тому, отже, не шукай і в Бозі пізнання при помочі очей, але вір розумові й май про Нього пізнання розумове. Подивляй митця, що Він силу твоєї душі так злучив з тілом, що вона, сягаючи навіть найдальших частин тіла, лучить в одну спільноту й цілість найбільше віддалені члени. Гляди, яку силу дає душа тілу, а як з тіла на душу переходить спільність почувань; як тіло дістає від душі життя, а як душа від тіла бере терпіння; які вона має сховки на науки й знання; як нові відомості не притемнюють знання, давніше набутого; як воно зберігається ціле й ненарушене в памʼяті, витиснене в першій частині душі неначе на якомусь мідяному стовпі. Дивись, як душа, віддана пристрастям тіла, сама втрачає свою красу та як знов очищена чеснотою від погані гріха, вертається до подібності з своїм Творцем!

 

8. По роздумуванні над душею поглянь іще, як хочеш на будову тіла й подивляй, як то найліпший мистець зробив його відповідним осідком для розумної душі. З усіх сотворінь тільки одну людину сотворив Він прямою, щоб уже з її постави ти міг пізнати, що твоє життя походить згори. Кожна чотириножна тварина звернена до землі й до черева, а людина глядить просто в небо, щоб не служила череву, ні пристрастям, що з нього походять, але щоб усі свої зусилля звернула на дорогу вгору. Відтак, умістивши найвище голову, порозміщував у ній найважніші чуття. Тут є зір і слух, і смак, і нюх, усі недалеко себе розміщені. І хоч вони стиснені на так малому місці, ні один з них не перешкоджає в діянні другому. Очі зайняли найвище місце сторожі, щоб їм ніяка частина тіла не стояла на заваді, але спочиваючи під маленькою заслоною брів, з свого високого місця глядять просто. Ухо ж не утворене просто, але слимаковатим отвором приймає з повітря звуки. І це наймудріше укладено, щоб голос міг свобідно входити до середини чи, скоріше гомоніти, заломаний тими закрутами, а щоб нічого з того, що могло б упасти до середини зверху, не стало перешкодою для чуття. Поміркуй над природою язика, який він ніжний і гнучкий і як відповідає всім вимогам бесіди різнородністю рухів. Зуби дають язикові велику прислугу, і як голосові знаряддя служать нам при їді. Одні січуть її, другі розтирають. І так перечисляючи всі речі належним розважанням і пізнаючи, як легені втягають повітря, як серце задержує тепло, пізнаючи знаряддя травлення, кровоносні жили, з того всього пізнаєш незглибиму премудрість свого Творця, так що й ти сам закличеш з пророком: «Що за предивне знання!» (Пс. 139, 6).

  • Отже, уважай на себе, щоб уважати на Бога, якому слава й держава навіки вічні. Амінь.

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Історія ЧСВВ OSBM

Історія Провінції

Історія монастирів

Помʼяник Провінції

 

Авторські права 2018 © Провінція Святого Миколая. Василіянський Чин Святого Йосафата в Україні. Усі права захищені.